Share this...
Facebook
Twitter

Українські болгари сьогодні є однією з найчисленніших спільнот, які свого часу переселилися на землі сучасної Бессарабії, Таврії, Приазов’я та Причорномор’я. Разом із албанцями та гагаузами вони заснували чимало поселень, де нині компактно проживають, спілкуються численними діалектами болгарської мови та зберігають власну культуру.

Переважна більшість українських болгар мешкає на Бессарабії. Найбільше болгарське село Бессарабії — Криничне (болг. Чушмелій). Його заснували 1813 року ті болгари, які переселилися на терени сучасної України з північно-східної Болгарії, з округу Шумен. До 40-х років ХХ ст. село називалося Чешма-Варуіта (рум. Cișmeaua-Văruită, «огороджене камінням та побілене»), після чого отримало назву Криничне.

Село розташоване на березі найбільшого природного озера України — Ялпуга. Води озера насичують ґрунт та роблять його придатним для двох основних занять місцевих жителів: вирощування арбажеку (цибулі-сіянки) та виноробства. І те і те криничани роблять вже не лише у домашньому, а й у промисловому масштабі.

У місті Болград, заснованому болгарськими переселенцями у 1821 році, дев’ятий рік поспіль проходить міжнародний фестиваль вина та бессарабської кухні Bolgrad Wine Fest, куди приїздять винороби з різних куточків України, а також гості та учасники з Болгарії та Молдови.

Марія та Валерій. Вино та кухня

Цікаво, що нинішнє стійке асоціювання бессарабських болгар з виноробством як основним родом занять — тенденція відносно нова. Виноробство не було традиційним для болгар України, щойно вони заселили Бессарабію. Тоді вони займалися здебільшого тваринництвом, пізніше — землеробством. Традиція робити вино виникла вже через століття, коли покоління звикли до нових країв та змогли тут облаштуватися.

У Криничному є не лише домашні винарні, а й великі промислові. Винарню «Колоніст», де виробляють вино для українського ринку та на експорт, у 2005 році заснував криничанин Іван Плачков, що має болгарське коріння, як і багато його колег-виноробів.

Марія та Валерій Желяскови — подружжя виноробів, яке має домашню винарню. Реалізовувати своє вино вони почали лише нещодавно, а до того експериментували із сортами винограду та шукали ідеальну технологію виготовлення. Кажуть, вони й досі в пошуках. Утриматися від того, аби не перетворювати виноградний сік на вино, у Криничному складно. Марія розповідає:

— У кожному дворі є вино: у різній кількості, з різними смаками. Якщо ти заходиш в будинок, а там немає вина, то це — не болгарин. У справжнього болгарина має бути червоне хороше — терпке і смачне — вино.

Процес виготовлення вина, розповідають Желяскови, такий: спершу грона винограду на спеціальному станку відділяють від гілочок. Якщо цього не зробити, вино матиме гіркуватий присмак. Далі виноград чавлять у виноробному пресі (тясці), змішують з іншими ягодами та заливають отриману рідину (мезгу) у бочку, де вона бродить три-чотири дні. Перед тим як виливати відціджений виноградний сік у бочки, де він буде бродити далі, подружжя віддає його на експертизу: чи годиться він для виготовлення вина.

Після того як вино остаточно вибродить, Марія та Валерій переливають його у скляні пляшки. Кажуть, що це найкраща посудина для зберігання. Через 40 днів треба перелити його в нову ємність. Так воно може стояти кілька років.

Серед вин, які виробляють Желяскови, — Сапераві, Каберне, Одеське Чорне, Шардоне, Аліготе та інші. Після того як Марія та Валерій вперше представили свої вина на міжнародному фестивалі вина Bolgrad Wine Fest, їх почали купувати регулярно:

— Спочатку ми пригощали вином гостей. Ось так от у нас: ти зайшов — ну тримай і пляшечку з собою. Сподобалося людині — от і зацінили наше вино.

У Криничному це звична справа: зайти в гості та випити келих вина. Кажуть, що тут звичніше запропонувати гостеві саме вина, аніж, скажімо, каву або чай. Для кожної місцевої родини нормою є мати щонайменше пів гектара виноградників. У подружжя Желяскових виноград росте на березі лиману. Таке розташування є дуже вдалим, пояснює Марія:

— Виноград завжди хороший, дозріває добре тому, що він знаходиться біля води. За необхідності його і поливають, бо бувають засухи, як от цьогоріч: тоді виноград не дозріває і потребує додаткової уваги.

У Марії та Валерія вдома висять старі фотографії: там історія роду, розповідає Марія:

— Старі фотографії — в цьому ж будинку: мій прадід з такою бочкою, яка от до сьогодні нам служить, дерев’яною. Зробили фотографію — захотілося якусь візитівку невеличку і перше, що спало на думку, написати: «Вино, в яке вклали душу».

До вина у болгар України є традиційна болгарська кухня. Зазвичай ці страви їдять гарячими, бо основні їхні інгредієнти — бринза, яйця та молоко — найкраще смакують щойно з печі. Популярним видом випічки місцевих болгар є міліна — печені вертути з борошна із додаванням сиру, яєць та топленого масла. У Криничному міліну називають ще «зельник».

Тісто тонко розкачують і викладають на нього бринзу. Додають заливку: молоко та яйце. Це робить випічку повітряною, каже Марія. Переконує, що випічку зазвичай готують як закуску до вина. Хоча міліну вживають і з чаєм, і з основними стравами, і на десерт.

Українські болгари після переселення на Бессарабію змогли зберегти основну особливість своєї національної кухні — перевагу овочів над іншими продуктами. Тут, наприклад, є різні варіанти приготування солодкого — «болгарського» — перцю: фарширований рисом, м’ясом та цибулею, перець називається «топкані», а обсмажений з цибулею та баклажанами — «ігнія».

Болгари частково перейняли традиційну кухню кримських татар. М’ясний пиріг кубете, м’ясна юшка чорба часто присутні і на столі у болгар. Є ще дві традиційні болгарські страви: каварма і капусняк. Саме їх зазвичай ставлять на весільний та поминальний стіл.

Одна з найбільш поширених страв бессарабських болгар — курбан. М’ясо баранини є тут головним компонентом. Його варять, потім виймають і додають до бульйону кашу: булгур із рисом у пропорції два до одного. Опісля викладають на кашу м’ясо і ставлять у духовку приблизно на годину.

Важливо дотримуватися співвідношення усіх продуктів, адже занадто густий або рідкий курбан — неправильний. Рецепти різняться у кожному болгарському селі: хтось не додає каші, хтось разом із м’ясом кладе в бульйон баранячий жир. Марія розповідає:

— У нашому селі так збереглося, ми нічого не міняли. Якщо так курбан готувала моя прабабуся, а моя бабуся запам’ятала від неї, а моя мама — від них, то я курбан точно не готуватиму по-іншому.

Багато традицій українських болгар є унікальними. Болгарські дослідники не можуть віднайти схожі ані у себе на батьківщині, ані в Україні. Часто традиції різняться навіть у сусідніх селах. Деякі накладаються на українські (зокрема, йдеться про календарний цикл), деякі — оригінальні:

— Наприклад, Дмитріїв день — це день, коли вівчарі розпускають овець, і в цей день селяни забирають свої вівці додому, тобто вже не дояться вівці.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

У День святого Георгія, який відзначають 6 травня, болгари Бессарабії, як і гагаузи та албанці, ріжуть ягня та готують з цього м’яса курбан, попередньо попросивши благословення у священика, адже саме слово «курбан» означає «жертвоприношення».

У цей самий день албанці відзначають день народження національного героя Албанії Георга Скандербега, а гагаузи — Хедерлез (свято пробудження природи).

Для того аби кожна криничанська господиня не топила пічку, сусіди домовляються між собою. Розтоплює піч якась одна господиня, а всі інші приходять готувати свої курбани до неї.

Болгари в Україні

Перші болгарські поселенці з’явилися на території України наприкінці XVIII — на початку XIX століття. Тоді православні болгари, так само, як і албанці та гагаузи, тікаючи від гонінь турків проти християн, осіли у південній Бессарабії, заснувавши там великі поселення із центром у Болграді. Частина з них оселилася у Криму (Таврії) та на Причорномор’ї, заснувавши поселення навколо Одеси та Миколаєва.

Умови для переселення були сприятливими, адже від влади Російської імперії переселенці тоді отримували заохочення у вигляді земельних ділянок, тимчасового звільнення від податків та військової служби тощо.

Наступна хвиля переселень припала на першу половину XIX століття, коли східні фракійці (вихідці з південно-східної Болгарії) поселилися на сучасному Причорномор’ї, північніше Одеси. Після них на терени сучасної України прийшли болгари з округів Сливен та Ямбол. Численні хвилі переселення стали причиною формування строкатої культури українських болгар, яка збереглася дотепер.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

У другій половині XIX століття частина Буджаку (Бессарабії) опинилася під владою Румунії, тож болгари втратили усі привілеї та пільги, надані їм Російською імперією. Тоді 30 тисяч болгар з Бессарабії мігрували на Приазов’я, де заснували 38 поселень. Так утворилася друга велика колонія болгар в Україні, яких ще називають таврійськими болгарами.

У селі Преслав (названому так на честь болгарського міста Великий Преслав) — центральному поселенні приазовських болгар біля міста Приморськ — переселенці заснували болгарські національні райони, де успішно розвивали болгарську культуру, видавали періодику болгарською мовою. Це тривало не більше ніж десятиліття: у 1930-х роках радянська влада ліквідувала усі їхні напрацювання, як зробила це і з іншими національними спільнотами. Саме тоді на Приазов’ї були репресовані і страчені близько 25 тисяч представників болгарської інтелігенції: вчителі, інженери, священики, агрономи, студенти.

У червні 1940 року радянські війська увійшли на Бессарабію. Радянська влада замінила румунську. Південна Бессарабія стала частиною Радянського Союзу. У той період місцеві болгари втратили деякі риси своєї культурної ідентичності, хоч і були визнані національною спільнотою в межах Радянського Союзу.

У 1944 році в рамках сталінського «очищення» Криму від представників інших етнічних груп 12,5 тисяч болгар були депортовані з півострова разом із кримськими татарами, вірменами, греками та німцями.

Частина болгарської спільноти загинула внаслідок Голодомору 1946–47 років, який поширився як на території Буджаку, так і на Приазов’ї.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Сьогодні в Україні проживає понад 200 тисяч болгар. Вони компактно мешкають здебільшого на Бессарабії та Приазов’ї. За даними перепису населення 2001 року, на Бессарабії болгари є другими за чисельністю після українців.

Поруч із болгарами живуть албанці, румуни, молдовани, гагаузи, українці. Історія, звичаї та побут цих народів тісно переплітаються між собою.

Звичаї та побут

Одразу після переселення на Бессарабію традиційна хата болгар мала такий самий вигляд, як і вдома, в Болгарії. Це була землянка або наземна плетена хата, що називалася «бордей» або «бурдей». Уся родина спала на долівці (болг. «пат гулям»). На стінах висіли «чаршафи» — шовкові килими, а навколо вікон — шовкові рушники, або ж «пешкіри». Що більше килимів мали господарі, то більш заможними вони були.

Наприкінці XIX століття болгари перейняли від українців традицію мазати хати білою глиною або вапняком. Усередині будівля складалася із сіней та житлової частини: саме туди виходив корпус печі. З часом планування будівлі змінилося: додалися парадна кімната, галерея та кухня.

У центрі житлової кімнати стояв «одер» — місце для спання. Раніше його робили з глини, а на початку минулого століття замінили дерев’яним ліжком. Поруч — низький столик («суфра») та ослінчики.

Цікаво, що подібна модель хати збереглася і у бессарабських гагаузів, більше про яких можна дізнатися в нашій історії: Гагаузи України.

Болгари України, як і інші національні спільноти, шанують землю, на якій живуть, адже мають досвід переселення. Одним із священних місць для них є власна оселя. Дім — це безпечний простір.

Так само вони шанують і власні традиції. Є перелік свят, на які сім’ї обов’язково ходять у гості: Різдво, Великдень, Трійця, День святого Георгія. Традиційно відзначають народження дитини, весілля та похорони.

Весільні традиції болгар мають багато спільного з українськими. Спершу свати домовляються між собою, потім відбувається сватання (болг. «момарі ідут», «сватуіл») і заручини (болг. «годеж», «гудєж», «главеш»). Два основні обряди — це цілування рук і обмін подарунками. Мешканка Криничного Тетяна Станєва додає:

— У нас є побутова традиція: коли невістка приходить в хату до свекрухи, то вона мусить «дечіє хатир насикирвата», тобто догоджати свекрусі. Це якось так всі автоматично розуміють: ти догоджаєш не чоловікові, а оцій жінці, яку ти назвала матір’ю.

На весілля сходяться всі родичі, знайомі та друзі. На похорони приходить так само багато людей, як і на весілля: найперше, аби допомогти пережити день та гідно поховати померлого. У болгар зберігся обряд голосіння під час похорон, знаний і в українській традиції.

Коли людина помирає, вона переходить в інший світ — невідомий та незрозумілий. Близькі та родичі голосять (тобто плачуть) за померлим і просять його повернутися, бо на похорон прийшли всі, кому він не байдужий.

Також у болгар є звичай кидати монети та цукерки на перехресті. Чіпати їх не можна:

— І в казках, якщо ви помітили, саме на перехресті відбуваються якісь визначні події. На перехресті є скупчення от цих потойбічних світів, і коли вони викидають ніби гроші, цукерки, це, можливо (ми не стверджуємо, але скоріш за все), це вони задобрюють померлих предків, в яких дуже вірили всі слов’яни, що вони помагають з того світу.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Марія Желяскова розповідає про обряд «арізвань», або обряд названої матері. У перекладі з болгарської «арізвань» означає данину Богові.

Такий обряд має християнське коріння, але у Криничному він набув своїх особливостей. Можна провести аналогії із хрещеними батьками, але у цьому випадку у дитини можуть бути і хрещені, і названі батьки.

Якщо дитина тяжко хворіє або потрапляє у халепу, в родині вирішують обрати для неї названу маму. Це складне рішення, адже фактично треба прийняти те, що дитина, крім рідної матері, буде називати мамою ще якусь жінку. Марія згадує:

— Мій син хворів, і я прийняла рішення: хто завтра перший зайде в наш будинок або дасть про себе знати — нехай стане другим батьком або матір’ю моєму синові й молиться за нього, бажаючи якнайскорішого одужання.

Першою дала про себе знати сестра Марії, яка й стала хлопчику названою мамою. Після того, розповідає Марія, хлопчик почав одужувати. Це сталося напередодні дня Святого Дмитра. Саме в цей день чотири роки тому Марія спекла на свято курбан і відтоді робить це щороку:

— Я дала обіцянку сину: поки я жива, на цьому столі буде курбан і буде хліб у пічці, поки мої руки-ноги працюють, поки я можу це робити.

У дитини, яка отримала названу маму, також є обов’язок: відвідувати її на свята. А на Великдень принести коровай (болг. «кравай»), призначений для найближчих, і до оселі названої мами.

Подібність національних спільнот і українців прослідковується не лише у святах та обрядах, а й у матеріальній культурі:

— В строях українців та болгар дуже багато спільного. У вишивці і навіть в кольорах: чорний, червоний також характерні для болгар. І під час Голодомору наші баби й дідусі їздили до Львова продавати болгарські національні строї для того, щоб взяти звідтам хліб. Це в 1946 році, коли разом з радянською владою голод прийшов на ці землі.

Тетяна. Зберегти свій рід

Тетяна Станєва народилася і виросла у Криничному. 2002 року вона виїхала звідти і тривалий час жила у Києві. Та згодом вирішила повернутися додому.

Сталося це після того, як одного разу, подорожуючи, в центрі Праги Тетяна почула вуличного музику, який грав балканську музику.

— Скільки років ти тут живеш? — спитала його Тетяна.

— Понад п’ятнадцять, — відповів чоловік.

— Сумуєш за домом?

— Дуже сумую. Там я мав життя, але не мав грошей. Тут я маю гроші, але не маю життя. Ніякі гроші не замінять видів моїх рідних Балкан , друзів та родини.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Отже Тетяна вирішила повернутися з донькою в рідне Криничне. Вона бачила її прагнення вивчити болгарську, а тому не могла позбавити дитину такої можливості. Понад 90 відсотків болгар України називають болгарську мову рідною та спілкуються нею між собою.

Сьогодні в Україні болгарську мову можна вчити на державному рівні, у школі. Таку можливість мають національні спільноти, і Тетяна була серед першого випуску учнів, які вивчали болгарську в початковій школі. Зараз болгарську мову можна почути не лише у побуті:

— Мене дуже радує те, що останнім часом всі публічні події ведучі проводять болгарською і українською. Буквально пару років тому такого ще не було.

Зараз Тетяна працює в громадській організації «Центр розвитку Бессарабії». Центр займається культурними проєктами, які не лише покликані відроджувати культуру національних спільнот, а і налагоджують контакт України зі світом:

— Наш лозунг: «І стане Бессарабія центром відродження нашого». Ми маємо таку впевненість, що те, чого всі народи намагаються досягти, в нас воно вже є. В нас є готова модель міжкультурної співпраці, і ми можемо стати прикладом для всієї України, для Європи і для всього світу.

Природно, що коли понад 200 тисяч українських болгар в побуті спілкуються болгарською, то виникає чимало локальних говірок. Говірка, що побутує у Криничному, належить до так званих сиртських болгарських говірок (за назвою  місцевості Сърта в Болгарії) і є досить екзотичною на тлі інших говірок. Тетяна сьогодні розмовляє так, як колись говорили її бабуся та дідусь. Така мова, ясна річ, відрізняється від сучасної болгарської літературної мови.

Сьогодні криничненська говірка зазнає впливу з боку російської, української, молдовської та румунської мов. Тетяна згадує свою знайому, яка спілкується зі своїми дітьми не болгарською, а російською мовою:

— Я кажу: «Чого ти це робиш?». Вона каже: «Щоб їм легше було». Я кажу: «Ти розумієш, що ти не права? Легше їм не буде, вони виростуть, повір мені, і вони тебе проклянуть, що ти не навчила їх рідної мови». Цей білінгвізм (а в нашому випадку — трилінгвізм) – це дар.

Нещодавно Тетяна разом із командою однодумців створила документальний фільм «Місце сили» про болгар Криничного, де виступила як режисерка та продюсерка, а також зіграла одну з основних ролей – дівчини, що хоче віднайти своє коріння. У фільмі йдеться про тих, хто є частиною історії українських болгар:

— Коли почала працювати над фільмом, я зрозуміла, що взагалі нічого не знаю про своє село. Я так багато дізналася в інтерв’ю з односельчанами і мені так було прикро різати потім його. Я думала, що це має бути відеолітопис для нащадків і дуже важливо зберегти абсолютно всю інформацію, слово, яке передає історію кожної родини та історію громади.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Перший кадр фільму — цвинтар, де поховані болгари. На цвинтарі — пам’ятник переселенцям із віршем бессарабського поета Ніко Стоянова. В українському перекладі він звучить так: «Залишили красиві Балкани не для того, щоб шукати кращого життя, а для того, щоб болгарами залишитися і зберегти свій рід».

Фільм «Місце сили» є спробою спіймати за хвіст минуле, яке щороку віддаляється. Тетяна шкодує, що свого часу не встигла перейняти від своєї бабусі болгарський фольклор. Тому після її смерті вирішила зібрати його самотужки.

— Тільки коли Україна стала незалежною, почалося таке відродження, відкрилися кордони, стала доступною інформація, пісні, почали шукати місця, звідки ми пішли. Це дуже збагачує і нас самих, як болгар, і національну мапу України в принципі.

— Ми назавжди в серці з двома коріннями. Відірви одне чи друге – і ми не виживемо. Ми не зможемо бути без одного чогось. Я особисто відчуваю, що моє серце, якщо розполовинити його, то от одна половинка належить Україні, а друга — болгарській культурі.

Те, як сучасні українські болгари шанують болгарську й українську культуру водночас, є відповіддю на питання про те, як можна жити на стику двох яскраво виражених культур і зберігати свою автентичність. Можна.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Валерія Діденко

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Ольга Шор

Фотограф,

Більд-редактор:

Олександр Хоменко

Оператор,

Звукорежисер:

Павло Пашко

Режисер монтажу,

Режисер,

Оператор:

Микола Носок

Транскрибаторка:

Ілона Миколаїшин

Оля Стулій

Януш Сипухіна

Транскрибатор:

Віталій Кравченко

Слідкуй за експедицією