«Крім цих людей більше нічого не маю», — як триває війна на Бахмутському напрямку

Share this...
Facebook
Twitter

Місто Бахмут на Донеччині, яке до декомунізації називалося Артемівськом, у 2014-му вже було полем протистояння між українськими Збройними силами та проросійськими бойовиками. Тоді бої тривали кілька місяців, і окупанти зрештою відступили з цього регіону. Місто з населенням понад 70 тисяч людей ці вісім років намагалося налагоджувати життя й розвиватися: тут був центр соляної промисловості, працювали низка заводів, виготовляли навіть фірмові шампанські вина. Усе кардинально змінилося після повномасштабного вторгнення РФ: через близькість до лінії розмежування з тимчасово окупованими в 2014-му територіями, вже навесні 2022 року місто залишилося без електроенергії, потерпало від обстрілів та авіаційних ударів. Станом на початок осені 2023-го практично вся забудова й інфраструктура суттєво пошкоджені або знищені, тож 99 % мешканців вже не мають куди повертатися.

Із весни 2022 року команда Ukraїner фіксує історії опору і незламності українців на звільнених територіях. Ми відвідали деокуповані міста і села Київського Полісся, Сіверщини, Слобожанщини та Причорномор’я. Понад 20 документальних відеоісторій і текстових репортажів із цих поїздок доступні на наших медіамайданчиках. Також 2023 року світ побачила збірка репортажів автора Ukraїner і постійного учасника цих поїздок Богдана Логвиненка «Деокупація. Історії опору українців. 2022». Нині ми продовжуємо фіксувати успіхи літньої кампанії 2023 року і звитяги наших оборонців одразу на кількох напрямках. У серпні наша команда відвідала населені пункти біля Бахмута, де українська армія продовжує витісняти окупантів.

Бахмут: місто-фортеця

Серію боїв за Бахмут часто називають однією з найкривавіших сторінок повномасштабної фази російсько-української війни. І небезпідставно: активні бойові дії навколо нього почалися у серпні 2022-го і тривають досі.

Перед битвою в Бахмуті український бригадний генерал Олександр Тарнавський стверджував, що на східному фронті Росія має перевагу в живій силі над Україною у співвідношенні п’ять до одного. РФ зробила це українське місто на Донеччині не лише військовою, а політичною ціллю, прагнучи досягти її за будь-яку ціну. Його окупація могла відкрити ворогу можливість захопити західніші агломерації регіону — Слов’янськ і Краматорськ. Російська влада маніпулятивно виправдовувала перед своїм народом і світом вторгнення в Україну «защітой людєй Данбаса», тому особливо акцентувала на повному «асвабаждєнії» східних регіонів. Але українські захисники зробили все, аби завадити планам агресора. Завдяки зусиллям українських оборонців, що часом було на межі людських сил, Бахмут став містом-фортецею.

Фото: Getty Images.

Ескалація боїв за Бахмут почалася у грудні 2022 року, коли окупанти підійшли впритул до нього. Велику роль у ворожих штурмах відіграла російська Приватна військова компанія «Вагнер» — терористичне збройне формування, яке комплектують найманцями і засудженими злочинцями. Зима й весна 2023-го стали періодом інтенсивних міських боїв. Ворог не шкодував ресурсів на цій ділянці, зокрема свого «гарматного м’яса». Українські ж захисники протистояли окупантам у неймовірно складних умовах ближніх боїв і тривалої загрози оточення й перекриття ліній постачання. Наприкінці травня РФ заявила, що взяла Бахмут (а точніше те, що від нього залишилося) під свій контроль. Але спершу його південно-західні околиці, а потім прилеглі висоти й менші населені пункти залишилися ділянкою інтенсивного збройного протистояння на подальші місяці.

Українська армія, атакуючи окупантів на Бахмутському напрямку, станом на кінець серпня 2023-го звільнила 44 км² території. Переважно просування відбувалося на південному фланзі міста Бахмут. Команда Ukraїner вирушила на Донеччину, щоб поспілкуватися з військовими, які брали участь у цих наступальних діях. Виїзд символічно припав на День Незалежності.

Потрапити на деокуповані позиції нам не вдалося, бо майже в кожній посадці чи окопі перебувають військові, які продовжують виконувати бойові завдання. Ворог уперто тримається за позиції, бо інакше місто може опинитися в напів оточенні. Тож ми спілкувалися з нашими захисниками на відведенні, тобто на полігонах та у прифронтових населених пунктах.

Бої на Бахмутському напрямку

Влад Шевчук із позивним Лис — командир роти у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади (ОДШбр). У лютому 2022-го він приєднався до лав Київської ТрО, а згодом перевівся до «вісімдесятки», яку вважав одним із найелітніших підрозділів у Збройних силах. Взимку бригада обороняла Бахмут, а після відходу звідти майже одразу перейшла до контратак на південному фланзі цього міста-фортеці. І ось штурмовики 80-ї ОДШБр уже кілька місяців провадять штурмові дії на південь від Бахмута й мало не щодня просуваються вперед.

Бійці кажуть, що українські штурми суттєво відрізняються від російських. Ворог робить ставку на кількість, посилаючи в наступ значно більше піхоти. Жертв у росіян украй багато, але завдяки такому безперервному тиску піхотою їм удається досягати успіху. Натомість в українських Сил оборони, як розповідає штурмовик із позивним Бан, багато часу забирає планування операції та розвідка, а сам штурм відбувається максимально обережно й контрольовано:

— Ми дуже ретельно плануємо свої дії. Є дві головні задачі: виконати бойове завдання і вберегти особовий склад. Тому в нас все планується так, щоб і завдання ми виконали, і якомога менше було втрат.

Втім, Сили оборони просуваються вперед швидше, ніж це вдавалося росіянам узимку 2022–2023.

Також ЗСУ на Бахмутському напрямку зрівнялися з ворогом за кількістю артилерії, нарешті подолавши «снарядний голод», зокрема завдяки постачанню озброєння від західних партнерів. Однак, звісно, ощадливість у використанні боєприпасів і чітке планування їх максимально ефективного застосування теж дали результат. У ворога ж, навпаки, кількість снарядів та артилерії зменшилася порівняно з першими місяцями повномасштабного вторгнення, адже, на відміну від українців, він не відчував потреби і не вмів їх економити.

День Незалежності на фронті

Із військовими, які тримають оборону на Бахмутському напрямку, нам випало поспілкуватися в дуже символічні дні — з 23 по 25 серпня, саме тоді, коли вся країна святкувала День українського прапора й День Незалежності. В ці дні на сході теж відчувалося особливе піднесення. На всіх блокпостах військові вітали зі святом нас, а ми їх. Тому захисникам Бахмутського напрямку, з якими нам вдалося поспілкуватися, ми вирішили поставити, з одного боку, дуже просте, з іншого, найважливіше питання — «Що для вас Україна?». Штурмовик 80-ї ОДШБр із позивним Алладін, родом із Луцька, що на Волині, відповідає майже миттєво:

— Україна — це рідна земля, де я народився. Тут ростуть мої діти, виросли батьки. Ні разу не був за кордоном, але й не планував виїжджати. Зате їздив по всій Україні: був у багатьох містах, бачив прекрасні краєвиди. Це душевна радість, що я українець. Я пишаюся цим.

Алладін пішов до ЗСУ добровольцем, за розподілом потрапив у «вісімдесятку». У березні 2023-го вирушив на своє перше бойове завдання в Бахмуті. Тоді, попри те, що вони бригада штурмовиків, стояли в обороні. Захист цього міста, за його словами, давався дуже тяжко: у березні воно вже було руїною, і росіяни по два-три рази за день намагалися прорвати оборону.

Після відходу з Бахмута 80-та ОДШБр одразу почала контратаки по флангах, і Алладін каже, що його бригада просувається значно краще, ніж росіяни, бо ніколи не бачив, щоб окупанти добре планували свої операції: спершу стирають все артилерією та авіацією, а потім бездумно пускають ватагу піхоти. Алладін спілкувався з російськими полоненими й каже, що вони взагалі не розуміють, навіщо перебувають тут і за що воюють. Зате ЗСУ просуваються повільно, але впевнено.

Думки Алладіна про рідну країну підхоплює Скіф — десантник із міста Приморськ, що на Приазов’ї:

— Для мене Україна — це все. Це моя батьківщина. Я за своє життя в багатьох містах України проживав. Це і Приморськ, де я народився, і Буча, і Київ. Я хочу, щоб мій маленький син жив у вільній країні. Це моя мотивація воювати. Тож для мене Україна — це все. Тут все чудове: і природа, і люди. Мені тут все подобається.

Узяв такий позивний, бо Приморськ — частина регіону, де в давнину правили скіфи. До ЗСУ приєднався не так давно, бо на початку повномасштабної війни дружина була вагітна. Коли ж народився син, він підписав контракт і за порадою приєднався до 80-ї ОДШБр. Пригадує свій перший штурм — визволення каналу Сіверський Донець-Донбас на південь від Бахмута, де було два великі бліндажі. Ворог чинив сильний спротив, але Скіф разом із іншими штурмовиками зміг зайти в них і тримати їх ще два дні, в той час як «вагнерівці» намагалися повернути втрачені позиції. Десантник, усміхаючись, додає, що завжди, коли є можливість, треба йти вперед.

Ротний із позивним Лис каже, що думки про Україну допомагають йому триматися в найтемніші часи, саме тому він відстоює зараз її незалежність тут, на фронті:

— Україна — це коли я приїжджаю з Києва на малу батьківщину — в Павлоград. Заїжджаючи туди, дивлюся на безкрайні степи та поля, і дух захоплює. Коли в мене погані часи в житті, то згадую це безкрайнє небо, простір і цей спокій, коли країна належить сама собі. Коли тут господар той, хто на ній виріс, хто її [цю землю] обробляє, хто її любить і хто за неї бореться.

Лис брав участь у російсько-українській війні ще в 2014 році як доброволець, а після початку повномасштабної фази повернувся в стрій, вступивши до київської тероборони. Згодом перевівся до 80-ї ОДШБр і став командиром роти. Коли точилися найважчі бої за Бахмут, Лис записував короткі відео з нього, показуючи, що Сили оборони тримають це місто-фортецю і нищать силу-силенну ворогів. Його контент став заспокійливим для багатьох — зараз, станом на початок осені 2023-го, цей боєць має понад 150 тисяч підписників у своєму тіктоці.

Спілкувалися ми також із бійцями 3-ї окремої штурмової бригади. Наприклад, її штурмовик із позивним Ангел після початку повномасштабної війни повернувся до України з Польщі, де працював у будівельній бригаді. Про значення для нього рідної країни розмірковує так:

— Україна — це все, що ми маємо. Це місце, де я хочу жити. Це просто серце… це друга половинка мого серця.

Каже, що після перемоги готовий залишитися на Донеччині й відбудовувати цей пошрамований росіянами регіон.

Також вдалося поговорити з бійцями 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Цей підрозділ раніше дислокувався в Маріуполі, і багато бійців родом звідти. Один із них — із промовистим позивним Сатана. До повномасштабного вторгнення він мав квартиру в Маріуполі, але зараз від неї нічого не лишилося — окупанти зрівняли його будинок із землею. Тому Сатана свій позивний «відпрацьовує» по повній, а про Україну без вагань каже:

— Україна — це моя сім’я, друзі, рідні, тепер — побратими також. Все решта, що в мене було в Україні, я втратив, бо я з Маріуполя. Тому, крім цих людей, більше нічого не маю.

Війна як вимушена рутина

Прямо за посадкою, в якій ми говорили з танкістами, місцева жінка випасала корову. Певно, для неї тепер звична справа, що сільською ґрунтівкою їздять танки. Вже більш як півтора року життя на Донеччині має зовсім новий ритм — ще більш непередбачуваний, ніж після початку війни в 2014 році.

Щодня ми поверталися зі зйомок до Краматорська, де знімали квартиру. Пам’ятаю це місто в травні минулого року, коли о п’ятій вечора на вулицях уже не було ні душі, хоча комендантська година ще не почалась. Тоді Краматорськ щодня ціпенів, очікуючи наближення ворога: стежив за боями в Лимані, що зовсім неподалік, і за просуванням армійців РФ до Сєверодонецька. Влітку російські військові зайняли лівий берег Сіверського Дінця, звідки до Краматорська залишалося 20 кілометрів. Але згодом ворога відкинули аж за Лиман на півночі, а на сході його просування так уповільнилося, що Краматорськ, який усе ще залишається найбільшим на Донеччині підконтрольним Україні містом, цілком подолав страх окупації.

Росія регулярно запускає по Краматорську ракети, прицільно нищачи житлову забудову та об’єкти критичної інфраструктури. Коли перебуваєш там, здається, що місто пережило свої найважчі часи й навчилося жити далі, пристосовуючись до нових обставин. А ще наче в ньому тепер половина населення — військові: мало не на кожній вулиці з’явилися військторги — магазини, де можна купити військовий одяг і спорядження, у центрі всюди запарковані камуфльовані зелені автівки, а в черзі до кіоску з шаурмою стоять люди у військових зелених футболках. Та неподалік від цих автівок на скейтах катаються молоді хлопці й дівчата, а на маршрутку чекає дівчина у вишиванці — сьогодні ж День Незалежності.

Багато місцевих залишилися в Краматорську або ж повернулося, коли стало зрозуміло, що російським солдатам до міста вже нізащо не дістатися. Тож, нині о п’ятій вечора центральні вулиці повні містян. До залізничного вокзалу знову приїжджають потяги з Києва, а перони та площі перед ним знову гамірні. Але, мабуть, про російський ракетний удар по цьому місцю 8 квітня 2022-го, внаслідок якого загинула 61 людина, Краматорськ пам’ятатиме завжди. Саме через цей теракт залізничне сполучення з містом зупинилося майже на 7 місяців.

Попри таку відлигу, місто все одно дихає ніби в пів сили. У багатьох будинках вікна забиті дерев’яними плитами, чимало магазинів, закладів та установ не працюють уже півтора року. Замість деяких популярних раніше місць тепер руїни.

Кілька днів, які ми провели у Краматорську, з одного боку, вселили спокій, бо тут не спиняється життя, а з іншого, лишили тривожне сум’яття, адже складно ходити вулицями міста, оминаючи спогади про криваві трагедії, вчинені тут російськими військовими. Один із них — ракетний удар по піцерії Ria Pizza, внаслідок якого загинуло 13 цивільних людей. Поряд із руїнами люди звели саморобний меморіал, розклавши один біля одного портрети загиблих. Стоячи й розглядаючи їх, чую, як позаду хтось іде. Це жінка в сірому платті і сумочкою через плече — просто проходить повз, навіть не кине оком на зруйновану піцерію. Мабуть, проходить тут щодня. Іншим разом, коли сам ішов повз Ria Pizza, помітив другу жінку, яка присіла біля одного з портретів, схиливши голову. Хотілося підійти й запитати щось, обійняти. Але стримався — страшно ятрити її рану.

за підтримки

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у межах Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Автор тексту,

Продюсер проєкту:

Віталій Побережний

Редакторка тексту:

Анна Яблучна

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Дослідниця теми:

Яна Мазепа

Фотограф:

Герман Крігер

Більдредактор:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Субтитрувальниця:

Анна Клевцова

Редакторка субтитрів:

Софія Базько

Режисер:

Микола Носок

Режисерка монтажу:

Надія Мельниченко

Оператор:

Роман Климчук

Знімальний продюсер,

Інтерв’юер:

Віталій Побережний

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Графічна дизайнерка:

Катерина Пташка

Координатор напрямку партнерств:

Мар'ян Манько

Координаторка напрямку продюсингу:

Марина Мицюк

Координаторка напрямку досліджень,

Координаторка текстового напрямку:

Яна Мазепа

Координаторка сценаристів:

Карина Пілюгіна

Координаторка операторів:

Ольга Оборіна

Координатор фотографів:

Юрій Стефаняк

Координатор режисерів монтажу:

Микола Носок

Координаторка транскрибаторів,

Координаторка субтитрувальників українськомовної версії:

Софія Базько

Головна копірайтерка:

Дарина Мудрак

Координаторка контент-менеджерів:

Катерина Юзефик

Координаторка напрямку дизайну:

Катерина Пташка

Керівниця з маркетингу та комунікацій:

Тетяна Франчук

Координаторка соцмереж:

Анастасія Гнатюк

Менеджер із комерційних партнерств:

Олексій Оліяр

Операційна менеджерка:

Людмила Кучер

Фінансова спеціалістка:

Катерина Данилюк

Юрист:

Олександр Лютий

Бухгалтерка:

Наталія Тафратова

Катерина Смук

Анна Костюк

Архіваріуска:

Вікторія Будун

Ukraїner підтримують

Стати партнером

Слідкуй за експедицією