Ігор повернувся в Україну після багатьох років життя в Іспанії, щоб побудувати будинок мрії на Прикарпатті. Він був активним учасником Революції гідності, а коли 2022 року почалася повномасштабна війна, став на захист країни як доброволець. Чоловік із позивним Іспанець пройшов бойове хрещення під Очеретиним, брав участь в обороні Авдіївки і понад два роки разом із побратимами тримав позиції, здобувши звання молодшого сержанта й низку нагород. Під час короткої відпустки погоджується на інтерв’ю.
Ми сидимо у майстерні-укритті Музею писанкового розпису в Коломиї. Над нами височіє найбільша у світі писанка. Довкола — кошики з курячими, гусячими та страусиними яйцями, готовими й напівготовими писанками, а також віск, писачки, дідух і солом’яні янголи. Тут реставрують музейні експонати і проводять майстер-класи. Заварюю чай, обмінюємося кількома фразами, щоб відчути одне одного.
В Ігоря темні очі й засмагле обличчя, тож позивний йому дуже пасує. Міцний, стрункий чоловік середнього зросту, вбраний в оливкову футболку й темні штани. На момент розмови Іспанцю трохи за 50 і, попри все пережите, він зберіг добрий лагідний погляд і м’яку мову.
Ігор понад 17 місяців провів на «нулі», стримуючи навалу ворога. Навчився ефективно застосовувати різні види озброєння, але розучився спати без ліків. Ігор неохоче говорить про нагороди від Валерія Залужного, президента й низку інших, згадуючи тих побратимів, які не дожили до нагородження або загинули невдовзі після нього. Часом на позір спокійна й розмірена оповідь чоловіка уривається, ніби ми підходимо до краю прірви й він наважується зазирнути в неї. Тоді я чую звук ковтання, який випробовує тишу між нами: чи вона безпечна? Чи взагалі існують слова, здатні наблизити іншого до його досвідів? Ігор намагається проковтнути клубок у горлі, який виринає знов і знов. Ми мовчимо стільки, скільки потрібно, поки не з’являться бодай якісь слова…
«Чи зможу через себе переступити?»
Я поїхав в Іспанію ще в кінці 1999 року. Працював там, жив. За освітою я оператор роботів-маніпуляторів, але люблю творити щось руками. Тож спершу будівельником працював, потім — плиточником. В Іспанії мав і друзів, і соціальний захист. Там загалом можна нормально жити, але я не хотів залишатися назавжди: почуваєшся наче не в себе вдома. Хоч я й розмовляв іспанською та дотримувався традицій цієї країни, все одно я там — гість. Вирішив будувати будинок на Батьківщині: біля лісу, ближче до природи, бо там я свободні́ше почуваюся. Одного разу приїхав подивиться, як будівництво триває і трошки мені не сподобалось — вирішив сам переробляти.
Якось почав класти плитку в себе вдома на кухні, а в сусідній кімнаті працював телевізор. Чую: «Беркут» побив студентів на Майдані Незалежності. Я одразу зібрався й поїхав до Києва, лишивши роботу недокінченою. Моя дружина тоді була в Іспанії; про те, що я їду на Майдан, дізналася, вже коли я під’їжджав до столиці. Ми з друзями розмістилися у Жовтневому палаці, брали участь в акціях протесту, охороні, патрулюванні. Повернувся додому вже після новорічних свят. Постійно стежив за новинами, і коли стало відомо, що на Майдані пролунали постріли, одразу ж зібрався і поїхав туди. Правда, цього разу все було дуже серйозно, тому ми, мисливці, і зброю свою взяли. Швидко зорієнтувалися, тож мене не зачепило, поранень не мав. Я тоді був на якомусь духовному піднесенні… А після Революції гідності вже знав, що якщо не одразу, то потім піду воювати. Жінка мене, звичайно, постійно відмовляла. Попросила якось ще раз в Іспанії попрацювати. А потім я остаточно сказав, що потрібно вдома щось робити. Заробляти можна й тут, якщо ти гарний майстер. Так і залишився в Україні.
З нами мешкала 80-річна мама дружини, ми її доглядали. І ось 22 лютого вона помирає, 23-го ми її ховаємо, а 24-го прокинулися від того, що нас бомблять. Того ж дня я зібрав рюкзак і поставив на порозі. Жінка була шокована смертю матері, тож я вирішив трошки потягнути зі вступом до ЗСУ. Став координатором оборони територіальної громади нашого села, але скоро побачив, що наша діяльність не дуже ефективна. І 8 березня, поки дружина була на роботі, поїхав у Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Звідти повернувся з повісткою. Тоді не знав, як сказати дружині. Звісно, зреагувала вона дуже бурно…
— Ти мене лишаєш!
— Інакше не може бути, — кажу. — Я просто не витримаю, йдучи вулицею, здороватися з людьми й дивитися їм в очі.
Сів в автобус на Черкаси, де формувалася наша легендарна 110 окрема механізована бригада [імені генерал-хорунжого Марка Безручка], і думаю: «Чи зможу через себе переступити? Чи не накриє мене страх, паніка?». За це найбільше переживав. Попав я в ремонтно-відновний батальйон. Готувалися лагодити бронетехніку, але на початках ще не було чого… Коли прийшли й запитали, чи є охочі поїхати на «нуль», визвався я та ще десять осіб. Знав, що рано чи пізно всіх туди відправлять, потім буде тяжче йти. Через чотири тижні держава спорядила нас одягом, зброєю й іспанськими бронежилетами. Ті бронежилети дуже надійні, але важкі й незручні, у них не повоюєш. Потім ми собі інші купили.
Свій перший обстріл я застав, коли нас привезли під Очеретине. Ми їхали у двох КамАЗах по тридцять чоловік, в іспанських бронежилетах. Ні повернутися, ні встати… Як оселедці. З нами — два лейтенанти, які раніше не були на службі, тільки військову кафедру скінчили. Біля посадки нас вигрузили, звідти мали забрати на позиції, але щось нікого довго не було. Маскування тоді теж хромало. Вже ввечері хтось вогник розпалив, щоб погрітися… Я відійшов від машини й бачу стріли вогняні… Питаю в одного: «Це вроді в нашу сторону летить? «Гради» чи що?». Каже: «Так, це «Гради»! Всім розбігтися, всім тікати!».
Траса була трохи вища, тож ми старалися сховатися за насипом біля неї. «Гради» почали бити з поля й наближатися. І десь за п’ятдесят метрів зупинилися. Я розумію, що буде другий залп, ми біжимо далі. Бачимо трубу каналізаційну під трасою, туди ховаємося. Лежу й думаю: «Навіть не встиг ще на позиції заїхати, не встиг повоювати». Тоді в нас було троє поранених. Але страху стало менше, ніж коли вперше з Коломиї вирушив.
Шервудські тигри
Тоді ми приїхали міняти 25 окрему повітрянодесантну Січеславську бригаду. Мали справитися з ротацією за 3–4 дні, але бійці подивилися, які ми «зелені», й лишилися з нами ще на 10 днів. Дуже допомогли, все розказали, хоч були значно молодші за нас. Принаймні ми почали орієнтуватися, звідки б’ють наші, а звідки — ворог.
Позиції біля Ясинуватої ми дуже довго утримували, постійно прикривали один одного, ворогу добряче у відповідь насипали. Якось наші штабні офіцери перехопили розмову російських військових: ті жалілися, що проти них якісь тигри воюють. Кажуть: «Нам накидають так, що давайте підтримку якусь. Напевно, хочуть нас захопити». Звідти і прийшла думка назвати нашу сотню, якою ми тримали ліс, шервудськими тиграми. Так і з’явився цей шеврон.
Майже два роки моя позиція була найближче до ворога, на самому вістрі. Я навіть чув, що вони одне одному кричать. Якось попросив волонтерів привезти мені гучномовець, і щоранку вмикав росіянам гімн України; а ще говорив, що пора здаватися. Що це наша земля, йдіть геть звідси. Звертався трьома мовами: українською, російською, яку я в школі добре вчив, та іспанською, аби думали, що проти них НАТО воює. Наші хлопці ще румунську й польську знали… Це впливало на стан ворога, тож вони до нас і сунутися боялись. Хоча воювали там професійні кадрові військові, а не всякий зброд.
Росіян я бачив тільки в приціл. Якось ми з хлопцями захопили в полон непальського найманця. Той бився в груди, що нікого не вбивав, а приїхав грошей заробити мамі на лікування. Пробував до нас по-англійськи говорити, вдавав, що російської не розуміє, але це була неправда. Він розумів, просто хотів це приховати. Тривалий час цей непалець був під нашим наглядом, поки ми не передали його іншим службам. Тоді про нього багато ЗМІ писали, але розпитували тих військових, які перебували далі від лінії фронту. До нас на «нуль» журналісти не приїздять.
«Тоді мене тільки землею й листям накрило»
Коли ти на «нулі», розумієш, що в будь-який момент може прилетіти. Не раз бувало, що хвилина рятувала життя. Пригадую такий випадок: у нас усередині лісу була своя кухня, й ми з позицій ходили по їжу. І ось набрав я всього, треба вертатися, а кухар каже: «Почекай ще трошки. Постій, розкажи…». Слово за слово, поговорили буквально хвилинку. Вертаюся стежкою і чую, що прилітає касета. Перша десь метрів 100 від мене. Я встиг присісти, аж тут друга — буквально метрів 10 від мене, якраз по стежці. Тоді мене тільки землею й листям накрило…
До війни я мав два хобі: ходити по гриби й на полювання. Бувало навіть перед роботою о третій ночі вставав і йшов у ліс гриби збирати. Відтоді я не боюся вночі по лісу ходити. Але на «нулі» гриби не ростуть… Я ходив стежкою, дивився, може, десь є… А там тільки «лєпєстки» розкидані… Один раз на нашу розтяжку кабан попав, почав пищати, то ми зрозуміли, що не диверсант. Ось таке полювання. Відтягнули його на кухню, мали делікатес.
«лєпєстки»
Ідеться про протипіхотну міну радянського виробництва. Через свою форму отримала назву «лепесток» або «метелик».«Вони розбивають ущент усі будівлі»
Зв’язки з Іспанією збереглися. Багато хто з тамтешніх друзів допомагає, питають, що мені треба. Першого року хімічні обігрівачі для ніг привозили, допомогли нам перезимувати.
Одна знайома волонтерка у військо пішла. Була гендиректоркою громадської організації «Гуцульські Волонтери». Така активна, багато робила… А потім надоїло все й пішла воювати.
Взагалі перша жінка, яку побачив на війні й на позиціях, була бойовим медиком у двадцятьп’ятці. Я приходив до неї, бо треба було щось полікувати… Така висока гарна дівчина. А потім розказали, що вона — Герой України. Багато людей винесла на собі з поля бою ще з часів АТО.
Найбільше зараз спілкуюся з косівським волонтером Сергієм. Він постійно дзвонить, приїжджає… І з питань дронів, і автомобілів. Дуже хороший хлопчина, родом із Донеччини. У нього мама в окупації, не може звідти виїхати… Раз їдемо, то він по дорозі дзвонить до мами й каже: «Я за пару хвилин від тебе…».
Коли почалась війна, у мене була така думка: я мисливець, маю зброю, піду в ліс і буду звідти відбиватися. Тоді не розумів, як воно виглядає. А це виглядає так, що коли вони (російська армія. — ред.) сюди прийдуть, тут уже мисливська зброя не допоможе. Вони розбивають ущент усі будівлі, аж потім заходять. Тому поїхав захищати свій дім на схід. Захищати дружину, маму, брата… Щоб діти не пішли воювати.
Шкода, що не можеш біля дому зробити те, що хочеш. Ще й дотепер не докінчено все. Як приїжджаю у відпустку або на реабілітацію після поранень, то тільки траву встигаю покосити. Останнім часом (станом на грудень 2023 року. — ред.) було сильне накалення на Авдіївці. І дружина дуже переживала за мене… І я просто… Знаючи її… Я знаю, що… Якщо я не повернусь, то… Вона не переживе цього.
«Перший дрон я збив з РПК»
На початку було менше дронів. Трошки залітали на позиції, але переважно дрони-наводчики, з якими можна було боротися. Я завжди підбивав своїх хлопців, що від дронів потрібно не ховатися, а збивати, щоб вони не наводили артилерію. Перший дрон я збив з РПК (радянського ручного кулемета. — ред.). Це той самий «калашников», тільки з довшим стволом. Дрон підлітав на нашу позицію у той час, як літали й наші. Я по рації питаю: «Це наш дрон літає?». Кажуть: «Так». Ну, я зігнувся, щоб поставити рацію. І тут перед самою бійницею вони (росіяни з дрона. — ред.) мені гранату скинули! Спасло тільки те, що я зігнувся. Трошки очі мені від землі почистили, я вибіг на вулицю, а дрон уже полетів. Знаючи, що він повернеться ще раз скидати, я вже чекав його на вулиці. На підльоті збив перед нашою позицією: разом із боєприпасами він упав на нейтральній території, то ніхто туди не поліз доставати його.
Потім у нашому штабі в Авдіївці я побачив антидронову рушницю. Питаю: «І хто з нею вийде в ліс, буде боротися з дронами?». А ротний каже: «Ну, напевно, ти». Так воно і сталося. Всьому навчався на місці: чи це автомат, чи кулемет, чи ручний гранатомет, чи антидронова рушниця. Треба було походити з нею, психологічно налаштуватися. Я шукав собі схованки в лісі, щоб звідти все збивати. Але ця рушниця не була лише на наших позиціях у лісі, вона гуляла по всій лінії, яку ми займали. А займали ми досить широку лінію — це кілометрів 50. Таким півколом стояли перед Авдіївкою. У перший же рік у нас пара, яка ходила з цією рушницею, загинула. Їх засікли у відкритому полі й навели мінометний обстріл. Рушниця теж розбита була. Це вже другу нам прислали волонтери…
«Удвох із напарником його руками розкопували»
Майже два роки ми тримали позиції перед Авдіївкою. Потім дві ворог захопив, і ми перейшли на запасну, яку я знайшов, коли ходив з антидроновою рушницею. Позиція була трошки углиб лісу, і про неї знало буквально декілька людей. Так ми заважали загарбникам просунутися далі. Вони хотіли одну за одною брати позиції, а ми їм трошки відсікали цей прохід, і тому вони взялися за нас. Три дні шукали й накривали мінометними обстрілами. Зі мною був Назар із Франківська. Нас уже повинні були поміняти по сроку. Зазвичай спокійний і доброзичливий, він тоді дуже психував: «Скільки можна, чому нас не міняють?!». Я кажу: «Назар, нема на кого міняти…». На нашому напрямку втрат було настільки багато, що в останній вихід забирали з «нуля» тільки «двохсотих» або «трьохсотих».
Стоїмо на цій позиції і тут знову починається обстріл. Зазвичай два стережуть, а два відпочивають. У той час нас було тільки троє, людей не хватало. Ми з Назаром якраз помінялися, я передав йому рацію і спустився глибше в підвальчик, де можна було чаю чи кави зробити. Відійшов всього на півтора метри… І раптом — вибух… Двері з дощок вилітають. Я вибігаю туди. Наступний вибух відкриває повністю стіну, де була бійниця. Мене відкидає вбік. Потім бачу, а в мене біля ніг… Назарова каска. Його не видно. Біжу на другий бік, питаю у третього напарника: «Назар біля тебе?». «Та ні, він з другої сторони». Я туди, а він… по шию засипаний… землею… Ми вдвох із напарником його руками розкопували… Довго не могли знайти рацію, щоб вийти на зв’язок. Мене оглушило, але хоч міг бачити. Потім напарник вчув, що десь рація говорить, ми її відкопали й передали, що у нас втрати. Добратися до сусідньої позиції було неможливо, бо над нами висіли дрони… і били з мінометів як з однієї сторони, так і з іншої.
Десь близько шостої вечора це сталося, а десь о шостій ранку я тільки зміг вилізти, щоб піти на центральну базу в ліс, звідки могли нас евакуювати. За цей час ми розкопали Назара, щоб його… Тому що… якби цього не зробили, він там і лишився б…
«Ти хто такий?!»
Дуже тяжко було після похорону Назара. Я тоді мав контузію, був на реабілітації, то якраз їздив. Перед тим пару разів бував у хлопців на похоронах, але… Саме цей… Було якось моторошно… Назар мав неповних 40 років. Він тільки хотів женитися, у нього наречена була. Назар дуже піклувався і про маму, і про сестру. Кота на позиції з дерева знімав, який від страху там добу просидів… При цьому Назар був трохи незграбний: міг декілька разів по дорозі до позиції послизнутися і впасти чи то через грязюку, чи то через ожеледицю… Але завжди був готовий допомогти іншим. Часто питав, чи в мене все нормально.
Ми з ним тільки двоє з цілої роти їхали на нагородження, коли командувач [оперативно-стратегічного угруповання] військ «Таврія» приїжджав. Привіз нам нагороду «Золотий хрест» від Залужного…
Після того в мене були проблеми зі сном. Вони й зараз трошки лишилися. Коли був на «нулі», то спав десь три години. П’ять — це рідкість. І коли додому приїжджаю, то постійно сплю три години. Далі не можу. Або взагалі не міг спати. Тоді бригадний психолог допоміг, виписав снодійне.
Якось до нас додому приїхали гості, ми засиділися, а потім я пішов на диванчик, приліг біля телевізора. Дружина ще прибирала, я заснув. Вона хотіла мене розбудити, щоб я пішов у спальню на ліжко, а я схопив її різко за руку і крикнув: «Ти хто такий?!». Після цього вона сказала, що… Якось страшно їй стало біля мене…
На «нулі» я провів більше, ніж сімнадцять місяців. Хочеться, щоб усе закінчилося. Відвідати друзів в Іспанії і доньку з онуком у Канаді. Свого Данилка я бачив лише на фотографії, бо він народився в перший рік війни, коли я вже був на фронті… Хочеться спокійно біля дому все доробити. Але поки йде війна, нема ніякої впевненості в завтрашньому дні, нема бажання планувати щось відповідальне. Так вроді й роботи небагато лишилося, а все ніяк… У кімнаті, де раніше мама дружини жила, захотів зробити теплу підлогу. Минулого разу після поранення був, то сам стяжку заливав: не було нікого, щоб помогти… Багато на фронті. Плитку купив тут, але іспанську. Не встиг покласти. Стоїть, чекає.
