Голоси Маріуполя. Життя два роки потому. Катерина

Раніше Маріуполь асоціювався в Катерини передусім із ключовими віхами її життя — тут народилася, виросла, створила сім’ю. Разом із чоловіком виховували двох синів і планували бути в цьому місті ще не один рік. Однак після повномасштабного вторгнення РФ поряд із теплими спогадами в пам’яті також пережиті обстріли, кількамісячне переховування на металургійному комбінаті «Азовсталь» і полон коханого. Заради безпеки Катерина з дітьми виїхала в Ірландію у серпні 2022 року, де піклується про рідних, здобуває вищу освіту, виходить на акції підтримки України і чекає на повернення чоловіка.

Родина жінки зіштовхнулася з російсько-українською війною ще на її початках: 2014 року розпочалася АТО. Олександр, чоловік Катерини, вирішив піти у військо, бо не хотів терпіти загарбників на своїй землі. Кілька років прослужив у Національній гвардії України (НГУ), а потім перевівся до окремого загону особливого призначення «Азов», який 2023 року переформували у 12-ту бригаду спеціального призначення «Азов» НГУ.

Незадовго до 24 лютого 2022 року Олександр попросив Катерину збирати речі для виїзду з Маріуполя: він був військовим, тож знав більше подробиць можливого наступу, ніж цивільні. Згодом чоловік зрозумів, що за такої серйозної підготовки російських військ швидко евакуюватися не вдасться. У перший день повномасштабного вторгнення Олександр уже був на службі (його викликали на кілька днів раніше по військовій тривозі), а Катерина з синами Левом і Марком поїхали до бабусі, яка жила на околиці Маріуполя.

На початку березня російські військові почали масовано обстрілювати окраїни міста, тоді ж зник мобільний зв’язок. На прохання Олександра військові «Азову» відвезли Катерину та синів у сховище — один із цехів «Азовсталі». Та через кілька днів стало небезпечно ховатися від обстрілів навіть там, тож жінка з дітьми й іншими цивільними спустилися в бункер цього ж металургійного комбінату. Там Катерині з Левом і Марком довелося пробути 53 дні.

Вивозити цивільних через гумкоридор, організований ООН і Товариством Червоного Хреста, почали 1 травня. Дорога до Запоріжжя для Катерини тривала майже три дні. Згодом вона з дітьми переїхала у Дніпро. Того ж місяця, у ніч із 16 на 17 травня, оборонці «Азовсталі», серед яких був Олександр, отримали наказ припинити захист. Чоловік потрапив у російський полон. Подружжя не бачилося від 29 квітня 2022-го, а останнє повідомлення жінка отримала близько 13 травня того ж року. До лютого 2024-го Катерина знала лише приблизні координати місця, де його утримують. Зрідка отримувала звістки від його вже звільнених побратимів про те, що він живий. Та потім, наприкінці зими, жінка отримала чергову невтішну новину:

— У лютому ми дізналися, що мій чоловік отримав строк 27 років. На відео ми бачили, як він дає показання проти себе.

Інша країна

Переїхати до Ірландії, в місто Карлоу, Катерина з Марком і Левом наважилася не одразу. У Дніпрі, де вони тимчасово мешкали, жінці запропонували поїхати до Польщі, щоб відпочити й відновитися подалі від обстрілів і повітряних тривог. Приставши на пропозицію, Катерина перетнула кордон, але згодом вирішила повернутися з Польщі в Україну:

— З Польщі я побігла назад до України, бо сказала: «Хочу додому, нікуди не хочу».

Зупинилися в Івано-Франківську. Тут були друзі і знайомі, які допомагали й підтримували Катерину. Втім, через місяць вона зрозуміла, що не почувається безпечно навіть у західних регіонах, які подалі від лінії фронту: сирени повітряної тривоги викликали велику напругу. Жінка пригадує, як постійно чекала раптової небезпеки або ж найгіршого розвитку подій, адже в Маріуполі звикла завжди перейматися за життя близьких і за своє. Також складно переживали такі тривоги її сини:

— Перша реакція — завжди вони (діти. — ред.) бігли до мене, притискалися, і чекали від мене інструкцій: що робити? Особливо вночі це було дуже страшно.

До Ірландії заклика́в перебратися брат Олександра, котрий уже мешкав там улітку 2022 року. Наполягав, що так жінка з дітьми почуватиметься найбільш безпечно й захищено. Зваживши всі ризики й переваги, таки Катерина прислухалася до потреб свого ментального здоров’я та погодилася на переїзд у далеку країну. Туди вирушила зі своїми синами, мамою і бабусею чоловіка. Завдяки так званому жовтому листові — документові, що забезпечує тимчасовий захист від країни, у якій проживаєш — вони отримують соціальну допомогу і мешкають у соціальному житлі:

— Це як невелике, можна сказати, селище. Тут українці тільки в цих будиночках, тож [у моїх дітей] є друзі і серед українців, і серед ірландських дітей. [Вони] їздять в гості, на дні народження, тобто адаптувались добре, але все ж сумують за домом, за Україною, і планують, як вони будуть повертатись обов’язково.

Здійснення кіномрії

Перший рік у Карлоу Катерина з рідними призвичаювалися до нового оточення. Попри відсутність повітряних тривог та безпеку, вона досі хвилюється, коли чує, як летять пасажирські літаки:

— Більше за все [тригерять], напевно, літаки, бо це є звук небезпеки. Просто асоціюється [з обстрілами], нічого з цим зробити не можу. Кожен раз все стискається, хоча я розумію, що тут безпечно, але все одно реагую, кожен раз.

Щоб комунікувати з ірландцями, довелось освоювати іншу мову. Більшість населення розуміє англійську, тож Катерина практикувала саме її: відвідувала заняття з викладачами й додатково вчилася сама. Але, на її думку, спілкування з носіями мови допомогло краще за будь-які уроки. Марко і Лев адаптувалися до нового мовного середовища ще швидше: зараз вивчають у місцевій школі не лише англійську, а й ірландську.

Англійська мова знадобилася Катерині не лише для побутового спілкування, а й для вступу в університет — вищої освіти в Україні вона не здобувала. В Інституті Карлоу жінка обрала курс «Кіновиробництво», де навчають сценаристики, роботи з камерою, монтажу й інших базових навичок кіноіндустрії. Ця спеціальність — втілення давньої мрії для Катерини, хоча вона не вважає, що працюватиме режисеркою. Та наразі каже, що робота з камерою дає можливість видихнути й повністю зануритися в те, що робиш.

— Взагалі Ірландія дуже сприяє тому, щоб ти вчився, отримував професію, десь працював. Це заохочують, допомагають, є безліч програм, якими можна скористатися.

Окрім державної підтримки для українців, у місті чимало волонтерських організацій та українських спільнот, які виходять на мітинги, аби підтримати народ України. Карлоу — невеликий населений пункт, де рідко відбуваються такі мирні акції, тому Катерина з рідними їздить у місто Дублін. Там щодня небайдужі ірландці й українці збираються під російським посольством, засуджуючи дії країни-терориста. Загалом жителі Ірландії, вважає жінка, добре розуміють потреби українців і причини їхньої боротьби, бо мають власний досвід співжиття з імперією. Це вирізняє їх серед іноземців, яким буває непросто пояснити важливість підтримки для України:

— Ірландці в цьому плані більш розуміють, бо щось подібне з ними сталося у відносинах з Британією. Тож я не зустрічала якоїсь втоми [від теми російсько-української війни] чи що нам тут не раді, чи вони вважають, що нам потрібно якось по-іншому діяти.

Жити в очікуванні

Катерина, як і чимало українців, котрі були змушені виїхати за кордон через повномасштабне вторгнення РФ, мріє повернутися додому. Каже, що тепер для неї це слово не тільки про Маріуполь, а й про всю Україну.

— Росія вбила [моє] місто — воно зараз мертве. Я не впізнаю наше місто, це зовсім щось інше. Думаю, сумую саме за цим відчуттям спокою і безпеки, коли всі були разом, все було добре.

Про те, що відбувається в Маріуполі Катерина дізнається з новин, адже всі її знайомі та друзі, на щастя, змогли евакуюватися в більш безпечні регіони чи інші країни. З часом, каже, дедалі менше дивується рівням пропаганди РФ і діям її військових, які руйнують і розграбовують місто. Уже менше то́ркають і вчинки цивільних росіян, які їдуть у понівечений їхніми ж військами Маріуполь заради дешевого житла чи відпочинку біля моря:

— Я до них (росіян. — ред.) ставлюся, як до неповноцінних людей. Вони там ходять собі, радуються, і не розуміють взагалі, що відбувається насправді і що їх чекає.

Упродовж двох років життя за кордоном Катерина з рідними поки не навідувалася до України: згідно з новими правилами*, мешканцям соціального житла не можна виїжджати за кордон без поважної причини. Якою вона буде, жінка вже знає — звільнення чоловіка з російського полону:

— Я так живу цим моментом. Здається, коли дочекаєшся, то тоді стане все понятно: одразу все стане на свої місця, якийсь план з’явиться, а доки щось планувати дуже-дуже складно.

Олександр жартував, що в житті варто все спробувати, зокрема й полон.

Катерина додає, що можливості зв’язатися з чоловіком немає: навіть листи, надіслані з дотриманням усіх вимог, полоненим не віддають. Одне з найскладнішого для неї в цій ситуації — усвідомлювати, що залишається лише чекати і сподіватися на краще:

— Я відчуваю, що я взагалі ні на що не можу вплинути, і куди б я не писала, не дзвонила, нічого не трапляється. Для мене дуже показово було, коли я дзвонила в Червоний Хрест восени у 2022 році, і вони мені перетелефонували влітку 2023-го. Вони сказали: «Так, ми підтверджуємо полон, а чи є в вас ще новини якісь?».

Аби відволіктися від переживань, Катерина намагається постійно чимось займатися, щоб не залишатися наодинці зі своїми думками. Це, визнає, неправильно й підійде не всім, але їй допомагає. Також поповнювати сили від постійного очікування жінка любить якісним спілкуванням із дітьми. Дорогою до моря чи парку вони діляться спогадами й думками на різні теми, зокрема про повернення в Україну та зустріч із батьком:

— Мабуть, найскладніше питання — «коли тато повернеться додому?». Я не знаю, як на нього відповідати, це найскладніше. Але взагалі я намагаюсь бути з ними (дітьми. — ред.) чесною, як і були ми завжди. [Кажу], що треба чекати, і обов’язково це станеться одного дня.