Робити сопілки, продовжуючи справу батька

Тарас Лошак мешкає в карпатському місті Долина. Щоб дістатись до його оселі, він забирає нас власною автівкою із сусіднього села Оболоння, бо, каже, живе «трохи в корчах». 

Поки ми ще не дуже розговорилися, то розглядаємо салон: в око одразу впадає різнокольорова дитяча одежина. Тарас має двох дітей: донька вчиться у третьому класі, а син на третьому курсі.  

Через 15 хвилин опиняємося поруч обійстя Тараса. Звивиста ґрунтова дорога впирається у двір. Господар запрошує до будинку. Тільки тепер, під яскравим денним світлом, добре видно його ясно-карі очі, посріблене сивиною в’юнке волосся й привітну усмішку.

У принишклій серед зелені одноповерховій дерев’яній хаті Тарас майструє сопілки. Для цього має окрему кімнату. Саме там перетворює шматки дерева на музичні інструменти. Поруч із будинком — накриття, де підсихають дошки, а обробляє деревину Тарас в окремій будівлі. Там зберігає бруски, готові до роботи на верстаті, а у великих баняках із воском, який зараз застиглий, виварює сопілки. 

Початок родинної справи

У родині Тараса завжди була повна хата музичних інструментів. Прадід Василь спершу керував у місті Болехів муніципальним оркестром, а під час Першої світової — військовим. Дід Роман служив унтерофіцером дивізії СС «Галичина» й теж грав в оркестрі. Тарас переповідає розповіді своїх предків:

— Тоді не питали, чи хочеш служити, чи не хочеш. Прийшли німці в хату і забрали до армії. Українські військові перебили своїх німців-офіцерів, повним складом пішли в ліси та згодом склали кістяк ОУН-УПА.

Дід Роман мав велике господарство: коней, корів, 40 гектарів городу. Через це комуністи визнали його куркулем і вислали до Сибіру, де він пробув вісім років — із 1944-го по 1952 року. Там і народився батько Тараса — Ярослав.

Та навіть радянське розкуркулення не перервало музичну династію. Родина повернулася в Карпати. Батько Тараса грав на скрипці й ремонтував музичні інструменти. Гітари, бандури, акордеони, труби, кларнети тощо йому приносили переважно з сусідніх сіл, але також з усього регіону. Ярослав почав робити сопілки в 1988 році. Згодом створив кооператив на базі Долинської музичної школи, а після розпаду Радянського Союзу вже як старший майстер виготовляв сопілки на замовлення. Тарас пригадує, що тато часто залучав його до дрібної роботи:

— Освіти тут ніякої не було в тому плані. Я з восьми років брав участь у процесі виготовлення [сопілок]. На всякі єрундові роботи постійно залучали. Наприклад, у нас були розбірні сопілки з пищиком (елемент сопілки для регулювання повітря. — ред.), який створюють з різних запчастин. Потім заготовки на квадратики різав, лакував сопілки, шліфував…

Ми сидимо в хаті Тараса, в невеликій світлій кімнаті. Тут пахне лісом. І не дивно — письмовий стіл, шафа, підлога — усе з дерева. У центрі — ще один стіл, із сопілками. На ньому потягується мʼякошерстий кіт, а біля крісла, де сів Тарас, зацікавлено бігає песик медово-брунатного кольору. Чоловік кошлатить шовковисте хутро бівер-йорка й усміхається йому.

У куті кімнати — старезний громіздкий комп’ютер із поіржавілою металевою клавіатурою. На око складно припустити, якого він року. На початку кар’єри, каже Тарас, хотів працювати в IT, але не вийшло. За освітою він юрист та інженер. Спочатку вчився в Івано-Франківському державному інституті нафти й газу, потім у філії Міжнародного науково-технічного університету, що на базі його альма-матер. Насамкінець перевівся до Львова в Міжрегіональну академію управління персоналом і після її завершення пішов у юристи: вісім років працював у долинських комунальних підприємствах, водоканалах, ЖЕКах, виконавчій службі й міській раді.

Так було до 2013–2014 років, доки в батька з’явилося багато замовлень і він попросив сина допомогти йому. Адже, на жаль, не всі українські сопілкарі мали кому передати своє ремесло, так і помирали. Так Тарас усе більше поринав у сопілкарство. Каже, що на сопілках почав заробляти краще, ніж юристом. Рішення зробити це основною справою далося непросто, бо якщо державна робота мала чіткий графік, то сопілки — цілодобова праця.

Тарас заготовляв і обробляв матеріал, а батько «різав звук» — вставляв та шліфув пищик, вирізав віконечка, сверлив аплікатурні отвори. Старший майстер упродовж пʼяти років відбраковував інструменти сина, доки той не навчився робити їх самостійно і так, як слід:

— Першу партію сопілок виготовив у 2013–2014 році. Вона була ужасна. Тато половину порізав у дрова, а решта, що зумів, то поправив за мною.

2019 року батька не стало. Тарас часто згадує його в розмові, але не хоче ділитися тим, як відтоді працюється на самоті. Не відболіло.

Розвиток бізнесу й колекціонування інструментів

Через складну заготівлю деревини в майстра почав боліти хребет. Бо якщо граб можна замовити на пилорамі, то грушки, горіхи та черешні треба різати самотужки — вони часто ростуть близько до хат, тож, буває, загрозливо нависають над дахами. Тому Тарас на прохання сусідів зрізав їх: і собі вигідно, і їм не муляє зайва гілка.

Незадовго до повномасштабної війни сопілкар найняв двох помічників, щоб допомагали заготовляти деревину. Паралельно вчив їх сопілкарству. Це дозволило збільшити виробництво у два рази.

Переломним моментом у сопілковому бізнесі стало замовлення Ігоря Діденчука — мультиінструменталіста музичного гурту «Go_A». 2021 року для кліпу йому терміново була потрібна біла сопілка. Ігор і раніше замовляв у Тараса музичні інструменти, тож зателефонував майстру і цього разу. Того ж року «Go_A»  вибороли п’яте місце на «Євробаченні». Відтоді про майстра «пішла реклама» і, відповідно, зросла впізнаваність.

Загалом, за словами Тараса, в карпатському регіоні налічують приблизно 300 різновидів сопілок. В асортименті майстра найбільший попит мають сопілки Демінчука, гуцульські й бойківські. Кожна з них має своє призначення та стиль звучання.

— Сопілка Демінчукова є універсальною, можна грати в різних музичних стилях — від року та джазу до репу. Бойківська призначена для обрядових та пастуших награвань, гуцульська — для гуцульських мотивів.

А ще майстер має свою колекцію сопілок, які не для продажу — це батькові інструменти, копії від інших майстрів, а також куплені та знайдені за кордоном. І кожна має свою історію. Тарас повільно виймає їх зі спеціальної підставки, розповідає про сировину та пропонує нам зіграти. Сам же відмовляється зробити це навіть для фото — каже, що він передусім майстер, не музи́ка.

Тарас часто співпрацює з колекціонерами, які скуповують сопілки на сайтах оголошень, а також шукає інструменти сам. Каже, що в цій справі треба встигнути за одну-дві години, адже люди часто продають їх задешево, рідко розуміючи справжню цінність виробу. Деякі сопілки приносять майстрові для ремонту, якщо їх не можна відремонтувати — скуповує до своєї колекції або замінює на інші.

— З Великого Бичкова (селище на Закарпатті. — ред.) маю сопілку. Один колекціонер натрапив на сопілки бабці, чий дідо у 1920-30 роках майстрував сопілки. Від нього залишився десяток. Більшість сопілок я чистив, там павуки були всередині, а деякі інструменти ще були недороблені. Один собі лишив, а решту відправив колекціонеру в Прагу.

«Кожна порода дерева має свій тембр, своє звучання»

Сопілка — примхливий у виробництві інструмент: деревину треба обробити кілька разів. Пропусти хоч один етап — якість сировини та звучання будуть невтішними.

Тарас пропонує вийти з дому, щоб показати заготоване дерево й розповісти про процес роботи. Край обійстя заставлений шифером та дерев’яними дошками під накриттям. Йдучи до них, майстер вказує на червоне дерево, одна дошка якого важить із кількадесят кілограмів.

Показує дошки зо 20 хвилин. І постійно курить.

Перед роботою сире дерево потрібно висушити й вистояти, як добре вино. Якщо сушка займає небагато часу, то час вистоювання на свіжому повітрі залежить від породи сировини — від 5 до 35 років, говорить Тарас. Узимку тоненькі волокна-трубочки деревини набирають вологу, потім замерзають і роздушують тканину деревини — та стає м’якшою і краще звучить, коли з неї змайстрована сопілка.

— Я до цього дійшов разом з татом, а потім вичитав, що найдорожчі ірландські гітари — ті, що по 40 тисяч євро — були «запаковані» 1886 року. Століття для вистою я не маю, але мій основний матеріал від 10 років вистоює. Хоча, наприклад, у татових запасах є грушка, якій 35 років.

Найчастіше Тарас виготовляє сопілки з граба, груші, бука та горіха. Для експерименту пробує акацію, абрикос, червоне дерево, навіть має морений дуб, що стоїть у водоймах дуже й дуже багато років, навіть тисячоліттями, завдяки чому набуває цінних характеристик — специфічного кольору, твердості й міцності. Однак зауважує: не кожне дерево легко піддається обробці.

— Найтяжче мені йшла абрикоса, яку прислали з Голої Пристані, що нині під окупацією. Ще був бузок — теж дуже твердий. По таблиці твердості він як чорне дерево ебен. І найголовніше — смердить духами, аж очі виїдає.

Для майстра кожна порода деревини має свої звучання і тембр. Граб твердий, дзвінкий і різкий. Грушка м’якша, оксамитова. Горіх — щось середнє між грабом і грушкою завдяки пористій структурі. Бук теж має свої відтінки звучання, — там грає роль не тільки пористість, а й уміст цукрів самої деревини.

— Загалом якщо робиться будь-яка столярка, то спеціалісти намагаються цукра вимивати. Для цього замочують дерево у соленій воді. Я ж, навпаки, намагаюся зберегти дерево максимально: цукор кристалізується і надає інструменту оксамитового звучання. Раніше гуцули ще заквашували сопілки в сироватці овечого молока.

Тарас дістає сопілку з випаленим знаком блискавки:

— Чому мені оцей ясен подобається — там вийшла моментальна сушка через удар блискавки. Його не треба вистоювати, і всі цукри там лишилися. З таких дерев мені ще попадався горіх з Шевченківського гаю у Львові, у 2016-му в нього теж вдарила блискавка. Одна дівчина замовила з нього сопілку.

Коли деревина вистоялася й висушилася, Тарас ріже її на прямокутні заготовки, які потім дві доби відварює в суміші воску й парафіну. Щоб розігріти парафін знову — потрібно 5–6 годин, тому майстер організував процес конвеєром: за місяць з-під його рук виходить ціла партія. Усе це відбувається в літній кухні, де розташована окрема майстерня з великими баняками, а поруч — бруски-заготовки аж до стелі. 

Наступний етап відбувається вже в тій окремій кімнаті в будинку, що слугує Тарасові за майстерню. Поверхня столу заставлена коробками з клеєм, деревною стружкою, металевими кільцями й робочими інструментами. Саме тут майстер надає сопілці голосу: свердлить наскрізний отвір у заготовці, яку потрібно відстояти ще місяці зо два. Далі виточує потрібну форму за шаблоном. Для прикраси випалює древні орнаменти, вставляє денце (пищик), вирізає в ньому «зуб» та свердлить аплікатурні отвори. І нарешті покриває спиртовим розчином живиці, тобто твердих смоляних кислот.

На Батьківщині, за океаном, у війні

У перші два тижні повномасштабної війни робота Тараса припинилася. Тож він вирішив роздавати сопілки всім, хто їх втратив під час війни, в обмін на донейти війську. А ще надсилав інструменти евакуйованим та військовим на їхнє прохання.

— Люди замовляли, а я не рахував тоді, скільки ці ціни. Не менше як двісті штук тоді пішло со старта.

Поступово, через два-три місяці, майстер відновив виробництво. В Україні має найбільше замовлень у західних та центральних регіонах — Києві, Дніпрі, Запоріжжі, Львові та селі Стрілки за 35 кілометрів від Львова. Це село Тарас називає непересічним у сопілковій справі — більшість його мешканців грає на сопілках. До того ж 2022-го там установили рекорд України: понад 400 сопілкарів, школярі та досвідчені музики зіграли колядку «Нова радість стала».

Сопілки Тараса замовляють і військові, наприклад, із 3 ОШБр. Наприклад, з окопів на інструментах долинянина грають госпітальєр, учасник гурту «КораЛЛі» Мишко Адамчак і морпіх Володимир Болєстов.

Проте більше сопілок Тарас продає за кордон: з цього має гроші на життя. А ще його інструменти беруть на благодійні аукціони в Лондоні, Нью-Йорку й Вашингтоні. З виторгу кошти спрямовують на закупівлю бронежилетів, безпілотників та на інші потреби української армії. Доказом всесвітніх подорожей сопілок Тараса є карта з позначками-пінами, що висить у хаті.

За словами Тараса, під час повномасштабної війни майстрів-сопілкарів усе менше:

— Роблю та й роблю, виходить… Та й нема більше кому. У нас майстрів — на пальцях порахувати. Я з братом, Віхренко на Вінниччині, Нагірний у Білій Церкві і Янов у Сумах. Тоже в постійних бомбьожках там робити неможливо.

Свою науку Тарас передає синові Луці. Навчив його, як заготовляти, токарювати, свердлити. Сину, каже майстер, це, може, спочатку не дуже було до душі, але він знайшов свій підхід. Коли той був у восьмому класі та захотів компʼютера — батько запропонував допомогти йому із сопілками й так заробити.

Хто зна, чи син продовжить батьківську справу. Але поки Тарас завзятий — його сопілка живе і на Батьківщині, і за океаном, і у війні. І є надія, що житиме далі.