Соняшний Чорнобривець заквітчує Україну

Свою мистецько-громадську ініціативу Василь називає «Квітучий прапор України». Таке своє заняття скульптор вважає допоміжним, але зараз — дуже важливим. Коли починав озеленювати узбіччя, дороги були в поганому стані, з величезними бур’янами обабіч. Тому чоловік захотів зробити все можливе спершу від себе, а вже тоді вимагати змін від влади:

— Я — митець, і через то зараз поміняв фактично фарби на квіти. Тому шо всі кажуть: «Давайте Україна буде квітучою», а робити чомусь не кожен хоче це. Бо якби всі потрошечки зробили, серйозніше ставилися до того, то ми могли б змінити її буквально за півроку, я впевнений.

Сусіди побачили, що Василь робить добру справу, і віддали частину прибудинкових територій біля багатоповерхівок під розсаду. Молоді рослини Василь не лише висаджує обабіч доріг, а й дарує людям з різних куточків України:

— Нещодавно відправив під Крим, в Херсонську область. Там мене попросили люди були, відпочивав, я їм відправив декоративні соняшники і чорнобривці. Буду дальше продовжувати працювати на дорогах, тому шо зараз якраз сезон садіння: дощі пішли, земля мокра, вони добре приймаються.

Свій день митець розпочинає о 4-й чи 5-й ранку. Бо як тільки починає світати — вже їде на дорогу. Там готує ділянку, вириває бур’яни, скопує ґрунт та висаджує розсаду. За одну таку поїздку витрачає 300-400 гривень на бензин. У Василя є два товариша, які після роботи іноді допомагають засаджувати узбіччя.

Люди, які проїжджають повз, зазвичай зупиняються — хтось дає гроші, інші пропонують допомогу, дехто просто дякує:

— От вже тут з України з’являються патріоти, вчені, видатні люди. Але, на жаль, серце болить, коли вони роз’їжджаються по всьому світу, змінюють свої спеціальності, шукають роботу, щоб заробити кошти. Багато з них сумує за Україною все одно і все одно хоче повернутися. А багато їх не приїде, залишиться. Тому ми повинні змінювати тут самі, за нас це ніхто не зробить. Саме сьогодні, як ніколи. Говорити можна дуже багато, і говорять багато, і показують. А коли конкретно стоїть справа і сказати: «А що ти зробив для власного народу? Для своєї держави?», коли ти від неї щось хочеш мати.

Більше любові

Скульптор обрав саме квіти, адже вважає їх проявом любові. А з квітів – соняшники та чорнобривці, бо вони найдовше цвітуть і є одними з квіткових символів України. Своєю діяльністю Василь намагається донести, що світ потребує більше гуманності, краси, любові одне до одного:

– Минуле вже не повернеться, розумієте? А сьогодення можна втратити. От люди повинні це зрозуміти. Багато помилок наробили. І чим дальше від тих подій, які відбуваються, тим більше можна по-різному їх регулювати. Хто як хоче, так і робить. Я поїздив по світу, половину світу, можна сказати так, об’їздив. З різними людьми різних національностей спілкувався. Ніхто з нормальних людей не хоче війни, не хоче нікого вбивати. Всі хочуть краще жити, дружити, спілкуватися.

Василь розповідає, що хотів би підтримки від держави для своєї ініціативи і подібних до неї. Адже є стільки ідей та людей, які готові щось робити, але не мають ресурсів. Хоча чоловік розуміє, що все відбувається поетапно, і відзначає позитивні зміни:

— От бачите, вже ми їдем по дорозі, вже вона зроблена, бетон положений, потім 40 чи 30 сантиметрів асфальту, вже технологія більш-менш така, яка повинна бути. Але воно так повільно, знаєте, робиться, повільно-повільно, маленькими частинами. Але я колись казав собі: «Якщо на Україні хоч 1 кілометр зроблять такої дороги, як в Європі, то це вже буде маленький крок і підказувати те, що ми вже починаємо розвиватися і ставати на ноги, як маленька дитина». Розумієте, не все зразу.

Щодня Василь працює близько чотирьох годин, і після фізичної роботи йому вже бракує сил на мистецтво, адже скульптура теж потребує зусиль. Дехто не розуміє чоловіка, вважає, що висаджування квітів — «не чоловіча робота», адже не приносить прибутку. Але скульптор не зупиняється, бо знає, що для багатьох він — приклад. Діти з місцевої школи навіть пропонують Василю викладати у них предмет «Квітникарство»:

— Одна дівчинка сказала мені: «Як би було добре, якби ви в школі в нас викладали квітникарство. Навчили нас того, що ви робите. Ви подумаєте над тим?». Я навіть зацікавився, що така маленька дитинка і вона вже мені підсказує таку гарну ідею. Кажуть, що молодь погана. Ні, не погана. Молодь гарна і добра, просто над деякими людьми треба працювати. Насіння не проросло, а бур’яни тут как тут. І якшо вчасно його не прополеш, то потім квітів не буде.

Василь відчуває велику підтримку та вдячність людей, які тішаться від його роботи. Каже, що коли всі узбіччя зацвітають — це для нього не лише джерело краси, а й натхнення. Дивлячись на результати своєї діяльності, чоловік усвідомлює, що все в наших руках:

— А винуватити сьогодні, що президент поганий, уряд поганий? Да, багато недоліків там, дуууже багато недоліків. Але і ми повинні не забувати про себе. А які ми? Ми повинні змінюватися. І кожен з нас повинний змінитися. Розумієте? От тіки тоді, коли ми поміняємся одне до одного, налагодим стосунки, отоді й буде міцна держава. А в іншому разі не буде. А то поскладали руки і всі: «Ааа, життя погане, життя погане». І так ціле життя, й потім воно закінчується.

Самосади Києва

Прикрашати квітами узбіччя доріг — поширена європейська практика, адже більшість країн ЄС приділяють чимало уваги ландшафтному дизайну. В Україні подібні практики лише вкорінюються, здебільшого завдяки діяльності таких ентузіастів, як Василь Рижук.

Активні громадяни не чекають допомоги від держави, самоорганізуються, іноді об’єднуються у громадські організації і починають власноруч змінювати свій простір. Приміром, у 2014 році у центрі столиці жителі власними силами перетворили смітник на сквер. Під час Революції Гідності волонтери вивезли сміття, вирівняли ділянку, посадили дерева і квіти, створили громадський город та побудували дитячий майданчик. Так з’явився сквер Небесної сотні. Зараз там проводять різноманітні культурні заходи просто неба.

У 2015 році група активістів перетворила на сад пустир на київському Подолі. Небайдужі люди прибрали територію, посадили квіти, повісили гамаки, встановили гойдалки та лавки, і все це – власним коштом. Відтоді вони постійно вдосконалюють простір “самосаду”.

Мрії Василя

Василю теж близька тема об’єднання. Одна з його монументальних робіт — композиція «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю» на фасаді Волинського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка, що у самому центрі Луцька. Це барельєф-погруддя Тараса Шевченка, під яким викарбуване прохання-настанова Кобзаря. На цьому місці завжди багато людей, і митець радий, що такі важливі слова завжди на видноті:

— От якби ми всі могли обняти одне одного, так, то б ми всі нагальні питання, які назрівають в житті, могли би вирішувати. Однак, по сьогоднішній день немає єдності, є багато розбіжностей, розумієте? І через то немає того позитивного результата, який міг би бути вже в даний час сьогодення. Але я думаю, що молоде покоління – воно розумне, воно здружиться. І ці слова, які написані на цій архітектурно-скульптурній композиції – «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю» – застосує. І ми побудуємо нову Україну, квітучу. Вона розцвіте обов’язково.