Бамберг. Емігрувати в Україну

2 жовтня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

Отець Богдан Пушкар протягом 20 років опікувався греко-католицькою парафією св. Миколая, що стала центром об’єднання українців у баварському місті Бамберг у Німеччині. Його родина постраждала від операції «Вісла», Богдан народився в Польщі, а згодом переїхав до Німеччини, де завершив навчання у духовній семінарії. Починаючи ще з 1990-х років, Отець Богдан збирав по всій Німеччині гуманітарну допомогу для України, передавав обладнання в українські лікарні, навчальні заклади та з 2014 року — у зону бойових дій. А нещодавно вирішив повернутися на свою історичну батьківщину – переїхати до України.

Коли почалася російсько-українська війна, отець розіслав листи до медичних закладів, органів місцевого самоврядування та приватних підприємців у Німеччині з проханням допомогти українським бійцям та постраждалим. Збирав геть усе, що могло знадобитися: від медикаментів та меблів до реанімобілів та цілих операційних кімнат. За цей час до України було надіслано понад дві сотні тонн гуманітарної допомоги. Отець Богдан також згуртував навколо парафії українську громаду та заохотив парафіяльне студентство створити громадську організацію. Навесні 2020 року Богдан Пушкар отримав статус закордонного Українця та планує переїзд до України. Ця історія про життя і служіння українця поза межами України, але для неї.

Дитинство

Богдан Пушкар народився в українській родині у селі Генриково, розташованому на землях колишньої Східної Пруссії, які після Другої світової війни перейшли до Польщі. У Генриково його батьків переселили під час операції «Вісла» з українського села Вербиця, що на польсько-українському кордоні.

Операція «Вісла»
Масова примусова депортація українців з їхніх етнічних територій, — Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини, — на території у західній та північній частині Польщі, що до 1945 року належали Німеччині.

Отець Богдан згадує, що під час пацифікації (урядової політики, спрямованої на насильницьке утихомирення локалізованих етносів. — ред.) Вербиці загинули десятки людей, багатьох було заарештовано. 1947 року село Вербицю спустошили й зруйнували. Про існування одного із найстаріших поселень в українському етнічному регіоні Надсяння нагадує відреставрований цвинтар, запустілий маєток та фундамент колишньої церкви.

— Моїх дідів, моїх батьків вигнали з цих земель. В худоб’ячих вагонах переселили їх до земель, в яких, як вигнали німців, осталися порожні місця.

Серед арештованих під час операції «Вісла» селян був також рідний дядько і водночас хрещений отця Богдана:

— Татів брат Василь повернувся з тюрми, бо він був у відділі самооборони села. І його посадили в тюрму після того, як виселяли. Практично він в якихось боях не брав участі, але був у відділі самооборони, бо треба було захищати село.

З Генриково сім’я перебралася у польське село Ружанець. де батьки майбутнього священника перейняли невеличку ферму та почали займатися сільським господарством. Богдана виховували українцем, в сім’ї плекали українську мову і звичаї. Він каже, що у час, коли переселених українців всіляко намагалися ополячити, родина Пушкарів берегла і цінувала свою ідентичність.

— Я зі своїми батьками не розмовляв ніякою іншою мовою, крім української. Я продовжую це спілкування зі своїми дітьми. Коли мене в сучасній Україні пробують називати поляком, мені це образливо, бо я ніколи поляком не був. У мене є польський паспорт, але так воно історично склалося, що я того польського громадянства ніколи не просив, воно мені було нав’язане.

Шлях до священства

Богдан Пушкар згадує, що покликання священника зацікавило його ще в дитячі роки:

— До нашої парафії прийшов працювати молодий священник після семінарії (пізніше єпископ вроцлавсько-гданський), який вмів захопити своєю харизмою, підходом, якимось пасторальним ореолом. Він нас, молодих хлопців, захопив: багато хто пішов в духовні семінарії, щоб якраз служити в такому Господньому винограднику. І я з перспективи тепер часу вважаю, що цей мій вибір був правильний.

Після закінчення середньої школи Богдан Пушкар протягом року працював на заводі, а потім вступив до Люблінської духовної семінарії. Там він провчився чотири роки та переїхав до Мюнхена, де закінчив навчання. Семінарист працював складачем у церковному видавництві, набирав тексти для церковних газет, допомагав друкувати книги та мріяв про душпастирство та дияконське свячення (обряд переведення у перший сан священства. — ред.), але згоди на це йому не давали.

— У структурах римо-католицької церкви потрібно було чекати п’ять років на якесь перше вільне місце.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

У Мюнхені Богдан Пушкар познайомився з прибічниками Української головної визвольної ради (УГВР) — органу, що в 1940-х роках керував українським визвольним рухом. Тоді ж почав працювати у місячнику «Сучасність» — журналі про літературу, мистецтво та суспільне життя, який видавала українська інтелігенція в діаспорі. За час роботи у видавництві семінарист співпрацював з багатьма видатними українцями, серед яких: письменник, журналіст і композитор Роман Купчинський, літературознавець і редактор Іван Кошелівець та славіст-мовознавець Юрій Шевельов.

Редколегія журналу прагнула створити в Мюнхені групу студентів-вихідців зі Східної Європи, які б розповсюджували самвидав (видавані поза цензурою підпільні листівки, книжки тощо. — ред.) по той бік «залізної завіси». Разом із журналом, під обкладинками на кшталт «Боротьба радянської влади з буржуазним націоналізмом» передавали «Історію України» Івана Крип’якевича, релігійну літературу та твори українських письменників.

Залізна завіса
Ізоляція країн «соціалістичного табору» від капіталістичних західних країн у другій половині XX ст.

— Якщо була група старших німців, які їхали у Чехію, треба було знайти людину, яка б погодилася взяти сумку, щоб перевезти через кордон. Митний контроль відбувався вибірково. Як воно попалося під контроль, то пропадало все. А якщо вони переїхали кордон щасливо, то їхнім обов’язком було тільки віднести в якийсь храм, і тоді люди розбирали все.

Під час «перебудови», щойно з’явилася можливість, Богдан Пушкар звернувся до тодішнього львівського митрополита Володимира Стернюка з проханням висвятити його в диякони, а згодом провести ієрейське свячення (обряд переведення у другий сан священства. — ред.). У 1990 році отця Богдана висвятили та зарахували до Львівської ієпархії, до якої він належить і сьогодні. Утім, після повернення до Німеччини отець Богдан так і не отримав парафію. Він ще 10 років пропрацював на будівництві, аж поки у 2000 році не став настоятелем церкви св. Миколая у Бамберзі.

Перебудова
Сукупність реформ, що проводилися в СРСР у 1985–1991 роках.

— Не будучи священником, я б не міг себе так реалізувати, як це зможу робити тепер, хоч я в житті багато чим займався. Але от якраз це (священство. — ред.) дає мені почуття насичення, наснаги, виповнення того покликання, що я маю виконувати.

Діаспора

У Німеччині отець Богдан разом з іншими представниками діаспори прагнув плекати і підтримувати українську культуру, щоб мати змогу передати її нащадкам.

— Для нас було ясно, що доля України буде вирішуватись в Україні, але потрібно було максимально зберегти для дальших поколінь оті надбання: літературу, історію. Я вважаю, що ми як українці повинні бути послами української культури, українських інтересів в тій же Німеччині, поважаючи, закони, культуру, звичаї цього народу, серед якого ми живемо. Я німцям вдячний за те, що дозволили мені тут проживати, але ця вдячність не є аж така велика, щоб я міг поступитися любов’ю до свого народу, до своєї культури.

Отець Богдан Пушкар розмірковує над змінами менталітету української діаспори: якщо в часи його молодості українці в Німеччині прагнули створити бодай «маленький шматочок України», засновували українські школи та гуртувалися у спільноти, то нині українські емігранти намагаються асимілюватися. Отець вважає, що українська інтелігенція має спрямувати всі сили на виховання української ідентичності у наступних поколіннях, і це — довгострокова стратегія.

Недільна школа при парафії УГКЦ св. Миколая у Бамберзі

Share this...
Facebook
Twitter

Недільна школа при парафії УГКЦ св. Миколая у Бамберзі

Share this...
Facebook
Twitter

Недільна школа при парафії УГКЦ св. Миколая у Бамберзі

Share this...
Facebook
Twitter

Попри все, отець Богдан покладає великі надії на покоління, яке починає ідентифікувати себе з Україною, стає носієми її культури та потрохи звільняється від потреби асимілюватися та адаптуватися.

— Дякувати Богу, оце молоде покоління 22+ стає іншим. У мене таке відчуття, що вони посмакували вже свободи і хочуть для себе будувати якусь нормальну, цивілізовану державу.

Хоч отець Богдан вперше побував в Україні лише у 1990 році, він ніколи не вважав себе кимось іншим, крім як українцем. Свій час та ресурси він скеровує на допомогу українцям: крім масштабної волонтерської діяльності, він приймає тих, хто цього потребує, у своїй оселі, допомагає українським студентам в Німеччині з житлом.

— Я не вважаю себе асимільованим. Я вважаю, що я зберіг свою ідентичність, що в мене є нормальні адекватні відносини з місцевими людьми, з громадянами Німеччини, але про асиміляцію не може бути мови.

З початком пандемії COVID-19 і запровадженням карантину отець організував акцію підтримки українських студентів, які втратили можливість підробітку. Він зібрав кошти, аби допомогти студентам оплачувати проживання в гуртожитку, а також звернувся до місцевої пекарні з проханням передавати їм випічку, що не продалася до кінця дня.

Українська греко-католицька парафія в Бамберзі

Богдан Пушкар розповідає, що у 2005 році римо-католицький храм у Бамберзі передали українській греко-католицькій парафії св. Миколая. Відтак будівлю переоблаштували відповідно до всіх канонів обряду. Для цього отець Богдан запросив двох іконописців зі Львова, Маркіяна Мартинюка і Юрія Миська. Вони розписали стіни у техніці фреско-секко, для якої використовують пігменти, вапно, пісок і воду.

— Якщо спостерігати за тими зображеннями, то фреска віддає такий ефект ніби глибінь, що це не є плоске зображення. Якщо подивитися на цей фон, то тут, може, 15-18 шарів фарби. Ті фрески тут серед мистецтвознавців вважаються дуже вдалими, це така прикраса для містечка Бамберг.

Сьогодні богослужіння у храмі проводять три церковні громади: Українська Греко-католицька парафія св. Миколая, румунська Православна парафія св. Параскевії та сербська православна парафія. Парафіяни храму св. Миколая дуже люблять свого настоятеля, адже він завжди готовий допомогти, підтримати та навіть нагодувати парафіяльним шашликом.

— Парафіяльний шашлик вже традиційно виготовляється з нагоди наших гуманітарних трансферів. Приходять волонтери, щоб допомогти вантажити. Треба людей годувати, значить, треба було навчитися. Я і борщ варив, 40-60 літрів, і все з’їдали. Якщо вкладеш трошки серця до всього, що робиш, то воно і виходить.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Після 20 років служіння у Бамберзі отець Богдан готує свого наступника — молодого священника, який теж належить до Львівської архиєпархії. Отець Богдан готується передати йому всі свої обов’язки та права, а разом з ними — й усі волонтерські здобутки. Проте він дуже хоче, щоб майбутній настоятель знайшов свій шлях та зміг себе проявити, тож дає йому повну свободу та обіцяє будь-що допомогти порадою.

— Думаю, двадцять років на одній парафії — це достатньо, щоб вже почати робити щось інше. І то краще іти з якогось посту, коли тебе всі люблять, тебе поважають, аніж якщо будуть вже з нетерпіннями чекати, коли ти вже ступишся.

Гуманітарна допомога Україні

Отець Богдан вже понад 20 років постачає гуманітарну допомогу до України. Його волонтерська діяльність почалася ще в 1990-ті з перевезення одягу, взуття, меблів та сільськогосподарської техніки. Згодом почали передавати й медичне обладнання: рентген- та УЗД-апарати, операційні столи, лікарняні ліжка та матраци. Через великий попит возять усе, що можуть, навіть продукти харчування. Одного разу отець Богдан відправив пилораму, а іншого — медичний апарат, якого в Україні тоді ще не було:

— Я забрав 600 кг інструментарію. Передали в Київ, в інститут нейрохірургії, то лікарі прийшли і кажуть: «Ми знали, що такий інструмент є, але я його перший раз в руках тримаю!». Передали також інституту, який опіками займається, таку вакуумну помпу. Вона закладається на рану, яка важко гоїться, і витягає мертві клітини, мікроби і все інше. І воно дуже потрібне є.

За роки волонтерства отець Богдан налагодив багато контактів. Він особисто знайомий з представниками місцевої влади, співпрацює зі школами, університетами, клініками та приватними установами. До отця часто звертаються з проханнями та пропозиціями відправити різноманітне обладнання, речі та продукти.

— Тут спрацьовує оперативність. Вам написали електронного листа чи подзвонили, і ви маєте того ж чи наступного дня відповісти: «Добре, я забираю». Тоді треба оперативно знайти фуру, яка за якісь адекватні кошти може перевезти це в Україну. І тільки так можна це робити.

Бамберзька архиєпархія римо-католицької церкви передала отцеві Богдану для його потреб склад. Тут він зберігає та готує до завантаження усі речі, які отримує від німецьких установ та організацій. На складі можна знайти і пічки для обігріву, і навантажувачі, і навіть реабілітаційні тренажери.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

На початку своєї волонтерської діяльності отець Богдан намагався самостійно відслідковувати всі відправки та контролювати розподіл. Але з часом гуманітарної допомоги стало дуже багато, тому отець вирішив делегувати процес розподілення локальним українським організаціям. Уся гуманітарна допомога розподіляється вже в Україні, тож ні отець, ні жертводавці часто не знають, куди саме перейде допомога.

— На початку я ще старався якось тримати контроль. Це мені не вдалося, це завеликий об’єм: і тут збирати, і там розподіляти. Отже, ми маємо в Україні нашу партнерську організацію, то є Міжнародна асоціація підтримки України.

З початком російсько-української війни у 2014 році отець та його парафіяни не могли залишатися осторонь і активно передавали гуманітарну допомогу на Схід, в зону проведення бойових дій. Тоді на першому місці було медичне обладнання, медикаменти, перев’язувальні матеріали та реанімобілі.

— Можна було б думати, що я як священник мав би в першу чергу допомагати церковним структурам. (Однак) у мене на першому місці стоїть допомога армії, бо не буде армії — не буде України. Запорукою чи гарантом самостійності України є виключно українська армія.

Попит на волонтерів завжди великий, адже самотужки привозити та вантажити таку кількість обладнання надзвичайно складно. Отцеві допомагають його друзі та парафіяни, а нещодавно на склад передали навантажувач, що значно полегшило роботу волонтерам. Отець пригадує, що в 2014 році, коли тільки почалася війна, охочих допомогти українцям було дуже багато. І хоча зараз їхня кількість дещо зменшилася, волонтерська діяльність отця Богдана не скидає обертів.

Навесні 2020 року Богдан Пушкар отримав статус закордонного українця, що не змінює основного громадянства і має оновлюватися кожні 10 років. Після свого виходу на пенсію та передачі парафії молодому священникові він планує переїзд до України.

— Мій друг отець Севастіян Дмитрух якраз організовує музей сакрального мистецтва Львівської архиєпархії. Думаю, я буду йому допомагати. Я офіційно буду рахуватися пенсіонером, але буду працювати, на що буду мати бажання. Під ніякий диктат я більше своєї голови не підставлю, бо свобода мені більш ціниться. Більшість моїх друзів в Україні. А України другої не буде. З цеї, яка вона є, її треба змінювати, перетворювати.

Отець Богдан продовжуватиме свою працю для України та українців. Зізнається, що без цього не уявляє свого життя і радіє, що зміг реалізувати себе як священнослужитель та українець. Отець вдячний за те, що його життя складається саме так, за те, що завжди був в оточенні однодумців і мав змогу втілити свої задуми.

— У всіх проєктах я бачив себе як частинку одного цілого. До мене хтось трудився і після мене мають прийти люди і ввійти в мою роботу. Не можна забирати з собою свого напрацювання. Думаю, мені вдалося зробити, щоб не все було зав’язане тільки на священнику. Вдалося знайти однодумців, тих молодих людей, які змогли виконувати роботу таку суспільну, і політичну, і церковну. Оце моє найбільше надбання, я так вважаю.

за підтримки

Німецько-український проект реалізовано у співпраці з ГО «Ательє культури та спорту» та за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам‘ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ). Автор несе відповідальність за зміст.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Марта Слобода

Редакторка:

Софія-Ольга Кунгурцева

Коректорка:

Олена Логвиненко

Продюсерка:

Катя Акварельна

Карина Пілюгіна

Наталка Панченко

Асистентка продюсера:

Ксенія Фукс

Євгенія Лисак

Інтерв’юерка:

Ольга Войтович

Сценарист:

Микола Безкровний

Фотограф:

Олексій Шерепенко

Фотографиня:

Катя Акварельна

Операторка:

Анна Савчук

Оператор:

Павло Пашко

Сергій Коровайний

Режисер монтажу:

Дмитро Бартош

Режисерка монтажу:

Ліза Літвіненко

Режисер:

Микола Носок

Василь Гошовський

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Віталій Кравченко

Транскрибаторка:

Крісті Кравченко

Софія Базько

Олександра Костьо

Діана Стукан

Ukrainer підтримують

Стати партнером

Слідкуй за експедицією