Життя над кістками. Кладовища й національна пам’ять

В історії Європи, особливо в роки тоталітарних режимів, чимало таких жахливих злочинів як знищення цвинтарів — німих свідків війн, геноцидів, масових страт, про які незручно (а буває й невигідно) згадувати. І час, який здебільшого не грає на користь пам’яті, допомагає досягти цілі тої влади, яка прагла, аби ніщо не нагадувало про місця захоронень. Тому часто буває так, що там, де колись було кладовище — діти грають у футбол, будуть торговельні центри або створюють парки відпочинку.

Австрійський письменник, журналіст і перекладач Мартін Поллак у своїй книжці називає такі території отруєними пейзажами. В Україні він розшукує місця, де колись були кладовища. На багатьох із них зараз збудовані житлові масиви, розташовані парки відпочинку й пішохідні вулиці. Найбільше, звісно, таких випадків було в часи радянської окупації, оскільки «єдиний совєтський народ» не міг мати ні окремого минулого, ні національної пам’яті. Подібні злочини Росія, як правонаступниця СРСР, продовжує чинити й зараз.

Чому так важливо зберігати кладовища і дбати про них

«Ламати — не будувати, душа не болить», — каже російське прислів’я. Цей жорстокий принцип перетворився на жахливу реальність для багатьох українців у часи Радянського Союзу. Не відмовилися росіяни від цієї практики й зараз — обстрілюють і бомблять наші міста, села, зокрема кладовища.

Знищення українських цвинтарів стало частиною загальної російської політики систематичного стирання слідів української культури, історії та ідентичності. Адже кладовище — місце, що має різні виміри цінності для народу:

– на пам’ятниках текст зазвичай вказано саме тією мовою, якою говорила померла людина та її родичі (а ставлення росіян до української мови всім відоме);

– на меморіальних табличках буває чи не єдине прижиттєве фото старожилів, що є неймовірно цінним тим, хто досліджує свій родовід;

– це простір, із яким пов’язана одна з ключових, давніх традицій українців — ушанування предків (Про́води, Проводна неділя, Гробки́, Радуниця, Бабський Великдень — назви поширені в різних регіонах), тобто це дійство, яке гуртує родини українців і яке має чимало обрядових деталей, а отже, прямо пов’язане з культурою та ідентичністю;

– надгробки мають архітектурну цінність: часто це витвори мистецтва, у яких закладені національні, історичні й культурні сенси.

Українські кладовища варто розглядати і як пам’ятки історії. Наприклад, мистецтвознавець Валерій Малина писав: «Хрести на території України спочатку слугували для розмежування обширів ландшафту, міст і сіл. У межах поселень кам’яні надгробки відрізнялися за соціально-майновим станом, професією, віком, статтю померлого». 

Лише за період кінця ХIХ століття дослідник виділяє серед намогильних хрестів панськi, мужицькі, козацькi, солдатськi, священицькi, вдiвськi, сирiтськi, дiвоцькi, янгольськi, хрести маргiнальних груп суспiльства тощо. Розрізнити їх можна за будовою надгробка, розмірами, оздобами, епіграфікою та місцем встановлення на кладовищі. Наприклад, могили девіантних груп населення (розбійників, п’яниць та ін.) розміщували, як правило, за межами цвинтаря і без розпізнавальних знаків чи символів. Тож, як бачимо, цвинтарі цінні не тільки з погляду збереження персональної та колективної пам’яті, а й із погляду розуміння культури, релігії та побуту українців.  

2009 року в Миколаєві побачила світ книжка Валерія Малини — «Кам’яні хрести в Україні XVIII–XX ст.» ― наразі єдине в Україні комплексне дослідження кам’яних хрестів, над яким автор працював близько 30 років.

На жаль, за роки незалежності вивчення історичної спадщини так і не стало одним із пріоритетів держави. Досі немає жодних державних програм щодо охорони та збереження козацьких цвинтарів, цінних склепів і монументів. Тому наразі цим передусім займаються ентузіасти, як розуміють цінність таких об’єктів. Серед таких — проєкт ГО «Україна Інкогніта», які їздять в експедиції різними регіонами країни, щоб відшукати давні цвинтарі.  

Київ. Розрівняти кладовище бульдозером

На території нашої держави в усі часи компактно проживали різні нації, про що свідчить багата культурна спадщина, зокрема стародавні поховання представників різноманітних народів.

У період Першої світової війни на українських землях точилися запеклі бої, тому тут навічно полягли люди чи не всіх національностей. Та вочевидь, найбільше було саме німецьких кладовищ: німців і австрійців запросила Центральна Рада, 450 тисяч військ австро-угорських і німецьких увійшли, згідно з Берестейським договором, в Україну, щоб допомогти Українській Народній Республіці вигнати більшовицьких окупантів.

Зокрема, в Києві, в урочищі Аскольдова Могила, що на Дніпрових схилах, 1786 року заклали кладовище для вшанування пам’яті відомих киян. Тут були поховані знані громадські й культурні діячі, меценати, наприклад, етнограф Василь Тарновський-старший, громадський діяч і меценат Василь Тарновський-молодший, письменник Андрій Подолинський та його син — учений і громадський діяч Сергій Подолинський, лікар Франц Мерінг, подружжя акторів Микола Соловцов та Марія Глєбова, підприємець і меценат Василь Симиренко, архітектор Георгій Шлейфер, військовий льотчик Петро Нестеров.

Багато пам’ятників чи родинних усипальниць на цьому цвинтарі були витворами мистецтва. Загалом на Аскольдовій горі покоївся прах близько двох тисяч відомих і визначних киян. Зокрема саме тут 10 березня 1918 року поховали героїв битви під Крутами.

Проте 1934 року більшовицька влада вирішила перетворити цвинтар на міський парк «Аскольдова могила». Під час демонтажу було варварськи знесено всі склепи й надгробки, лише 15 статуй передали як натуру для студентів Художнього інституту. Збереглися декілька поховань, які перенесли до інших столичних цвинтарів: Василя Тарновського — на Звіринецьке, Петра Нестерова — на Лук’янівське, подружжя акторів Миколи Соловцова та Марії Глєбової — на Байкове.

Церкву Святого Миколая на Аскольдовій Могилі спочатку закрили, 1936 року перебудували на ресторан, а 1938-го — на парковий павільйон. Востаннє Аскольдову могилу використовували як цвинтар під час нацистської окупації Києва. Тут зробили кладовище для німецьких військових.

Після вигнання нацистів і окупації міста Червоною армією в 1943 році совєти зрівняли німецькі поховання із землею. Те саме відбувалося на всіх «звільнених територіях».

Полтава. Фрагменти надгробків на центральній вулиці

Полтава 30-х років XX століття. Радянська влада вирішує знести старе міське кладовище. Як і більшість таких сакральних просторів, йому було відведено територію на виїзді з центру населеного пункту, та він розростався разом із ним. Старе міське кладовище існувало з 1808 по 1872 рік, після чого було зачинене. Воно було дуже великим — займало територію від розвилки вулиць Європейської та Раїси Кириченко аж до вулиці Остапа Вишні. Кладовище радянська влада знесла, щоб, зокрема, прокласти нову дорогу, зробити Меморіальний комплекс солдатської слави (встановлений на території парку ім. Івана Котляревського), парк Молодіжний (місцева назва), тобто загалом використати цю територію під міську забудову.

Старе кладовище Полтави часто називали єврейським, адже до Другої світової війни частка єврейського населення в місті була дуже великою, відповідно, існувало й багато надгробків з єврейськими іменами. Євреїв винищили нацисти, а надгробки їхніх могил поруйнували радянські окупанти. Так стиралася пам’ять про цілі національні спільноти в окремих регіонах.

Після руйнування цвинтаря залишилася велика кількість граніту, його вирішили використати для облаштування центральної пішохідної вулиці. Саме тому навіть зараз, прогулюючись центральною вулицею Полтави, можна розгледіти під ногами фрагменти, на яких більше чи менше видно написи про людей, які відійшли у засвіти.

З усього величезного цвинтаря зберегли лише могилу Івана Котляревського, бо з письменника зліпили, так би мовити, ідеологічно правильну постать (навіть класичні ілюстрації Анатолія Базилевича до «Енеїди», персонажі яких частково оголені, совєти примудрилися трактувати як пропаганду атеїзму, адже більшість із зображених героїв твору перебували в пеклі).

Одеса. Зробити парком перший цвинтар

Кладовище в південній частині Одеси, яке зараз називають Старим або Першим, почало діяти в останнє десятиліття XVIII століття. Там були поховані представники різних національностей і національних спільнот, адже від початку свого заснування це було мультикультурне портове місто. Це цілий комплекс кладовищ, які пізніше злилися в одне.

1816 року на його території почалося будівництво православного Храму Усіх Святих, а 1845-го градоначальник доручив поділити цвинтар на квадрати та скласти його план. Крім того, висадили велику кількість дерев, а алеї вимостили бруківкою. Поховання стали розміщувати згідно із планом.

Повноцінно кладовище діяло до другої половини 80-х років XIX століття. А відтоді тут хоронили лише видатних особистостей і за спеціальним дозволом — найближчих родичів уже похованих там людей, бо місця залишалося залишилося дуже мало. Загалом на цвинтарі було поховано близько 200 тисяч осіб, зокрема відомих жителів дореволюційної Одеси — дипломата Фелікса де Рібаса, кіноакторку німого кіно Віру Холодну, живописця Миколу Бодаревського, італійського архітектора Франческо Боффо (працював у місті в 1820–1861 роках) та багатьох інших.

Після приходу радянської влади кладовище стало занедбаним через мародерство й відсутність відповідного догляду. 1931 року було видано офіційну постанову про знесення цвинтаря, а 1935-го розібрали цвинтарний храм. Під час демонтажу з поховань забирали й обліковували всі цінні речі: зброю, нагороди, коштовності та ін. Навіть труни здавали на металобрухт. Водночас про останки ніхто не турбувався, їх могли просто зсипати на землю як непотріб.

1937 року на частині території кладовища відкрили «Парк культури і відпочинку ім. Ілліча» (з 1995 року — Преображенський). Так на місці, де колись були могили, звели танцювальний майданчик, поставили різні атракціони, був навіть тир і кімната сміху. Таким чином була безжально знищена пам’ять про наших предків, зокрема відомих діячів, втрачено унікальні пам’ятники та каплиці з граніту, різних видів мармуру та бронзи.

Протягом останніх десятиліть територію парку, що колись була цвинтарем, досліджують науковці, зокрема Інститут української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського Академії наук України та Одеська обласна організація Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Також 2020 року міська адміністрація встановила в парку меморіальний музей-стіну з іменами видатних одеситів, які були тут поховані.

Харків. Комсомольський парк і стадіон замість кладовищ

Схожа доля спіткала єврейське кладовище в Харкові, що на вулиці Академіка Павлова. Його відкрили на початку 1930-х років. Це один із цвинтарів, де під час Голодомору (1932–1933), влаштованого радянською владою, ховали загиблих. Від голоду померло так багато дітей, що для захоронення їхніх тіл виділили окрему ділянку. Також на цьому кладовищі таємно хоронили закатованих політичних в’язнів і жертв Великого терору (1937–1938).

У 1960-х роках кладовище знесли, а на його території побудували Комсомольський парк. 2007 року його перейменували на Парк Пам’яті, надали статусу меморіального й установили пам’ятний знак.

Ще одне кладовище в Харкові було на території сучасного стадіону «Металіст». Воно мало назву Святого Духа та було одним з найстаріших у місті, закладене 1772 року. Повноцінно цвинтар функціонував до 1854-го. Потім поховання людей там тимчасово зупинили, а відновили аж через 30 років, хоча навіть у цей період з’являлися деякі нові поховання. 1885 року кладовище остаточно зачинили. А на початку XX століття радянська влада постановила, що воно підлягає знесенню, мовляв, у Харкові й так забагато цвинтарів. 1923 року на його місці почали будувати стадіон, не провівши перепоховання останків — їх знаходили навіть під час реконструкції стадіону 2007 року.

Бахчисарай. Місце дозвілля на місці мусульманського кладовища

Одне з найбільших мусульманських кладовищ у Бахчисараї — Саускан, що розташоване на території Ханського палацу. Ще воно відоме як Ханське і має історично-археологічну цінність як для кримськотатарського народу, так і для України та світу. Там, зокрема, поховані правителі Кримської держави періоду кінця XVI – кінця XVIII століть.

Після депортації кримських татар (18–21 травня 1944 року) цвинтар сплюндрували — зруйнували й вивезли надгробки, а на їхньому місці висадили дерева, встановили тир і облаштували спортивний майданчик. Після проголошення незалежності України жителі Криму почали повертати на кладовище знайдені на півострові (на смітниках, у дворах тощо) могильні плити та їхні частини. У лютому 2022 року росіяни знову почали зносити відновлений цвинтар, щоб зробити на його місці зону відпочинку. Недарма РФ є правонаступницею СРСР, який будував парки на місцях поховань закатованих і вбитих «своїх» громадян. 

Затоплення цвинтарів

Дніпровська гідроелектростанція, що на Подніпров’ї та Запоріжжі, найстаріша серед каскаду ГЕС на річці Дніпро. Узимку 1927 року на спеціальному засіданні політбюро ВКП(б) щодо її конструкції вирішили будувати одну велику греблю, хоча був варіант зробити три менші й уникнути затоплення великих густонаселених територій. Та зрештою альтернативу відкинули й так 16 тисяч гектарів землі та 56 населених пунктів опинилися під водою (14 — повністю, інші — частково).

Звісно, на такій великій площі були й кладовища. Перед початком будівництва Дніпрогесу знесли понад сотню курганів доби енеоліту, бронзової доби, скіфських, середньовічних захоронень, а також козацьких.

Того ж 1927 року почала діяти Дніпрогесівська (Дніпробудівська) археологічна експедиція, команда якої досліджувала затоплену територію. Її очолив відомий український учений Дмитро Яворницький. Фінансування на державному рівні не було, тому експедиція проіснувала всього п’ять років. Попри голод, який на території України спровокувала радянська влада в останній рік діяльності експедиції, науковці працювали по 16 годин на день. Водночас почалися репресії українських учених, тому велику кількість матеріалів не змогли опублікувати, а більшість членів експедиції опинилась за ґратами. Деякі з них, наприклад, Трохим Тесля, пізніше були розстріляні. 

Поховання, які через РФ так і не з’явилися

У кількох українських селищах на Волині збереглися унікальні надгробки з написом «Помер в Росії». Під ними немає поховань, бо ці люди через історичні обставини (тобто не зі своєї волі) лишилися на ворожій землі навіки. Такий вид могил або надгробків називається кенота́ф. Його встановлюють як спомин про людину, яка зникла безвісти чи загинула там, звідки неможливо забрати тіло (або воно просто втрачене).

У буремні 1915–1921 роки місцевих жителів часто виселяли вглиб імперії, бо їхні рідні місця ставали полем битви. Багато українців звідти не поверталися, а частина просто безслідно зникла, тому рідні ставили їм символічні надгробки, щоб по людині лишилося хоча б така пам’ять.

Ось такий промовистий текст висічено на одному з кенотафів волинського села Острів’я:

«… Загинули внаслідок війни та евакуації населення Волині від фронту в тил царської імперії [в] 1915–1921 роках. Похоронені: два — на фронті, двоє — в місті Самарканді, четверо — в селі Стара Порубьожка Самарської губернії, двоє — від голоду в місті Козлові, одна — віком чотири роки замерзла у вагоні міста Брест […]».

У волинських селах ці кенотафи стоять перед вікнами хати та при дорозі як нагадування про цілі родини, які зникли в Росії.

Навіщо росіяни нищать наші кладовища

Комуністи добре розуміли, що пам’ять про родинну тяглість, видатних предків і знання про власне походження становлять серйозну загрозу для розбудови «світлого соціалістичного майбутнього». Залишилося вкрай мало могил українських січових стрільців, бійців УНР та Директорії, знайдено й відновлено одиниці могил партизан УПА, як і одиниці місць поховань воїнів Холодноярської республіки. Небагато й могил козаків, зовсім нема — гетьманів. А прах багатьох видатних українців і досі в РФ.

Практику Радянського Союзу продовжують і його нащадки — сучасні росіяни. Випадки вандалізму їхнього з боку були ще до повномасштабного вторгнення. Так у квітні 2017-го артилерійські снаряди влучили в міське кладовище міста Попасна на Донеччині. Повторно його обстріляли у квітні 2020-го.

Спокою померлим українцям росіяни не давали ще до повномасштабного вторгнення, особливо на окупованих територіях:

2017 рік

– зруйнували мусульманське кладовище «Гурзуф-Азіз» на узбережжі Криму. Окупаційна влада заявила, що ця територія належить Міжнародному дитячому центру «Артек». Керівництво планувало побудувати на його місці один із корпусів.

2018 рік

– під час будівництва траси «Таврида» росіяни знищили безліч археологічних памʼяток, зокрема некрополь «Кирк Азизлер» і скіфське городище «Кермен Бурун», а понад тисячу артефактів незаконно вивезли до Росії; 

– у Сімферополі під час зведення огорожі на вулиці Червоноармійській екскаватором зруйнували старі мусульманські поховання;  

2019 рік

– у місті Старий Крим (Ескі-Кирим) на Кримському півострові під час будівельних робіт викопали мусульманські могильні плити XIII століття;

– у селі Мамашай (нині Орлівка), що неподалік Севастополя, зруйнували меморіальні плити з іменами 57 кримських татар, які воювали в лавах радянської армії у Другій світовій війні.

2020 рік

– у прифронтовій Попасній, яка натоді була під контролем України, окупанти обстріляли з артилерії кладовище.

Після 24 лютого 2022 року ситуація тільки погіршилася, місця поховань стали цілями росіян в усіх прифронтових регіонах:

2022 рік

– березень: російська армія обстріляла територію меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» у Києві, де під час німецької окупації 1941–1943 років відбувалися масові розстріли; після захоплення селища Старий Крим, що неподалік Маріуполя, російські військові танками рівняли з землею могили одного з найбільших в Європі кладовищ;

– квітень: від обстрілу постраждав одеський цвинтар, де були поховані українці та євреї; під час атаки жінка прибирала на одній із могил, тому отримала уламкові поранення, а також контузію;

– травень: внаслідок ракетної атаки окупанти фактично повністю знищили Глухівський єврейський цвинтар — одне з найбільших на території Сіверщини, що вціліло з часів Другої світової війни (там виявлено понад тисячу поховань представників єврейського народу, які датуються XIX-XX століттям, зокрема відомих діячів). Особливий цинізм полягає в тому, що це сталося в день, який росіяни називають Днем перемоги над нацизмом.

2023 рік

– січень: ворог атакував цвинтар у Грем’ячі, що на Сіверщині, у цей час там відбувалося поховання місцевого жителя;

– березень: окупанти з артилерії поцілили по кладовищу за селом Михайлівка на материковій Таврії;

– серпень: унаслідок нічної атаки ворожих безпілотників пошкоджені поховання неподалік Києва;

– вересень: росіяни обстріляли цвинтар у Краматорську на Донеччині;

– жовтень: окупанти поцілили по кладовищу в передмісті Херсона, внаслідок чого загинула людина, ще одна зазнала поранень.

2024 рік

– січень: унаслідок ворожої атаки пошкоджений цвинтар у місті Купʼянськ на Слобожанщині; загалом 2023 року в Харківській області заборонили відвідування майже всіх кладовищ, адже є велика загроза обстрілів, а також дистанційного мінування;

– березень: унаслідок ракетного удару в Сумах виникла вирва на території цвинтаря, зруйновані пам’ятники та знищені поховання;

– травень: у селищі Кореїз, що неподалік Ялти, росіяни почали встановлювати паркан прямо посеред цвинтаря, який був заснований кримськими татарами, що повернулись з депортації (вочевидь, на його місці планується планують щось будувати);

– червень: ворожим снарядом знищено понад 10 могил на цвинтарі в Херсоні;

– липень: від ракетної атаки постраждало кладовище в Покровську на Донеччині.

Росія завжди позбавляла нас можливості знати своїх предків і могти навідувати їхні могили, намагалася стерти зв’язок української нації з рідною землею, щоб потім заперечувати нашу належність до неї та називати своєю. Зрештою, це триває і зараз — уже більш як десять років люди, чиї родичі поховані на окупованих територіях Криму та Донеччини просто не можуть відвідати місця їхніх поховань, аби доглянути їх чи бодай просто постояти поруч. 

Під час відновлення та збереження національної пам’яті усвідомлення цінності кладовищ — одне із завдань, яке гостро стоїть перед українцями. Адже ознаки культурності та цивілізованості — це і збереження свого історичного спадку й історичної тяглості, і трепетне ставлення до власних традицій та власних померлих, убитих чи закатованих.

Як писав у вірші Богдан Стельмах: бо хто ми, бо що ми без рідних могил?