«Взять Кієв за трі дня» — мрія російських окупантів, якій українці не дали втілитися. До столиці вороги хотіли пробратися через довколишні села, але й гадки не мали, що зустрінуть такий опір. Мешканці Демидова, Димера й Козаровичів відчайдушно партизанили, допомагаючи ЗСУ не тільки провіантом, а й коригуванням вогню. Прості люди були «очима» наших військових, завдяки чому вдалася одна зі стратегічних операцій — підрив дамби на річці Ірпінь. Це рішення, ухвалене командуванням і втілене разом із місцевими буквально за лічені години, допомогло провалити операцію окупантів із захоплення Києва. Річка розлилася, рівень води стрімко піднявся, тож окупанти не могли просуватися далі, а наші захисники могли їх обстрілювати.
Цей репортаж — один із понад двадцяти, що ввійшли у книжку «Деокупація. Історії опору українців. 2022», яка має вийти друком цієї весни. Видання стане певним підсумком експедицій деокупованими територіями, що тривали з квітня до листопада 2022 року. А ще — можливістю бути почутими простим українцям, які пережили цей жах війни. Богдан Логвиненко, як засновник Ukraїner і постійний учасник цих експедицій, зміг описати почуте й побачене.
Історія про підрив дамби на річці Ірпінь — як про тимчасово окуповані території, так і про ті, які російським військовим не вдалося окупувати, але які були на межі цього й теж, на жаль, постраждали. Команда Ukraїner була тут двічі — у червні та вересні 2022 року, спілкуючись не тільки з військовими, а й із місцевими партизанами, вчинки яких гідні поваги й карбування в історії перемоги.
Ірпінь. Річка, що стала морем
— Була річка: тонесенька, малесенька. А зараз — море.
Із волонтером Олександром Олександро́вичем ми зустрілися на початку літа, за 40 хвилин їзди по правобережжю Дніпра на північ від центру столиці. Він показав нам місце, що допомогло стримати наступ на Київ із цього напрямку. Продукт окупації совєцького часу тепер використали проти сучасних окупантів.
Стоїмо біля річки Ірпінь. Уздовж її берегової лінії простягаються окопи ще з часів Другої світової. Під час нинішньої повномасштабної війни вони допомагали нашим спостерігати за ворогом на протилежному березі.
Річка Ірпінь має дуже звивисте русло, що огинає не лише північ, а й захід Києва. Її історія дивувала мене з дитинства, бо саме в ній я ще школярем кілька разів мало не втопився. Ті місця для купання не були схожі на природні русла річок, а виглядали як викопані карʼєри, заповнені водою. Так і було. У 1950-х роках, коли торфовища осушили у сільськогосподарських цілях, гирло річки Ірпінь було випрямлене траншеями, а заплава зруйнована. Ближче до Києва, в районі колишніх ірпінських боліт, часто виникали торф’яні пожежі, що забруднювали повітря. А після створення у 1960-х Київського водосховища виявилося, що заплава в пониззі Ірпеня на три метри нижча рівня води у водосховищі. Дамбою, створеною на річці, її фактично позбавили від затоплення, а насосна станція на дамбі закачувала воду з Ірпеня у водосховище.
Підрив дамби додав екологам сподівань на переосмислення управління басейном річки Ірпінь. Це дає змогу відновити річку та її водно-болотні угіддя, зруйновані попередніми десятиліттями радянського господарювання.
Величезна територія площею понад дві тисячі гектарів — заплава Ірпеня — була затоплена ЗСУ разом із місцевими партизанами. Це докорінно змінило як військову, так і екологічну ситуацію. Ворог не пройшов до Києва, а Київське водосховище не тільки затопило луки й пасовища заплави, а й підтопило будівлі та присадибні ділянки мешканців окраїн села Демидова. Вода, що вийшла з берегів, створила додаткові труднощі для ворожої армії. Утворилося болото, тож російське військо не змогло перейти на інший берег.
Річка Ірпінь не вперше захищає Київ, стаючи його природним щитом. Іще за часів Давньої Русі її болота відігравали ключову роль в обороні міста. А під час Другої світової війни, яку часто згадує у своїх розповідях Олександр, захисники Києва сімдесят два дні змогли утримувати оборону Києва завдяки Київському укріпленому району (КиУР) — трилінійній системі залізобетонних оборонних споруд, у якій першою лінією слугувала річка Ірпінь.
Олександр. Згуртувати своїх і підірвати дамбу
Олександр розповідає, що оборонні дії у сьогоднішній війні були скоординовані, хоча зі звʼязком виникали чималі проблеми. Саме волонтери запропонували командуванню Сухопутних військ підняти рівень води в річці. Олександр — з-поміж них. Він киянин, який мав дачу на березі Дніпра. Приїжджав сюди пожити, знав багатьох місцевих. Він — у темних окулярах і кашкеті, на плечі висить фотоапарат. До повномасштабного вторгнення активно знімав. Велику війну зустрів у дачному поселенні між селами Козаровичі та Демидів. З колегами почали готуватися до подальшого опору. Спершу слід було зʼясувати, які є ресурси: чи вийде оборонятися власними зусиллями або ж краще виїжджати. У цей час поселенням ширилися переважно чутки. Звʼязок починав зникати, надійних джерел інформації не було. Як оператор і фотограф, Олександр мав удома багато знімальної техніки. Почав її збирати.
— Ми волонтерили для потреб війська ще з 2014-го, тому була зібрана команда «Автосотня». А першим нашим завданням [після вторгнення] було зібратися, забарикадувати, шо можна, в хаті, зачинити вікна на всяк випадок.
Він збирав сусідів, зʼясовував, яка в кого є зброя, які виникають проблеми. На все поселення знайшли не більше пʼяти мисливських рушниць і один карабін з оптикою. Вдалося залучити до опору близько п’яти відсотків місцевих цивільних — усі інші були розгублені, старі або малі, хтось хворів. Такою невеликою ініціативною групою розробляли плани дій іще 24 лютого, доки механізовані колони окупантів проходили український кордон.
— Потім вояки наші приїхали, красавці. Перший-другий день їздили туди-сюди по шлюзу. Хоч він і в аварійному стані, але ми зрозуміли: техніка пройде. Отож, виникло питання: чи є можливість злити воду з водосховища до річки? Технічно це неможливо. Але тут від нашого командування надійшло завдання.
Маючи зв’язок із військовими, місцеві волонтери-партизани вже за лічені години дійшли до відповідальних за цей напрямок людей і отримали пряму вказівку підірвати дамбу. Треба було запустити воду в річку Ірпінь. Олександр своїм квадрокоптером розвідав територію, «злітав» подивитися на Демидівський міст, що на той момент уже був підірваний, тож шляхи були перекриті. Стало зрозуміло: російські загарбники намагатимуться зайти з їхнього боку, і їх треба зупинити за будь-яку ціну.
Волонтери попередили про свій задум усіх працівників дамби. Ті дуже переймалися, аби не нашкодили насосам, що працюють незмінно з 1961 року. Зрештою, після довгих перемовин, приїхали волонтери-автоінженери, міцні хлопці з болгаркою. Пробували пиляти — не виходить. У хід пішов автоген (апарат для різання та зварювання металів за високих температур): крутилися-крутилися — без результату. Зрештою місцевий чоловік (Олександр каже на нього «дядя Коля») закинув у своє авто пів тонни тротилу. Разом із військовими взялися до роботи:
— Відігнали людей, бо було багато охочих давати поради, як правильно. Бар’єр облаштували з усіх боків, ну і шо — клацнули дірку метра півтора на півтора. Ювелірну! Наші пацани спрацювали [просто] бомба.
Наступну добу люди спостерігали, як вода піднімається на метр-півтора. За пагорбами вже починалося болото. Раділи: спрацювало. На третій день із боку Чорнобиля, Іванкова й Димера підійшли російські військові.
— Наші гасили, як могли, стримували це полчище орків. Ми відчували прєлєсті війни дуже чьотко. Хєрачило — ух!
За рік після затоплення дачники все ще вичерпують воду зі своїх підвалів. По селу її відкачують насосами, організовано, втім, рівень води в Ірпені досі не повернувся до того, що був перед повномасштабним вторгненням. Екологи мають надію, що й не повернеться — тоді екосистема збалансується, крім того утвориться справжній природній щит міста Києва. Люди, які мають будинки на цих болотах, звісно, плекають протилежні думки. Втім, спілкуючись із місцевими і за кілька місяців після деокупації регіону, я зрозумів: людям значно краще бути навіть частково підтопленими, але вільними від російської окупації.
Того ж дня наприкінці лютого, коли Олександр слухав звуки боїв, він думав: може, тиснути на педалі? Машина зібрана, є змога виїхати. Та озирнувся навколо: діти, пенсіонери… Залишився.
Волонтери в селі розподілили обов’язки: хто готує їжу, хто кидає так зване бандерівське смузі, хто передає дані, хто риє окопи, хто знімає на дрон. Люди зносили лопати, теплий одяг, їжу — забезпечували бійцям аж п’ятиразове харчування. Ділилися одне з одним тим, що мали: картоплею, м’ясом, сигаретами. На покинутій власником фермі годували гусей і курей, натомість брали яйця, з яких пекли млинці для військових.
Одним із завдань було знайти біноклі. Олександр згадує: в деякі з тих пристроїв ще, певно, Ленін дивився. Та було й кілька сучасних. У них заглядали на інший берег Ірпеня й коригували роботу української артилерії.
Йдемо лісом, який місцеві називають парком. Тут люблять гуляти до крутосхилу над річкою. Тутешній пляж після підриву дамби опинився під водою, берегова лінія суттєво змінилася. Раніше у цій місцевості було одне море — Київське (так називали водосховище). Тепер місцеві жартують, що морів — два: Ірпінське й Київське. Радіють не лише екологи, а й мисливці, бо дичини й раків значно побільшає.
Анатолій. Коригувати вогонь
Виходимо до вулиці, що йде вздовж цього парку. Спинившись перед воротами одного будинку, Олександр голосно гукає свого друга: «Толя! Толя!».
Анатолій виходить у камуфляжних шортах та футболці, прочиняє хвіртку. Говорить швидко: відчувається, що нервує перед камерами. Олександр намагається його підбадьорити: «Це єдина людина, хто міг піти туди порахувати танки і прийти сюди про це розповісти. Безстрашний!».
У Анатолія двоє дочок — шести й девʼяти років. На початку боїв він сидів із ними, але згодом вирішив щось робити. Почув, що був бій на дамбі, яку продірявили підриви, але вона була ще доступною для проходу. Наші почали обстрілювати ворожу техніку, і колона розвернулась. Анатолій пішов подивитися, що відбувається. По дорозі зустрів хлопця і запитав, чи є там російські військові. Той відповів: «Да, закопуються». Анатолій рушив далі. Подивився на точки, де саме облаштовуються, і повернувся назад через дамбу. Там стояли місцеві.
Анатолій підійшов і попередив, щоб розходилися, бо може «прилетіти». Наші люди його попрохали: «Скажи “паляниця”». Тільки тоді збагнув, що на нього буквально якихось пів години тому дивився російський солдат з автоматом. Шанси не повернутися були значними. Але чоловік передав дані про місця розташування ворогів одразу декільком підрозділам, аби інформація була в різних місцях. Зрештою в тих окопах російських військових і спалили.
Те, що переживали мільйони українців на початку повномасштабної війни, важко збагнути холодним розумом. Анатолій розповідає, що вже згодом, після того як окупантів вигнали за кордон Білорусі, нарешті осягнув, як вони ризикували. Наскільки треба бути навіженими, щоб бігати під снарядами, під кулями. Згадує, як їх застерігали: «Хлопці, там снайпери!». А вони спокійно у відповідь: «Пофіг, нам треба подивитися», — і бігли. Коли одного дня випав сніг, Анатолій та інші волонтери стали шукати куртки, думаючи, як зігріти бійців. Звернулися до сусіда, який працював на одному з тутешніх виробництв: «Саньок, шо тут можна взяти?». Саньок завів їх усередину, а там — і койки, і пічка, і плита. Грілися кілька тижнів навколо газової плити, аби не палити багаття, бо дим свідчить про наявність людей, тож могло «прилетіти» від окупантів. Потім взялися шукати для бійців газ у балоні. Літало все, що можна, а хлопці з балоном бігали під кулями.
Ми попрощалися з Анатолієм. Останньою локацією, яку показав нам Олександр, був дзот (дерево-земляна оборонна точка) часів Другої світової, на якому написано «Путін хуйло, ла-ла-ла». Місце обране правильно: саме тут тепер берег річки Ірпінь, що розлилася після підриву дамби.
Олександр через кілька тижнів партизанства змушений був виїхати. Зателефонували військові й наказали зробити це за пів години. Він впорався за десять хвилин. Спершу запакував у машину всю свою знімальну техніку, а тоді зметикував: він же може вивезти людей. Повиймав приладдя й покликав сусідів. Хоч дехто з місцевих і мав машини, виїхати не міг: у когось акумулятор сів, у когось колесо спустило. Взяли трохи їжі, одягу та ліків — рушили.
Виявилося, що недарма, бо якраз ті, кого він вивозив, невдовзі залишилися без будинків, тож могли позбутися й життя. Дім Олександра розмародерили, у ньому не залишилося жодної камери. Це не зупинило Олександра — він продовжує волонтерити й організовувати харчування для військових.
Богдан. Поламати плани окупантів
Через кілька місяців на тому самому місці біля дамби зустрічаємося з Богданом Матківським, бійцем батальйону оперативного призначення імені Сергія Кульчицького.
Богдан — один із тих, хто безпосередньо давав наказ підірвати дамбу. Він пішов воювати добровольцем ще у 2014 році, а після повернення з фронту став народним депутатом. Двадцять четвертого лютого Богдан знову пішов у військо й обороняв дамбу в складі свого батальйону, якому протистояла тисяча російських військових на іншому березі. Сили були нерівними: противник переважав у кілька разів. Та зрештою окупанти програли цей бій.
Дамба, вона ж водонасосна станція на річці Ірпінь, завадила подальшому просуванню військ Росії і як наслідок — окупації Києва. Але цього разу навколо неї багато військових, тож фільмувати не дуже безпечно. Саме у ці дні тут проходять навчання, і снаряди рвуться так, наче ми приїхали знімати на передову. Богдан розповідає, як планували операцію:
— Частково залучали досвід Другої світової. Звісно, враховували нову інфраструктуру. Дамби тоді не було, зате були такі ж природні бар’єри, що унеможливлювали певні переходи. Ключовим завданням після підриву було подальше утримання дамби, адже тут найімовірніше очікувався прорив. Сили були зосереджені тут.
Богдан згадує, що вночі надійшла команда підірвати дамбу, щоб вода з Київського водосховища зайшла саме в річку Ірпінь, саме в це русло. За пів години Богдан уже був на дамбі, на найближчій до російських військ точці. Як командир, мав зобов’язання бути разом зі своїми хлопцями. Місце для підриву було стратегічним. Ще за пів години носили ящики з вибухівкою. Тоді відбувся перший підрив. Дамба виявилася дуже міцною, і саме це зберігало військовим життя під час постійних ворожих обстрілів з артилерії, винищувачів і реактивних систем залпового вогню. Бетон захищав наших бійців, які ховалися тут.
Другий підрив повністю відкрив шлюз і вода змила російські понтони, вже наставлені по водоймі. Вузенька річка швидко розлилася морем і виявилася нездоланною для ворогів. Зайти в тил наших сил, що тримали рубіж на кордоні з Бучею, Ірпенем і Гостомелем, стало неможливо. Тому окупанти зосередилися на атаках саме цього шматочка переїзду на дамбі, що залишився. Гатили щодня, починаючи з пів четвертої ранку і десь до восьмої-десятої години вечора. Наступали з великої дистанції, вели перехресний вогонь із застосуванням і танків, і бойових машин піхоти (БМП), і мінометів. У цей час наші хлопці вибігали на позиції, щоби підсилити тих, хто чергував.
Так тривало близько трьох тижнів. Атаки щодня ставали все більш інтенсивними. Російські військові стріляли не тільки з Козаровичів, а й виставляли техніку з Димера, з Демидова та ще з одного села за Козаровичами. Був тільки невеликий нічний слот, щоб вільно пересуватися територією.
Зв’язок у цій місцевості унеможливився через російські РЕБ-станції (станції радіоелектронної боротьби), що повністю його глушили. Українські військові не могли їх знешкодити, бо окупанти звозили туди цивільних як живий щит. Єдиним виходом було прокласти старі телефонні лінії, які з’єднували зі штабом проводами, як за Другої світової. Та й ті час від часу обривалися через обстріли — треба було виходити, зв’язувати.
Уже за сотню метрів від дачного кооперативу і дамби розташовувалися позиції армійців РФ. Одного разу за попередньою домовленістю сюди мали вийти російські військові, які були готові здатися в полон. Наші пішли зустрічати їх за дамбу. Назустріч йшли близько десяти російських солдат без зброї. Богдан розповідає, що коли почали зближуватися, окупанти кинулися по кущах. Завʼязався бій, наші відкрили вогонь та відійшли. Відтак між собою почали битися вже самі російські військові — між їхніми підрозділами був дуже поганий зв’язок. Що це був за маневр, Богдан не знає: або спланували таку операцію й зазнали поразки, або останньої миті злякалися. Кілька днів поспіль він ставав свідком того, як окупанти починали битися зі своїми.
— По наших у цей час не стріляли, — сміється Богдан.
Переїжджаємо міст і рухаємося до Козаровичів. Цей переїзд уже відновили. Перш ніж піти на дамбу, російські військові намагалися перейти колоною саме цей міст.
Далі довго намагаємося доїхати до господарства Олександра Кривошеї. Тричі звертаємо не туди, зрештою фермер сідає у своє авто та зустрічає нас на шляху. Прямуємо за ним польовою дорогою, до коліс липне глина, з його позашляховика на наш летять шматки землі. Коли виходимо з машини, Олександр починає екскурсію. Усміхнений чоловік у кросівках і джинсах стоїть на згарищі свого колишнього господарства. Раніше вирощував зернові. У його бараках жили окупанти. Згоріло все: і будинки, і частина добрив — все уціліле господарі зібрали лопатами. Погорілу ярову пшеницю таки посіяли, але врожай видався такий собі:
— Фігню зібрали, — відмахується Олександр. — Але аби поля не гуляли.
Його батьки залишалися в селі, в окупації. У них своя ферма, яку не змогли покинути. Олександр намагався підтримувати з батьками звʼязок, наскільки це було можливо.
Окупантів «накрили», міст підірвали, тож загарбники почали йти обхідними шляхами, зокрема через дамбу. Недалеко від неї і ферма. Ґрунтовою дорогою, якою ми їхали, раніше йшла й колона російської військової техніки. Вперлася у водосховище, а там — тупик. Батько зателефонував Олександру сказати, що бачить цю колону. «Їх до чорта́», — сказав. «Ми зразу клац-клац-клац: передали координати військовим, щоб взялися їх штормить», — додає Олександр. Так він фактично сам навів український вогонь на власне господарство. Завдяки цьому окупантів тут розбили.
— Відбудуємо. Не найгірше, що могло статися, — коментує.
Після деокупації Козаровичів і повернення додому Олександр два тижні ходив своїми плодовитими територіями як зомбі. Не міг зрозуміти, за що взятися, з чого почати. Внутрішня паніка пройшла десь через місяць.
Деесенесники сказали фермерам: якщо ті хочуть далі працювати на полях, снаряди слід збирати ранньою весною, бо ці території розміновуватимуть в останню чергу. Фермери мали самі вишукувати небезпечні предмети, а вже тоді кликати надзвичайників. Олександр виявив, що його колись родюче поле тепер засіяне снарядами, шматками вертольотів і «Точок-У». А з його мішків із добривами окупанти будували собі окопи та бліндажі.
— Олександре, чи ніколи не шкодували, що дали координати господарства ЗСУ?
Фермер відповідає швидко, не задумуючись:
— Ні разу.
