Ялта: місто з лікувальним кліматом і культурним опором

Утім, місцеві навіть на десятому році окупації продовжують чинити спротив самопроголошеній владі й демонструвати свою українськість. Вони доводять, що Ялта — це більше, ніж місце для відпочинку. Місто було та залишається осередком української культури й опору попри численні спроби тотальної русифікації.

Продовжуємо серію матеріалів, що спростовують міфи кремлівської пропаганди про будь-яку приналежність наших територій до Росії. У цьому лонгріді розглянемо справжню ідентичність Ялти, адже її історія та культурне життя — важлива частина становлення України.

Омріяний ялос і виникнення Ялти

Історія Ялти починається з перших поселень та́врів — войовничого племені, яке проживало в гірській частині Криму за часів бронзового віку (IІ — І тис. до н. е.). Про період їхнього перебування відомо зі знайдених могильників — кам’яних ящиків, куди клали небіжчиків. Також про цей войовничий народ згадував давньогрецький історик Геродот, коли описував скіфо-перську війну, датовану 513 або 514 роком до н. е. Учений змальовував таврів як піратів, які захоплювали на морі греків і приносили їх у жертву богині Діві. Воєнним бранцям представники племені відрубували голови, нанизували їх на стрижні та підіймали над дахами будинків.

Згодом таврів витіснили стародавні греки під час Великої колонізації, зайнявши територію на півдні Криму. Зараз місцеві переповідають легенду: назва поселення, яке згодом стане сучасною Ялтою, походить саме від давньогрецького «я́лос», тобто берег. Шукаючи нову придатну для життя землю, греки потрапили у шторм і заблукали в Чорному морі на декілька тижнів. Вони вже втратили надію на будь-який порятунок, аж ось один із моряків побачив берег і закричав: «Ялос! Ялос!» — так поселення почали називати Ялітою. Закрита горами бухта мала сприятливий клімат для виноробства та землеробства, тому населений пункт почав швидко розростатися.

Пізніше поселення, також відоме як Еталіта або Джаліта, переходило під владу різних народів, які й видозмінювали його назву на свій манір. Змінювалося також і саме поселення. У VI столітті вона перейшла до Візантії (правонаступниця східної частини колишньої Східної Римської імперії) — однієї із найбільших середньовічних держав, території якої охоплювали південь Європи, захід Азії та північ Африки. Тоді в поселенні з’являється перша церква й фортеця. Руїни цитаделі досі збереглися неподалік Ялти, біля найвищого водоспаду України Учан-Су. На початку ХIII століття Візантійська імперія опинилася на межі зникнення — вона втратила свою столицю Константинополь, яку захопили хрестоносці під час свого четвертого походу. Тим часом у Крим проникли італійські торговці з Венеції, які підтримали хрестоносців. Їхні головні конкуренти, генуезці, занепокоїлися успіхом венеційців, адже південне узбережжя півострова займало вигідне географічне розташування для торгівлі.

Шанс відібрати Крим випав генуезцям уже зовсім скоро. У 1261 році Генуя та Візантія уклали союзний договір. За його умовами, якщо візантійцям вдасться відновити контроль над своєю столицею, то генуезці отримають виняткові права на торгівлю в басейні Чорного моря. Тоді здавалося, що здобути місто майже неможливо. Але вже за півроку війська Візантійської імперії розгромили хрестоносців і зайшли до Константинополя. Візантійський імператор віддячив генуезцям, дозволивши їм заснувати поселення неподалік його столиці. Увесь південний берег Криму перейшов під генуезьку юрисдикцію. Разом із ним і Яліта, яка стала достатньо великим портом й однією з торгових колоній на кримському узбережжі. Утім, тривалого розквіту місто не зазнало. У 1471 році Яліту зруйнував землетрус.

У 1475 році весь Крим і новоутворене Кримське ханство потрапили у васальну залежність Османської імперії, оскільки визнали її протекторат. Сама ж територія Яліти після захоплення південного узбережжя турками опинилася під прямою окупацією, ставши кримською провінцією османів (санджак). На спустошену землю після землетрусу вірмени та греки повернулися лише в наступному столітті. Більшість із них прийняли іслам.Найменування міста теж змінюється — його підлаштовують під турецьку вимову. Так закріплюється назва «Ялта».

Так у тривалому етногенезі чисельних етнічних груп (таври, скіфи, алани, греки, готи, італійці, турки, західні кипчаки та ін.), які в різні часи населяли півострів, сформувався корінний народ України тюркського походження — кримські татари, або киримли.

Початок русифікації Ялти

Невдовзі росіяни вкорінять міф про те, що саме вони створили Ялту, і приписуватимуть собі її історичний спадок. У такий спосіб Росія на різних етапах панування намагалася не лише привласнити надбання міста, а й штучно збільшити тяглість своєї історії за допомогою минулого Криму. Проте факти доводять — Ялта існувала задовго до появи на її території росіян.

До кінця XVIII століття питому більшість населення Ялти становили киримли (понад 90 %). Згодом війни між Російською й Османською імперіями посутньо змінили склад місцевих жителів. Уже в 1771 році Російська імперія займає півострів, щоб контролювати Чорне море та здобути вихід до Середземного для торговельних зв’язків із новими державами.

Царгород, як іще називають візантійську столицю, був ласим шматком для московських правителів у XVII столітті. Плани завоювати Константинополь плекав Петро I. Згодом їх перейняла Анна Іоаннівна (у деяких джерелах — Іванівна) під час турецької компанії, що тривала в 1735–1739 роках.

Катерина II не хотіла приєднувати місто до Росії, як і її попередники. Російська імператриця більше побоювалася прямого зіткнення з австрійцями, ніж з османами, тому прагнула створити своєрідну буферну зону, між Російською й Австрійською імперіями. За уявленнями Катерини II, престол Грецької монархії мав посісти її онук Костянтин, який уклав би династичну унію з Москвою на засадах дружби та братерства. За «Грецьким проєктом», формально відроджена Візантія залишалася незалежною, але під російським протекторатом.

До цього землі Кримського півострова історично ніколи не належали Росії, тож Москва виправдала своє вторгнення туди як захист православного населення від масового насадження ісламу. Заявивши про нібито збереження православ’я, Катерина II у 1778 році змусила всіх православних християн, здебільшого греків, вірмен і волохів, покинути не тільки Ялту, а й загалом півострів, тобто йшлося про одну з перших депортацій, яку ініціювала царська Росія на території України. Представники цих примусово переселених народів були торговцями, а отже, основними платниками податків у Таврії. Депортуючи їх, Російська імперія прагнула економічно послабити Кримське ханство, яке досі перебувало під протекторатом турків, і остаточно захопити півострів. На новоприєднаних землях поселилися українці та росіяни — військовослужбовці, чиновники, державні селяни (вони користувалися державними землями, але вважали себе вільними) та кріпаки.

Переселенці з Ялти осіли у Приазов’ї, де заснували однойменне поселення поблизу Маріуполя. Водночас Російська імперія чинила тиск і на киримли. Після остаточної окупації та приєднання Криму Катерина II розгорнула репресії й відібрала землю у кримськотатарського селянства. Через це розпочалася велика хвиля міграції киримли до Османської імперії. Ялта стала знелюдненою і перетворилася на невелике рибацьке селище. У поселенні залишилася лише церква й прикордонна сторожа із грецького батальйону.

Довгий час селище пустувало, але в першій половині XIX століття Катерина ІІ подарувала землі, прилеглі до Ялти, своїм фаворитам — генералам і московським вельможам. Територію сучасного міста почали активно заселяти російські аристократи. Вони будували палаци, дачі й маєтки для літнього відпочинку в теплій Ялті, облаштовували сади й виноградники. Почало швидко відроджуватися виробництво вина й тютюну. Після того, як у 1838 році російський імператор Олександр ІІ надав Ялті статус міста, туди прибувало дедалі більше росіян. У самому повіті, який охоплював не тільки Ялту, а й інші села та міста південного узбережжя, усе ще переважали киримли. Однією з причин, чому вдалося зберегти питому більшість корінних мешканців серед населення в південно-східній частині Криму аж до XX століття, історики вважають внутрішнє переселення киримли із західного узбережжя півострова до Ялтинського повіту під час Кримської війни. Таким чином російська імперія вирішила віддалити кримських татар від театру бойових дій — передусім щоб запобігти їхній участі на турецькому боці і подальшій міграції на територію тодішнього ворога. Частка кримських татар в Ялтинському повіті виросла від 78,3 % до 90,6 %.

Натомість у 1860-х роках Ялта почала розвиватися як курортне місто. Чимало цьому посприяв російський лікар Сергій Боткін, який рекомендував приїздити сюди хворим на туберкульоз. Так, до Ялти навідувалося багато російських письменників, наприклад, Антон Чехов, Лев Толстой, Максим Горький. Тут вони написали твори про місто на півдні Криму, котрі стали культурним спадком Росії й тим самим посилили імперські міфи про те, що Ялта — «ісконно руская» територія. Але ця теза не має нічого спільного з реальністю.

Українці робили неабиякий внесок у розбудову міста. Насамперед розвиток Ялти тісно пов’язаний з українським поетом і фольклористом Степаном Руданським, який мешкав там понад 20 років. Закінчивши Санкт-Петербурзьку медико-хірургічну академію, молодий лікар прибув до південного узбережжя Криму. Так він опинився в Ялті, де почав працювати в міському відділенні. Роботу він виконував сумлінно — це одразу помітили мешканці, особливо з найбідніших верств. Степан Руданський часто допомагав хворим із ліками й не брав плату за свої послуги. Із власної ініціативи поет організував приймальну кімнату для хворих, а також першим створив окремі місця у лікарні Ялти для жінок. Ставши карантинним (санітарним) і портовим лікарем південного узбережжя Криму, Степан Руданський почав неабияк покращувати умови життя в місті. Він ініціював будівництво фонтану, задля чого подарував Ялті частину власної землі, і нового базару. До того ж створив першу медичну бібліотеку на південному узбережжі Криму, домагався появи в місті пожежної служби та метеорологічної станції.

Зробив чимало для Ялти й український лікар Володимир Дмитрієв, який домігся створення в місті водопроводу й каналізації, відкриття у 1897 році ялтинської метеостанції, продовживши наміри Степана Руданського. Через три роки він заснував першу в Росії туристичну організацію — Кримський гірський клуб, у якому очолив Ялтинське відділення. До того ж у місті він відкрив дитячий притулок, чоловічу гімназію, театр і народну бібліотеку.

Ставши популярним курортом, південне узбережжя Криму приваблювало не лише російське дворянство, яке линуло сюди розбудовувати розкішні вілли й палаци. До міста перебиралися, зокрема, українські аристократи-забудовники. Наприклад, Кочубеї, Безбородьки, Данилевські, Алчевські та інші. У Ялті досі збереглася садиба Василя Кочубея, яку спроєктував головний архітектор міста Микола Краснов.

Ялта на зламі імперій

Шанс розвиватися окремо від московитів і звільнитися від російського ярма Ялта отримала в 1917 році, коли Микола ІІ зрікся престолу, а Російська імперія нарешті припинила своє існування. У цей час на території всієї України відбувалися визвольні змагання, які не оминули і Крим. Повалення московського самодержавства дало поштовх суспільно-політичним рухам півострова: виникла перша партія «Міллій Фирк’а» (із кримськотат. «Народна партія»). Її учасники та прихильники посилили національну боротьбу киримли. Так партія стала першою, яка вимагала скликання парламенту, щоб проголосити створення незалежної держави в Криму. Паралельно Тимчасовий уряд дозволив формування військових ескадронів киримли. Частина цих загонів прибула, зокрема, до Ялти, щоб слідкувати за порядком у місті. Утім, зберегти обіцяний спокій ескадронцям не вдалося.

На території України розгорнулася війна трьох сторін: більшовиків (Червона гвардія, що виступала за соціальну революцію), білогвардійців (прихильників відродження Російської імперії) та Української народної республіки, яка проголосила свою незалежність у грудні 1917 року. Боротьба між арміями зачепила і Крим. Напередодні Різдва 1918 року Ялта стала епіцентром червоногвардійських розправ і жорстокості над киримли й усіма, хто їх підтримував. Почалися збройні сутички за участі більшовиків, які влаштовували погроми на вулиці та самовільно арештовували місцевих. Згодом червоногвардійці організували агітаційну кампанію (мовляв, кримські татари вбивають росіян), котра переросла в морський рейд на Ялту. До південного узбережжя міста прибули військові кораблі-міноносці, щоб обстріляти його і захопити силою. За чотири дні з морських суден більшовики випустили понад 700 снарядів по Ялті. Одночасно місто атакували з артилерії та гідроавіації.

Більшовики розстрілювали не лише військових, а й цивільних, які видавалися їм підозрілими. Очевидці розповідали, що вони вбивали сестер милосердя, коли ті лікували поранених киримли після жорстоких боїв із загарбниками. Варто було лише вказати на якийсь будинок, звідки нібито стріляють вороги, червоногвардійці відразу відкривали вогонь. Мертвих та ще живих «контрреволюціонерів» скидали в Чорне море, прив’язуючи до ніг каміння. Часом тіла вбитих мирних мешканців залишали просто посеред міста.

Остаточно червоногвардійці захопили Ялту 29 січня 1918 року, тоді ж на території України тривав бій під Крутами. Після закінчення розправ та арештів у місто заселилися більшовики. Хвилі «червоного терору» продовжувалися аж до кінця квітня 1918, допоки більшовики самі не почали покидати Крим згідно з Брестським договором і туди просувалися німецькі війська. Коли німці успішно закінчили штурм Перекопського валу, а у Кримських горах спалахнула народна війна кримських татар проти «червоноармійців», армія УНР на чолі з Петром Болбочаном скористалася розпорошенням ворожих сил і здійснила блискучу спецоперацію на півострові. Українські загони взяли замінований Чонгарський міст, водночас сили Кримської групи змогли наздогнати німців у Джанкої і знищити більшовиків під Севастополем. Режим більшовиків був тимчасово повалений.

Через два роки більшовики розпочали новий наступ на півострів. Цього разу не самі — Червона армія заручилася підтримкою українського анархіста Нестора Махна. Махновці згодилися допомогти в розгромленні білогвардійців на чолі з Петром Врангелем і вступити до радянського війська в обмін на автономію Гуляйполя на сході Подніпров’я та Запоріжжя, в якому Махно народився і де активно діяв. Це не була угода абсолютних союзників: попри боротьбу зі спільним антагоністом, кожна зі сторін тримала в голові, як побороти іншу.

Ялта стала останнім містом Криму, в яке ввійшла Червона армія. Того ж дня більшовики опублікували Четвертий наказ Кримського революційного комітету, згідно з яким упродовж трьох днів відбувалася реєстрація тих, кого вважали «небезпечними» для їхнього режиму — іноземців, буржуазії, священників, інтелігенції (освітян, науковців, діячів мистецтв та ін.) осіб, які прибули до Ялти за відсутності радянської армії, врангелівців (послідовників головнокомандувача білогвардійців Петра Врангеля, які боролися проти Червоної армії під час Громадянської війни у Росії) та ін. Розправу отримали й махновці, яких одразу після перемоги над білогвардійцями почали переслідувати більшовики. Усіх заарештованих садили в імпровізовані в’язниці підвалів і концтаборів. Подекуди умови були абсолютно нестерпні. Зокрема, сумної слави зажили камери-«акваріуми», у яких ув’язнені мали перебувати по коліна у воді.

Проте на цьому жах, який принесла радянська влада на терени Ялти, не закінчився. Захопивши півострів, більшовики почали впроваджувати політику воєнного комунізму, котра передбачала примусовий перерозподіл майна та повне скасування економічних відносин: заборону вільної торгівлі, обмеження грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів і колективізації. Каральні загони, що прибули до Криму 1921 року, вимагали в населення зібрати за рік не менше ніж 9 мільйонів пудів хліба (близько 147,6 млн кг). Це було непосильним завданням для виснаженого розграбунками й майже знищеного місцевого населення. Але радянське керівництво повністю ігнорувало обставини на півострові й вивозило все зібране продовольство. Злочинна політика СРСР у Криму призвела до масового голоду 1921–1923 років, через який увесь Ялтинський округ стає одним із найбільш постраждалих районів на території півострова.

Фінальним акордом у винищенні киримли на території Ялти стала депортація їх у 1944 році через нібито співпрацю з гітлерівцями. Із міста і прилеглих сіл примусово вивезли майже 27 тисяч кримських татар до Узбекистану, Казахстану й Таджикистану. Натомість на етнічно зачищені території заселилися колгоспники Воронезької, Курської, Орловської та Бєлгородської областей, щоб обробляти ці землі. Наслідки примусового виселення корінних жителів помітні в результатах перепису населення України у 2001 році: на території Ялти киримли становили менше ніж 2 % населення, водночас росіяни — 66,5 %. Крім того, після депортацій у Ялті й усьому Криму повністю ліквідували навчання кримськотатарською мовою. Через що мова киримли перебуває на межі зникнення.

Мовний ренесанс, розвиток українського театру й кінофабрика

Попри намагання Росії стерти історію міста й переписати її з імперської перспективи, українська мова вперто лунала в Ялті. Цікаво, що українськомовний ренесанс на теренах Криму припадає на другу пол. XIX – першу пол. XX століття, коли інші мови, окрім російської, зазнавали постійних утисків. Чимала заслуга у відродженні належить українській інтелігенції, яка приїжджала в курортну Ялту на лікування: Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, Микола Костомаров та ін. Своєю діяльністю громадські діячі привертали увагу до української мови й культури не тільки серед етнічних українців, які переселилися до Криму, а й інших національних спільнот. Зокрема, Леся Українка згадує в одному зі своїх листів до Олени Пчілки за 1897 рік, що місцеві залюбки передплачували українські видання й просили передати до читалень Шевченкового «Кобзаря». Сама письменниця під час свого перебування в Криму присвятила поезію Ялті, яка ввійшла до циклу «Кримські спогади». Один із віршів циклу повністю передає тугу Лесі Українки за Кримом:

«Південний краю! як тепер далеко
Лежиш від мене ти! за горами крутими,
За долами розлогими, за морем,
Що вже тепер туманами густими
Укрилося, бурливе…».

(«Заспів», 1891)

Також зі своєї ініціативи типографії самостійно друкували окремі тексти українських авторів. Зокрема в друкарні Миколи Вахтіна вийшов третій том «Творів» українського письменника Олександра Кониського-Перебенді.

На межі ХІХ та ХХ століть в Ялті активно розвивалося театральне мистецтво. Місцеві театральні гуртки, які ставили твори українських авторів, активно підтримував Степан Руданський. Великою симпатією серед місцевого населення користувалися й українські театральні трупи, які приїздили з гастролями до міста, особливо театр корифеїв. Свого часу в Ялті працювали відомі його представники: Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Марія Азовська, Микола Садовський, Михайло Старицький і Панас Саксаганський. Публіка приймала їх надзвичайно тепло, тому неодноразово вистави планували на місяць вперед, а щодня глядачів чекала нова драма. Уже 1905 року в Ялті зародився власний український театр. І хоч йому не вдалося досягнути державного рівня через політичні причини, місцева трупа змогла започаткувати українську драматичну традицію на півострові. Повторити щось схоже не вдалося нікому з національних громад південного узбережжя Криму.

Окрім театрального мистецтва, місто відоме індустрією кіно. Так, неабияке місце в історії України мала Ялтинська кінофабрика, яка від 1921 року понад десятиліття діяла абсолютно незалежно від Москви. Вона підпорядковувалася Всеукраїнському фотокіноуправлінню й була важливою основою для формування національного кінематографа. Зі студією працювали відомі акторки — майбутня зірка Голлівуду Анна Стен, яка прославилася завдяки ролі у фільмі «Шлюбна ніч», та Варвара Маслюченко (акторка зі стрічок українських режисерів: «Каламуть», «Лісова пісня», «Вавилон ХХ» та ін.). А сценарії на Ялтинській кінофабриці писали українські автори: Микола Бажан, Григорій Епік, Олесь Досвітній та інші. Саме тут зняли й першу кримськотатарську стрічку «Алім» Георгія Тасіна, яку надалі заборонили для показу в радянських республіках, знищивши всі її копії.

30-ті роки XX століття, відомі як доба «Великого терору» (масштабна кампанія масових репресій, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 роках під керівництвом Йосипа Сталіна), стали викликом для української Ялти. З новою силою розпочалися масові репресії кримських громадських діячів і діячок, що неабияк сповільнило розвиток культури в регіоні та діяльність національних рухів. Можливість відродити визвольну боротьбу й піднесення української ідеї Крим отримав під час Другої світової війни, коли частина населення півострова почало співпрацювати з ОУН. У 1942–1943 роках українські підпільники знайшли можливість виходити на зв’язок із киримли, щоб вести війну не тільки проти гітлерівців, а й радянських військ. Одними з перших до співпраці долучилися діячі-киримли Українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка (Сімферополь) під час виступів у Ялті. Гастролі до міста вони використали для організації підпілля в Криму й налагодження комунікації з ОУН. Утім, повстанському руху, на жаль, не вдалося досягти великого поступу на території півострова.

Напередодні закінчення Другої світової війни, у лютому 1945 року, розпочалися тристоронні перемовини між лідерами США, Великої Британії та СРСР у місті Ялта. В історії ця зустріч згодом буде відомою як Ялтинська конференція — подія, що визначить повоєнну політичну мапу світу та життя всіх держав. Союзники домовилися про спільний контроль над Німеччиною, розділивши її територію між собою (фактично — повоєнна окупація). Крім того, під час перемовин лідери вирішили створити міжнародну структуру, яка б підтримувала світовий порядок і загальну безпеку — Організацію Об’єднаних Націй (ООН). Саме в Ялті Україну затвердили як одну з майбутніх країн-засновниць ООН. Таким чином країна знову, хоч і формально, ставала суб’єктом міжнародного права. Що не менш важливо, Ялтинська конференція порушила питання, які безпосередньо стосувалися передання Україні її сучасних територій. За результатами зустрічі, до УРСР остаточно приєднали Львів, який радянська армія окупувала ще в 1939 році.

Формування України в кордонах, які ми знаємо сьогодні, тривало. У 1954 році спустошений і виснажений війною Крим перейшов від РРФСР до складу УРСР. Це рішення радянська влада ухвалила, щоб перекласти відповідальність за післявоєнне відновлення півострова на Україну, враховуючи «територіальне тяжіння Кримської області до Української РСР, спільність економіки й тісні господарські та культурні зв’язки». Іще понад десять років Крим залишався в руїнах, але в 1960-х УРСР таки береться покращувати благоустрій півострова. З’являються нові будинки, заклади, готелі тощо. До Ялти прокладають першу в СРСР і Європі гірську трасу, яка значно пожвавила розвиток «всесоюзної здравиці». До того ж українське керівництво забезпечує водопостачання півострова, побудувавши канал до Каховського водосховища. Цього не зробила жодна з держав, які раніше контролювали Крим.

Передавання Криму згодом обросло десятками міфів і помилкових інтерпретацій. Мовляв, п’яний секретар ЦК КПРС Микита Хрущов віддав Крим Україні чи півострів «подарували» їй на 300-річчя Переяславської ради. Ці тези сьогодні безперестанку відтворює сучасна російська пропаганда, щоб виправдати окупацію, бо, бачте, Росія віддала Крим у користування Україні лише на декілька десятиліть. Держава-окупант лише «відновила справедливість» і повернула своє.

Після розпаду СРСР Ялта, як і весь Кримський півострів, стали частиною міжнародно визнаних територій України. Чорноморський флот, який раніше належав Радянському Союзу, відійшов теж під український контроль. Частина офіцерів за підтримки Кремля почала бунтувати проти такого рішення, тому в 1993 році Росія й Україна підписали угоду про поділ морської армади порівну. Утім, за результатами наступних переговорів між президентами країн майже увесь флот перейшов до Росії, що породило логічне невдоволення серед українців.

Наступного року почали порушувати мовне питання. У Ялті провели конгрес українців півдня Криму, який ухвалив звернення до Алуштинської і Ялтинської міських рад із вимогою поступово відновити викладання українською мовою в навчальних закладах. Крім того, делегати наполягали підняти українські прапори над будівлями органів державної влади, а також знести радянські пам’ятники. Як бачимо, українська спільнота міста прагнула розпочати декомунізацію й відгородитися від російського вже в 1990-х роках, що вщент руйнує сучасний міф, нібито Ялта завжди хотіла стати частиною РФ, як і весь півострів.

Місто в умовах окупації

У лютому 2014 року на територію Криму незаконно ввійшли озброєні військові без розпізнавальних знаків і захопили ключові об’єкти півострова. «Зелені чоловічки», як їх прозвали в народі (через колір форми), виявилися елітними військами армії РФ, які пізніше розпочнуть так звану антитерористичну операцію на сході України з метою повернути «ісконно рускіє тєріторії в радную гавань». 16 березня загарбники провели неправомірний референдум, за результатами якого нібито 93 % жителів півострова захотіли стати частиною Росії. Крим окупували.

Мешканці Криму підтримували проєвропейський вектор розвитку України і заявляли про свій патріотизм публічно. Під час Революції гідності й початку тимчасової окупації кримчани виходили на десятки мітингів у містах по всьому півострову, щоб висловити свою позицію. Зокрема в Ялті ініціювали акції після побиття студентів «Беркутом» на Майдані 29 листопада 2013 року. Таким чином місцеві хотіли показати своє бажання євроінтеграції та виступити проти свавілля влади. До того ж під час вторгнення росіян ялтинці активно виходили на проукраїнські мітинги. Їх неодноразово прагнули розігнати провокатори з прапорами держави-окупанта й вигуками «Фашизм нє прайдьот!», але учасники акцій продовжували виходити на вулиці із синьо-жовтими прапорами та стрічками.

Наразі всі спроби мирних протестів і вияви української ідентичності в тимчасово окупованому Криму та Ялті російська влада активно придушує. За всіма традиціями свого імперського минулого вона репресовує корінне населення, переслідує, викрадає й ув’язнює людей із проукраїнською позицією, продовжує активно русифікувати регіон.

Одним із головних виявів загарбницької політики став примус до прийняття російського громадянства та документообіг за зразками РФ із березня 2014 року. Інакше ялтинці прирівнювалися до іноземців, навіть якщо вони все життя проживали тут. За російським законодавством люди, які мали український паспорт і не хотіли його змінювати, могли перебувати на території півострова лише 90 днів, а далі на них очікувала депортація. Не надавали ялтинцям і медичної допомоги без російського громадянства, адже послуга вимагала наявності полісу, котрий могли оформити лише за паспортом РФ. Із відкритою дискримінацією мешканці міста стикалися також під час працевлаштування, здобування освіти, отримання соціальних послуг, реєстрації права власності та ін.

Утисків і чергового знищення зазнає й українська культура. У березні 2014 року всі школи, де викладали українською, зокрема в Ялті, ліквідували. Та це не завадило ялтинським випускникам однієї зі шкіл заспівати український гімн під музику російського на останньому дзвонику у 2014 році.

Під час окупації закрили один із найбільших осередків українства не тільки міста, а й усього Криму, — музей Лесі Українки. Формально навесні 2016 року росіяни почали його ремонтувати, але музей і досі, станом на чотирнадцятий місяць повномасштабної війни, зачинений. Доля експонатів невідома.

Проте навіть в умовах окупації Ялта продовжує боротися проти загарбників, як і кілька століть тому. Особливе піднесення національного опору мешканці Криму відчули після повномасштабного вторгнення, коли ЗСУ й інші Сили оборони змогли деокупувати чималі території поблизу українських кордонів. На схожий сценарій очікують зараз і кримчани, тому на півострові активізувався підпільний рух «Жовта стрічка». Уперше він виник у квітні 2022 у Херсоні, коли місто було тимчасово окупованим, і поширився в інших регіонах. Місцеві партизани в Ялті теж масово розклеюють листівки й поширюють національну символіку, щоб нагадати окупантам: Крим незабаром буде вільний.

Повернення Криму — не просто гучні слова. Заяви про деокупацію півострова все частіше лунають на міжнародній арені. Представники різних країн зазначають, що новий контрнаступ ЗСУ, який уже планується, може завершитися підняттям українських стягів на півдні Таврії. Зокрема це обговорювали у вересні 2022 року на форумі YES («Ялтинська європейська стратегія») — події, де лідери держав дискутували про європейське майбутнє України у глобальному контексті. Від 2014 року форум вимушено проводять у Києві, поки Ялта тимчасово окупована Росією. Щоразу його учасники промовляли символічну фразу «наступного року зустрінемося в Криму» здебільшого як формальність. Але не цього року. За словами Володимира Зеленського, зараз ми ближче до Ялти, ніж були на попередніх конференціях YES протягом попередніх 8 років. Україна не збирається йти на компроміси з РФ. Єдина передумова мирних переговорів — звільнення всіх українських територій у межах 1991 року.