Анастасія Блищик: «Я втекла від комфортного життя в армію»

20 листопада 2022
Share this...
Facebook
Twitter

Анастасія Блищик — українська журналістка, кореспондентка телевізійних каналів «Україна» та «Україна 24», у серпні 2022 року стала військовослужбовицею. Ця розмова — перше інтерв’ю, яке Анастасія дала після початку своєї служби в ЗСУ. Журналістка і авторка циклу розмов «Стилет чи стилос» Дарка Гірна приїхала до неї на позицію в деокуповане місто Ізюм на Слобожанщині, щоб поговорити про службу в армії, яка стала місцем втечі від комфортного життя.

Анастасія родом із Таврії, де закінчила школу, потім переїхала в Запоріжжя за мрією — здобути освіту журналістки. Перші два роки дівчина навчалась в Запорізькому національному університеті, а після другого курсу переїхала в Київ. У столиці працювала репортеркою на каналі «Еспресо TV», а з 2020 року на телеканалах «Україна» та «Україна 24». Два роки роботи в ефірі були насичені подіями: десятки репортажів про пандемію коронавірусу, вакцинація в прямому ефірі. А одного дня в коридорі ньйюзруму Анастасія Блищик зустріла своє кохання — журналіста і військового Олександра Махова.

4 травня 2022 року Олександр загинув на фронті у селі Довгеньке, поблизу Ізюма. Ворожий танк обстріляв будинок, де ховалися від обстрілів Сашко та його побратими. Через три місяці після загибелі коханого Анастасія стала військовослужбовицею і поставила на тимчасову паузу свою роботу і комфортне життя в столиці. Замість журналістики — навчилася стріляти й опанувала тактичну медицину, щоб рятувати побратимів та посестер на фронті. Паралельно зі службою у війську спілкується з іншими жінками, які втратили чоловіків на війні. Заново переосмислює сенс свого життя.

Війна забрала в неї найдорожче — її Сашу. Тепер Анастасія вважає своїм обов’язком продовжити справу коханого і зробити все, щоб про героїзм Олександра Махова знали і пам’ятали.

Поміняла мікрофон на бронежилет

Про військову службу Анастасія думала ще за три роки до повномасштабної війни в Україні. Але після загибелі Олександра усвідомила, що цивільне життя стало для неї випробуванням:

— Коли я пережила найстрашніше, то зрозуміла, що настав той час і що треба вже не думати, а йти. Тому я пішла. Я довго нікому про це не говорила. Мої батьки не знали, сестра не знала, але кому я зізнавалася, мені всі казали: «Ти тут (у журналістиці. — ред.) будеш корисніша, ніж там (у війську. — ред.)». Я була на своєму інформаційному фронті, так, проте зараз вважаю, що потрібніша саме тут. Звісно, після нашої перемоги я хочу повернутися в журналістику, бо без журналістики я не можу, це моє.

Робота дала Анастасії змогу досягти того, що завжди прагнула:

— Я могла подорожувати, працювала, зустрічалася з друзями, ходила в гори, полюбила сноуборд, кіно. Зустріла найпотужніше кохання мого життя. Тоді я не підозрювала, що я найщасливіша людина в цьому світі. А потім почалася ця широкомасштабна війна. Вони зруйнували моє життя, вони забрали мій дім на Херсонщині, але я уточню — вони забрали його тимчасово і скоро будуть тікати звідти. Вбили мою кохану людину. У мене було все. Просто я сприймала це так: у мене це є, значить так і треба. Але зараз у мене переосмислення всього.

Анастасія Блищик уже як військовослужбовиця зустріла журналістку Дарку Гірну на в’їзді у місто Ізюм, що було окуповане російськими військами із квітня по вересень 2022 року. Звірства російських військових, про які стало відомо після його деокупації, поширилися новинними медіа в Україні й поза її межами. Серед ущент зруйнованих кварталів Анастасія показала залишки п’ятиповерхівки, яку розтрощили російські бомби. У цьому будинку загинуло півсотні українців.

Фото: Вікторія Якіменко.

Слобожанський напрямок Анастасія обрала невипадково. За 6 кілометрів від Ізюма розташоване село Довгеньке, де загинув її наречений Олександр Махов. Дівчина розповідає, що обирала не бригаду, а військовий напрямок, щоб бути якнайближче до місця служби і загибелі її Сашка. Одразу після звільнення Ізюма від російських окупантів Анастасія разом із підрозділом зайняла оборону міста. Каже, що служба в армії — можливість для неї продовжувати справу коханого. І зізнається, що це чи не єдине місце, де їй зараз комфортно:

— Я серед неймовірних людей, серед військових. Це наші супергерої. Я сама тепер військова. Та попри те, що пройшов час від початку служби, мені досі складно з цим звикнутись. Я серед крутих людей, чиї імена не будуть вписані на сторінки історії, на жаль. Бо вони не кричать про свої здобутки.

Після 24 лютого кількість військовослужбовиць в українській армії переважила 50 тисяч, із яких понад 10 тисяч доброволиць. Адаптація військової служби для жінок тільки розвивається, зламати патріархальну систему нелегко. Універсальні бронежилети і крій форми не передбачені для жінок. В армії досі є випадки сексизму, хоча Настя каже, що в її бригаді такого немає. Навпаки — чоловіки намагаються захистити жінок, підтримують і пригощають їх цукерками. До незручностей служби у війську Анастасія була готова, як вона каже, «теоретично»:

— Мій Сашко, оскільки він воював в АТО в 2015–2016 роках, після того як ми почали зустрічатися дуже багато розповідав про війну, щодня. Ми щодня говорили про те, як було йому, які там були умови. І колись я з ним поділилася, кажу: «Саш, у мене є такі думки, щоб теж піти на війну». І він через деякий час зняв сюжет про жінок на війні, і показав мені. Тобто я була до цього готова, я знала куди я йду. Я не боялася. Звісно, я не знаю, де завтра опинюся і які будуть там умови. Мене це не лякає.

Антитерористична операція (АТО)
Заходи українських силових структур, що протидіяли незаконним російським та проросійським збройним формуванням у війні на сході України. Тривала з 14 квітня 2014 року до 30 квітня 2018-го.

Махов — Герой

Журналіст і військовий Олександр Махов був родом із Луганська. Із 2014 року висвітлював війну на сході України для телеканалів «Україна» та «Україна 24». Мав власний подкаст «Військкор», їздив у відрядження в Антарктиду. У 2020 році, коли пандемія COVID-19 починала лютувати, він був єдиним представником українських медіа в обсервації у Нових Санжарах на Полтавщині разом з евакуйованими з китайського Уханя. Журналісти знали Олександра Махова не тільки за його репортажами із фронту, а й за лекторство на курсах для військових кореспондентів.

У 2015 році Олександр пішов добровольцем у 54-ту окрему мотопіхотну бригаду. Був зенітником і кулеметником, брав участь у боях під Горлівкою на Донеччині. Із початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну повернувся на фронт — вже у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Загинув 4 травня 2022 року внаслідок артилерійського обстрілу російських загарбників.

Через 5 місяців після смерті Олександра, 4 жовтня 2022 року, Анастасія опублікувала допис на своїй сторінці у фейсбуці, в якому розповіла про події у день Сашиної загибелі:

«Зі слів побратима: Танк накривав нашу вулицю. І потім ми почули, як щось сталося. Уламок залетів зверху. Пацани закричали “трьохсотий” (поранений. — ред.). Док побіг. Ніхто не міг подумати, що там дістане його. Смерть була майже миттєвою. Саша не мучився».

Як пізніше Анастасії розповіли побратими, уламок влучив Олександру в легені. За 1,5 хвилини чоловік помер. В одному зі своїх недавніх інтерв’ю Анастасія розказала, як Сашко перед смертю попросив свого побратима передати, що він дуже її кохає.

Сторінка Анастасії у соціальній мережі — це спогади і зізнання у коханні до Олексанра Махова. Один з таких дописів вона опублікувала після першого візиту до місця його загибелі:

«Сьогодні була в Довгенькому, що під Ізюмом. Село зруйноване вщент. На фото я дивлюся на те кляте місце, де перестало битися сердечко найпотужнішого кохання мого життя. Люблю тебе, мій десантнику, ти ж чуєш! І ти зі мною, я знаю!»

Ілюстрація: Олександр Грехов.

Анастасія Блищик каже, що її Сашко заслуговує звання Героя України. Вона планує ініціювати відповідну петицію до Президента України. Раніше одна петиція про її нареченого вже перемогла. Вулицю, названу на честь генерал-майора Червоної армії Віктора Жолудєва, Київська міська рада перейменувала. Із 27 жовтня 2022 року вона носить ім’я Олександра Махова. За це у мобільному додатку «Київ Цифровий» проголосував 15 551 українець.

У той день Анастасія Блищик пригадала на своїй фейсбук-сторінці початок повномасштабного вторгнення. Олександр тоді терміново повернувся зі свого відрядження на сході України, де знімав воєнні репортажі. У дописі дівчина цитує розмову з коханим:

«— Саш, ти ж цілий день був у дорозі, відпочинь, до військкомату підемо завтра.
— Настю, ти ж читаєш новини, ти бачиш весь той п*здорєз, я так не можу, я не засну. Там гинуть цивільні та мої побратими.
Не ховався, не чіпляв собі перуку, щоб виїхати з України, та говорив: я там, де найбільше зараз потрібний. Ось, де справжній Герой. І вулиці імені Махова в Києві бути!»

Життя без Саші

Війна змусила коригувати етику спілкування з воїнами і цивільними, яких катували та ґвалтували росіяни під час окупації чи утримання в полоні, або з тими, хто втратив своїх близьких. Після смерті Олександра журналісти кілька разів брали в Анастасії інтерв’ю. Вона згадує, як часом було важко коментувати і виражати емоції перед камерами. У таких випадках Анастасія радить журналістам завчасно обговорити теми і питання з людиною, в якої братимуть інтерв’ю:

— Я розумію всіх колег-журналістів, про що вони хочуть запитати і для чого. Але я спілкуюсь з жінками, які теж втратили своїх коханих, і їх дратує ця увага. Коли ховали Сашка, до мене намагались підійти журналісти і поставити запитання. Так краще не робити, бо людині, що втратила рідного на війні, треба з ним або з нею попрощатись, виплакатись. Я сиджу біля труни, мене зсередини розриває, а я не знала, що мені робити, бо всюди камери. Тут важливо виплакатись, викричатись. Це дуже треба. Я цього не змогла зробити. І досі ком в горлі. Тому поради журналістам — залишатися в тіні.

Після смерті коханого Анастасію намагалися підтримати багато людей. Як виявилось, дуже складно дібрати слова, щоб полегшити біль людини. Настя каже, що до втрати нареченого сама не розуміла як допомогти людям, які пережили подібне. Адже порада «Треба жити далі» не працює:

— Я навіть ще не поховала Сашка, а мені вже поради роздавали. Краще не треба так робити. Звісно, що я не ставлю на собі хрест. Я хочу бути щасливою, хочу мати родину, але про це зараз не думаю. Лише п’ять місяців як немає мого Сашка — це дуже мало часу пройшло. Я не знаю, скільки ще треба, щоб мені боліло менше. А воно навпаки — зараз навіть більше болить, ніж у день поховання. Краще запитати: «Як проходять твої дні?» або запросити на каву. Коли ж люди пишуть: «Ти завжди можеш розраховувати на мене», — то вони мають розуміти, що це не просто слова. Це все дуже серйозно і людина може до них звернутися.

Спілкуючись із жінками, які теж втратили коханих на війні, Анастасія помічає, що всі однаково проходять етапи усвідомлення горя. Відчувши зміни свого емоційного стану після смерті Саші, Настя тепер підтримує інших:

— Написала мені одна дівчина: «Я сьогодні ховаю свого нареченого. Я не знаю, що мені робити, як мені пережити цей день.» Я їй сказала: «Тобі треба виплакатись і викричатись. Поговори з ним, попрощайся. Після поховання тобі стане трішечки легше.» Потім вона пише мені: «Да, мені стало легше.» Але кажу: «Не розслабляйся, далі стане ще гірше. Це лише маленький етап, коли легше, далі все буде тільки важче.» Тобто усі проживають одне й те саме.

Анастасія боялася, що одним із способів заглушити біль стане алкоголь. Бо чула багато історій про жінок, які після втрати чоловіків лишалися сам-на-сам зі своїми емоціями і втрачали контроль:

— Я не хотіла починати пити, бо розуміла, що цим краще нікому не зроблю: ні своїм рідним, ні друзям. Дала собі настанову — треба жити далі. Через три тижні після поховання повернулась на роботу, зустрічалась із людьми, бо розуміла, що маю потребу в спілкуванні. У моєму оточенні багато людей, які мене не залишають одну, які завжди зі мною. Люди — це такі ліки. Я дуже вдячна людям, які були і є поруч зі мною. Саша (на жаль, посмертно) познайомив мене з прекрасними людьми, що мене досі підтримують.

Нічого не відкладати на потім

Попри все, що довелося пережити, Анастасія не здається і вірить в майбутнє, за яке боровся її Сашко, а тепер бореться на фронті і вона.

На своїй фейсбук-сторінці Настя писала про плани на майбутнє — те, що зробить після повернення зі служби. Крім подорожей, бігу, курсів англійської і оновлення гардеробу, було найголовніше — не відкладати нічого на потім. Анастасія вірить: якщо не зупинятися і планувати життя, ворог не зможе зламати сильний дух українців.

Дівчина пригадує, як її коханий відкривав їй Україну та світ. З особливою теплотою розповідає про поїздки до Коростишівського каньйону, Канева, Суботова, Львова. Згадує і про особливу для них відпустку в Болгарії:

— Ми з Сашком тоді були сім місяців разом. Там була тераса, ми на ній сиділи і пили вино. І він почав так довго-довго говорити про мене, про свої почуття до мене, і потім каже: «Взагалі я хочу тобі сказати, що я тебе люблю!» А я йому теж це хотіла сказати в Болгарії, але на березі моря. Він мене випередив буквально на один день. Просто до цього ми не говорили одне одному «Я тебе люблю». Для нього це такі слова, якими він не розкидається. І я так само. Ми зізналися одне одному в коханні, тому я запам’ятала найбільше цю подорож.

Хоча Анастасія має нові плани, які хоче реалізувати після перемоги, вона визнає: невідомо, скільки триватиме війна, а відтак — відбудова зруйнованої інфраструктури в Україні. Дівчина каже, що чекати на швидке закінчення не варто:

— Не закінчиться воно (війна в Україні. — ред.) до кінця року. Ми не повинні допускати ніякого замороження конфлікту. Ми маємо йти до кінця, вигнати їх (російську армію. — ред.), укріпити наші кордони хорошою ППО. Тому що ті покидьки не заспокояться. Навіть якщо ми виженемо звідси усіх, ракети продовжать літати.

На питання, що допомагає триматися, Анастасія відповідає:

— Хтось мені писав, що такі випробовування не даються слабким людям. Але я вважаю, що це несправедливо і я цього не заслужила. Я продовжую бути серед людей: серед людей легше. Тому мене це тримає. Все одно я тихенько плачу, щоб ніхто не бачив.

Після перемоги

Про Україну після перемоги у війні з РФ Анастасія каже так:

— Я хочу жити в країні, де люди будуть поважати одне одного. Щоб люди не були злі. Переосмислили все, говорили своєю, рідною мовою. Тому що для мене це не «какая разніца». Я живу в Україні — говорю українською. Все. І я хочу, щоб люди дійшли до цього. Не примусово. Самі, свідомо. Я хочу, щоб була повага до військових.

Настя каже, що зараз усі військові служать до перемоги. Уже після звільнення зі служби дівчина планує зняти документальний фільм про війну. Це хотів зробити Олександр Махов, але тепер, в пам’ять про нього, зніме вона:

— Фільм буде називатися «Журналіст», тому що Саша так хотів. У Сашка був позивний «Журналіст». Він ділився ідеями, яким він бачив цей фільм. У ньому він мав би описувати всі бої, але тепер це будуть робити його побратими. Я знайшла телефон Сашка — він на нього багато документальних матеріалів для фільму зняв з 24 лютого.

Анастасія сподівається, що перемога буде якомога скоріше, бо має багато планів. Один із них — написати книгу на основі дописів Олександра Махова. Авторство подвійне — Олександра і Анастасії, тому що дівчина також хоче описати їхні стосунки і те, як вони були разом. Вона вірить:

— Сашко поруч зі мною, він оберігає мене. Він — мій янгол-охоронець.

Цей матеріал виходить як сьомий епізод подкасту «Стилет чи Стилос», який можна прослухати на різних платформах:

Apple Podcasts;
Google Podcasts;
Spotify.

за підтримки

«Стилет чи стилос» — спільний проєкт Центру досліджень визвольного руху та Ukraїner про українців-сучасників, які долучилися до ЗСУ, щоб вибити російських окупантів із України. Партнери — студії звукозапису «20К» і «Гур-гури».

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Наталія Півторак

Авторка тексту:

Валерія Пасічник

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Редакторка тексту:

Яна Мазепа

Продюсерка проєкту:

Карина Пілюгіна

Інтерв’юерка,

Авторка ідеї проєкту,

Сценаристка:

Дарія Гірна

Режисерка:

Катя Полівчак

Звукорежисер:

Дмитро Кутняк

Більдредактор:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Ukraїner підтримують

Стати партнером

Слідкуй за експедицією