Баришівка та Переяслав від alyona alyona

Амбасадори
Наддніпрянщина
21 Серпня 2019 19:19
2714

Ми розпочинаємо нову серію, у якій розповімо про відомих людей та їх рідні міста. Або ж – про відомі вам міста через людей, які можуть розповісти і показати нам трішки більше про Україну через власне сприйняття.

У першій історії відома реперка alyona alyona познайомить нас одразу з двома рідними для себе населеними пунктами – Баришівкою та Переяславом-Хмельницьким. Переяслав називають містом музеїв, про Баришівський суд вже чув кожен, але ми спробуємо розповісти вам про ці місця з невідомого боку. Разом із героїнею подорожуватиме між Баришівкою та Переяславом засновник проекту Ukraїner Богдан Логвиненко.

Відео

— Якась реп-культура у Баришівці присутня?

— Я впевнена, що частково вона є. Крути не крути так як і скрізь вона є, але, не знаю, чомусь тут, як в більшості, певно, в Україні вони всі не в гурті, вони не кучкуються. В свій час, коли я починала займатися репом, тут саме в Баришівці, всі неформали були об’єднані в одну велику команду. Просто збиралися і під гітару ракєшнік ламали і шо хочеш. Такі були всі цікаві, різні, і в цьому був весь кайф, але потім з роками всі пороз’їжджалися, сім’ї, і все це зникло, і це все не продовжилося далі.

— Ми насправді в Баришівці, бо ти тут провела досить довгий час.

— Останні 15 років життя, так, я провела в Баришівці. Тут такий основний кістяк товаришів моїх, рідні, близькі, звичайно. І місце тут. Ми знімали не один кліп.

— Не один?

— Не один. Ми ж «Відчиняй» теж тут знімали. Частина його, тому що частина була в столиці, а частина була тут знята. Також на фоні столової в моєму масиві Софіївському. Насправді Баришівка дуже символічне місце, тому шо саме тут був придуманий і прийшов до мене мій перший творчий псевдонім. Не скажу який, не будем називають це слово вслух (сміється).

Al.kaidaЦе був перший псевдонім в alyona alyona

— Ти пам’ятаєш своє перше враження про Баришівку, як ти тільки приїхала?

— Так, чесно, дуже пам’ятаю. Чому? Тому шо я приїхала з Кіровоградщини. Зрозумій, у мене місцевість там інша й асфальту там не так багато, як тут. Дуже інакша молодь, вона себе інакше вела. Тут було трішки більше розпусти якоїсь, трішки більше алкоголю, такого всілякого, а там у нас трішечки не так було. Я така взагалі скромна приїхала, і суржик у мене був. Його всі відчували, чули і постійно мені за це говорили, але мені сподобалось то, що тут була така неформальна тусовка і зразу мене, майже відразу мене ввели в неї, і просто я кайфувала, тому шо є однодумці. Вау! Ми проводили час у мене на районі, на будівництві загалом, і таке воно все розруха. Ми тікали від якихось своїх шкільних проблем, від батьків, щоб просто посидіти, слухали там якісь біточки, але час змінюється… Я дуже рада, що і моє місто збільшується, і дуже приємно спостерігати, був виступ у нас у Баришівці до Івана Купала на святі, і ми приїхали, моя київська команда, а там новий скейт-парк, і їм так: «Вау, це у Баришівці є скейт-парк!». Говорю: «Так!», і це так було, так було для них символічно. Блін, є скейт-парк, класно! В тебе там в столиці, ти там в Європу поїхав, шось побачив, знаєш, а тут своє життя, приїжджаєш – спокійно, і це класно. Це дуже подобається. І дуже круто бачити, що відбуваються якісь перебудови, зміни.

Скейт-парк розташований у парку «Липняцький», в центрі Баришівки. Тут є ігровий комплекс, воркаут-майданчик для занять спортом на свіжому повітрі, міні-футбольне поле зі штучним покриттям та вуличні тренажери.

— Я дуже рада, що в моєму місті є такі споруди, як скейт-парк і дуже багато нових тренажерів, і поставили футбольне поле. А цей парк для мене ще символічний, тому що на зарплату вихователя жити було не дуже весело і цікаво, і я підробляла фотографом. Починала вчитися фотографувати, і в цьому парку були мої одні з перших фотосесій, це були осінні фотосесії, тому що тут таке дике, одичавіле місце, але листя чистили і кущики розчищали і був простір, щоб прийти, поставити якось дівчат, погратися в листі, розстелити якогось плєда з чашечками, з термосом, і в мене не одна фотосесія відбулася тут – багато. І для мене воно таке символічне і зараз, коли я бачу, як цей парк окультурюється – ну клас! Ну загалом, блін, це ж бомба! Це ж круто!

— Стає більше інстаграмних місць.

— Да, місць для роботи. А то знаєш, приходиш і фотозону готуєш сам. Не завжди є час розчищати свою фотозону, тому я дуже рада, що тут таке відбувається.

— Наскільки залежить середовище, і як взагалі ти дізнавалася про реп-культуру?

— Ти знаєш, тут певно одна із найбільших привілеїв містечка, що воно недалеко від столиці. Все-таки ми їздили на ринок, на Петрівку, там були диски. Просто ти приїжджаєш і питаєш: «Який у вас тут є реп?». І були, відбувалися ще в юнацтві моєму «Snickers Urbania», так от були фестивалі молодіжної культури, на які було просто цікаво поїхати, подивитися, як там хтось на скейті щось робить і там уже, як ми відпочивали, ми намагалися знайомитися. «Ой, диви-диви репер пішов!», «Привіт», і якось так стісняєшся, ну вже намагаєшся, але все одно на таку кількість населення оцих проявів творчості, їх дуже мало. Я пишу з 12 років. Офіційно реп-тексти мої були написані перші у 12 років. Читати почала у чотирнадцять, коли тільки сюди приїхала чи в п’ятнадцять, коли познайомилася з дівчатами, які привели мене в тусовку, і були хлопці, які захотіли зацінити, і мені прийшлося зачитати просто так, і от пішло-пішло-поїхало.

— Ким ти надихалася, бо тоді ти не їздила ще на Петрівку? Ти ще жила в Капітанівці.

— Звичайно, я надихалася, царство небесне, Децлом. Він дав мені такий перший поштовх, тому шо в нього вийшов альбом, до мене вже дійшла ця касета згодом, і я вже слухала реп, але ще не писала. І я почула дитячий голос. «Оу, а виходить можна». І тут така «вечеринка у Децла дома», і я почала писати, але я любила таку мемну із-за того, все-таки багато в житті мене десь і ображали, і стикалася з такими негативними емоціями. Мені хотілося не пожалітися, а навпаки, і мої перші тексти все-таки були агресивні такі. Всьо, жизнь така штука. Такі були мої перші тексти. Добре, що їх ніхто не бачив (сміється).

alyona alyona народилася в смт Капітанівка. Ще підлітком вона разом з батьками перебралася до Баришівки, що неподалік від столиці. Цей переїзд сприяв розвитку її подальшої творчості.

— Я пам’ятаю історію, це наша така сімейна, улюблена. Поїхали ми якось метром в зоопарк, і ескалатор, це я пам’ятаю, свій перший крок на ескалатор – це для мене так було. І коли ми зайшли в метро, і тут заходить в метро афроамериканець. І моя мама розуміє, шо щас буде. Я кажу: «Мам,…!» і вона мені рот зразу (закриває рукою – авт.). Вона каже: «Доня, не можна так звертатися, він же…». «Мам, дивися він же чорний, в нього шкіра чорна». Ну де там, як в кліпах, як в кліпах по телебаченню бачила, більше ніде. Де ти таке побачиш, знаєш? І типу отаке було у мене знайомство з великим світом, і це сільський такий менталітет до всіх. Я спустилася в метро, то теж пару раз «Добрий день!», «Здрастє!» до всіх. Мама знову пояснює: «Доню, це в селі ти всіх знаєш, тебе всі знають, до тебе всі здороваються, бо ти наша донька і тобі треба відповідати, бо це дорослі тіпа, а тут це люди, яких ти не знаєш, і до яких не треба здороваться».

— Ми їдемо з Баришівки до Переяслава. І Переяслав – це твій другий із трьох домів чи вже із чотирьох?

— Так, це одна із моїх домівок, але я б назвала це не домівкою в плані цегли і даху, а таким гніздом духовним, де розвивалась саме я, саме моє «Я», де розвивались мої навички і бажання до творчості, мої скіли артиста, і це таке місце, де… Я не знаю, можливо, хтось сумує за школою. Я за школою майже не сумую, я сумую за університетом.

— Чому ти вибрала Переяслав-Хмельницький для навчання?

— Я з дитинства мріяла стати психологом, мені дуже хотілося, і десь в Київ пробувати я на той час ще… ЗНО тільки ввели, знаєш, і ще були вступні іспити, і не так було легко поступити. Особливо, коли там я не місцева, а десь приїжджа якась, знаєш, і в зв’язку з тим ми на Київ даже не ризикували. Я вступила сюди. Тут є психологія, і я не жалкую. Крутий ВУЗ, і завдяки, до речі, Переяславу я тут також познайомилася з хлопцями, які вже мали тут свою студію звукозапису. Не в шафі. Досвіду в шафі в мене не було, але плювалка була зроблена із, знаєш, на колонках домашніх є така перша панелька з сєточки натягнута, сєточка така з колонки. Читав у колонку, грубо кажучи, і так уже я до них прийшла і записала перші свої треки. Все одно не було однодумців у мене, а потім я пішла у паузу творчу. Я почала працювати в садочку і закинула реп, перестала біти слухать і все. Почала слухати абсолютно іншу музику і присвячувати весь свій вільний час в садочку, а воно ж то копиться в тобі несказане. І якось я з дівчиною з Херсону познайомилася. Десь ми тоже в якомусь пабліку шось розспілкувалися, і вона мене підбила, що: «Давай на українській якогось хіта зробимо чи що?», я — «Давай!». Я як сіла писать, боже, воно як пісня ллється-ллється-ллється да ти шо. Паралельно з цим уже я знайшла спільноту, де читали на українській мові. Як виявилося, репу на українській мові багато і все, воно пішло-поїхало. Був такий стимул, шо то ж комусь це треба, знаєш, а якщо це треба, то класно – я буду це робити. Я з віком зрозуміла, шо коли ти, ну знаєш, пишеш «рима для рими» і ти не вкладаєш туди ніякої енергії – воно так і звучить, а коли ти от душі оце все ллється просто – люди це відчувають, людей не обманеш типу.

— Ти відчуваєш, що репу багато, але українського — надзвичайно мало?

— Да, але я вже дуже щаслива тим, що до нього з’явився інтерес. Всі кажуть, шо нема-нема, та є, просто ше не такого рівня. Всім давай якісь настановки, чимось поділилася, розказала, з радістю співпрацюю, слухаю шо вони мені присилають, знаєш, кажу там свою якусь відверту думку. Тільки «за», я всім бажаю щастя-здоров’я.

— Короче, ти стала мамкою українського репу?

— Ну, можливо, трошки. Так вийшло. Не я себе так назвала (сміється).

— Дуже прикольно, що ти стала таким, можна сказати, публічним дипломатом України за кордоном, бо багато твоїх кліпів там обговорюється, їх дивляться.

— Я пока не публічним, а музичним.

— Ну так, але до цього можна було перерахувати ДахуБраху, Онуку і …

— Джамалу. Якщо випала мені така честь і можливість їздити десь по Європі, і ну как-би я не втрачу цю можливість, із задоволенням покажу себе, розкажу про нас, позву в гості. Знаєш, навіть якщо це ше там неідеально оформлено, ця музика, і вона ще така необтесана, невідшліфована, але вже якщо в ній є ота душа, якщо в ній є отой качовий вайбовий мотив, ти це почуєш навіть з галімої демочки, навіть коли там дівчинка вийде забринька на гітарі.

— А іноді навіть це якась необтесаність, вона і є таким качовим моментом, де ти можеш відчути цю музику.

— 100%. Для мене одним таким прикладом є «Один в каное». Їй не нада було шикарне музичне оформлення, вона просто співала. Подобається мені.

— Була на концерті?

— Двічі хотіла і двічі я була не тут в цей час. Це у мене те саме з ДахоюБрахою, я ні разу не була. Кожен раз, коли вони виступають, я собі червоним обводжу і я не можу, всьо, вже якийсь фестиваль, хтось просить.

— А ти з ними знайома?

— Да, дуже. Вони до мене постійно на концерти ходять, мені так подобається.

Наступною зупинкою став розташований на околицях Переяслава-Хмельницького Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини, в якому демонструється побут українців від часів палеоліту і до наших днів. Його характерною особливістю є концентрація на певному регіоні.

— Насправді, коли досліджуєш себе і досліджував свою історію, ти починаєш розуміти звідки у тебе любов до того чи іншого, звідки у твоїй сім’ї ті чи інші звичаї і така от самоідентифікація культурна, вона дуже допомагає пізнати себе і рухатися далі, і творити добрі вчинки, добрі діла. Класно! Рада, що я сюди приїхала знову. Тут ще класно і тим, що тут, знаєте, не натикано отак, а типу є простір. Ти ідеш, ти бачиш здалеку, ти можеш підійти ближче. Це важливо! Ти можеш посидіти просто, подихати повітрям. Я пам’ятаю тоді в моду увійшли браслети, які рахують кроки, і я, чесно, число не скажу, ну ми ходили-ходили, а потім глянули, що ми за три дня скільки не находили, скільки тут за раз, і ми не обійшли все. І у нас був такий шок, що ми: «Да боже, скільки ж тут жить треба чи палаткою сюди йти, шоб облазить все, шоб все зрозуміть, шоб все передивиться?». Ну я не знаю, вільно тут, класно і красиво.

— Ти кажеш років п’ять тому тут була востаннє, так?

— Так, в цьому музеї, як не більше. Ні, не більше, десь п’ять. На першому курсі я вперше привезла друзів із Баришівки сюди подивитися, а потім ми сюди ше приїжджали. Круто, коли є сімейна традиція приїздити сюди, щорічно привозити своїх дітей. Це ж класно! Для дітей це класне дозвілля, це не у планшеті сидіти. Це – якби просвіта і моральний розвиток, і духовний.

В одному із храмів на території скансену, в церкві Святої Параскеви, знаходиться Музей космосу. Відвідувачі, які зайшли нібито до церкви, можуть побачити в чому космонавти були відряджені для мирного освоєння космосу. Крім цього, на території розміщено Музей рушника. Його колекція містить майже чотириста українських рушників, виконаних у різних техніках.

— Мені так подобається, шо як діалект у нас є свій, так у нас є свій розпис, і рушники ткали, вишивали по-різному. Своє коріння треба пам’ятати і знати звідки ти, і хто ти, і що було передумовою що ми такі, як є.

Крім туристичних локацій, у містечку залишилася невідома широкому загалу периферія. На лівому березі Дніпра, в південній частині Канівського водосховища, розташовано Переяслав-Хмельницький крейсерський яхт-клуб. Його заснували 1979 року за ініціативою інженера ВО «Київприлад» Григорія Горбаченка. З того часу традиційними стали перегони вітрильників, які тривають подеколи понад добу та збирають на воді до півсотні човнів, однак про їх існування продовжують знати одиниці.

— Господи! Ну так, я скільки тут воюю у Переяславі і мене просто дивує. У нас, у цьому році, двадцять дев’ятий раз пройде «Кубок Переяслава». Знають всі яхтсмени, переяславці – не знають. Ходять, але я ж кажу: приходять ті, що привикли, а когось іншого спитаєш – «А що, в нас таке є?».

alyona alyona, як і багато інших відомих українців, долучається до волонтерських рухів. До речі, Ukraїner також існує завдяки волонтерству та підтримці донейторів. Цікаво, що Альона почала волонтерити ще задовго до того, як стала відомою.

— Розкажи, як ти сама до волонтерства прийшла?

— Ну ти так глибоко копаєш. Певно моя жилка брати участь в чомусь, десь, скрізь. Бути активною! Вона мені допомогла, тому що волонтерство для мене почалося ще з Кіровоградщини. Я пам’ятаю десь там якісь буклетики роздавали, займалися, щось робили. Кудись там якісь малюночки відправляли для когось там, ділилися іграшками. Певно зі школи ще. Був Червоний Хрест, щось там купували, а коли переїхала в Баришівку. Там соціальна служба взагалі! Там були концерти, де виступали дітки з обмеженими функціональними можливостями. Ну, короче, куча всього і якось, я не пам’ятаю, я прийшла в «Мрію». Треба діткам помогать, давай. Ми пакували щось, я пам’ятаю, шось розприділяли. В зв’язку з цим волонтерство мені близьке, близьке співчуття до тих, хто потребує допомоги. Розумієш, хай я людина без інвалідного візка і там із зором із усім, але я завжди себе почувала гидким каченям. Люди поруч, вони провокували мене так почуватися, тому допомога таким людям була для мне чимось таким особливим, тому що я ніколи їх не засуджувала. Вони от такі, я їх приймала. Мені хотілось їм шось зробити, щоб вони відчули себе щасливими.

— Це співчуття до тварин: це ти десь волонтерила чи планувала поволонтерити?

— Ні, абсолютно. У мене з цим досвіду нема. Він у мене буде вперше. Тоїсть я, доживши до якогось там віку, я зрозуміла, що маю бажання допомагати, от прямо брати якусь участь, шось робити. Я рахую, що просто з віком у тебе росте материнський інстинкт. Все таки любов до тварин, вона з’явилася тоді, коли там ну є там у тебе якісь кісточки дома і ти починаєш. Ну домашня тваринка якась дома, а я жила окремо від батьків і я вже якусь їжу сама відносила другим тваринкам. Так жалко, хочеться погодувати, а потім ти розумієш, що багато тваринок, всі хочуть. І пішло, поїхало.

Як і по всій Україні, в Переяславі-Хмельницькому не мало безпритульних тварин і тих, які перебувають на обліку чи під опікою. Щоб розв’язати низку окреслених проблем, у місті вже другий рік діє програма зі стерилізації бездомних собак.

Тетяна Чеботар, очоливши ГО «У добрі руки», заручилась підтримкою однодумців та волонтерів. Вони облаштували притулок для післяопераційної реабілітації собак. Опісля їх повертають на те місце, де відловили, або ж знаходять нових господарів. В осередку також є і постійні мешканці. Зазвичай, це ті, кого вдалося врятували від загибелі.

— Про притулок мріють всі абсолютно люди, і однозначно, що вони переживають за собак. І ми про нього мріємо, бо у нас на даний момент дуже багато собак назбиралося. Люди позабирали додому. Ми за рік прилаштували в сім’ї більше 100 цуценят і дорослих собак. Да, ми цим живем. У нас там є собака із школи. Вони подзвонили і сказали, щоб ми забрали і усипили, тому шо була рана і якась болєзнь була. В той же ж день, коли ми її забрали, до нас приїхала екскурсія іменно з цієї школи, і вони її взнали. Ми її забрали лічить, вона вже похорошела, немає тих пятен.

Наприкінці дня Альона познайомила нас з представниками місцевого громадського сектора. Небайдужі активісти вже впродовж декількох років ведуть соціально-культурну роботу з молоддю. Одним із таких осередків є і громадська організація «Джем Толока». Вона була створена 2013 року Ігорем Янчуком і до сьогодні продовжує підтримувати всіх, хто любить музику, має цікаві ідеї та цінує свободу.

— Останні шість років я займаюся громадською діяльністю. Ми з друзями створили рух молодіжний, ми назвали його 6 років тому Джем Толока і на сьогоднішній день він налічував в собі близько двадцяти активних, скажем так, резидентів, членів громадської організації, які ведуть цей рух далі. Ми створюємо на сьогоднішній день свій скажем хаб, коворкінг, молодіжний простір.

Гарним підґрунтям для розвитку музичної індустрії стало те, що у Переяславі-Хмельницькому почали з’являтися все нові й нові колективи. Серед них і гурт X-Rays, фронтменом якого є Олександр Максименко.

— Місто – воно надихає, воно дає таку атмосферу, якої немає в багатьох містах. Переяслав – це потенціал молоді, творчий потенціал. Тут можна розвивати і розвивати, тому що тут атмосфера надихає.

Одним із справжніх героїв alyona alyona вважає колишнього військовослужбовця 95-ї житомирської повітряно-десантної бригади Леоніда Хмелькова. Хлопець, якого було поранено поблизу Донецького аеропорту, не втратив любові до життя і намагається пристосуватися до його нового темпу.

— Я до армії, в університеті штовхав ядро, легка атлетика. Зараз вирішив до цього питання повернуться, тому що, скажемо так, я трошки змахлював – я це вже вмію, я це вже робив. Звісно доводиться пристосовуватися, але, як і нам усім, так чи інакше доводиться пристосовуватися. Я кажу: «Давайте піднімаємо свої усе, шо можем, і займаємося всім, чим можна, тому що за нас ніхто нічого не зробить!».

Над матеріалом працювалиВедучий:Богдан ЛогвиненкоРежисерка:Карина ПілюгінаОператор:Михайло ШелестОператор:Олексій ПанченкоМонтажерка:Ліза ЛітвіненкоФотограф:Олександр ХоменкоГрафічний дизайнер:Сергій РодіоновГрафічний дизайнер:Андрій БочаровМоушн дизайнер:Олексій РассахацькийЗвукорежисерка:Анастасія КлимоваРедакторка:Софія БазькоКоректорка:Олена ЛогвиненкоБільд-редактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Софія БазькоМузичне оформлення:Tik TuВ програмі використана музика:alyona alyonaПродюсерка:Карина Пілюгіна

21 Серпня 2019 19:19