Акім Галімов про тяглість українського опору

Ми розповідали про «Злу Мавку» — жіночий ненасильницький рух опору, що діє на всій окупованій території від Донецька до Криму. У продовження теми українського спротиву говоримо з журналістом, продюсером 1+1 media та засновником проєкту «Реальна історія» Акімом Галімовим. Як козацькі повстання стали підґрунтям для Революції гідності, чому українці бунтували навіть на території сучасної Росії та як жовта стрічка або український стяг впливають на людей на окупованих територіях України — відповіді ці та інші питання читайте далі.

Український спротив у Росії

— Ви народилися в смт Погранічний Приморського краю. Це частина Росії, яка межує з Китаєм і також відома як Зелений Клин — територія, яку з кінця XIX століття переважно населяли українці. Ви там не виросли, але чи розповідали ваші батьки про цей край і його українську історію?

— […] Батьки мені не розповідали, тому що тоді про це й не знали. Уже зараз, коли досліджую історію, для себе нещодавно відкрив, що таке Зелений Клин. Подивився, де селище розташоване: просто в осередку Зеленого Клину. Якщо дивитися на назви населених пунктів навколо, то вони всі українські, ніби як з Черкаської області взяли. Тому очевидно, що цю територію населяли українці. На початку XX століття там, зокрема, і рухи спротиву відбувалися, коли розвалювалася Російська імперія.

— Зелений Клин довго зберігав українську ідентичність. У ХХ столітті українці створили народне самоврядування, військові підрозділи й намагалися брати участь у боротьбі за незалежність України того часу. Що, можливо, розкриває ця історія, чого ми ще не усвідомили? І чи показує вона зв’язок українців із Далеким Сходом?

— Передусім ця історія показує, що українці єдині. І де б вони не жили, якими б імперіями не були розділені, вони завжди, по-перше, тяжіють одне до одного в соборну державу, а по-друге, завжди чинять спротив.

Якщо говоритимемо не лише про Далекий Схід, а подивимось навіть на сучасну Україну й на те, у яких імперіях були наші землі в XIX–XX століттях, то іноді дивуєшся, як узагалі став можливий Акт злуки. Тому що українці там і українці тут десятиліттями, століттями жили в настільки різних культурних вимірах. І попри це, в часи, коли не було фейсбуку, інстаграму, соцмереж, […] як вони відчували ось цю українську ідентичність, ідентичність спротиву певною мірою, і тяжіли одне до одного. Тому ця історія демонструє єдність. […] Я навіть знаходив фотографії якогось із міст Далекого Сходу, там демонстрації під українськими прапорами відбуваються.

Ми так довго перебували під гнітом різних сил, що спротив став частиною нашого ДНК. Людина, яка відчуває себе українцем (не обов’язково етнічний українець), завжди відчуває, що неможливо жити без свободи.

Пізніше російська влада змогла, зокрема на Далекому Сході, розмити цю ідентичність. […] За ці сто років росіянам вдалося повністю це придушити і знищити. Так, що люди [в Росії], які навіть говорять українською, вже не усвідомлюють, що це українська, вони вважають, що це якась говірка російської мови.

— 22 січня 2024 року президент підписав указ про історично населені українцями території Російської Федерації, в якому зазначено, що Росія впродовж століть систематично утискала та продовжує утискати українців не лише на території України, а й на території, яка зараз називається Росією. Чому важливо зараз про це говорити в Україні, коли, здавалося б, у нас є інші проблеми, насамперед боротьба на нашій території? 

— Це один із можливих варіантів, як ми можемо впливати на Росію, а ми однозначно маємо на неї впливати й керувати певними процесами, які там відбуваються. Тому що це величезна країна з величезними ресурсами. Ми розуміємо, що військово її ніколи не здолаємо, але жити по сусідству з нею не можемо просто так, тому що цей імперський вірус, яким заражено їхнє суспільство, нікуди не зникне. Тобто він може приспатися, але рано чи пізно, за 10, 20, 30 років, вертатиметься.

Тому ми зацікавлені або в максимальному послабленні, або в розвалі Росії. Зробити це можна, зокрема, через ті народності, які проживають у Росії, які через величезну дію російської пропаганди й репресії забули, що вони окремі народи. […] Вони не можуть досягти нормального добробуту з Росією, тому що вона висмоктує всі ресурси з цих регіонів і конвертує їх у зброю для досягнення своїх імперських амбіцій. У підсумку ті люди живуть погано, помирають не на своїй війні, не можуть говорити своєю мовою, святкувати свої свята й робити інші речі, дотичні до їхнього культурного виміру. Мені здається, що наша задача — трошки їх пробудити й дати розуміння, що це ненормально.

Якщо говорити про українців, це також важливо, тому що ніколи до цього, мені здається, ми не говорили про те, що в Росії живе колосальна кількість українців. І це теж наша сила, яку ми можемо використовувати. Ба більше, коли росіяни говорять, що ми «ущємляємо» російську мову, подумаймо, що з українською мовою в Росії. Українці, здається, друга чи третя за кількістю населення народність у Росії. Де українські школи в Росії? Де українські культурні центри? […] Де це все для українців? Ми маємо про це говорити, зокрема й за кордоном.

Тому цей закон дуже потрібний. Не можу сказати, що він раз — і принесе якісь дивіденди чи результат. Але це більше про довготривалу стратегію, і вона потрібна. Це якраз про ті асиметричні кроки, про які багато хто говорить, як ми можемо виграти цю війну. Нам потрібні нестандартні рішення. Оце якраз одне з таких.

— Бачимо, що в Росії були певні спроби спротиву проти мобілізації чи війни, але найбільше вони прослідковуються на територіях, на яких етнічні росіяни в меншості. А чи взагалі спроможні росіяни на спротив? 

— До певної міри мені здавалося, що так. А от зараз не впевнений. Мені здається, що це абсолютно імперіалістичне суспільство й певною мірою мазохічне. Що їм гірше, то їм краще. Якщо подивимось на російське православ’я, це ж історія про те, що ми (росіяни. — ред.) просто у щось сліпо віримо. Не намагаємося усвідомити, пояснити критично. Щобільше, все, що з нами відбувається, сприймаємо як кару Божу. […] Це нам «суждєно».

Тому мені здається, що не буде там спротиву. Що їм буде гірше, то більше вони будуть думати, що це ж [винні] захід, українці, американці, інопланетяни, ще хтось, але точно не [російська] влада. І знову історія про те, що цар хороший, а бояри погані — це ж абсолютно російська ідентичність. У владі, яка їх найбільше пригнічує, ущемляє і вбиває, вони завжди бачитимуть якусь сакральність. Це в них тягнеться ще з середньовіччя. Тому я не вірю, що там спротив можливий.

Від козаків до незалежності: традиція опору в Україні

— На каналі «Реальна історія» ви присвятили чимало випусків саме козацькій тематиці. Чи перегукується історія козацтва зі спротивом, який українці чинять сьогодні?

— Історія козаків більше не про спротив, а про війну: люди взяли зброю і відстоювали свої території, права. Усе ж таки коли говориш про спротив, то більшість людей це розуміє як цивільний спротив: мітинги, протести. А козаки — це відкрита войовнича діяльність.

Глобально це коріння опору будь-якій чужій владі, яка хоче насадити свій порядок. Тому що козаки чому повставали в Речі Посполитій? Тому що в них забирали їхні права, свободи й намагалися якось уніфікувати. Їм це не подобалось. Це певною мірою передається й нам сьогодні.

За кожною нацією і за кожним представником цієї нації є великий історичний шлях соціуму. І це все одно передається з покоління в покоління. Козаки повставали не просто так. Вони відчували іншу ідентичність, ніж була в Речі Посполитій. Ця інша ідентичність, очевидно, була з часів Русі, яка трансформувалася через Велике князівство Литовське й Руське, тому що все одно велика частина шляхти, еліти залишалася русинською, українською. Це передавалося й першим козацьким ватажкам, які також були русинами, багато з них — шляхетського походження. Пізніше від козаків це трансформувалося в нашу вже творчу еліту. У XIX столітті, коли не було можливості яскраво політично заявляти про свої права чи боротися, з’явилися такі постаті, як Тарас Шевченко, Іван Франко. Цю ідентичність вони переносили вже у XX століття, коли з’явилась Українська Народна Республіка, плеяда наших політичних діячів. Потім це трансформувалося в УПА, шістдесятників — і прийшло до 1990 року. Тому цей спротив, опір, відчуття інаковості […] передається. І ми сьогодні саме тому й боремося.

— Яка роль культури у спротиві, в можливості цивільних чинити опір окупації, чи то ментальній, чи то фізичній?

— Культура лежить в основі всього. Я казав про інаковість — а що це? Це інша культура. У нас є щось, що ми робимо не так, як інші люди навколо. Саме те, що хтось нам забороняє робити щось своє, те, що робили наші батьки, спричиняє спротив.

[…] Українська мова — це ті самі кордони, тільки ментальні, через які не проходить вплив імперії. Якщо говоримо про русифікацію, яка відбувалася в Україні: чому вона не стала успішною? Тому що в селах, де більш тісні спільноти, люди між собою, в родинах, все одно говорили українською. Так, міста їм вдалося русифікувати за рахунок великого переселення різних людей і за рахунок умов, коли не можеш себе реалізувати, якщо не переходиш на російську. […] Попри те, що була заборонена українська церква, греко-католицька церква, все одно родини таємно, за своїми традиціями хрестили дітей, святкували.

[…] Нам завжди нав’язували, що Радянський Союз — це не щось, що притягнули з Кремля, а це самі українці захотіли «світлий комунізм» будувати. […] Хто такі були більшовики, які тоді сунули в Україну? Там на 90 % були етнічні росіяни.

Якщо подивимося на статистику, […] було близько п’яти тисяч селянських повстань в Україні, які опиралися колективізації. Тобто люди не хотіли йти в колгоспи, не хотіли радянської влади. Цей опір українського народу був зламаний передусім через Голодомор, який Сталін організував саме для цього.

— Ви згадували про УПА. Так склалося, що саме цей феномен української боротьби чи не найбільше заплямований російською пропагандою. А чи спромоглися ми за останні три роки хоч трошки очистити цю сторінку історії від російської пропаганди? 

— Для росіян це одна з найболючіших тем. Ми робили відео про підручники з історії Росії для одинадцятих класів редакції 2024 року. Це ті підручники, за якими зараз також вчаться наші діти на тимчасово окупованих територіях. На третій сторінці в підручнику про величне XX століття Росії все починається з УПА. Це смішно, але водночас це говорить про те, наскільки вони зациклені на цій історії, наскільки це для них тригер. Там написано, що «підрозділи Червоної армії доблесно розправлялися з бандеровцями, упівцями». Це підручник не про історію Росії, а про історію України, тільки дуже викривлену.

Ми як суспільство вже з цим (розвінчанням російських міфів про УПА. — ред.) добре попрацювали, особливо після Революції гідності. Я журналістську кар’єру починав 2006 року. Переїхав до Києва й почав працювати на телеканалі Інтер. Там була [програма] новин «Подробності», російською мовою. Класично щороку стандартні сюжети, як-от демонстрації 9 і 1 травня. На день народження Степана Бандери в перші дні січня завжди відбувалися демонстрації, як тоді казали, націоналістів. Цікаво, що вони завжди були в оточенні міліції. І це сприймалося в суспільстві й висвітлювалося в новинах як щось ненормальне. Зараз, коли ми святкуємо Покрови вже на державному рівні, коли в нас багато-багато свят, пов’язаних, зокрема, з нашим минулим і з УПА, це сприймається як норма, ні в кого не викликає запитань і сюжетів ми вже таких не побачимо. Тому мені здається, що нарешті ця історія не заміфологізована для нас і ніхто не сприймає Бандеру, УПА чи Організацію українських націоналістів як щось таке, що кидає тінь на нас.

Звісно, ми також не маємо на цю історію дивитися чорно-біло. Часто з націями, які деколонізуються, дуже швидко відбувається зворотний процес, коли все, що заперечувалося, стає однозначно білим і наступає культ, який не можна критикувати. Дійсно, були випадки, коли УПА вчиняла воєнні злочини. Але це не говорить про те, що вся УПА погана чи виключно біла. Історія не чорно-біла, є багато нюансів, маємо це досліджувати.

Але також має бути розуміння, що як козаки в нас були в XVII столітті, так УПА в нас була в XX столітті. Це те, що дало нам потужний поштовх чинити спротив далі, дало можливість отримати незалежність 1991 року. Це все продовження того, що було.

— Якщо дивимося на період післявоєнний і до незалежності, які тоді були методи цивільного спротиву? Як він узагалі зберігся, коли українці продовжували жити під окупаційним радянським режимом?

— Радянський Союз вчиняв багато жахливих речей до нашого руху спротиву, зокрема каральну медицину. Нещодавно (31 жовтня 2024 року. — ред.) вийшов фільм Дениса Тарасова «БожеВільні» про каральну медицину. Радянський Союз придумав нісенітницю — діагноз «повільноплинна шизофренія». Ніде у світі такого не було. Що таке «повільноплинна шизофренія»? Це коли в тебе немає симптомів, але ти хворий. Ти хворий, бо, наприклад, слухаєш Beatles, читаєш українські вірші, згадав, що є жовто-блакитний прапор, хочеш залишити Радянський союз тощо.

Людей кидали в психлікарні, і вони опинялися в іще гіршому стані, ніж ув’язнені. Тому що в ув’язнених була можливість звернутися до адвокатів, якось відстоювати свої права. А якщо ти в закритій психлікарні, то ти хворий, у тебе нема права на захист, ти ніхто. І з тобою можна робити все, що захочеш. Багато наших дисидентів, і [Леонід] Плющ, і [Микола] Плахотнюк, пройшли через ці жахливі речі. В’ячеслав Чорновіл, наприклад, сумарно п’ятнадцять років провів у в’язниці. Ми сьогодні про це забуваємо.

Тобто тебе кидають раз, ти виходиш, чітко розумієш: якщо будеш продовжувати робити те, що робив, точно знов опинишся у в’язниці. І ти це робиш попри все, і тебе кидають [туди]. Мустафа Джемілєв п’ятнадцять років за ґратами був через те, що не крав, не вбивав, а просто домагався повернення кримських татар до Криму.

Відчуття ідентичності вдалося зберегти саме завдяки таким постатям, по факту героям. […] Спротив не можуть винищити, якщо він є, він буде так чи інакше проростати, тому що людей багато. Імперії, спецслужби не всесильні. Вони не можуть контролювати все.

2000-ні — роки сучасного опору

— Помаранчева революція стала в незалежній Україні першим прикладом масового ненасильницького спротиву, прикладом демократії. Як тоді змінювалося розуміння ролі суспільства в демократичній країні?

— Ми побачили, що можна вийти і своїми зусиллями зробити те, про що мрієш. Головне — не боятися, дійти до моменту, коли спротив набуде такої масштабності й кількості, що стане можливий перелом. Це те, що відбулося під час Революції гідності. Спротив може зламати систему, коли він набирає певних обертів. […] Українці зрозуміли це 2004 року й повторили 2014-го.

2004 року я вчився в Севастополі, у філії Московського державного університету. У нас там була потужна пропаганда, [мовляв], «на Україні державний переворот». Але викладачі, персонал були місцевими. І це великий міф, що всі кримчани проросійські, насправді там багато проукраїнського населення. І я добре пам’ятаю, що в бібліотеці університету стояв великий телевізор і там крутився П’ятий канал, який транслював усе, що відбувається в Києві. Це теж спротив, тобто показати студентам: от вам тєлік і буде тут цілодобово крутитися Помаранчева революція.

[…] 2004 року відчуття стовідсоткової готовності жертвувати ще не було сформовано, тому що не так багато часу минуло від Радянського Союзу. 2014 року серед активістів Євромайдану було багато молоді, людей, які вже зростали в незалежній Україні. Вони українську ідентичність відчували трохи по-іншому й розуміли всю відповідальність, що це наша країна.

Дуже багато песимістичних зараз думок про те, що ми якось не так ці 30 років жили й щось не так робили. Мені здається, що все ж таки ми все робили так, як було треба, якщо виросло покоління людей, готових вмирати за цю країну. І це важливо. Це значить, що не така погана була шкільна програма, не такі погані були батьки. Усе ж таки щось закладали добре в наших людей.

— Чи є ризики, що в майбутньому ми можемо зробити певні відступи від демократичних процесів, що проросійські сили повернуться знову до української влади? 

— Я не вірю, що проросійські сили в класичному варіанті, як Партія регіонів, повернуться. Те, що в майбутньому росіяни намагатимуться продовжувати впливати на нашу політику — однозначно. Це може проявлятися по-різному. Передусім вони зараз працюють із нашим суспільством завдяки ІПСО. Намагаються посіяти нам зневіру в наших силах побудувати державу: «Ви не зможете, ваша влада корумпована, інституції корумповані, все йде не туди».

[…] Але ми теж маємо тверезо на це дивитися. У нас демократія і буде, я сподіваюсь, надалі. Демократія — це стратегічно сильніший устрій, ніж диктатура. Але на короткочасних проміжках вона більш вразлива до таких впливів, вкидів. Тому що відкрите суспільство — це значить, що ти можеш говорити будь-що. І так дуже легко лягають різні наративи, які качають суспільство. Сьогодні маємо бути дуже обережними із вкидами, які сіють у нас панічні настрої.

— Повертаючись до 2014 року. Окупація почалася саме з вашого дому, Криму. Росія часто любить хвалитися, особливо на міжнародній арені, що вони взяли Крим без крові, що там не було ніякого опору. Яким був спротив тоді в Криму? 

— Я часто в Крим їздив до батьків, вчився там, в принципі, там виріс і бачив, що відбувається. У якийсь момент настільки мене схарила діяльність Росії там, усі ті московські Дом російсько-української дружби (ідеться про «Дім дружби народів». — ред.), Дом Москви. Там купа була агентів, які під прикриттям культурної діяльності займалися дуже простою річчю: роздавали російські паспорти.

2013 року ми хотіли про це зробити фільм. Але довго думали, концепт, те і се, і почалася Революція гідності, а потім усе закрутилось. Я в лютому 2014-го поїхав з маленькою камерою в Крим знімати, що відбувається. Не було вже ніякого концепту, як журналіст просто фіксував усе. Їздив по військових частинах, ночував із нашими військовими у Феодосії. Було дуже дивно за всім цим спостерігати. Зрозумів, наскільки все було сплановано. Казачки, проплачені активісти, бабушки, дєдушки з російськими триколорами — всі говорять те саме. З людьми працювали, готували до цього. У всіх були заточені однакові відповіді, у якій би частині Криму ти не був.

[…] По-перше, жертви в Криму були. Усе робилося у стилі бандитських часів 1990-х, коли тебе викрадають і потім десь знаходять закатованого. По-друге, був опір. Нині ми відзначаємо День спротиву Криму 26 лютого. Цього дня [2014 року] відбувся один із найпотужніших мітингів кримських татар під стінами парламенту Криму, власне, проукраїнський мітинг. Хто пам’ятає ці події, то згадає ті фотографії, величезний натовп кримських татар — кілька тисяч, які приїхали на заклик Меджлісу, щоб заявити, що Крим не погодиться на російську владу й узагалі це українська територія. Після того відбувалося чимало акцій, переважна більшість учасників були кримські татари. Це був ненасильницький спротив. Українські прапори, транспаранти, кульки блакитно-жовті.

[…] Росія для кримських татар — це завжди ворог і чужинець. Тому що перша анексія Криму відбулася наприкінці XVIII століття, 1783 рік. Коли Катерина II захопила Крим де-факто. До цього моменту в Криму взагалі не було росіян.

З того часу вони робили все, щоб максимально витіснити звідти кримських татар, тому що було кілька потужних хвиль еміграції кримських татар до Туреччини й інших країн. Кримські татари їхали не в пошуках хорошого життя чи кращого заробітку, а тому що в Криму їм жити було небезпечно. І це все відбувалося протягом 200 років, поки вже 1944 року Сталін остаточно не вирішив це питання, виселивши всіх кримських татар із Криму.

Люди, які знищують твій народ, не можуть бути твоїми друзями. Кримські татари дуже добре розуміють, що співіснування з Росією неможливе. Ти тільки можеш або перетворитися в росіянина, або тебе вб’ють. У росіян ніхто не хоче перетворюватися.

Рух опору на тимчасово окупованих територіях

— Зараз діють рухи Жовта стрічка, Зла Мавка, які роблять маленькі, але великі жести спротиву. Який зараз рух спротиву в Криму? І яка роль таких символів, як, наприклад, жовта стрічка?

— Мені здається, я щодня бачу якісь новини [про опір на окупованих територіях]. Це говорить про те, що цей рух, голос там є — і він потужний. Однозначно, це впливає. Ми робили торік великий проєкт «Спротив». Збирали історії українців, які чинили ненасильницький спротив на тимчасово окупованих територіях, переважно в перший рік повномасштабної війни. З багатьма експертами говорили, чим є цей спротив. Тому що, коли ми читаємо в новинах історії про стрічки чи прапори, нам здається, що це просто стрічка чи просто прапор український. Воно мотивує нас. Але як цей спротив впливає на людей на тимчасово окупованій території?

Упевнений, що ми можемо говорити про проблему колабораціонізму. І впевнений, що такі речі, як символіка, яка з’являється в кримських містах чи в інших наших окупованих регіонах, сильно впливає на рівень колабораціонізму. Тому що люди, які бачать, що в тебе на сусідній вулиці з’явився український прапор чи якась наліпка, розуміють, що навколо є якесь проукраїнське середовище. Скоріш за все, якщо ти будеш сильно бігати з російським прапором, коли сюди прийдуть українські сили, тебе здадуть. Хтось тут є, і вони за тобою стежать.

Символіка дає віру людям, які не наважуються на якісь речі, але вони розуміють, що десь наші побратими навколо. І це теж потужна емоційна підтримка для людей, тому що жити в окупації, якщо ти підтримуєш українську владу й чекаєш на її повернення, це жахливо, адже ти живеш у дуже ворожому, дуже небезпечному оточенні.

— З яких сторін Росія ще намагається послабити цей спротив? 

— Передусім — ув’язнення. Найбільш проактивну частину населення ув’язнюють чи залякують. […] Також, звісно, пропаганда. Вони завжди намагаються показати, що їхні правоохоронні й інші структури з опором борються. Завжди затримання, зокрема й кримських татар, активно висвітлюється. У них просто показати: «Дивіться, от хочете так само робити, от з вами буде те саме, поїдете в автозаку на територію Росії дуже далеко».

Затримань дуже багато. Мені здається, зараз понад 200 людей утримують, більшість з них — кримські татари. Далеко не всі з цих людей заявляли свою проукраїнську позицію. Дуже велика кількість — це активісти, які займаються правозахисною діяльністю. Вони відстоюють права інших ув’язнених чи поширюють інформацію про порушення прав і свобод на території Росії й окупованих територіях. Тобто Росія намагається знищити будь-який прояв голосу.

— Чи може українське суспільство, українська держава доносити інформацію, встановлювати і тримати зв’язок із людьми на окупованих територіях?

— В Україні мають відбуватися заходи, які показуватимуть, що ми пам’ятаємо ті території. На тимчасово окупованих землях люди стежать за тим, що відбувається в Україні. Для людей, які налаштовані проукраїнськи, усі ці заходи, відкриття виставок, конференції, круглі столи — як би це нудно не звучало для нас, для них це важливо. Також є дуже багато контенту, який переглядається на тимчасово окупованих територіях. І наші відео, у нас статистика є. Не скажу, що це мільйони, але в нас стабільно по кілька тисяч переглядів щомісяця, я бачив по містах. І щиро радий, що там є Ялта, Сімферополь, Бахчисарай.

Мені здається, набагато менше ми говоримо про Донецьк і Луганськ. Крим у нас завжди десь у порядку денному: є потужна Кримська платформа, [проводиться] купа заходів, дипломати, завжди всі говорять про Крим. Він завжди на слуху, щодня я про нього щось [чую]. І я думаю, як давно я чув, що в Донецьку відбувається? Чи в Луганську? Дуже давно. Слід на це звернути увагу, більше комунікувати з людьми, які залишилися там. Упевнений, там десятки тисяч людей, які чекають на звільнення.

— У політичному просторі говорять про те, як певні наші партнери, можливо, намагатимуться схилити нас до миру з умовою територіальних поступок. Якщо це уявити, як це вплине на людей, які всі ці роки чинили спротив на окупованих територіях? Чи буде це для них зрадою?

— Не можу говорити за всіх, кожен буде по-різному це сприймати. Мені здається, це не зменшить їхнього спротиву. Упевнений, яким би не було наше майбутнє, все одно юридично ми ніколи не визнаємо захоплені території російськими. Далі питання часу й нашої роботи.

[…] Якщо подивимось на початок цієї війни, в принципі, уся допомога почалася від Заходу, коли він побачив, що на окупованих територіях є люди, які не хочуть цієї влади. Що більше цих голосів, то потужніший загальний голос і його краще чують на Заході. Політика — вона така. На жаль, коли розумієш, що там щось відбувається, але своїми очами не бачиш цих злочинів, то заплющуєш на це очі. Але коли бачиш, що там реально відбувається щось погане, бачиш цих людей, тортури, ув’язнення, демонстрації, то вже не можеш змовчати.

— Яка історія народного спротиву найбільше запам’яталася вам і чому?

— Це історія вчительки. Пані Лариса [Фесенко]. Це Харківська область, десь у районі Куп’янська. Вона була директоркою школи. І коли росіяни захопили населений пункт, то вона відмовилася викладати за російською програмою. Ми записували з нею інтерв’ю. Вона розповідала, як до неї приходили вчителі, і меншість відмовилася співпрацювати з окупаційною владою, а більшість погодилася.

Їй почали погрожувати і в підсумку заарештували. Вона провела 45 днів у в’язниці (катівні. — ред.). І коли була деокупація, то хтось її відкрив і вона втікала сама з цієї в’язниці. Вночі по полях бігла і зрештою опинилася вдома, на волі. Для мене це подвиг і розуміння, що все на межі життя і смерті. Тому що росіяни спокійно тебе вб’ють і все. Їм усі ці міжнародні закони, закони ведення війни до одного місця. І тому, коли люди таке роблять, особливо вчителі у школі, це дуже надихає.

— Чому взагалі важливо документувати зараз наш спротив?

— Бо це наша нова історія. Зараз навколо тебе відбуваються тисячі подій і не вистачає часу для аналізу. Але я впевнений, що мине десять, двадцять, тридцять, п’ятдесят, сто років, наші нащадки будуть дивитися на ці події, аналізувати, надихатися цими історіями. […] І як ми починали з козаків, які є фундаментом для спротиву, колись через двісті років історії цих людей будуть фундаментом для подальшого руху вперед. […] Цих людей ми маємо пам’ятати, і історія їх має пам’ятати. Це як маленький пазлик, але разом воно складає величезну картину того, що є український дух, український спротив, що є сама Україна.

Якщо ми не фіксуємо цю історію і залишається прогалина, тоді активно й успішно заповнює її наш ворог, адже він уміє точно заповнювати інформаційний простір своїми сфабрикованими розповідями з тих самих тимчасово окупованих українських територій.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.