Лірництво в Україні було поширене з XVI і аж до 30-х років ХХ століття, коли СРСР зачищало міста й містечка від незрячих музик. Існують згадки про організований радянською владою з’їзд кобзарів, на якому було розстріляно понад 300 музикантів, але ця історія не має достеменного підтвердження. Майже 100 років потому львівський скульптор Гордій Старух вирішив продовжити справу лірництва й поставив собі за мету навчитися майструвати колісну ліру та виготовити їх 300.
У 2009 році цей майстер зі Львова задля втіхи створив свою першу ліру. З того часу лік його музичних інструментів йде на десятки, а географія замовників сягає Південної Кореї.
Творча династія
Скульптор, мультиінструменталіст, екс-учасник гурту «Joryj Kłoc», львів’янин Гордій Старух зумів поєднати свої найбільші захоплення — музику та скульптуру. От уже майже 10 років митець займається виготовленням колісних лір. Цій справі навчився самотужки. Тож щоразу вдосконалює свою техніку та самі музичні інструменти, аби вони звучали якнайкраще. Клавіші, деки — усе Гордій виготовляє вручну. До них прикріплює свою фірмову ручку — вона спіральна, а не S-подібна, як це зазвичай буває у європейських інструментів. Кожна його ліра — неповторна, то ж і звучить по-своєму.
А ще Гордія звідусіль оточують творчі люди. Дід — відомий скульптор і майстер світового рівня, один із засновників Національної академії мистецтв України — Еммануїл Мисько. Сімейну справу продовжують дядьки та батько Гордія, який окрім того ще й художник, письменник і музикант. Тож ким іще ставати в такій атмосфері, як не митцем.
З дружиною, Дарією Альошкіною, Гордій познайомився, будучи студентом Львівської академії мистецтв. Вона теж скульпторка, щоправда зараз працює із папером. Тож її знають як майстриню, що відроджує давнє українське мистецтво паперової витинанки.
Сучасна ліра
За роки радянщини ремесло лірництва в Україні занепало. Тож Гордій фактично наново відкриває це мистецтво. Сам каже: хоч і спирається на традицію, та робить саме сучасні інструменти. На виготовлення кожного потрібно кілька місяців. Формою ліра нагадує гітару і дещо схожа на скрипку, щоправда з механічною клавіатурою і замість смичка має колесо:
— Якшо говорити про принципи, то ліра такий дуже цікавий інструмент. Її навіть клас говорить сам за себе — це фрикційний інструмент. Фрік! Чого фрік? Того шо тут поєднуються різні системи звуковидобування. Тобто у нас є смичок у вигляді колеса. В гітарі ми струну дотуляємо до ладів, то тут ми лади дотуляємо до струни. От тому і фрикційні.
Та й техніка гри неабияк відрізняється. Щоб ліра зазвучала та дала вібрацію, необхідно одночасно крутити ручку й тиснути на маленькі пластинки-клавіші. І хоч ліру здавна вважали простацьким інструментом, він не такий вже й простий:
— То якраз і є поєднання і скульптури, і музики. На початках. Зараз це вже такий виклик, над яким я постійно працюю. Я вже собі не можу дозволити зробити гірше, ніж попередній раз. Мене це вже втянуло. І тим більше, коли ти бачиш, шо роблять навколо інші майстри, тебе тоже це починає перти і якось мотивувати. Шо цікаво, шо в цій справі якось не відчувається конкуренція.
Замовників колісних лір не надто багато, щоб перетворювати цю справу на конвеєр. А знані майстри відрізняються тим, що у них дорогі інструменти й черга на кілька років вперед. А от зі скульптурою навпаки — там більш комерційний підхід:
— Я думаю, це пов’язано з тим, шо от якраз скульпторів є набагато більше, ніж майстрів музичних інструментів, які роблять колісні ліри. Найдальше, шо в мене ліра є, — це в Південній Кореї. Є ше одна в якомусь музеї в Малайзії, в Канаді, Англії, Іспанії, Німеччині, Італії, в Польщі багато, в Литві, в Турції є. По цілому світу так потрошки розповзлись.
Серед тих, хто купує такі музичні інструменти є чималий відсоток колекціонерів. Як розповідає Гордій, їх вабить сам антураж ліри. А є люди, які хочуть творити на ній музику, здебільшого це релігійний репертуар — псалми, канти.
Що ж до матеріалу для лір, то тут усе дуже цікаво. Іноді ним слугують старі піаніно, роялі або навіть полички. Іноді відповідну деревину майстер знаходить просто в парку:
— Можна поїхати в Брюховичі чи позбирати в парку, і тадам — я маю дуже дешевий матеріал. Його навколо багато, тому так демпінгую європейських виробників. Звичайно, я не можу сильно потягатися з німцями в плані взагалі всього. Правда, в них в десятки разів більші ціни. В десятки! Тим не менше, я беру простотою. Тому що оті інструменти, які я роблю… отакого формату, ти якшо освоїв їх і береш інструмент за п’ять тисяч євро, якогось, наприклад, австрійця, німця чи француза, то ти без проблем переходиш на новий рівень. В мене уніфікована клавіатура з усіма західноєвропейськими інструментами.
Дідова майстерня
У майстерні Гордія творчий безлад. Усюди дерев’яні заготовки, а ще купа різноманітних інструментів. Є серед них і справжнісінькі раритети, як от відреставрований токарський станок: австрійський, виготовлений ще до першої світової війни. На ньому Гордій точить колеса для майбутніх лір. На стінах — портрети та погруддя. Це спадок від діда, видатного скульптора Еммануїла Миська:
— Ви попали в майстерню Еммануїла Миська, в якій на даний момент, крім скульптури, робляться ліри. Ну, це типу родова майстерня мого діда, де я «на птічьїх правах» роблю ліри. Там мій брат пиляє скульптури. Це просто зараз тут небагато робиться скульптури, тому робиться багато лір.
До речі саме Еммануїл Мисько створював бюст для скульптури Івана Франка перед Львівським національним університетом. А візитівкою майстра називають погруддя Короля Данила у Міжнародному аеропорту «Львів»:
— Він був опупітєльним портретистом. Це правильно називається «майстер емоційного портрету». Тобто це не є академічні портрети, бо вони прибріхані трохи. Деякі риси, як в карикатурі, підкреслені. Якшо подивитись, то воно не є таке ідеально висмакуване. Але він настільки класно передавав саме риси характеру, шо всі просто були в шоці. Ну, і це його частина доробку — те, шо тут зберігається. А інше — по музеях, по світу. В планах тут зробити музей. Тому я тут натрошки.
Не можеш купити — зроби сам
Виготовляти ліри Гордій Старух почав у 2009 році. Хоч його знайомство зі звучанням ліри відбулось значно раніше:
— Я можу довго розказувати всякі такі байки, типу, що я колись в дитинстві почув ліру і вона закралась мені в душу. Насправді, був такий прікол. Я був малий, і мене мама завела на концерт, як виявилось, Василя Нечепи (український кобзар, лірник, народний співак — авт.). Одним словом, я нічого не пам’ятаю з того концерту. Я пам’ятаю, що звук був дуже прикольний. То було моє перше несвідоме знайомство з лірою.
Майстер взявся за це ремесло, бо хотів мати власну ліру. Купити її було задорого, тож вирішив виготовити інструмент самотужки:
— Купити було трохи дорого. Ну так, трохи — то було втричі дорожче, ніж я зараз роблю на продаж. Я вирішив зробити собі сам, бо я, відітєлі, скульптор, крутий пацан, я вмію з деревом працювати.
Цікаво, що клієнти у нього з’явились одразу ж, щойно почав роботу над своєю першою в житті лірою:
— Пішла мова, шо я вже майстер. І до мене прийшов замовник — купувати цю ліру. Він попробував на ній пограти, сказав, шо це повне гівно і він того купляти не буде. От, і так в мене почалась робота з лірами.
На диво, ту ж таки першу ліру Гордій продав, щоправда згодом виміняв назад, щоб мати згадку.
Одним із рушіїв розвитку в своїй, тепер уже улюбленій, справі Гордій Старух вважає свого колегу — професійного лірника Олеся Коваля. Пригадує, що саме в його руках зазвучала та найперша ліра. На його ж практиці Гордій вчився та вдосконалювався. Сам майстер жартує, що таке вдосконалення розтягнулось на роки, а виготовлення лір стало не лише улюбленою справою, а й заробітком:
— Я почав з 2014 року тим по суті собі на хліб заробляти. Це вже п’ятдесят перша. Я сам в шоці. В 2014 році я зробив десь може 10, а в цьому році я вже не знаю скільки. Мене пре.
Від релігійної до світської
Прапрадідом колісної ліри прийнято вважати органіструм. Перші згадки про цей музичний інструмент датуються ще ІХ століттям. Саме він супроводжував церковні месси в давні часи. Щоправда, мав один недолік: був настільки громіздким, що грати на ньому доводилось одразу двом людям — один крутив ручку, інший тиснув на клавіші:
— Він був здоровенний, 2 метри в ширину. Одна людина грала на корбі. Грала, в сенсі, корбу крутила, а друга — тільки ключики піднімала. От така в нього весела історія. А потім орган дуже круто рвонув, і таскатися з цією бандурою двохметровою було «не в тєму».
Так органістум упростився, зменшився в розмірі та «пішов у народ», як говорить Гордій. А в часи середньовіччя ліра стала вуличним музичним інструментом. Цікаво, що в кожній країні Європи була своя версія колісної ліри. А от ставлення до неї змінили французи. Там ліру взяли до рук талановиті музиканти та перетворили її на придворний інструмент західної Європи:
— Щоб не збрехати, в ХVII-XVIII столітті, коротше, бароко, королі, тусовки, понти — у них була така модна штука — костюмовані бали. Майстри почали діставати гарні гроші і почали вдосконалювати клавіатури, інструмент, конструкцію. І за такої конструкції, як була схожа у нас, воно почало розвиватися в повноцінний академічний інструмент з гарними можливостями. Все гроші порішали.
Українська ліра в Стокгольмі
Що ж до України, то у нас не знайдеш і двох лір, щоб були схожі одна з іншою:
— Бо в нас не було майстрів, які робили аж отак — я роблю оці штуки, патрони називаються. Це вже більше така скрипкова технологія — є форма і ти по ній лупашиш безперестанку. А в нас народ хто шо вмів, так і робив. Тому я в який музей народного мистецтва не зайду, в різних містах, областях, де я був, там кожен раз якась інша модифікація тої ліри. Вони всі дуже цікаві, ну супер автентичні.
До речі, ліра на українських землях завжди була менш популярна, ніж бандура. Та й лірниками зазвичай були старці, незрячі чоловіки:
— Переважно сліпці грали на лірі. Звичайно, були й зрячі лірники. Я вчуся взагалі не дивитись на клавіатуру і відчувати її мануально. В мене зараз такий експеримент. Ліра в нас має шарм релігійності, тому шо більшість репертуару на ній гралось саме канти і псальми. Тобто наближено релігійного характеру. Вони не є такі прямо от з Євангелія взяті, вони, скажемо так, народні. Ну і, звичайно, там ше героїчний епос — «чим хата багата».
Однак Гордій переконаний, ліра аж ніяк не інструмент виключно для традиційного репертуару, бо зіграти на ній можна що завгодно. Однак історію інструменту поважає та розповідає про одну з найстаріших українських колісних лір:
— Познайомився із одним дослідником, котрий шукає згадки про ліру українську у цілому світі. І він знайшов в музеї, в Стокгольмі, українську ліру. Написав туди запит, і чуваки вислали йому креслення тої ліри. От вона в мене — копія.
Українська ліра, якщо поєднати її з «родичками» з інших країн, — одна з найпростіших за своєю конструкцією. Та це, за словами Гордія, аж ніяк її не применшує, це — її особливість:
— У Франції, наприклад, свого часу за рахунок «бабулєсів», інвестицій, той інструмент дуже класно розвинувся. А в нас він як був на 9–12 клавіш, він так і лишився. Його ніхто не розвивав. От тут тільки три струни, а така, скажемо, стандартна французька ліра має шість.
Поєднати скульптуру з музикою
Яскравий звук та цікавий дизайн — так можна коротко описати довбанку, або ж довбану ліру. Це такий інструмент, що робиться з цільного шматка дерева. Саме з довбанок Гордій і починав свою роботу:
— Плюси в тому, шо вона понтово виглядає. А мінуси в тому, шо вона, скажем, не така передбачувана в конструкційному плані.
Важливо, що дерево для такої ліри не ріжуть, а саме колять. Робота над нею дуже марудна: займає не один день, бо інструмент треба витоншувати так, щоб він аж «світився». Але й тут треба мати міру, бо якщо буде затонка, то вже не годиться:
— Так колись робились кобзи, бандури, а з лірами просто прікол такий, шо не збереглося жодного інструменту, саме лір, зробленого отаким способом — довбаним. Майстри в Україні роблять так, а науковці кажуть: «Но-но-но, такої фігні не було». І так ніхто дотепер і не знає, чи то таке було чи нє, але Гордій собі відривається.
— Майстри в Україні роблять так, а науковці кажуть: «Но-но-но, такої фігні не було». І так ніхто дотепер і не знає, чи то таке було чи нє.
Уся справа в тому, що лірників переважно ховали разом з інструментом, як пояснює Гордій. Тож нині дізнатись, якою була конструкція українськох колісних лір кілька століть тому, навряд чи вдасться.
Що ж до самого інструменту, то аби він був якісним і не тріскався, необхідна добра сушка — мінімум рік. Але якщо правильно колоти дерево, то воно може висохнути і за місяць. Гордій пригадує, що на початках, коли ще не відшліфував свою майстерність, більше любив робити заготовки, аніж увесь інструмент цілком:
— Ти береш колеш дровеняку, виводиш з неї форму, як скульптор. В мене тут є ше одна така, тринадцята, мав надіслати у Канаду. Це остання довбанка, яку я робив з тополі. І коли я її склав докупи, вирішив, що я її віддавати не буду. Коротше кажучи, у мене тепер є отака понтова ліра.
Відколи Гордій взявся за лірництво, то постійно намагався експериментувати з формами інструменту. А з досвідом вирішив, що краще постійно відшліфовувати котрусь обрану модель.
Колісну ліру можна зробити й в інший спосіб — взяти фабричний шпон потрібної товщини та вигнути його:
— Красиве дерево — на ціну золота. Це мені заканало знайти дядька, який продає заготовки на паркет з явора. Коротше, ті заготовки такі шикарні. Тут одна дощечка може стільки коштувати, як я півкуба дерева купив. Але та підходяща дощечка так і попалась одна на весь той куб.
Дерево, яке за кілька місяців стане музичним інструментом, змочують. Далі заготовку згинають під форму майбутньої ліри: шматок вологої деревини накладають на метал і обмотують навколо розігрітого станка:
— Колись думав, шо то з області фантастики, шо дерево гнеться під дією води і температури. Але як виявилось, шо воно таки так гнеться.
Далі на черзі — нижня та верхня деки. Аби зробити внутрішній механізм, потрібні дуже точні розрахунки й філігранна нарізка деталей:
— Найвідповідальніший момент — вставляти клавіші. Це якраз завжди робота мого помічника — з’єднати ідеально клавіші. Підженеш заслабо, будуть застрявати. Підженеш засильно, воно буде телємбатися і не буде нормально строїти.
Ще потрібно встановити колесо — воно тут виконує роль смичка, викликає вібрації:
— Я ж скульптор, ірраціональний хлопець. А зробиш криво, будеш переробляти по новій. Ну, і то такий для мене челендж постійно. Здавалось, ти можеш зробити вже всьо, всьо вже ідеально склеєно, тримається купочки, всі клавіші, мама дарагая — криве колесо — і викидай інструмент, на стінку вішай. Це якраз мене і бісить неймовірно в тому всьому і водночас воно мене самовиховує.
Колісні ліри в Україні колись виготовляли й фабрично. Їх випускала Мельнице-подільська експериментальна фабрика народних інструментів, але виробництво так і не стало масовим. Гордій Старух пригадує, що тоді, коли починав свою справу, в Україні був хіба кобзарський цех і ше один майстер. Нині ж щиро радіє, бо з кожним роком з’являється все більше охочих відроджувати це мистецтво:
— Я маю собі такий пунктик — зробити хоча б триста. Є ця сумна історія з розстріляним з’їздом. Я не скажу, шо я там сильно шось відроджую, я просто продовжую. Але я вважаю, шо якшо я зроблю 300, то mission completed.
