Аліна Михайлова: «Завжди відверто кажу, що я — націоналістка»

Аліна народилась і виросла в місті Дніпро. Згодом вступила на факультет політології в Київському національному університеті (КНУ) імені Тараса Шевченка і переїхала до Києва. Дівчина брала участь у Революції Гідності, волонтерила, щоб допомогти українським військовим, у 2016 році стала парамедикинею в медичному батальйоні «Госпітальєри», а з 2017 до 2019 року була доброволицею на фронті у складі підрозділу «Правого сектору». Потім Аліна повернулася до Києва і стала депутаткою Київради. Однак у лютому 2022 року знову опинилася на війні.

Формування націоналістичних поглядів

Аліна виросла в російськомовній родині, навчалась у школі в Дніпрі, де розмовляли російською. Вона вступила на факультет політології у КНУ, бо під час першої поїздки до Києва зачарувалася його червоним корпусом і обирала спеціальність, яку викладають саме там. Під час занять вивчала філософські твори, зацікавилася націоналізмом. Це стало початком формування її націоналістичних поглядів:

— Мені до душі прийшлася течія націоналізму, про яку раніше в Дніпрі ніколи не згадували. Ні, наприклад, про «Холодний Яр», ні про Донцова — про це не було ні в хорошому, ні в поганому контексті, його просто не існувало. І тут для мене відкрилося все це по-новому. Я не соромлюся націоналізму абсолютно. Я завжди відверто кажу, що — я націоналістка. Це було до вступу в «Правий сектор». Тобто мої погляди диктували мені, в який підрозділ доєднатися.

У 2013 році, коли розпочалася Революція Гідності, Аліна вийшла на протести проти зупинки євроінтеграції спершу через цікавість, а коли правоохоронці розігнали студентів, це переросло у свідому і принципову позицію. Під час Євромайдану в Аліни формувалася самоідентичність, також дівчина почала говорити українською, хоч це було важко в російськомовному середовищі. Дівчина розповідає, що стикалася в рідному місті з нерозумінням через свою українськомовність:

— Коли я перейшла на українську і говорила українською в Дніпрі, то зіштовхувалася з дискримінацією. «Ви до нас приїхали зі Львова?» Я кажу: «Ні, це, мабуть, ви до нас звідкись приїхали, а я тут живу все своє життя». І мені доводилося і в таксі, і в закладах доводити те, що я тут народилася і живу.

До повномасштабної війни Аліна намагалася толерантно натякати людям, що до неї потрібно звертатися українською. Але зараз вона діє інакше і відстоює право на обслуговування у громадських закладах державною мовою:

— У жовтні (2022 року. — ред.) була відпустка через день народження, я була в закладі, й офіціант каже: «Я можу вас обслуговувати російською?» — Я кажу: «Ні». Він просто не очікував, що я скажу «ні», бо всі кажуть «так», і був у шоці. — «Ну як, ви перейдете?» — «Просто моя українська погана». Я кажу: «То як ви навчитеся говорити українською, якщо ви її не практикуєте ні з ким?» — «Ну так, ваша правда». У Дніпрі досі є таке. Хоча порівняно з 2013–2014, сьогодні Дніпро — місто, в якому можна часто почути українську на вулиці. Це суперприємно.

Парамедикиня без вищої медичної освіти

Аліна з дитинства боялася крові, тому у 2014 році вирішила займатися волонтерством, а не йти на війну, бо не бачила себе там корисною. Як волонтерка благодійного фонду «Армія SOS» вона допомагала забезпечувати захисників, а у 2016 році пройшла курси від «Госпітальєрів» і зрозуміла, що готова взяти на себе відповідальність за порятунок поранених бійців. Дівчина розповідає, що за весь час служби в неї на руках ніхто не помирав, але у квітні 2022 року довелося самостійно евакуювати важкопораненого:

— Я відчувала в собі злість і безпорадність, я відчула страх, що можу зараз загубити людину. І для мене це було найгірше за всі роки війни — стан, коли ти бачиш, що ти втрачаєш людину.

На щастя, військовий вижив і повернувся на фронт. Аліна досі боїться вигляду власної крові, але на чужу реагує спокійно і вважає це частиною роботи. Спершу вона персоналізувала кожного пораненого, але згодом стала сприймати їх як збірний образ захисника України, якому потрібно допомогти.

У 2017 році, коли Аліна прийшла до підрозділу першої штурмової роти Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і була там єдиною медикинею, протягом місяця загинуло двоє її побратимів через неможливість їх евакуювати, адже позиції були розташовані далеко одна від одної, і на одній із них не було медика. Тоді вона запропонувала командирові створити медичну службу. Аліна не навчалася у медичних вишах, але разом із посестрою пройшла курси за американськими протоколами ТССС (Tactical Combat Casualty Care — надання медичної допомоги пораненим в умовах бою).

У 2018 році при першій штурмові роті Добровольчого українського корпусу виникла медична служба «Ульф» — два повноцінні екіпажі, що працювали до повномасштабного вторгнення РФ. Тепер у команді — лікарі-анестезіологи, анестезист, хірург і фельдшери. В армії дивувалися, як медичною службою може керувати людина без вищої медичної освіти, проте Аліна вважає це прикладом цивільного менеджменту:

— Я знаю, що потрібно для того, щоб урятувати бійця від моменту його поранення, і далі можу їх передавати нашим лікарям. Ми формуємо екіпажі з лікарів тому, що із цієї точки, де ми є зараз, до районної лікарні півтори години доїзду, а в нас є «золота година», в яку можемо доставити (поранених. — ред.). Ми витрачаємо на дорогу більше часу, тому в мене працюють лікарі, які можуть робити повноцінну реанімацію у машинах швидкої допомоги.

Підрозділ має п’ять медичних автівок:

— З моменту повномасштабної війни ми збільшили в рази об’єм допомоги і її якість, чим я дуже пишаюся. Нарешті можу видихнути, тому що знаю, якщо буде поранений боєць, то мої бійці зроблять все, що можна, в умовах, у яких ми є зараз.

На війну Аліна повернулася 23 лютого й повномасштабне вторгнення РФ зустріла разом із побратимами. Зазначає, що про рішення не шкодує й повернутися до Києва не змогла б:

— Я тут (у війську. — ред.) набагато корисніша, ніж була б у Києві. Може хтось не згоден, але це внутрішні відчуття, з якими — якби я була в Києві, або, не дай Бог, за кордоном — я б не змогла ніколи змиритися, а потім собі пробачити, що не була в моменти важкі для моєї країни там, де я була б потрібна цій країні.

Аліна зізнається, що вже втомилася і відчуває брак внутрішніх сил. Однак на фронті її тримають ненависть до росіян і сум через втрату побратимів, адже тепер вона воює й за них. Парамедикиня говорить, що не соромиться ненависті до окупантів, тому що вона надає їй сил.

Побут на війні

Аліна зазначає, що деякі речі в армії хотіла б змінити. Наприклад, відсутність військової форми маленьких розмірів. Адже зараз у ЗСУ служить близько 50 тисяч жінок і вони не можуть дібрати собі одяг.

На війні викликом для Аліни стала відсутність особистого простору. У Києві дівчина мешкала сама, а з початком повномасштабної війни Аліні довелося жити разом із тридцятьма людьми.

На фронті Аліна разом зі своїм хлопцем — Героєм України Дмитром Коцюбайлом із позивним Да Вінчі. Він також є командиром підрозділу. Дівчина розповідає, що вони намагаються розділяти стосунки і службу й тижнями або місяцями можуть перебувати на різних позиціях. Єдина причина їхніх сварок — коли Да Вінчі не бере її на виїзди чи не пускає на передову:

— Ясно, що він переживає за мене. Я так само за нього переживаю. У нас максимальна обережність для всіх бійців, бо Да Вінчі супер береже особовий склад і всі пацани про це знають. Ми в стосунках на війні вже шість років — це як даність. Це, мабуть, погано, що я собі не уявляю по-іншому нашого життя, і він так само.

Найопозиційніша депутатка Київради

У 2020 році Аліна стала депутаткою Київської міської ради від партії «Голос». Вона переконана, що Києвом не обов’язково мають керувати корінні містяни. Головне, щоб вони любили столицю, Україну, мали відповідні погляди і прагнення. На питання, чому стала депутаткою, Аліна відповідає так:

— Це було рішення: чи готова я взяти відповідальність за питання столиці? Так, готова. Я люблю це місто, я готова намагатися робити його кращим.

За рейтингом руху «Чесно» 2021 року, Аліна — найопозиційніша депутатка Київради: вона голосувала проти 130 проєктів рішень. Однак зазначає, що бути в опозиції легко, якщо любиш Київ і не піддаєшся на утиски.

Зараз Аліну непокоїть те, що депутати голосують за рішення, що можуть нашкодити, а більшість громадян з активною громадською позицією зараз воює й не може приходити на засідання і протистояти цьому:

— Тут питання в тому, наскільки безпринципні люди, що їх не зупиняє навіть повномасштабна війна. Ми просто беремо цих депутатів «на олівчик» і далі робимо свої висновки, але в українців коротка пам’ять і про це треба буде потім нагадувати. У мене пам’ять хороша на все, особливо, коли це стосується ось таких речей, тому ми це нагадаємо згодом.

Після перемоги

Після завершення війни Аліна мріє знову прогулятися зі своїм псом вулицями і набережною рідного Дніпра. Також збирається повернутися до депутатства в Київраді:

— Я відчуваю обов’язок перед людьми, бо люди мені довірили цей (депутатський. — ред.) мандат. Якимось чином я маю його виправдовувати або хоча б добути свій термін.

Перемога для Аліни означає звільнення окупованих територій, а також виплату репарацій росіянами. Утім дівчина вважає малоймовірним покарання усіх загарбників за війну проти України. Саме тому вона хоче, щоб українці стали свідомішими та розуміли, що навіть після перемоги РФ нарощуватиме сили, щоб знову напасти:

— Ми самі не витягнемо це. Питання: чи зможе світ поставити Росії такі умови, що їй більше ніколи в житті не захочеться ні на кого нападати? Бо це ж стосується не тільки України. Сьогодні ми, завтра — хтось інший, тому нам потрібно на міжнародному фронті тиснути на те, що в Росії не має бути ніколи більше імперських думок. Мені б хотілося, щоб вони були знищені. І вони мають бути знищені як нація і як країна.