Андрій Андрушків — виконавчий директор громадської організації «Центр спільних дій», дипломований богослов. До великої війни Андрій із командою «Центру» аналізував діяльність уряду і просував демократичні зміни в державі. У лютому 2022 року долучився до Збройних сил України і став військовослужбовцем, бо поставився до війни по-філософськи: чи потрібні будуть зміни в державі, якщо не буде держави?
Розмова Андрія Андрушківа з журналісткою та авторкою циклу інтерв’ю «Стилет чи стилос» Даркою Гірною відбулася у вересні 2022 року, в центрі старого Києва — на Андріївському узвозі. Вони поговорили про архіважливу роботу волонтерів, некінетичну війну і силу демократії в Україні.
Корчин — село на Галичині, де виріс Андрій Андрушків. У 2002 році він переїхав до Львова, щоб навчатися в Українському католицькому університеті. У майбутнього бакалавра філософії та магістра теології (науки, що намагається пізнати Бога та досліджує священні тексти. — ред.) із третього курсу почала формуватися свідома громадянська позиція. Він полюбив страйки і мітинги. Йому подобалося бути серед небайдужих людей, які хочуть змін і справедливості. Додаткову магістерську освіту отримав в Нідерландах — вивчав біблійне читання та релігійну герменевтику (тлумачення релігійних текстів, Біблії. — ред.) в Амстердамському вільному університеті.
Андрій працював у неприбутковій організації «Коаліція Реанімаційний Пакет Реформ», де вони з командою розробляли та просували важливі для суспільства ініціативи. Шість років поспіль входив до складу благодійного угрупування «100 % життя». Він зумів поєднати публічну діяльність зі своєю фаховою освітою — з 2017 по 2019 рік був ведучим програми «Світло» на телеканалі «Перший». Програма виходила як майданчик для дискусій між релігійними та світськими представниками. Кожен випуск присвячували спірним питанням — легалізації легких наркотиків, розвитку ЛГБТ спільноти в українському суспільстві тощо.
До повномасштабного вторгнення і служби в ЗСУ Андрій Андрушків викладав у бізнес-школі Українського католицького університету і був виконавчим директором громадської організації «Центр спільних дій», до якої долучився ще в 2014 році. Зараз він також не забуває підтримувати читачів його сторінки у фейсбуці — дописує у власній рубриці #Джізуснарайоні, в якій зрозуміло і з гумором переказує Євангеліє.
Чому став військовослужбовцем
Рішення долучитись до лав ЗСУ Андрій Андрушків прийняв під час евакуації зі столиці, у перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну:
— Я допоміг спакуватися своїй дівчині, спакував кота і ми поїхали до батьків на Галичину. Тоді вже були страшенні затори, ми дуже довго їхали. І в мене було достатньо часу, щоб подумати, що я дуже багато років працював над тим, щоб державні інституції в Україні працювали ефективніше, щоб у нас була прозора держава. У мене виникло питання: чи буде в нас держава через місяць? Якщо не буде держави, то все, чим ми займались з командою в нашій організації — все до сраки дверці. Або ми все зараз захищаємо, або цього не буде.
Тоді він провів для себе аналогію між тим, що може бути з Україною зараз, і трагічною долею галицьких сіл, які в 1939 році окупував Радянський Союз. До цього Галичина та Волинь входили до складу Польщі. Сталін придумав операцію «порятунку» українців і захопив західноукраїнські землі. Потім там провели фальшиві вибори, де під дулом автомата українці «обрали» приєднання до СРСР. Незгодних чекали репресії, катівні, ув’язнення та депортації. Аналогічний сценарій Путін поклав в основу «спєциальнай ваєннай аперациі», якою почав вторгнення на територію України в лютому 2022 року. Андрій згадує початок великої війни:
— Ми їхали в те саме село, де, як казав мій дідусь «коли прийшли рускі, тоді почалися проблеми серйозні». Мого прадіда відправили на Сибір, скрізь запровадили колгоспи (колективні господарства. — ред.), відбирали майно. Думав: або зараз долучаюсь до сил національного спротиву, або все, чим я займався, втратить сенс. Пішов у військкомат в Сколе (місто на Галичині. — ред.), мені там сказали: «Давайте ми вас кудась розприділим». «Розприділили» в частину біля Львова, звідки в перші дні березня відправляли вже в підрозділи на оборону Києва.
Оборона столиці
Андрій згадує, що в березні 2022 року в Києві не було людей на вулицях, не світилися вікна в будинках, лунали вибухи. Попри страх, потрібно було виконувати накази і службові завдання:
— Під час оборони Києва я працював з відповідним програмним забезпеченням, яке стосується діяльності бригади. А також займався логістикою. Тобі дають якісь координати на карті, ініціали і кажуть: «Там тебе хтось зустріне, ось його телефон. Там знають, що ти їдеш».
Службу в ЗСУ Андрій називає особистим вибором. Але для нього це обов’язок, що дорівнює правам громадянина:
— Мені 37 років. Більшість часу я вибирав владу, підписував петиції, користувався банківською системою, системою охорони, правопорядку, всього іншого. Паралельно існували закони про воєнний стан — хто і як має служити. Наша Конституція — це користувацька угода, там написано наші права і наші обов’язки.
Не всі чоловіки пішли у свої центри комплектування й актуалізувалися на обліку, що стало темою суперечок у суспільстві. В інтерв’ю з Вахтангом Кіпіані Дарка Гірна обговорювала одну з можливих причин уникнення мобілізації. Вахтанг пояснив це страхом убивати або бути вбитим — генетичним механізмом, який і застерігає, і може паралізувати в кризовий момент. Не завжди цей страх вдається контролювати, а тим більше приборкати. Андрій ділиться власним досвідом проживання страху війни:
— Людина — продукт культури і цивілізації. Вона для того існує, живе, зростає в культурі й цивілізації, щоб усі ці рептильні штуки навчитися в собі подавляти. Мені теж страшно. Я боюся людей, яким не страшно. Опинитися під артобстрілом — це страшно. Мені любов допомагає долати оцей страх. Ти зближуєшся з людьми, бо ти їх любиш. Я люблю Київ і вважав, що мені випала честь захищати столицю. Для мене честь бути в одній з ланок, які працюють в складний для Києва час.
Андрій підкреслює, що для ефективного функціонування армії однаково важливі і тилова, і фронтова робота. Хоча й не всі українці з цим погоджуються.
— Усе треба якось забезпечувати. У Збройних силах є дуже багато функцій. Хтось має, наприклад, заправляти машини, а хтось — ремонтувати їх. Є люди, які займаються офісною роботою. Коли ми говоримо про сили національного спротиву, є питання логістики і всього іншого. Дуже люблю фразу з пісні групи Faith No More: «It’s a dirty job, but someone got to do it» (англ. Це брудна робота, але хтось має її робити. — ред.).
Євангеліє для гопників
У 2017 році Андрій Андрушків зірвав аплодисменти після свого виступу на конференції TEDxKyiv. Програма називалася «Євангеліє для гопників». Громадський активіст у жартівливій манері переповів одне з перших чуд, яке описував євангеліст Лука. Йдеться про те, як Ісус зі зневіреними рибалками рибу ловили. Це фрагмент його виступу:
«Ісус просить у малознайомих йому рибалок попроповідувати з їхнього човна. У них «трошки дєпрєсон», бо риба не ловиться. Але вони дослухаються до порад Христа, пливуть на глибину, і мають новий стрес — виловлюють стільки риби, що треба підігнати ще один човен, аби її забрати».
Андрій Андрушків — магістр богослов’я, який пояснює Євангеліє простою мовою. Він робить це так, наче переповідає історії зі свого району. Часом припрапляє їх жартами, але розказує все прямо і без прикрас. За хештегом #Джізуснарайоні у фейсбуці є чимало біблійних історій давніх святих. Андрій регулярно пише нові пости з «перекладом» біблійного тексту зрозумілою мовою, а читачі рубрики йому за це дякують — і віряни, і атеїсти.
Зараз Андрієві найближча історія про помноження хлібів, в якій апостоли розділили п’ять хлібів і дві рибини між п’ятьма тисячами людей. Це нагадує йому волонтерський рух і те, як українці допомагають одне одному:
— Апостоли кажуть Ісусу: «Ти ж тут начальник, відпусти людей, хай вони куплять їсти в найближчому селі, бо вже темніє». А Ісус каже: «Так ви дайте їсти». Вони кажуть такі: «Усе, що ми маємо — ось, ми готові це віддати». І я дивлюсь навколо себе. Дуже часто люди віддають те, що вони мають. Одного разу ми відкрили ящик того, що нам дали з собою з частини, і там була тушкованка. І було написано, з якого вона села: «Шановний солдате чи військовослужбовцю, ця тушкованка зроблена там-то й там-то. Дякуємо тобі за службу, приїжджайте в наше село». І я розумію, що цю тушкованку люди зробили для себе. В якийсь момент вони такі: «Ну що? Віддаємо». Або дати свою хату, приміщення свого підприємства, щоб хтось переїхав і вів бізнес. У нормальних умовах хто прихистить конкурента? Ніхто. А це відбувається в нас. Це дуже круто. Я дуже щасливий жити в час, коли у нас постійно відбувається семінарське заняття з любові.
Андрій називає Біблію історичною книгою, а не художньою. Але пояснює, чому притчі можна віднести до тогочасного фольклору:
— У євангелістів не був відкритий нотатник на телефоні чи вони щось записували — ні. Спочатку історії переповідалися у вигляді простих розповідей. І потім це вже формувалося в корпус. Так само як історії нашої перемоги над росіянами. Вони теж будуть формуватися з якихось байок. Не все буде зафіксоване, але це будуть якісь історії, які потім хтось складе — їх буде теж дуже багато.
Напавши на Україну, російські війська здійснюють геноцид української нації. Після деокупації територій українські військові знаходять масові поховання, де замість імен та прізвищ вказані порядкові номери жертв. Люди розчаровуються в силі християнської віри, адже, на думку багатьох вірян, Бог не може допустити таких страждань. Андрій, навпаки, говорить, що його віра зміцніла:
— Люди зрозуміли і побачили зблизька, що таке геноцид, і вони одразу кажуть: «А як це Бог допускає? Що ж це робиться?» Але ви позавчора вірили в Бога, але робили вигляд, що ви знаєте про факти воєн, страшних геноцидів? Присутність, активність зла на мою віру не впливає, тому що на мою віру впливають більше приклади добра і любові. А прикладів добра і любові за місяці війни я побачив стільки, що я дуже щасливий бути учасником цих подій, свідчити це все.
Фото: Вікторія Якименко.
Молитва за Папу Франциска
В онлайн виданні «Українська правда» 13 червня 2022 року опублікували матеріал Андрія Андрушківа під назвою «Моя молитва за Папу Франциска». У ньому він одночасно звертається і до Бога, і до римо-католицького лідера, щоб той врешті визнав Росію винною у війні в Україні, а не ховався за красивими висловлюваннями. Наприклад, як тоді, коли Ватикан хотів «помирити» Росію з Україною, запропонувавши, щоб під час Хресної ходи в Римі хрест символічно несли українка і росіянка. Українців таке рішення обурило, та поки найбільше, на що спромігся Папа Римський Франциск — це публічно попросити Путіна зупинити «спіраль насильства і смерті». Таке прохання він озвучив 2 жовтня 2022 року на площі Святого Петра у Ватикані.
Відповіді від Ватикану Андрій не отримав. Загалом, його розчаровує те, що зараз артикулює католицька церква, адже, рано чи пізно, комусь із наступників Папи Франциска доведеться визнавати помилки в його риториці і просити вибачення:
— Мені як українському греко-католику хотілося б, щоб це сталося зараз. Але я як людина, яка вивчала історію церкви, розумію, що це дуже повільні процеси.
Найбільше Андрія здивувало те, як під час візиту до Канади Папа вибачився через політику католицької церкви стосовно корінних народів Канади.
— Там було багато представників корінних народів винищено — проводили спільно з церквою жахливу колонізаторську політику. Церква зараз просить за це вибачення. Мертві не потребують вибачень. Живі потребують роботи. Ця кожна хвилина простою дуже дорога життям військовослужбовців, мирних жителів, на лінії фронту, в тилу.
Некінетична війна
Із листопада 2022 року Служба безпеки України проводить обшуки церков Московського патріархату. Адже «УПЦ МП» — антиукраїнський інститут, що поширює ідеї «руского міра» в Україні через релігію і є по суті філією російської церкви. Адміністрації громад вимагають заборонити його дію на території України, щоб звільнитися від російського впливу. Андрій зазначає, що динаміка переходу від однієї парафії до іншої відбувається занадто повільно:
— Це свідчить про те, що конкретна парафія конкретного села дуже любить свого батюшку. Він хрестив дітей, внуків, і він має мешканців села й похоронити. Тобто є якась особиста прив’язка. Водночас це може бути найпатріотичніше село в області. Там може бути найпотужніший волонтерський центр. Але російське православіє — це не релігійна структура, а підрозділ держави-агресора і держави-терориста.
Андрій прирівнює «УПЦ МП» до терористичної організації, що й надалі буде пропагувати «рускій мір», якщо їй не протистояти. Адже йдеться про некінетичну війну, що відрізняється від кінетичної (яка зі снарядами, ракетами і кулями). Бо є структури, як от «УПЦ МП», що намагаються зберегтися злагодженими підрозділами, — вони досі становлять небезпеку своєю некінетичною зброєю і наративами, які там циркулюють. «УПЦ МП» має антиукраїнську позицію і поширює імперіалістичні наративи про Росію та необхідність повернення до її складу.
Демократія — сила українського народу
28 травня 2022 року на своїй фейсбук-сторінці Андрій Андрушків поділився історією військового життя.
На нічному чергуванні він познайомився з солдатом із того села, де його колеги з «Центру спільних дій» допомагають покращити культурне життя в їхній громаді. Тобто зробити так, щоб бібліотеки, клуби, кінозали були і працювали краще, не витративши на це купу грошей без видимого результату. Під час розмови Андрій зрозумів, що новий знайомий переказує своїми словами частину презентації, яку команда «Центру спільних дій» готувала для представників місцевого самоврядування Любешівської громади на Волині. Хлопець-військовий описав мотивацію до реформ, хоча він цю презентацію ніколи не бачив.
У своєму пості Андрій написав:
«Війна не те що дасть нам всім шанс, вона змусить перезапустити багато процесів в нашому житті. Ми змушені будемо по-новому подивитися на впровадження державних політик на рівні громад, ставити незручні питання і спільно діяти, щоб знайти відповідь, слухати уважно громадян, не боятися ухвалювати рішення і докладати зусиль дня їхньої комунікації. Дуже багато роботи попереду, але ще більший стимул зробити її всю для всіх нас».
Поки Андрій Андрушків у ЗСУ, він не може присвятити себе громадській роботі. Зрештою, ніхто з українців, поки у країні триває воєнний стан, не може влаштовувати протестні акції проти прийнятих державою рішень. У такому контексті існує ризик, що влада, затверджуючи закони, почне зловживати апаратом повного контролю:
— Мені би хотілося, щоб люди, які приймають зараз рішення, розуміли, що це ж все фіксується — це раз. Два — у разі чи закінчиться війна завтра, чи через рік, чи через місяць — вона точно закінчиться нашою перемогою, і до цих питань будуть повертатися. І рівень суспільної незгоди буде дуже високий. У нас є демократія, і я сподіваюся, що в нас будуть ще й ефективні суди. І ось це все дасть можливість нам спитати з політиків, з діячів, з людей, які ухвалюють рішення: що ви робили?
Під час війни в українців спільний акцент уваги — усі працюють на перемогу. У декого з’являється страх опинитися в країні з диктатурою, затьмареною перемогою у війні. Андрій дивиться на історію України в довгій перспективі:
— Після нашої перемоги суспільство саме буде вимагати вибору. І у разі, якщо влада буде намагатися щось махлювати, мені дуже шкода людей, які захочуть зробити таке махлювання. Це дуже тупо — обманювати людей, які переживуть ці жахіття війни, і будуть ще дуже довго жити в цьому ПТСРі (посттравматичний стресовий розлад. — ред.). Останнє, що можна з людиною після цього зробити — змарнувати її право. Українці не дадуть себе обманути, і відповідь буде дуже жорсткою.
Тому Андрій радить повертатися до демократичних практик, справедливих судів, розвитку в громадах охорони здоров’я, освіти, транспорту. У держави й органів місцевого самоврядування буде важливе завдання — активно залучати громадян:
— При тому, що ми теж вихідці з Радянського Союзу, у нас відбуваються вибори, у нас влада міняється на виборах. Чого, наприклад, немає в росіян — там не міняється влада. Ми маємо купу інструментів впливу, у нас багато речей змінилися шляхом прямої адвокації — і будуть ще змінюватися. Я маю сподівання, що це дуже швидко зрозуміє національна і місцева влада. Але це питання післязавтра. Станом на сьогодні — треба перемогти Росію.
Цей матеріал виходить як восьмий епізод подкасту «Стилет чи Стилос», який можна прослухати на різних платформах:
— Apple Podcasts;
— Google Podcasts;
— Spotify.
за підтримки
«Стилет чи стилос» — спільний проєкт Центру досліджень визвольного руху та Ukraїner про українців-сучасників, які долучилися до ЗСУ, щоб вибити російських окупантів із України. Партнери — студії звукозапису «20К» і «Гур-гури».
