Внутрішні протиріччя від двомовності: досвід українців

Іноді можна почути таку думку: що більше мов людина знає, то розумово багатшою вона є. Однак це не зовсім справедливе твердження, якщо одну з мов нав’язували протягом століть, щоб витіснити іншу. Чимало українців, які називають себе російськомовними, по суті зросійщені. Білінгвізм (двомовність) став звичною ситуацією в українському суспільстві, хоча насправді з намаганням уживати дві й більше мови пов’язано багато ментальних процесів, не завжди належно осмислених і проговорених.

У цій статті ми розповімо історії двомовних українців, які на певний час перейшли на російську, але згодом повернулися до рідної мови: чому вони перейшли, що відчували та з якими труднощами зіткнулися. Також разом із психологами розглянемо, як вибір мови впливає на нашу свідомість, що викликає внутрішні протиріччя в людей, які змінюють мову спілкування, як їх подолати й досягти гармонії із собою.

Мовна ситуація в Україні в роки незалежності

Ми не завжди над цим замислюємося, але мова в суспільстві виконує важливі функції, зокрема: комунікативну (забезпечує спілкування), когнітивну (репрезентує та структурує свідомість), акумулятивну (допомагає накопичувати інформацію), естетичну (є засобом створення художніх творів), інтегративну (об’єднує націю чи етнічно-культурну групу), самопрезентації особи (за її допомогою індивід представляє себе суспільству як особистість).

В українському суспільстві ці функції виконують одразу дві мови, що характерно для більшості країн, що були в складі Радянського Союзу. Там, крім мов корінних націй, широко використовують російську — мову тодішнього імперського центру, яку тривалий час насаджувала влада.

Внаслідок русифікації з’явилося багато російськомовних родин серед етнічних українців. Російська стала першою мовою для їхніх дітей. Науковець і політолог Валентин Бушанський пояснює це так: «У батьків російськомовних українців було, надане радянським режимом, право відкараскатися від національних традицій задля зручності соціальної адаптації. І вони цим правом скористалися». Звісно, це негативно позначилося на тому, яка кількість українців в Україні в роки незалежності спілкується мовою своєї нації.

За результатами соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України у 2010 році кількість сімей, які в побуті розмовляють українською, складала 41,7 %, російською — 34,9 %, українською та російською (залежно від обставин) — 22,1 %. Наприкінці 2021 року кількість україномовних сімей збільшилася до 48 %, а російськомовних зменшилася до 26 %.

Українці можуть мати різні політичні вподобання, ментальність, віросповідання тощо, але мають об’єднатися, щоб зберегти свою культурну ідентичність. А що ж може об’єднати краще, ніж мова? На думку доктора соціологічних наук Миколи Шульги, унікальність нашого випадку соціокультурної консолідації (згуртування) полягає саме в тому, що взаєморозуміння має бути досягнуто в межах однієї етнічної спільноти, адже переважну більшість населення складають саме українці. Іншу ситуацію бачимо в країнах, які були територіально об’єднані внаслідок певних історичних процесів, як, наприклад, Швейцарія, яка складається з кантонів, що в минулому були окремими суверенними державами зі своїми культурними й мовними особливостями. Саме тому у Швейцарії чотири державні мови — німецька, французька, італійська та романшська. Відмінна від української ситуація й у тих країнах, які сформувались і розвивалися переважно завдяки міграційним процесам, як-от США, де представники різних національностей обрали для себе одну мову спілкування — англійську.

Досвід українців, які виросли у двомовному середовищі

Теорія білінгвізму каже, що першою для людини є та мова, яка була засвоєна раніше, а найбільш укоріненою та, що засвоєна найглибше й вимагає найменших мисленнєвих зусиль. Зазвичай людина віддає перевагу найглибше укоріненій, але в окремих сферах застосування може домінувати мова з меншим ступенем укорінення.

Білінгвізм буває природний і штучний. Якщо людина з народження до 5–7 років перебуває у двомовному середовищі, то це природний білінгвізм. Такий період визначають, оскільки саме в цей час дитина засвоює звуки тих мов, які потім зможе відтворювати. У такому випадку обидві мови стають для неї першими.

Олександр народився в місті Зміїв на Слобожанщині. Зараз йому 27 років. Як і багато українців, хлопець провів дитинство й підлітковий вік у двомовному середовищі:

— Сам я з дитинства багато читав, і більшість книг була російською мовою, тому я її знав не гірше, ніж українську, а, можливо, навіть і краще. З появою інтернету (приблизно 9-й клас) переписуватися в соціальних мережах почав російською мовою, хоча розмовляв і далі суржиком.

Росія за допомогою м’якої сили тривалий час маніпулювала рішеннями й політичними преференціями в Україні, щоби безпосередньо впливати на культуру та внутрішню політику. Одним із наслідків цього стало домінування російської мови на українському книговидавничому ринку і значна частка імпорту книг з Росії. Це все відбувалося всупереч Конституції України, адже громадянин України не зобов’язаний володіти іншими мовами, крім державної. До того ж багато книг російською мовою залишилося в домашніх колекціях українських родин і бібліотеках ще із часів Радянського Союзу.

Олександр повністю перейшов на російську в 17 років, коли вступив до університету в Харкові. Він розповів, що зміна мови загалом далася йому легко, але в оточенні сім’ї та друзів з рідного міста ще близько року продовжував спілкуватися суржиком.

Якщо людина вивчає спочатку одну мову, а потім другу, то це вже штучний білінгвізм. Єлизавета із села Гаврилівка, що на Подніпров’ї та Запоріжжі, розповідає, як сприймала російську мову в дитинстві:

— Розмовляти російською у нас в селі означало бути «городскім», себто «крутим». Російською в селі могли розмовляти «привілейовані» групи, тобто ті, що приїхали в гості з міст (не дивно, чому українська у деяких асоціюється з «сільською» та «смішною» мовою). Жителі села, що хотіли розмовляти російською, вважались позерами та підлягали насмішкам. У дитинстві я чомусь заздрила тим, хто розмовляв російською, бо це значить, що вони народилися в місті.

Росія штучно створювала розбіжності між містами й селами, намагаючись створити образ села як менш престижного і гіршого порівняно з містом. Іще радянська русифікаторська політика створила враження, ніби село є місцем, якого варто соромитися. Як і української мови, якою здебільшого говорять у селах. Однак насправді село — невіддільна частина нашої культурної спадщини й історії. Саме село є місцем, де збереглися традиції, народні звичаї, діалекти, які збагачують культурне різноманіття нашої нації.

Важливо зрозуміти, що різниця між містом і селом — це просто суспільний конструкт. Обидва середовища важливі для розвитку нашого суспільства.

Зараз Єлизаветі 21 рік, вона мешкає в місті Кременчук на Полтавщині. На другу мову вона перейшла ще в 16:

— Перейшла на російську (моментами, тобто іноді я говорила російською, іноді просто суржиком) після вступу до університету в Києві, бо загалом міста русифіковані.

Психологиня Наталія Кулинич пояснює такий поділ на «свій — чужий», сприйняття російської мови в україномовних селах і перехід на російську після переїзду в місто так:

— Набувати якостей привілейованих груп або більшості своєї групи досить природно для людини. З точки зору еволюції наш мозок досі розраховує на небезпеки з первісної доби. Тобто в первісну добу відрізнятись означало небезпеку — бути вигнаним з групи й загинути.

Також вона наголошує на тому, що умови, які спонукають людей асоціювати себе з «вищою соціальною групою», задовольняють їхні потреби у відчутті належності, безпеки й поваги. Вони можуть відрізнятись у різних культурах. У нашому випадку такими умовами можуть бути мова, національність чи місце народження. Це також можна назвати конформізмом, який допомагає вижити в суспільстві.

На певний час зросійщена частина українського суспільства дійсно відчувала себе привілейованою саме через насадження російської мови та пригнічення тих, хто протистояв цьому. Наслідки такої мовної політики були настільки серйозними, що досвід утисків української мови мають навіть ті українці, які народилися в незалежній Україні.

Значний вплив на засвоєння мов мають соціальні контексти. Вони можуть бути неформальними (сім’я і друзі) та формальними (навчання чи робота). Як правило, дитина опановує першу мову саме в родині. Друга мова вкорінюється, коли сфери й тривалість її використання розширюються.

Олександр зі Змієва почав спілкуватися російською в Харкові, бо це була мова освітнього процесу в його університеті — нею подавали навчальний матеріал викладачі, нею була написана література, яку вони рекомендували. Свої студентські роботи, проте, продовжував писати українською. Він згадує, що перехід на російську не викликав у нього особливих емоцій:

— Перехід на російську був просто питанням зручності й адаптації до тієї соціальної групи, в яку потрапив, вступивши в університет. На різних роботах спілкувався теж російською, бо звик за 5 років, а на одній роботі була така умова — спілкуватися лише російською.

На те, що Олександр повернувся до рідної мови, було дві причини: його дівчина, яка говорить лише українською, і повномасштабне вторгнення Росії. Хлопець помітив, що цей перехід, на відміну від першого, став для нього складним, оскільки до цього він майже 10 років спілкувався російською:

— Перехід був дуже поступовим, через суржик. Українську мову мені довелося згадувати та вчити заново, оскільки я навіть англійською спілкувався частіше. Дуже допомогло саме те, що я знову опинився в українськомовному середовищі, бо якби всі навколо продовжували говорити російською, я, мабуть, не зміг би перейти.

Олександр зазначає, що саме цей процес відволікав його від депресивних думок, неприємних новин, звуків вибухів і питання «Що робити далі?», яке постійно виникало в думках. Він називає перехід на українську одним із інструментів адаптації до реалій сучасної війни Росії проти України:

— Змінилося, звісно, і ставлення до мови. Тепер це питання самоідентифікації та бажання протиставити себе тій недокраїні, яка східніше нас знаходиться, а не просто питання зручності, як це було раніше.

Психологиня Наталія Кулинич вказує на те, що наше оточення й навколишній світ впливають і на вибір мови, якою ми говоримо. Однак цей процес не зупиняється з віком, а продовжується, особливо при білінгвізмі:

— Наші сприйняття та поведінку формує контекст, у якому ми є. Зростаючи, ми вивчаємо ту мову, якої нас вчать і якої навколо більше. Ту, яка допоможе нам найкраще соціально взаємодіяти із середовищем, сім’єю та іншими колами соціуму.

Потім у двомовних людей закріплюється та вдосконалюється мова, яку вони також використовують у певних сферах життя. Цьому сприяють внутрішні й зовнішні чинники. Зовнішніми можна назвати людей навколо й контекст часу, а внутрішніми — власні цінності й мотиви. Для сильної внутрішньої мотивації мають бути відповідні цінності чи усвідомлення всього контексту.

Українці, які перебувають у процесі переходу на українську мову й не відчувають достатньої мотивації, можуть поцікавитись історією рідної мови — її унікальними особливостями та штучними обмеженнями, які на неї накладали Російська імперія та СРСР. Вивчення історії рідної мови може розкрити багато цікавих фактів і сприяти усвідомленню її ролі у формуванні національної ідентичності. Звернення до періодів, коли українську мову пригнічували чи забороняли, допоможуть усвідомити важливість її збереження й активного використання.

Якщо мовне середовище людини неунормоване, тобто немає чіткого поділу на сфери використання мов, то вона може несвідомо змішувати лексичні та граматичні елементи цих мов. Яскраві приклади — жуаль (французька + англійська) у канадській провінції Квебек, патва (англійська + мови західної Африки) на Ямайці, піджин (англійська + йоруба, іґбо) у Нігерії, трасянка (білоруська + російська) в Білорусі й суржик (українська + російська) в Україні.

Послідовне змішування української та російської мов — це один з ефективних механізмів і наслідків мовної політики Росії в Україні. Сучасні лінгвісти, зокрема Лариса Масенко, датують появу суржику кінцем XVII — початком XVIII століття, адже саме в цей час імперська асиміляційна політика перервала розвиток староукраїнської писемної традиції на підконтрольній їй території України.

Коли змішування мов відбувається в суспільстві системно, то наступне покоління вже може використовувати переважно суржик замість унормованої мови. Олександр із міста Зміїв, як і багато українців, у дитинстві чув переважно саме його:

— У моїй родині всі спілкувалися суржиком з різним співвідношенням українських і російських слів. Прабабуся і прадід, наприклад, більше використовували саме українських, бабуся та мама — російських. У школі теж спілкувалися переважно суржиком.

Аналогічна ситуація була в оточенні Єлизавети із села Гаврилівка:

— Родина завжди спілкувалася суржиком, у якому переважала українська. Поза домом, оскільки я проживала в селі, все моє оточення говорило суржиком.

За словами Лариси Масенко, суржик може мати різні вияви навіть в однієї людини, а співвідношення між українськими й російськими словами залежить від того, з ким вона спілкується і в якій ситуації.

Загалом суржик являє собою порушення мовної норми та призводить до деформації української мови. Він підриває цілісність мовної системи, знижує якість комунікації, може негативно впливати на мовну самосвідомість і культурну ідентичність українців. Суржик можна вживати з певною стилістичною метою, наприклад у художніх творах, однак у мовленні варто віддавати перевагу саме літературній українській мові. Це сприятиме зміцненню мовної ідентичності, розвитку українського суспільства, а також збереженню культурної спадщини.

Когнітивний дисонанс у білінгвів

Якщо людина користується двома мовами по черзі, вона постійно перемикається між різними мовними системами. Водночас у її психіці відбувається перемикання мовних кодів, що може викликати когнітивний дисонанс — внутрішній психічний конфлікт, який виникає, коли наші попередні уявлення не узгоджуються з новою інформацією чи дійсністю.

Проявляється когнітивний дисонанс по-різному, зокрема, коли людина:

– знецінює значення явища, що спричиняє дисонанс. Наприклад, каже, що мова не має значення;
– шукає або інтерпретує інформацію так, щоб вона підтверджувала її переконання. Наприклад, використовує лише ті джерела інформації, у яких скажуть те, що вона хоче почути;
– уникає ситуацій, які викликають дисонанс. Наприклад, не хоче знати, що використовуючи мову іншої країни в повсякденному житті (за умови перебування в Україні), вона у більшості випадків сприяє занепаду мови своєї Батьківщини;
– створює соціальне прикриття, щоб зменшити провину. Наприклад, постійно повторює, що на фронті є російськомовні українські військові.

Щоб позбутися внутрішнього конфлікту, психологиня Наталія Кулинич радить переосмислити ситуацію, поставивши собі запитання, на кшталт: «Чи робить те, що було, мене поганим?», «Скільки моєї відповідальності за це?». Дорослим, на відміну від дітей, доступне таке самоусвідомлення. Також вона застерігає від хибних висновків:

— Не робити висновку про все «я» з одного аспекту. Те, що я можу змінити свою думку, дізнатися щось нове, не робить мене поганим, навпаки — розширює, збільшує, укріплює мене як особистість.

Психотерапевтка Євгенія Стрілецька, яка на собі відчула всі психологічні перешкоди переходу на українську мову, наголошує на необхідності пропрацювати момент прощання зі своєю старою мовною ідентичністю та відокремитися від російської мови, щоб не запускати знову відповідні нейронні мережі.

Треба прийняти той факт, що ми не досконалі, наша поведінка й вибір мови у певний період могли бути суперечливими, але докоряти собі через це не варто. Не потрібно створювати для себе зручні уявлення, що не дозволяють сприймати нову інформацію, змінювати свої рішення й ставлення. Важливо бути відкритими до нових знань, зокрема це стосується вивчення та вдосконалення української мови. Така робота над собою допоможе подолати відчуття когнітивного дисонансу, яке виникає під час зміни мови спілкування.