Чернігів — найбільше місто на Сіверщині, перша згадка про яке з’явилася 907 року в літописі «Повість минулих літ». Воно стало одним із перших, куди з 24 лютого 2022 року намагалися вдертися російські окупанти, адже розташоване на півночі регіону, де дотикаються кордони трьох держав: України, Росії та Білорусі. Однак окупувати Чернігів так і не вдалося — військові ЗСУ та місцеві захисники не дали прорвати оборону міста.
До російського вторгнення в Чернігові жило близько 282 тис. мешканців, які активно розвивали малий і середній бізнес, відновлювали дерев’яне мереживо на будинках і створювали інноваційні розробки для зменшення вуглецевого сліду в металургії.
Вуглецевий слід
Загальний показник парникових газів, що утворюється внаслідок життєдіяльності людини, компанії, країни тощо.Фото: Роман Матков.
Від Чернігова, що є обласним центром, до Києва машиною їхати всього дві години, тому оборона міста в лютому-березні 2022 року мала стратегічне значення для захисту столиці. Захисники підривали мости та валили дерева на дороги, всіляко «кошмарили» російську армію, щоб не дозволити взяти Чернігів і влаштувати в ньому «рускій мір». Такий героїчний опір став прикладом об’єднання українців: місцеві жителі партизанили, допомагаючи військовим, доставляли гуманітарну допомогу, всіляко об’єднувалися, щоб підтримувати одне одного.
Хроніка оборони Чернігова
лютий
Уранці 24 лютого жителі Чернігова й довколишніх населених пунктів почули перші постріли. В Ніжині російські війська обстріляли командний пункт аеродрому Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС). Загинуло троє людей.
Колона окупантів сунулася в напрямку Чернігова, але того ж дня в полон здався цілий розвідувальний взвод 74 мотострілецької бригади РФ — мовляв, воювати не збиралися, їхали в Україну збирати інформацію. Окупанти штурмували Чернігів, але тероборонці та воїни ЗСУ не дали прорватися противнику в місто. Так, наприклад, 25 лютого на чернігівському напрямку та безпосередньо на підході до міста українські військові відбили російських окупантів. 27 лютого в Корюківці місцеві жителі зупинили колону військ РФ і переконали ворожих солдатів відійти від міста. Саме корюківці примусили російські танки «їхати заднім ходом».
Фото: Генштаб ЗСУ.
березень
1 березня міський голова Чернігова Владислав Атрошенко у відеозверненні до жителів міста й області оголосив, що платитиме за участь в боротьбі з російським ворогом: за спалений бронетранспортер (БТР) — 150 тис. грн; за бойову машину піхоти (БМП) — 200 тис. грн; танк — 250 тис. грн; за полоненого або вбитого окупанта — 300 умовних одиниць.
Ворог систематично обстрілював місто — школи, дитячі садочки, об’єкти інфраструктури.
Пообіді 3 березня окупанти завдали авіаудару по житлових будинках у центрі міста. Внаслідок цього загинуло 26 мирних українців. Російські військові не полишали і тактику нічних бомбардувань українських населених пунктів. Так, уночі 11 березня вони розбомбили стадіон імені Ю. Гагаріна та обласну бібліотеку для юнацтва. Загинуло 2 людей, ще 2 травмовані. Буквально за кілька годин окупанти «досипали» ще — скинули на місто 3 авіабомби.
12 березня вночі окупанти зруйнували готель «Україна», що, за іронією долі, стояв у середмісті на проспекті Миру. 14 березня вночі — поцілили у Національний університет «Чернігівська політехніка». 16 березня — холоднокровно розстріляли 13 цивільних людей в черзі по хліб. Через чотири дні, 17 березня, повторили криваве звірство, вбивши 14 мирних мешканців у центрі міста.
Фото: Чернігівська обласна прокуратура.
Протягом березня російська армія цілеспрямовано знищувала Чернігівську ТЕЦ, позбавляючи містян тепла й електрики. Також била по системі водопостачання — лише на одну з водонасосних станцій прилетіло понад 60 снарядів.
23 березня російська авіація розбомбила автомобільний міст через Десну біля Чернігова, розірвавши автосполучення з Києвом. Знищення мосту було критичним для міста, адже саме ним чернігівці евакуювалися й отримували гуманітарну допомогу. Впродовж тижня звичайні люди переправлялися річкою у човнах, так само везли і продукти.
квітень
1 квітня ворог почав відступати. У РФ заявили, що проводять «планове відведення військ» із Сіверщини. Щоб росіяни не дуже засмутилися з такої невдачі, дбайливе керівництво країни-агресорки у характерому йому стилі вигадало назву для поразки — «жест доброї волі». Але командувач оперативного командування «Північ» Віктор Ніколюк наголосив, що саме ЗСУ змусили окупантів відступати, завдавши нищівних ударів по їхніх позиціях. Уже 3 квітня 2022 року значна частина Сіверщини була звільнена від окупантів. До 6 квітня загарбники здебільшого покинули область.
Фото: Роман Климчук.
Однак і після виходу російських військ регіон не спить спокійно. Ворог регулярно обстрілює прикордонні населені пункти та запускає ракети по Чернігову. На момент деокупації регіону в місті знищено 60 % інфраструктури та 40 % будинків у приватному секторі. Також постраждали об’єкти культурної спадщини, серед яких обласна бібліотека для юнацтва, будинок обласного молодіжного центру, міська рада, обласна універсальна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка, Троїцько-Іллінський монастир, музей українських старожитностей В. Тарновського. За підрахунками Київської школи економіки, російські військові завдали збитків Чернігову на суму 4 млрд 270 млн доларів. Франція, Норвегія та Латвія оголосили, що готові допомогти з відновленням міста. З резервного держбюджету України виділили близько 400 млн гривень на відновлення Чернігова й довколишніх населених пунктів. Також допомагатимуть із відбудовою меценати, благодійники та підприємці: компанія Ferrexpo, Митрополичий фонд Православної церкви України, волонтери центру «Іскра добра», місцеві представники руху «Добробат», товариство «Наташа-Агро» та інші.
Як місцеві боронили Чернігів
Із початком великої війни стало зрозуміло, що українці боронитимуть рідну землю до перемоги. Кожен намагається зробити свій внесок. Так, чернігівські волонтери допомагали містянам і далі це роблять.
Оксана Дегтярьова, дизайнерка одягу, стала волонтеркою з початком повномасштабного вторгнення. Пригадує, що понад тиждень з родиною ховалася в підвалі, де постійно чула вибухи, прильоти та звуки літаків:
— Тут скільки було нальотів. З чого нас тільки не били: і танки, і «Гради», і установки все шарашили на Чернігів. Але воно не долітало, бо наші хлопці молодці, наші чернігівські воїни. Ми їм дякуємо і низько вклоняємося. Тому що вони не дали увійти (окупантам. — ред.) в місто.
Дизайнерка розповідає, як одного дня загарбники гатили по місту що п’ять хвилин по 2-3 рази. Тривало це приблизно 4 години. Жінка показала зруйнований будинок, з-під якого, ризикуючи своїм життям, допомогла вибратися сусідським дітям:
— Дитину витягуєш, а вона боїться на вулицю виходити. Там взривається, там взривається. Я тільки молилася, щоб не взірвалося в той час, коли ми витягували дітей. Вони могли загинути в любий момент.
Сім’я Оксани не витримала напруги й 6 березня евакуювалася з міста. Але коли вони повернулися й побачили жаскі руйнування, то стали допомагати іншим. У Чернігів нічого не доїжджало, люди весь час були голодні. Перше, що волонтерка привезла, — булочки. Побачивши, як люди скучили за хлібом, Оксана вирішила допомогти й рештою, що було необхідне. Завдяки її постам у фейсбуці небайдужі люди почали везти в місто їжу, посуд, одяг, взуття, ковдри тощо. Наприклад, місцева жителька, старенька бабуся, дуже зраділа пательні, яку знайшла серед гуманітарної допомоги.
Оксана каже, що вторгнення РФ змінило Україну й українців: люди, які побачили війну, вже ніколи не будуть такими як колись. Щоразу жінка не може стримати сліз, коли бачить руїни сусідніх будинків:
— Ти заспокоєний, розумієш, що вже не вибухає, вже не стріляє, але десь якийсь звук, — каструля впала — і ми всі на якусь хвилину ціпеніємо. Одна-дві секунди, поки ти зрозумієш, що це не вибух, не авіаналіт.
У Чернігові напруження й досі є, тому що люди розуміють ризики від близькості до кордонів із Росією та Білоруссю. Наталія Орлова, засновниця клубу настільних ігор «Грай з нами», також волонтерила з перших днів вторгнення:
— Розслабляти булки ще зарано. Потрібно продовжувати жити, але все ж таки треба бути трішечки зібраним, щоб в будь-який момент зреагувати.
Містяни вважають, що Чернігів вистояв завдяки українським військовим, але Наталія запевняє: дуже допомогли тримати тили місцеві жінки. Бо якщо чоловіки здебільшого пішли обороняти місто або стали водіями, то вони взяли на себе інші функції — годувати й діставати ліки:
— Ця група людей (жінки-волонтерки. — ред.), які не боялися, або боялися, але робили, взяла на себе навантаження моральне й фізичне. Я думаю, що хлопці розуміли, що в них є тил, що їм є за кого стояти.
Тепер Наталія говорить українською, хоча з дитинства російськомовна. Це не робить її «рускою чи росіянкою», каже жінка. Наталія розказала про ідеологічну зомбованість росіян і про те, що багато чернігівців через це посварилося зі своїми родичами з Росії:
— Я українка, я руськомовна бандерівка. Я на вибори ходила, я голосувала за того, за кого я хочу. І мені нічого за це не було. Я можу вийти і сказати, що я проти війни. І ніхто мене нікуди не забере.
Наталію знайомі росіяни вже неодноразово намагалися переконати: «Нєт, ти нє панімаєш, ти патом асазнаєш, што у вас там нацисти». На що вона відповідає: «Якщо нацики — це ті, що за Україну, то нас багато, а фашистів у нас немає. Чому росіянин, який любить Росію — це патріот, а українець, який любить Україну, — нацик і фашист?».
Опір чернігівців і мешканців інших тимчасово окупованих населених пунктів показав, що українці від росіян передусім відрізняються згуртованістю. Наші люди віддадуть останню крихту тим, хто потребує.
Щоб люди знали, куди в Чернігові звертатися по допомогу та де пропонувати свою, Олеся Порохняч, менеджерка з комунікацій і психологиня, створила групу у фейсбуці «Свій за свого». Вона хотіла донести людям, що волонтерів на всіх не вистачить: місто велике, і з одного району в інший неможливо швидко прибігти. Але, скажімо, своїм супом можна поділитися із сусідкою чи сусідом, бо в Чернігові з березня по квітень залишалася третина жителів, багато з яких — маломобільні та літні люди. Сенс цієї групи у взаємодопомозі, каже Олеся.
Під час ворожої облоги Чернігова магазини й аптеки здебільшого закрилися. Але аптека Світлани Ніколаєнко й далі працювала:
— Без ліків і в мирний час не дуже весело. Я вирішила, що залишаюсь тут, тому що всі мої близькі обороняють кордони, захищають нашу цілісність, захищають нас. Я розумію, що я цивільна. Що я можу зробити? Я можу тільки допомагати тут.
Так і Неля Лавриненко, директорка та співвласниця приватної школи «МудрАнгелики», залишилася в Чернігові. У їхній школі є цокольне приміщення, де жителі Чернігова переховувалися від артобстрілів й авіанальотів. Якось там одночасно знайшли прихисток 215 людей — це був найбільший показник. У цьому сховищі перебували різні люди: від тримісячної дитини до лежачих людей похилого віку.
Неля вірить, що після перемоги Україна буде сильнішою. Суспільство вже стало зовсім інше, каже жінка. Не всі раніше цінували незалежність, зараз вона дається великою кров’ю, але потім цінуватиметься більше, вважає директорка школи:
— На Великдень я пройшлася містом і побачила дуже багато таких моментів, де під будинком накрили столи великодні. І всі, хто є в будинку, вийшли святкувати Великдень. Як родина.
Неля й далі волонтерить: опікується родинами, де є діти до трьох років. Двічі на тиждень розвозить пакунки: підгузки, дитяче харчування, суміші, засоби гігієни та харчові набори для мам. Жінка розуміє, що російська армія нищить усе без розбору — і будівлі, і людей. Від ворожих ракет помирають і військові і цивільні, у тому числі освітяни, яких жінка вважає цвітом нації:
— Росіяни побудували зовсім інакше свою систему, зовсім інакших цінностей. Я б не назвала це навіть цінностями. І це дуже суперечить нашим цінностям.
Учителем до війни був також Ігор Білецький. 24 лютого його розбудила дружина та сказала, що почалася війна. За півтори години разом із доньками вона виїхала з міста, а чоловік поїхав на збірний пункт, бо з 2018 року був у резерві Сил ТрО. Тож костюм учителя Ігор на час війни змінив на піксельну форму.
Військовослужбовець розповів, як формувалися чернігівські Сили ТрО. Їхніх захисників налічувалося понад 5 тисяч, озброїли всіх. З амуніцією допомагала держава, волонтери, а щось воїни купували самотужки. Резервісти, які були в місті, вирушили на напрямки, куди ворог проривався найшвидше. Уже 24 лютого були перші бої та перші втрати. Українським воїнам допомагали мешканці навколишніх сіл — коригували вогонь по позиціях росіян, чинили опір окупантам, як могли:
— В кого залишалися якісь відсотки акумулятора в смартфоні, передавали інформацію, де знаходиться (колона окупантів. — ред.), скільки всього проїхало, у якому напрямку, у який час.
На околицях Чернігова є місце, яке тероборонці називають «Спартою». Ігор каже, що тут діяли «героїчні герої» — з перших днів війни стримували окупантів і брали їх у полон, хоч до російської техніки звідси було якихось 600–700 м. На запитання, як українцям вдавалося стримувати росіян, військовослужбовець відповідає так: «По волі Бога і согласно плану».
— Буває, малеча підходить і кричить: «Слава Україні!». Це сильно.
За це, на думку Ігоря, і стоять українські військові, тероборонці та волонтери — за кожне життя, за майбутнє України. Вони обороняли Чернігів і готові захистити його в разі повторного наступу окупантів.