Чорна кераміка Червонограда

Місцеві молоді митці, надихнувшись досвідом Гавареччини, загорілися ідеєю вивчити та відновити цю техніку. Серед них — і гончарі з чималим досвідом, подружжя Андрія та Лідії Уляницьких, які вже протягом 30 років відновлюють старі традиції сокальської кераміки, буквально по черепках збираючи приклади з минулого.

Димлена, або чорнолощена, «задимлена», «чорна» кераміка — специфічна техніка випалу глиняних виробів у печі без доступу кисню, внаслідок чого вироби набувають насиченого чорного кольору.

Найдавнішим центром чорнодимленої кераміки в Україні вважається село Гавареччина (читайте про це детальніше в нашій історії «Гаварецька кераміка. Чорніша за дим»). Та з-поміж глиняних пам’яток сокальських майстрів, що творили наприкінці XIX — початку XX століть, димлені вироби теж не рідкість.

Після того як у 1980-х роках львівські майстри відновили виробництво димленої кераміки в Гавареччині, цією давньою технікою гончарства зацікавилося багато молодих митців.

Андрій та Лідія

Гончарі Андрій та Лідія Уляницькі вперше зустрілися в Косові, коли їм було по 16 років. Відтоді вони разом вже понад 30 років.

Відлік своєї професійної діяльності Андрій та Лідія починають від путчу 1991 року, що призвів до визнання незалежності України. Ця подія стала своєрідним поштовхом для 21-річних митців, які на той час лише завершили навчання. За фахом Лідія — керамістка, а Андрій — коваль:

— Молоді були. Тільки після навчання. Тільки після технікуму. Ми хотіли робити щось нове. Тому що, коли ми вчилися на Гуцульщині, то було все дуже консервативно. Ми хотіли робити так, як нам подобається, — вільно, спокійно, від душі, без тих всяких обмежень.

Традиційні прийоми роботи з керамікою, яких навчали у технікумі, не надихали молоду пару. Тому після одруження вони оселилися на батьківщині Андрія, в Червонограді, де побудували будинок із власною майстернею:

— Своя майстерня — то є найкраще. І от почали робити творчість, творчість в душі.

Спершу Уляницькі шукали власний шлях, пробували поєднати кераміку з металом, експериментували і згодом звернулися до димленої кераміки.

За словами Андрія, однотонність димленої кераміки нагадувала йому скульптуру, якою він свого часу мріяв займатися:

— В скульптурі одинокий колір дає більш гармонійне поєднання витвору. Воно хочеться не кольором, а іменно формою показати то, що ти хочеш показати, що в тебе з душі іде. На димленому воно краще відчувається.

Кольору заліза та вугілля

Біля Червонограда є поклади глини з великим вмістом окису заліза. Майстри беруть глину в кар’єрі у Сокалі, що за 15 км від Червонограда. Лідія пояснює, що саме через високий вміст заліза виріб із димленої кераміки дзвенітиме, якщо по ньому постукати. Якщо ж випалювати цю глину «на червоно», то вона стає ледь не вишнева, чим дуже відрізняється від інших глин, зокрема опішнянської, яка світлішає під час випалювання.

Насиченого чорного кольору готових виробів досягають за допомогою давньої техніки випалювання, коли до печі перекривають доступ кисню. У таких умовах там відбувається реакція вивільнення молекулярного кисню з окису заліза. В залежності від складу глини та температури випалювання (750 – 1000°С) колір черепка буває від чорного до світло–сірого.

Андрій пояснює, що кисень, «вибираючись» з глини, залишає по собі чорний слід:

— Це є колір жиліза, чистого жиліза.

За його словами, на ярмарках у них досі питають, чим саме покритий глиняний виріб. Дружина сміється:

— Ми всім кажемо, що то з Червонограда. І то з шахти чорне з вуглю. Так ми шуткуємо.

Глину справді нічим не покривають після випалу, вона лише лощиться (полірується. — ред.) гладеньким камінцем, що надає глині особливого блиску — «лоску». Орнамент на чорнодимлені вироби наносять також технікою лощення.

Глину не викидають

Для майстрів глина — не просто матеріал, це щось рідне, щось сакральне, пов’язане з людиною енергетично. Адже, за їхніми словами, глина — це те, на що з часом перетворюється все живе, яке «йде з глини і в глину повертається»:

— Так, як колись Бог зліпив людину з глини, так само і гончар робить собі виріб з глини. Потім, як Бог вдихнув душу, так само ми його [виріб] ставимо у піч, випалюємо при високій температурі і так само даємо йому міцність, життя йому даємо.

За народним повір’ям, кераміку бити не можна, навіть коли сваришся. А побите — не можна викидати у смітник. Як пояснюють майстри, пошкоджений керамічний виріб завжди прикопували у землю. Так само роблять і вони:

— І колись хтось буде розкопувати. Бо на цьому місці, де я будинок побудував, я викопував, і до сих пір ше дуже багато черепків і золоті монети.

Андрій із гордістю демонструє крихітного півника-свищика, якого він викопав на власному подвір’ї:

— Це [свищик] чисто викопний у нас. І свистить дуже добре.

Андрій переконаний, що до матеріалу, з яким працюють, слід ставитися з великою пошаною:

— Не треба кидати глину [на гончарне коло]. Легенько: раз — і воно прилипло і нікуда вже від тебе не дінеться. Головне, щоб майстер був впевнений у тому, що він робить.
Лідія ж зауважує:

— Поставити на центр такий великий кусок глини — то треба дуже сильному бути. То так здається, що так легесенько, просто. Це треба втриматись. Якщо не втримаєшся, то тіки так за гончарним кругом раз — і полетів. У мене вже так було.

Андрій пояснює, що глина — матеріал непростий. З нею треба вибудувати особливі стосунки:

— Якщо не покажеш, хто господар за станком, нічого не вийде в тебе. Глина має тебе слухатись.

Уляницькі використовують глину двох видів: до сухої «залізної» сокальської вони додають трохи масної глини з-під Золочева, із села Сасів, яку копають у лісі під деревами:

— Вона — як добрий смалець. І вже разом дві глини дають кращу пластичність в гончарці і [виріб] не так тріскає при сушках.

Перед формуванням виробу глина має пройти низку підготовчих етапів. Спершу її замішують з водою та у рідкому стані проціджують через сито. Тоді її зливають у ванни, де вона відстоюється. Після підсушування, ще не повністю тверду, а достатньо пластичну, глину складають у мішки, де вона може відлежуватися до року, розповідає Андрій:

— А вже перед станком, там за тиждень-два, то я вже собі досушую ще тугішу і вже тримаю коло себе.

Ще один секрет роботи майстрів — «гнила» глина. Андрій зі сміхом пояснює:

— Саме краще працюється, коли оця вода (у якій споліскують руки та інструмент під час роботи. — ред.) разом зі старою глиною перегниває. І тоді легше воно. Більш жирніше до рук. Немає багато води — не мочиться кераміка, не розмокає. Але вона тоді сильно смердить.

Сокальські форми із гаварецькою технікою

На думку майстрів, традиція сокальської чорнодимленої кераміки частково втрачена, адже за радянських часів промисел не розвивався. Зараз цю традицію можна простежити лише за тим, що залишилося від гончарних виробів ХІХ — ХХ ст. і представлено у художньому музеї «Людина. Земля. Всесвіт» у Сокалі.

— Є керамік, в Сокалі працював, — Кірик. Він іменно спеціалізувався по чорнодимленій кераміці. В нього є так само колекція у львівському Музеї етнографії та художнього промислу. Вони видали цілу книгу, хоча нема на продажі, але в мене вона є. І я багато форм [перейняв] з тої книги, і від тих майстрів.

Спочатку у своїх роботах Андрій більше повторював традиційні форми Гавареччини. Однак виходило багато браку, і в печі вироби йшли тріщинами. Тоді майстер став експериментувати з традиційними для сокальської кераміки формами, які вивчив за роботами майстрів, і виявив, що вони підходять для місцевої глини значно краще:

— Почав повторювати от іменно сокальські. І в печі вони давали стовідсотковий вихід.

На думку Андрія, за століття існування Сокальщини як осередку кераміки майстрами були відпрацьовані найоптимальніші форми саме під місцеву глину, яку він, головним чином, і використовує.

Після переїзду до Червонограда подружжя розпочало кропітку роботу з вивчення старих прикладів димленої сокальської кераміки і відновлення форм та традиційних орнаментів.

Найкращим місцем для дослідження виявився базар, а методом — обмін. Уляницькі несли свої власні ліплені макітри на ринок, розповідали місцевим, що це таке, та пропонували поміняти на їхній старий посуд, незалежно від його стану. Лідія гордо демонструє велику сучасну макітру насиченого чорного кольору з матовим блиском. Вона має кришку, оздоблену чималенькими фігурками троїстих музик:

— Коли ми приходили на подвір’я до господинь і казали: «Знаєте, ми хочемо поміняти. Чи у вас є старі речі? А давайте, ми вам заплатимо», — люди дуже вороже реагували. Їм було незрозуміло. Думають: «А що від нас хочуть? А скільки вони на тому зароблять?». А як таку от добру, нашу, сучасну макітру з кришкою ми міняли на їхню стару макітру, биту, — були дуже всі задоволені.

Такі «угоди» відбувалися, головним чином, з жінками, і майстри особливо не перебирали, розповідає Лідія:

— Брали навіть маленькі кусочки, малесенькі уламки, де я бачила орнамент, де я бачила форму. І так з часом ми з Андрієм вивчили трошечки орнамент і форму Сокальського регіону.

Одна зі старих макітр стала зразком для подальших робіт майстрів:

— То така форма-прототип, що я взяв її. Вона ідеально навіть підходить. Бо інші макітри, навіть опішнянські, вони трошки іншої форми. І хто тер мак добре, то зразу бачуть, що сюда мак доходить і падає вниз. Він якби завертається зразу макогоном. Коли треш, він падає вниз.

Сьогодні у колекції керамістів обміняного посуду залишилося не так багато, тільки найцікавіші зразки. Інші ж вони віддали до музеїв.

На стелажах Уляницьких стоять макітри, турки, фігурки козаків та чудернацьких левів. Близькість до Львова надихає Андрія на виготовлення величезної кількості «левчиків».

Окрім роботи з відновлення традицій сокальської кераміки, майстри радо експериментують і з формою, і з оздобленням своїх робіт:

— Орнаменти берем різні. Але традиційні: і для Гавареччини, і для наших. От це для Гавареччини — пшеничка, тут такого не було орнаменту. Є кружальця, це вже наші використовували, сокальські.

Андрій — іноватор, він шукає нові техніки роботи з глиною. Серед свіжих експериментів — спроба поєднання кераміки та заліза. Митець демонструє елегантний глечик, підвішений на металевій підставці, що дозволяє легко наливати з нього рідину.

Зупинятися на своєму творчому шляху подружжя не планує:

— Приїжджайте через років 20-30. Правда. Ми будем більш поважніші майстри. Буде цікавіше.