Як українські й іноземні дослідники історії відстоювали правду про Голодомор

Оскільки навіть після здобуття Україною незалежності при владі лишалося чимало комуністів, їхніх нащадків, послідовників і загалом прихильників Радянського Союзу, то українцям-патріотам повертати забуті чи перекручені сторінки історії рідної держави було навіть небезпечно. Так само інформацію про Голодомор забороняли висвітлювати й іноземцям — радянська влада пильно стежила, аби жодна інформація про їхні злочини не просочилася в інші країни. Однак багато людей з України та інших країн досліджували Голодомор і доклалися до його розголосу в світі. Розповідаємо лише про декількох із тих, хто не скорився під утисками влади і продовжував працювати, часто ризикуючи не тільки кар’єрою, а й життям, аби протидіяти комуністичній пропаганді про Голодомор.

В Україні розсекречувати документи радянських спецслужб почали 2008-го, за президентства Віктора Ющенка. Проте вже через два роки, коли до влади прийшов Віктор Янукович, цей процес зупинили. У той же час Федеральна служба безпеки РФ проводила перемовини зі Службою безпеки України, щоб розсекречення документів КДБ, що є в українських архівах, погоджували з нею.

Та цього не сталося. У тому числі завдяки боротьбі українських дослідників історії, які своєю роботою привертали увагу і українців, і світу до правдивої історії. Багатьох із тих, хто докладав зусиль, щоб розкрити правду про геноцид українського народу, який організувала радянська влада, переслідували, залякували та звільняли з роботи. Та й це не спинило їх. Наприклад, Петро Ящук самотужки записав спогади понад 350 людей, які пережили голод. Олександр Ушинський ініціював встановлення першого в Україні памʼятника жертвам Голодомору. Геннадій Іванущенко з колегами-архіваріусами оцифрував 57 тисяч актових записів 1932–1933 років з інформацією про причини смертей жителів Сумської області.

Не менш важливим було й залишається привернення уваги іноземців до цих злочинів тоталітарної влади. Так, попри цензуру й обмеження доступу до інформації в СРСР, усе ж були очевидці Голодомору з інших країн, яким вдалося зафіксувати й описати ці жаскі події. До прикладу, канадська журналістка Ріа Клайман у 1932-му проїхала тисячі кілометрів, зокрема й через схід України, після чого написала в іноземну пресу репортажі про злочини радянської влади… Завдяки австрійцю Александру Вінерберґеру є єдині фотографії Голодомору в Харкові, а Джеймс Мейс — дослідник, який запропонував ідею запалювати свічку памʼяті жертвам Голодомору 1932–1933 років. Далі — детальніше про кожного з цих людей, які зробили неабиякий внесок, аби пам’ять про ці сторінки української історії не була спотворена й належно вшанована.

Петро Ящук. Зібрати 364 історії свідків Голодомору

Петро Ящук — одним із перших у пострадянській Україні поширив правду про геноцид української нації, вчинений комуністичним режимом у 1932–1933 роках.

Чоловік родом із села Люлинці, що приблизно за 50 кілометрів від Тернополя. Закінчив Чернівецький медичний інститут, працював за фахом у селищі Понінка (Волинь) спершу лікарем-терапевтом, потім завідувачем терапевтичного відділення. Крім медичної справи, Петро роками збирав свідчення українців про Голодомор.

Над дослідженням працював самоcтійно, без фінансової підтримки від держави. Після робочих днів у лікарні Петро брав свій диктофон, записник, і їздив на велосипеді навколишніми селами, щоб знайти тих, хто пережив Голодомор, та записати їхні свідчення.

Так, 1999-го вийшли друком видання Петра — «Портрет темряви. Свідчення, документи і матеріали у двох книгах», в основі яких унікальні матеріали — транскрибації аудіозаписів свідків Голодомору 1932–1933 років. Ці два томи містять спогади понад 350 очевидців, а також їх світлини й копії документів. Про свою працю автор у передмові писав так:

— Нехай біль з уст нашого народу буде тим болем, який стане поперек людського кровожерства на Україні і поза її межами.

Книжку опублікували за сприяння українського мецената Маріана-Павла Коця. На титульному аркуші, де серед іншого зазвичай вказують видавництво, — два міста: Київ–Нью-Йорк. Бо діяльність Петра обмежували навіть за часів незалежності: при владі ще були нащадки тих, кого опитані ним свідки Голодомору згадували як співучасників злочинів.

Після видання «Портрету темряви. Свідчення, документи і матеріали у двох книгах» досліднику продовжили надходити погрози. Його квартиру якось обшукали невідомі: вдерлися вночі не за грішми чи коштовностями, а за безцінними свідченнями очевидців злочинів геноциду.

Щоб книжка не потрапила в руки читачів, майже весь її тираж викупили з книгарень Києва та Львова.

Українські громадські організації чотири рази надсилали подання про присудження Петрові Всеукраїнської премії Івана Огієнка, яку вручають за заслуги в утвердженні української державності. І 2005-го письменника й дослідника таки нагородили — крім цієї премії, ще й орденом «За заслуги» ІІ ступеня.

Олександр Ушинський. Більше 30 років досліджувати українську історію

Олександр Ушинський — ініціатор побудови першого в Україні памʼятника жертвам Голодомору. Він дисидент, громадський активіст, із 1994 року член ради Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців, досліджує історію Голодомору вже понад 30 років.

Чоловік родом із села Надросівка (Наддніпрянщина). Вищу освіту здобув у Національному університеті біоресурсів і природокористування України, Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Упродовж трьох років — із 1985 по 1988 Олександр потай від комуністичної влади збирав десятки свідчень українців, які пережили голод у 1932–1933-му.

Крім цього, ініціював встановлення на сільському цвинтарі першого в Україні пам’ятника жертвам Голодомору. Це сталося вночі 1988-го, в наддніпрянському селі Тарган. Уже через кілька годин новина про це була в міжнародних медіа «Голос Америки» та ВВС. Олександр натоді був головою сільської ради села Тарган. Після цього його виключили з компартії і звільнили з роботи. Відтак став заступником голови колгоспу Миколи Бариловича, спільно з яким встановлювали памʼятник, а також долучився до роботи товариства «Меморіал», яке разом із Народним рухом України готувало міжнародний симпозіум про Голодомор.

Уже за часів незалежності України на громадського діяча двічі нападали зі зброєю в центрі Києва. Уперше — в листопаді 2011-го. Тоді невідомі збили його з ніг на вулиці Хрещатик і затягли в мікроавтобус. Зловмисники пів години знущалися над чоловіком, після чого відвезли до територіального відділку міліції Шевченківського району. Там на вимогу невідомої особи в цивільному одязі, яка відмовилася назвати своє імʼя, на Олександра Ушинського склали адміністративний протокол.

Другий напад стався в лютому 2012-го: активіста підрізав джип, а тоді з вікна автівки двічі стріляли. Олександр, на щастя, не постраждав. Ані в першому, ані в другому випадку правоохоронці так і не знайшли зловмисників.

Олександр навіть після двох цих інцидентів продовжував робити все, щоб якомога більше людей в Україні і за кордоном знали правду про Голодомор, а українці належно вшановували тих, чиїх життів торкнулася ця жаска трагедія.

2013-го чоловік долучився до Євромайдану, де входив до Штабу національного спротиву, був бійцем 40-ї сотні. У лютому 2014-го отримав контузію та тілесні ушкодження. У травні того ж року вступив до добровольчого українського корпусу «Правий сектор» та брав участь в обороні Донецького аеропорту. До ЗСУ долучився 2015-го, служив там до лютого 2017-го.

Повернувшись із війська, чоловік очолив громадську спілку «Асоціація ветеранів війни, учасників АТО (ООС), членів сімей загиблих (померлих) та інвалідів війни». Своїм коштом спорудив у подільському селі Гущинці пам’ятник воїнам 131 окремого розвідувального батальйону, які загинули в російсько-українській війні.

Тоді ж Олександр зайнявся ще й музейною справою. 2018-го відкрив музей у селищі Володарка (Наддніпрянщина). Першою оформив кімнату з експонатами на тему Голодомору 1932–1933 років, робив це на основі матеріалів, які сам збирав і досліджував. Пізніше відтворив українську хату тих років. Також у музеї є кімнати, присвячені Революції гідності й російсько-українській війні.

У лютому 2022-го Олександр знову пішов добровольцем до війська. Брав участь в обороні Києва, евакуйовував жителів Ірпеня та Бучі. Пізніше долучався до розвідувальних операцій на Слобожанщині. Станом на 2024 рік Олександр, який має звання капітана, перебуває в запасі за станом здоров’я, але продовжує їздити на передову як волонтер.

Геннадій Іванущенко. Архівувати 57 тисяч актів

Геннадій Іванущенко — історик та архівіст, співзасновник і член вченої ради Центру досліджень визвольного руху, керівник архіву ОУН. Народився в селі Улянівка, що за 40 кілометрів від міста Суми. Після закінчення школи девʼять років присвятив мореплавству: працював на рибопромислових і торговельних суднах, проходив військову службу на Чорноморському флоті. Після цього вивчав історію та суспільствознавство в Сумському державному педагогічному інституті. А в 1999–2000 роках навчався в Українському вільному університеті в Мюнхені. Протягом 15 років працював учителем історії та географії — доки 2005-го очолив державний архів у Сумах.

Після двох років роботи в держархіві, коли туди передали книги записів актів цивільного стану за 1932–1933 роки, у Геннадія виникла ідея оцифрувати ці матеріали і створити електронну базу даних. Кілька років роботи архівістів — і інформація про причини смертей жителів Сумської області в часи Голодомору зʼявилася у відкритому доступі на сайті державного архіву.

Ці акти мають важливе значення для розуміння української історії того періоду, а також наочно показують, як відбувалося зокрема спотворення фактів історії. Наприклад, у більшості актів, які оцифровувала команда Геннадія, зазначена причина смерті українців — «невідома», а місце, де вони померли — «дома». Тобто не було зафіксовано, що насправді ці люди загинули від голоду. У деяких документах написано «від старости» чи «від старості літ». Подеколи вказано й «от істощенння», але тоді в дужках є примітка «зі слів заявника». У книзі є кілька записів, де зазначено, що люди померли на дорозі. В одному з таких документів причиною смерті зафіксовано «загальне виснаження та довге перебування на дощі». В інтервʼю «Суспільному» Геннадій розповідав:

— Є унікальні випадки, коли хтось порахував діагнози. По Недригайлову — там чітко написано: 33 % — від голоду, 30 % — від виснаження і 1,4 % — від недоїдання.

Сумським архівістам під керівництвом Геннадія тоді вдалося оцифрувати 57 тисяч актових записів. Таку цінну роботу колектив провів власними силами, співпрацюючи з іноземними колегами. Та держава архівістам не віддячила. Більше того, 2010-го Геннадія викликали до обласної адміністрації, де запропонували написати заяву про звільнення нібито за власним бажанням. Коли він відмовився, чоловікові винесли догану, мовляв, за його очільництва погано зберігають архівні документи. Протягом пʼяти місяців влада шукала підстави для звільнення — розпочали службове розслідування, що призвело до оголошення необхідної кількості сфабрикованих доган. Так Геннадія звільнили. Громадськість писала листи на його захист, але це не вплинуло на рішення тодішньої влади, представники якої вважали, що коли посади в архівах займатимуть «свої люди», то вони зможуть контролювати історію.

Але відродження національної памʼяті не спинити. Після звільнення Геннадій продовжив справу свого життя. У межах проєкту Центру досліджень визвольного руху чоловік досліджує та впорядковує архіви української діаспори у Великій Британії, США та Канаді, а також займається просвітницькою діяльністю, пише й упорядковує книжки на тему української історії.

Ріа Клайман. Писати репортажі про Голодомор для міжнародних газет

Ріа Клайман — канадська журналістка єврейського походження, яка на власні очі побачила Голодомор в Україні й описала його в репортажах для газет Toronto Evening Telegram та London Daily Express. За унікальні матеріали з УРСР, датовані 1932 роком, що висвітлювали правду про злочини радянської влади, її того ж року вислали з Радянського Союзу.

Народилася Ріа 1904 року в польському місті Полянець. Через два роки з батьками і двома старшими братами емігрувала в Канаду, де жили в Торонто. Шестирічною внаслідок ДТП втратила нижню частину лівої ноги. Згодом одинадцятирічній дівчині довелося працювати на фабриці, щоб допомагати утримувати сімʼю. Адже Соломон, батько Рії, помер, і родина, в якій натоді було вже пʼятеро дітей, лишилася без годувальника. Дівчина була змушена закінчити скорочену початкову шкільну освіту, але натомість навчалася сама. Пізніше відвідувала вечірні курси та заняття з підприємництва. А ще приходила на лекції в університеті Торонто як вільна слухачка.

1926-го Ріа переїхала до Нью-Йорка, де працювала секретаркою психоаналітика. Через рік вирушила кораблем до Лондона — там була публіцисткою в Генеральній агенції провінції Альберта. Та незабаром переїхала в Париж, сподіваючись стати журналісткою. Там Ріа вивчала французьку мову в університеті. 1928 року, коли термін дії студентської візи закінчився, Ріа вирушила в Берлін. Уже там вона дізналася, що їй схвалили візу для вʼїзду в СРСР, на яку вона подалася ще у Великій Британії.

У цій подорожі на північ СРСР Ріа проїхала більше 1 600 км — поки не повернулася до Москви. Та вже через декілька тижнів вирушила далі: автомобілем та потягами з радянської столиці через східну Україну й гори Північного Кавказу аж до Тбілісі. Журналістка вирушила як гід і перекладачка для двох жінок з Атланти — Альви Крістенсен та Мері де Гів. Завдяки цій подорожі Ріа хотіла дізнатися, що насправді відбувається в селах та інших радянських республіках, а також як живуть громадяни СРСР після 15 років комуністичного режиму.

Автомобілем три жінки вирушили з Москви на південь через Тулу, Орел, Курськ та Бєлгород. Голод на території України Ріа вперше побачила, коли вони доїхали до Харкова. Про це вона написала в статті «Дівчина з нового Торонто жебрає хліб у Росії, її батька звабили туди “роботою”», яку опублікували 15 травня 1933-го в Evening Telegram:

— Ми провели два дні в Харкові, однак хотіли якнайшвидше поїхати звідти. Велика українська столиця перебувала в лещатах голоду. Усюди юрмилися жебраки, крамниці були порожніми, пайку хліба, яку отримували робітники, зменшили з одного кілограма до шестисот грамів. Юна українська дівчина, Аліса Мертська, прийшла до нашого готелю просити їжу. Вона прожила в Торонто девʼять років, її батько працював на компанію Мессі-Гарріс. Три роки тому вони з батьком повернулися до Росії, щоб працювати на тракторному заводі в Харкові. «Тепер ми залишилися без хліба», — сказала вона мені.

Із Харкова жінки поїхали на південь тими дорогами, що вели крізь безлюдні українські села. Ріа розуміла: порожні будинки були домівками тисяч селян і так званих куркулів, яких вона зустріла як робітників на вирубці лісу, коли кілька тижнів тому відвідувала північні регіони СРСР.

Через Донеччину й Кубань жінки доїхали аж до Тбілісі, де Рію раптово заарештувала радянська таємна спецслужба. Протягом 24 годин журналістка мала виїхати з країни за те, що нібито поширювала неправдиву інформацію про Радянський Союз.

Уже після виїзду з СРСР Ріа докладно описала те, що побачила під час подорожі. Спершу декілька репортажів надрукували в лондонській газеті Daily Express у листопаді 1932-го. Та згодом детальну хроніку подорожі журналістка описала в 21 статті, які публікували в торонтському виданні Evening Telegram із 8 травня до 9 червня 1933-го.

Серія почалася у формі відкритого листа з докорами голові обʼєднаного державного політичного управління СРСР Генріху Ягоді — одному з організаторів Голодомору в Україні, який також відповідав за масові арешти, страти й депортації до ГУЛАГу. Потім вийшли історії Рії про голод в Україні. Для ілюстрації поїздки в газеті зробили карту для матеріалу із заголовком «Подорож торонтської дівчини довжиною в 5 000 миль через голодні землі Росії».

Матеріали Рії — це хроніка очевидиці Голодомору, який тільки почав накладати свій відбиток на долі мільйонів українців. Її поїздка тільки підтвердила неофіційні чутки про голод, які поширювалися ще навесні 1932-го. У матеріалах Ріа не згадує про посуху чи несприятливу погоду як причину неврожайності, а чітко вказує на радянську політику збору продовольства, яка спустошувала Україну та Північний Кавказ.

Померла 77-річна Ріа 1981-го в Нью-Йорку. Про її смерть не зазначили в некрологах або опублікованих повідомленнях, незважаючи на значущість журналістських напрацювань для історії не тільки України, а передусім світової спільноти. Репортажі про голод в Україні та Північному Кавказі 1932 року забули та прибрали з поля зору покоління «совєтологів» і знавців російської історії. Статті не привернули заслуженої уваги на Заході, попри міжнародну увагу, яку викликав її арешт і вислання з Радянського Союзу. Проте ці тексти — цінні матеріали для розуміння динаміки ранніх стадій Голодомору. А хроніка очевидиці — потужне звинувачення тоталітарному режимові, послідовники якого намагалися заперечити і приховати свої злочини.

Александр Вінерберґер. Сфотографувати Голодомор у Харкові

Із підробленими документами 1919-го Александр спробував втекти з СРСР, але його заарештували як шпигуна. Після звільнення він залишився в Москві й розвивав там виробництво лаків та фарб. Під час роботи в Радянському Союзі йому доводилося їздити в різні міста республік, як-от Архангельськ, Курськ, Харків, Київ, Ростов-на-Дону, Астрахань, Ташкент. Знання австрійського інженера настільки оцінили, що доручили керувати будівництвом заводів хімічної промисловості (шукати для них сировину й обладнання). Завдяки цьому Александр і потрапив до місць в СРСР, куди іноземців не пускали.

Із Москви Александра перевели в Харків у 1932-му: його призначили технічним директором тамтешнього заводу «Пластмас», де він працював до 1933-го. Коли інженер жив у Харкові, став свідком Голодомору, організованого сталінським режимом. На камеру Leica Александр зробив близько 100 світлин — одні з небагатьох фотосвідчень Голодомору в цьому населеному пункті.

У СРСР фотографувати відкрито було небезпечно, тому, щоб зробити знімки в часи Голодомору, Александр застосовував спеціальний зйомний видошукач, завдяки якому для зйомки потребувалося лиш нахиляти голову, а не прикладати штатний видошукач на камері до ока. Це допомогло чоловікові залишатися непоміченим.

Перше Александрове фото Голодомору датоване 1933 роком. На ньому видно чоловіка, що помер від голоду просто на вулиці Харкова, а навколо тіла — люди, які на нього дивляться. Згодом голодні смерті стали звичним явищем на вулицях міста і, як зауважить фотограф у своїх записах, перехожі вже не звертали уваги на померлих і проходили повз.

Коли Александр збирався виїхати з СРСР до Австрії у жовтні 1933-го, він передав негативи відзнятих у Харкові світлин дипломатичною поштою через австрійське посольство. Їх отримав католицький кардинал Теодор Інніцер, завдяки якому фото зберігалися в архівах Віденської дієцезії. Уперше знімки опублікували 1935-го в книзі громадського діяча й публіциста німецького походження Евальда Амменде «Чи повинна голодувати Росія?».

Знову на сторінках видання світлини зʼявилися через чотири роки, в 1939-му. Цього разу вже в Александровій книжці — «Важкі часи. 15 років інженера у радянській Росії. Правдива розповідь». Кілька розділів у ній присвячені Голодомору в Україні. Уривки цих спогадів українською вперше опублікувало «Радіо Свобода»:

— Перед моїми очима знову українське село, куди я їздив навесні 1933 року в пошуках казеїну. У мене немає слів, щоб описати це страхіття, яке я побачив. Половина будинків стояли порожніми, поодинокі коні поскубали солому з дахів. Але й коні скоро загинули. Не було ні собак, ні котів, лише купа щурів, які серед білого дня гризли виснажені трупи, що лежали довкола. Ті, хто вижив, вже не мали сил ховати своїх мертвих. Канібалізм був звичною справою. Влада на це ніяк не реагувала.

Харків 1933-го, де тоді жив і працював австрійський інженер, він згадував так:

— Тим часом трагедія продовжувалася. Сотні й тисячі голодних селян приходили здалеку до міста за допомогою, хлібом, роботою та розрадою. Вони збиралися зграями на вулицях і площах, у міських садах і подвір’ях будинків. Їх ніхто не виганяв, але й не допомагав їм.

У своїй книжці Александр також згадує Україну 1932-го, коли він потягом їхав із Москви до Харкова. Уже тоді він помітив жаскі зміни:

— Стражденна земля вдень виглядала ще страшніше, ніж уночі. На кожній станції стояла незліченна кількість вагонів, набитих селянами та їхніми родинами. Їх охороняли вартові, щоб відправити далеко на північ до білої смерті. Поля були необробленими, незібране зерно гнило під осінніми зливами. […] Я не бачив ні худоби, ні навіть гусей. Тільки ніким не доглянуті курчата притискалися один до одного біля закинутих хатин. Мимоволі згадував, як 17 років тому я, військовополонений, проїжджав тією ж країною, минав поля пшениці, бачив безліч худоби і гори їжі, яку пропонували на кожній станції. Навіть у 1926 році, після світової і громадянської воєн, ці землі так само процвітали. Якою нелюдською мала б бути ця сила, щоб перетворити квітучу країну, яка розкошувала їжею, в руїну.

Помер Александр 5 січня 1955-го в австрійському місті Зальцбург. А через більш як пів сотні років, у 2020-му, команда Пласту в Австрії знайшла й відновила його могилу в межах проєкту «Врятуй могилу героя».

1939 року, коли Європа знову була на порозі війни, спогади Александра про Голодомор не привернули уваги світової спільноти. Тільки в 1980-х про книжку заговорили українці: у Відні її знайшов священник української католицької церкви Олександр Остгайм-Дзерович, а згодом Марко Царинник, американсько-український письменник, дослідник Голодомору й Голокосту. Історик Василь Марочко 2003-го опублікував Александрові світлини у праці «Голод 1932–1933 років в Україні: причини та наслідки».

Уже 2022-го команда онлайн-видання «Історична правда» вирішила перекласти книжку «Важкі часи. 15 років інженера у радянській Росії. Правдива розповідь» і видати її українською. Через те, що Український інституту національної памʼяті не міг це профінансувати, вирішили зібрати необхідні 100 тисяч гривень самостійно. Історик Олександр Зінченко згадує перший день збору, який відкрили в листопаді 2022-го:

— Через дві години після того, як ми оголосили про збір коштів, вже була зібрана половина необхідних коштів. Я майже плакав від розчулення і вдячності. Коли іще через дві години надійшло більше 3/4 необхідної суми я почав нервово хіхотіти: це виглядало абсолютно нереально! Уявіть: країна занурилася у морок блекауту, триває 9 місяць після повномасштабного вторгнення росіян, ціни за цей час виросли на все ледь не в два рази, електрика і банкінг працюють на межі — і от у цих, мʼяко кажучи, не казкових умовах українці збирають усю необхідну суму за один вечір!

До книжки планують додати передмову, біографічний нарис і коментар, щоб українці могли якомога повніше ознайомитися зі спогадами Александра, який єдиний, хто зробив фоторепортаж Голодомору в Харкові.

Джеймс Мейс. Запалювати свічку памʼяті

Джеймс Ернест Мейс — американський історик, політолог, публіцист, дослідник Голодомору, який 1993-го переїхав до України. Саме він запропонував запалювати свічку пам’яті жертв Голодомору 1932–1933. І ця традиція живе досі.

Батько Джеймса походив з індіанського племені черокі, яке американський уряд у 1830-х змусив переселитися з корінних земель у Північній Кароліні й Джорджії до Оклахоми. Там і народився Джеймс (1952 року), навчався у школі й закінчив університет, здобувши ступінь бакалавра історії. Магістром став у Мічиганському університеті за напрямом русистики. Вивчати історію України Джеймс почав під впливом наставника — професора Романа Шпорлюка. Докторську дисертацію «Національний комунізм у Радянській Україні 1919–1933 рр.» захистив 1981-го, довівши несумісність ідеалів національного визволення з комуністичною ідеологією.

Джеймс долучився до створення книжки британського історика Роберта Конквеста «Жнива скорботи. Радянська колективізація і Голодомор», що за кордоном вийшла друком у 1986-му, а в Україні сімома роками пізніше. Також організував у Гарварді дослідницьку програму про історію голоду 1932–1933 років.

Чотири роки Джеймс координував роботу Комісії Конгресу США із вивчення голоду 1932–1933 років, яку створили в 1986-му завдяки українській діаспорі. Тоді він не лише досліджував архівні документи, а й зібрав свідчення людей, які в різні часи виїхали з України до Канади і Сполучених Штатів. У результаті роботи Комісії видали тритомник на основі майже 200 усних свідчень очевидців Голодомору, організованого комуністичним режимом. В Україні видання «Великий голод в Україні 1932–1933 років. Свідчення очевидців для Комісії Конгресу США» опублікували в чотирьох томах у 2008 році.

Крім цього, у 1986–1987 роках підготував Комісії звіт, який затвердив Конгрес США. Тоді Голодомор уперше назвали геноцидом.

До України Джеймс переїхав 1993-го. Він був професором політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», продовжував досліджувати Голодомор. А ще редагував англомовну версію газети «День», де й написав:

— Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. І так само, як не можна займатися історією Голокосту і не стати хоч би напівєвреєм, так само не можна займатися історією дослідження Голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем. Я втратив над цією роботою забагато років, щоб Україна не стала більшою частиною мого життя.

Джеймс помер 3 травня 2004 року в Києві. Його посмертно нагородили орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеню. За рік до смерті, 18 лютого 2003-го (у день свого народження), Джеймс розмістив у газеті «День» матеріал «Свіча у вікні», в якому написав:

— Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: в Національний день пам’яті жертв 1933-го (в четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих.