Рівність у правах — одна з фундаментальних статей Конституції України. Втілити її у життя держави неможливо без інклюзивної політики, котра прагне збільшити залученість у різні сфери життя всіх громадян, включно з людьми з інвалідністю і маломобільними групами населення (вагітні, люди похилого віку та ін.). За напрям доступної і підлаштованої під індивідуальні потреби навчальної системи, а також допомогу в адаптації українців з особливими освітніми потребами відповідає низка державних установ. Серед них — інклюзивно-ресурсні центри (ІРЦ).
Вони забезпечують доступ до освіти дітям з особливими освітніми потребами від 2 до 18 років і працюють із їхніми близькими. Інклюзивно-ресурсні центри виникли під час реформи 2018 року: раніше схожий перелік послуг надавали медико-психолого-педагогічні консультації (ПМПК), проте зі значними недоліками. Наприклад, працівники не мали критеріїв результативності роботи і єдиної методики оцінки освітніх потреб людей, які до них звертаються, а на основі зібраних статистичних даних було незрозуміло, яких послуг потребує конкретна громада, що ускладнювало фінансування.
Станом на березень 2024 року в Україні створено 710 інклюзивно-ресурсних центрів. У межах присвяченого соціальним послугам проєкту «Люди для людей» розповідаємо про роботу одного з них.
Валентина Бендюжко очолює інклюзивно-ресурсний центр на Поділлі, що працює з дітьми Городоцької і сусідньої Сатанівської громад. Протягом шести років вона пройшла різні етапи розвитку системи інклюзивно-ресурсних центрів: від набору команди і її навчання до перших проєктних заявок і збільшення обізнаності громади про безбар’єрний простір.
Робота інклюзивно-ресурсного центру
Згідно з українським законодавством, дитина з особливими освітніми потребами — це людина до 18 років, яка потребує додаткової підтримки в освітньому процесі. До цієї категорії можуть належати діти за станом здоров’я або ті, які живуть у несприятливих умовах чи зіткнулися з труднощами при навчанні, наприклад, через соціокультурні фактори. Аби реалізувати своє право на освіту, вони можуть потребувати специфічних засобів для навчання, додаткових навчальних розділів, більш індивідуального підходу, а також залученості додаткових фахівців (наприклад, психологів). Щоби допомогти всім місцевим дітям здобути гідну освіту, у місті Городок на Поділлі 2018 року створили інклюзивно-ресурсний центр. Валентина, керівниця установи, пригадує, що найскладніше було знайти зацікавлених працівників — охочих мали багато, проте лише фахових навичок для цієї професії недостатньо:
— Розумієте, зарплата зарплатою, [а] коли працюєш з дітьми з особливими потребами, з сім’ями, в яких є діти з особливими потребами, це повинні бути специфічні люди. Це ті, які мають свою частинку душі віддати роботі, а не просто прийти і отримати заробітну плату.
Станом на весну 2024 року в команді Валентини близько 11 людей: педагогічні (директори) і технічні (бухгалтер і медсестра) працівники, консультант, вчитель-логопед, вчитель-дефектолог, вчитель-реабілітолог, практичний психолог. Вони працюють із дітьми з особливими освітніми потребами, супроводжують їхні сім’ї і надають документи, що підтверджують або заперечують такий статус.
Також працівники ІРЦ навчають педагогічні колективи дитсадочків і шкіл, які проводять корекційно-розвиткові заняття, тобто такі, що вдосконалюють необхідні навички дитини для її успішнішого навчання. Так ІРЦ може забезпечувати якісні послуги 5573 дітям із Городоцької і Сатанівської громад, оскільки працювати з усіма ними на базі центру змоги немає. Утім, для Валентини офіційна кількість дітей з особливими освітніми потребами — лише «верхівка айсберга» в роботі, адже чимало батьків не звертаються по допомогу через байдужість або ж вагання:
— Народження дитини з особливими потребами — це травма в сім’ї. Є етап прийняття травми і, відповідно, визнання її. Оце визнання травми, коли людина бачить проблему і адекватно шукає шляхи вирішення, приходить не відразу.
Валентина вдячна своїм колегам із лікарень, установ соціального захисту і центру надання адміністративних послуг (ЦНАП), які підтримують такі сім’ї і скеровують до інклюзивно-ресурсного центру. Бо що раніше дитина з особливими освітніми потребами отримає допомогу, то кращою буде її реабілітація.
Центру допомагають і органи місцевого самоврядування, зокрема Городоцька міська рада. Завдяки фінансуванню, каже Валентина, фахівці мають усе потрібне обладнання попри його високу вартість: дидактичні й розвиткові матеріали, тренажери для вдосконалення мовлення, опорно-рухової системи, інтелекту тощо.
— У нашій громаді до дітей з особливими потребами особливе ставлення. І ніколи до нас не було якихось заперечень, коли ми просили придбати якесь потрібне обладнання. Тому результативність є.
Інклюзивна мрія
Після того, як команда інклюзивно-ресурсного центру Городоцької громади сформувалася, фахівці почали проходити різні навчання. Наприклад, тренінги від Хмельницького інституту післядипломної освіти чи обласного центру ресурсної підтримки інклюзивної освіти.
Ще більше нових знань і навичок Валентина з колегами отримали в проєкті «Родина і громада: адаптація – інтеграція – розвиток», подавши заявку на створення інклюзивного ігрового майданчика навесні 2022 року. У межах ініціативи представники 15 територіальних об’єднань зі східних і західних регіонів вчилися працювати з родинами, які постраждали від повномасштабної війни. Керівниця центру зізнається, що насправді не надто вірила в підтримку партнерів і перемогу у відборі, до того ж це була їхня перша заявка:
— Ми прописували нашу мрію, яку хотіли дуже втілити в життя, адже бачимо потребу в такому громадському просторі, який би могли відвідувати діти з особливими потребами.
За пів року фахівці інклюзивно-ресурсного центру Городоцької громади відвідали п’ять тренінгів, провели кілька заходів, охопивши понад 1400 учасників, і відкрили майданчик, де діти можуть розважатися різні діти, тобто незалежно від специфіки своїх потреб. Щоправда, каже Валентина, виділених фінансів трохи не вистачило, тож найближчим часом планують доукомплектувати простір. Можливо, в цьому допоможе участь у нових проєктах:
— Це колосальний досвід, який нам показав, де в нас є мінуси в громаді, на що нам потрібно звернути увагу.
Окрім підвищення кваліфікації, завдяки перемозі в грантовому конкурсі установа під керівництвом Валентини змогла розширити свої повноваження й підписати меморандум з іншими соціальними установами. Адже, каже жінка, інклюзивно-ресурсний центр має досить вузьку спеціалізацію, а від початку повномасштабного вторгнення РФ у Городоцькій громаді щонайменше третина людей — переселенці, серед яких є і діти з особливими потребами.
— І, відповідно, після цього, як підписали меморандум, ми мали вже офіційну можливість надавати інші види послуг в нашому інклюзивно-ресурсному центрі.
Як змінюється суспільство
Паралельно з розробкою та втіленням інклюзивної політики Валентина прагне більше ділитися з громадою інформацією про безбар’єрний простір. Вважає, що це поняття не обмежується пандусами у громадських місцях — по-справжньому доступний і зручний для всіх жителів населений пункт охоплює більше потреб:
— Будь-яка людина в громаді, маючи або не маючи інвалідність, повинна мати змогу звернутися до будь-якої установи, організації, магазину, автобусу і так далі тоді, коли їй це зручно, коли їй це потрібно.
На думку жінки, їй особливо пощастило жити і працювати в Городоцькій громаді, тому що органи місцевого самоврядування усвідомлюють важливість розбудови безбар’єрності. До прикладу, перевіряють доступність громадських місць, інституцій та організацій для будь-якої людини. Ще міська влада планує створити ветеранський хаб, де захисники і захисниці змогли би отримати соціальні послуги, психологічну допомогу та пройти реабілітацію. Адже повномасштабна війна створила обставини, за яких потрібно ще активніше втілювати інклюзивну політику, а не прибирати її з пріоритетного місця:
— Навіть тоді, коли така страшна іде ситуація в державі, навіть тоді, коли йде винищення нашої нації і таке страхіття, яке відбувається там, де відбуваються військові дії, ми не повинні забувати про інші регіони, в яких проживають люди, і ми повинні зробити їх комфортними.
Також Валентина вважає, що потрібно реформувати як соціальний простір, так і сферу надання послуг. Так, щоб кожен громадянин України міг отримати допомогу в одному місці (без зайвого пересування коридорами чи поверхами установи) або ж оформити всі необхідні папери вдома. Така структура сфери послуг має стати нормою нашого життя.
Українське суспільство, продовжує жінка, значно змінилося за останні 10–15 років у своєму розумінні інклюзивної країни й готове до більших змін. Але те, як швидко втілюватимуться необхідні реформи, залежить від співпраці уряду і громадськості, частиною якої є всі ми:
— Кожен з нас повинен подумати, що я можу зробити сьогодні вже і зараз для того, щоб було комфортно моїй сім’ї, мені, моїм друзям, моїм батькам, моїм дітям і тим, хто від нас залежить. Я думаю, що дуже багато в чому держава повинна покладатись на кожного з нас, а не тільки ми на державу.
за підтримки
Публікація є частиною ініціативи «Громада для людини: покращення системи надання соціальних послуг», що здійснювалася за підтримки Програми «U-LEAD 3 Європою».