Що таке ДАХ?

Центр сучасного мистецтва «ДАХ» — це перший в Україні приватний театральний простір, який виник в часи перебудови, в шалені 90-ті. Історія його засновника і власника — бізнесмена Влада Троїцького — нетипова для України. Народився він в російському Улан-Уде (Бурятія), звідки разом з батьками переїздить до Києва та вступає до Київської політехніки на радіотехнічний факультет. Мріє займатися наукою, натомість змушений розпочати бізнес. Проте гроші витрачає, точніше — вкладає, у створення власного мистецького центру, де започатковує відкриту театральну школу.

Троїцький запрошує викладати в ДАХ провідних майстрів незалежного пошукового театру України та Росії: КЛІМа (Володимира Клименка), Бориса Юхананова, Валерія Більченка, Ігоря Лисова, а також метра українського психологічного театру Володимира Оглобліна, який став режисером перших вистав ДАХу.

В той час Троїцький саме вчиться на режисера в Російському інституті театрального мистецтва (рос. ГИТИС, або РАТИ), але живою школою театру для нього стали саме ці художньо-освітні сесії, які вільно, разом з Троїцьким, проходили десятки людей.

Одним із перших дахівських мистецьких фестивалей став фестиваль-школа «ДАХ» 1997 року. Це був діалог між майстрами та учнями, між представниками різних театральних шкіл і методів. Власне, вже тоді почав проявлятися особливий художній талант Влада — поєднувати, здавалось би, несумісне в оригінальний мистецький сплав. Сам Троїцький постійно наголошує, що сформувався як режисер саме завдяки поєднанню творчих стратегій своїх учителів.

Саме тому в ДАХу, який є насамперед театром, завжди виникало і співіснувало безліч мистецьких подій. Для Влада Троїцького театр — це місце зустрічі людини з людиною через співтворчість, людини з таїною її власного життя. Ця мистецька територія засадничо побудована на принципах відкритості та діалогу.

Довкола ДАХу завжди гуртувалася сила-силенна людей, причому не тільки довкола вистав, театральної школи чи мистецьких акцій. Мистецькі салони (популярний формат дискусійних клубів творчої інтелігенції, де зазвичай обговорювали культурні та суспільно значущі події) 2003–2004 років, перед Помаранчевою революцією, — ініціатива, яка зараз виглядає репетицією громадянської активності, проявом особливої прогностичної інтуїції Троїцького. Ця гра на випередження постійно проявляється і в репертуарній політиці вистав ДАХу.

Майже всі резонансні мистецькі проєкти Владислава Троїцького — мультидисциплінарний міжнародний фестиваль сучасного мистецтва ГогольFest, гурти «ДахаБраха» і Dakh Daughters, формація Nova opera, гурт «ЦеШо» — виникли з вистав ДАХу, з акторських ініціатив та внутрішньої самоорганізації цього невеликого, але такого потужного простору.

ДАХ постійно змінюється, залишаючись незмінним у суті. Тут виросло кілька мистецьких поколінь, змінювалися формати проєктів, функціональні особливості місця, тактичні ходи. Сталим лишається головний меседж: зв’язувати різне для проявлення спільної, фундаментальної глибини.

Влад Троїцький. Початок трансформації

1994 рік. «Брати Гадюкіни» записують пісню «Файне місто Тернопіль», а «Плач Єремії» — пісню «Вона» на слова Костя Москальця. Без цих двох шлягерів складно уявити вуличного музиканта чи студентську вечірку навіть дотепер. У світовий кінопрокат виходять стрічки «Леон» та «Втеча з Шоушенка», щоправда в Україні прокат все ще не відбувається — немає кінопрокатників.

Саме у цей час театр ДАХ поселяється на першому поверсі звичайного багатоповерхового житлового будинку на Либідській. Тоді ця станція ще була кінцевою на синій гілці київського метро. Навколо — величезні промислові площі, що зараз перетворюються на житлові райони; на місці ТРЦ «Ocean Plaza», прямо через дорогу від театру — ринок та місце відправлення маршруток в передмістя Києва. Площу охороняв величезний пам’ятник чекістам, який демонтували тільки у 2016-му. Зараз це надзвичайно живе місце перетину різних маршрутів на мапі Києва.

— Двадцять п’ять років тому я був геть іншою людиною. Що робила ця людина, яку я зараз взагалі не розумію? Це був абсолютно божевільний вчинок. Я реально був в боргах, похмурі були, похмуро-романтичні часи тоді. Ну, це ж лихі 90-ті: бандити, мєнти, всяка фігня. Як цей фільм «Бумер». Я його не дивився, але я розумію ці спроби романтизувати той час. Та насправді він був похмурим. І ось я раптом якогось чорта вирішую приватизувати це приміщення.

ДАХ — не перший мистецький простір у цій будівлі. Раніше там була мала сцена ТЮГу (Театру юного глядача). Приватизувати приміщення вдалося не одразу. Спершу ТЮГ з нього виїхав і забрав із собою все — навіть розетки. Тож тоді, у 90-х, в приміщенні театру зробили ремонт, який Влад вважає певною історичною спадщиною і духом цього театру:

— Душок радянського театру тут, звичайно, був, тому треба було фактично це все вичистити. І ми з моєю дружиною, з мамою, з татом це все ремонтували. Я ще влазив у борги, щоб це привести до ладу. Якого біса я це робив? Я не розумію. Правда. Так, це безумство. Але зроблене — зроблено. Як каже КЛІМ: ми вмираємо від жалю про незроблені справи. Тому завжди є варіант: зробити або знайти 500 мільйонів виправдань, чому це неможливо зробити.

Звісно, Влада надихало не саме приміщення, а можливості, яке воно відкривало. Невеличкий простір став місцем єднання різних режисерських та фольклорних шкіл. Тут відбувся синтез реалістичного театру Володимира Оглобліна, театру тексту Ігора Лисова, психологічного, ігрового й містеріального театру Бориса Юхананова, театру інтелектуальної буфонади Валерія Більченка. Спільні проєкти тут втілювали Ніна Матвієнко, гурти «Древо» та «Божичі».

Та починалося все зі студентських перформансів, які Троїцький влаштовував зі своїм товаришем Олегом Скрипкою під час навчання на радіотехнічному факультеті КПІ. Тоді ж Влад познайомився із драматургом та режисером КЛІМом, який врешті став частинкою ДАХу.

— Ми поїхали в Москву, а там КЛІМ і Юрко Яценко тоді працювали з Анатолієм Васильєвим. І ми якесь своє мистецтво показували в підвалі у КЛІМа. Тоді ще і Олег Скрипка був у нашій компанії. Ми з ним просто в одній кімнаті в гуртожитку жили в капеЯх (Київський політехнічний інститут — ред.). Я у нього на підтанцьовках у «ВВ» (гурт «Воплі Відоплясова». — ред.) був.

KЛІМ

Володимира Клименка прийнято вважати російським режисером, що переїхав в Україну. Втім, народився він на Галичині, в селі Берездівці. До світу театру Володимир потрапив спершу у ролі машиніста сцени у Харківському академічному українському драматичному театрі імені Тараса Шевченка, а вже звідти вступив до театрального інституту в Москві.

— У Влада є така дивна здатність з’єднувати те, що на перший погляд з’єднати неможливо. Він — та людина, яка творить з енергією тих речей, які неможливо, з точки зору моєї свідомості, поєднати. Я ж був тією людиною, яка була поруч і дивувалася цьому дару. Ми просто розмовляли вечорами. Він врятував мене, бо він привіз мене з Москви, із ситуації абсолютної кризи, сюди, в цей світ.

КЛІМ із Троїцьким разом ставили вистави з 1999 року. Їх об’єднує й те, що театром вони почали займатися вже у зрілому віці — обом було за 30.

— Нікуди сховатися, розумієте, і це дуже важливо. Міняється час, і ти знаходишся в такій ситуації, що починаєш все заново. Ти йдеш в невідоме і у тебе є маленький оцей дашок, маленьке таке місце. Але тільки ті люди тут виживають, для яких можливий прямий укол в серце. Він іноді можливий в юності, комусь щастить і він в силах витримувати оці уколи. ДАХ — це такий простір, де цей укол в серце відбувається, де є мужність на цей укол. Я не тікаю, а кажу: «Ну да, будуть колоть нове».

Знаковий дахівський проєкт за п’єсами КЛІМа — цикл вистав «Сім днів з ідіотом», навіяних текстами Достоєвського. Чимало проєктів КЛІМ реалізував також і поза ДАХом. Як от, скажімо, результат його співпраці з львівським театром імені Леся Курбаса — проєкт, базований на переосмисленні класики Ніцше «Так казав Заратустра». Саме ця вистава стала спробою перенести думки Ніцше/Заратустри у сьогоднішні українські реалії, впровадити один з найвизначніших філософських творів Європи ХХ століття в контекст сучасної української культури.

ДахаБраха

Гурт «ДахаБраха» сформувався у 2004 році в театрі ДАХ спеціально під проєкт «Україна містична». Вони стали відкриттям сцени Помаранчевої революції і почали активну самостійну творчу діяльність вже за межами стін театру. Проєкт «Україна містична» мав на меті створити новий життєствердний міф України й українців про самих себе. Влад Троїцький обрав фольклор та автентику і процес їх переосмислення.

Перший склад «ДахиБрахи» — чотири солістки гурту «Кралиця» (кер. Іван Сінельніков), що поєднували спів із грою на музичних інструментах. Згодом до них долучився Марко Галаневич. Він, а також Ніна Гаренецька, Ірина Коваленко та Олена Цибульська разом створили унікальний стиль гурту — етно-хаос, який, за їхнім формулюванням, «розхитує усталене, зміщує звичні акценти, експериментує з формою заради точнішої, сугестійної трансляції глибинного смислу».

Гурт «ДахаБраха», як і решту своїх проєктів, Влад Троїцький із самого початку мислив таким, що представлятиме Україну в світі:

— Я це хочу вписати відразу в світовий контекст, мене не цікавлять суто провінційні історії. Тому всі проєкти, які народжуються в ДАХу, відразу вписані не тільки в українську, а й у світову картину.

Гурт починав з експедицій Україною в пошуках українського фольклору та мелосу. Вони фіксували старі, забуті пісні і згодом надавали їм нового звучання. До саунд-продюсування їхнього альбому Light долучився співзасновник гуртів «Океан Ельзи» та Esthetic Education Юрій Хусточка, а альбом 2020 року Alambari гурт записував у Бразилії. Широка географія їхніх виступів, що охопила вже практично усі континенти, дозволила гурту «ДахаБраха» стати найвпізнаванішими культурними послами України в світі. Проєкт «Україна містична», що мав утворити новий міф українців про самих себе — вдався, хоч і більше в музичній площині, а не у театральній.

Більше про учасників гурту «ДахаБраха» та про їхній Київ можна дізнатися з нашого випуску шоу «Амбасадори».

Ірина Горбань — ще одна учасниця колективу, менеджерка гурту та провідниця у гастрольний світ. Ірина народилася у Харкові, росла в окупованій тепер Євпаторії, вперше потрапила до ДАХу на першому курсі університету завдяки виставі, у якій брав участь гурт «Божичі», а згодом потрапила і на співбесіду.

— Перший мій робочий день був 8 березня 2005 року. І першим, з ким я познайомилась тут, був Марко Галаневич. Він тоді був і актором, і монтажником сцени, і освітлювачем, і взагалі завгоспом, відповідав за господарську частину, і тут, як вдома, ходив, в капцях. «Ну, привіт», — сказав він. Ми почали спілкуватись і виявилось, шо в нас багато спільних інтересів, і якось так м’якенько і вдало я ввійшла в цю історію.

Якраз у той час запустився «Макбет. Пролог», саме тоді вже кілька місяців ця вистава йшла вже у тому вигляді, в якому ми звикли вже всі бачити. Владислав Троїцький хотів розширити межі ДАХу, щоб актори більше подорожували, їздили. Тож завданням Ірини було знайти іноземні контакти, придумати, на які міжнародні фестивалі просунути виставу.

— Влад технічно відразу розумів, що для маленького театру приватного треба мати великі амбіції, і якщо ми станемо важливими і відомими за кордоном, то нас визнають і в Україні. Він відразу такий шлях маркував, йому було цікаво проривати шлях на Захід.

Згодом Ірина стала менеджеркою гурту «ДахаБраха», який за рік може здійснити декілька повноцінний турів по Північній Америці, десяток світових фестивалів від Австралії до Швеції. Саме «ДахаБраха» стала першим, а в деяких випадках і єдиним представником України на найбільших світових музичних фестивалях, як то Glastonbury, Roskilde festival, Bonnaroo, Lowlands, Womad, WOMADelaide, WOMEX, Sziget, Fusion, GlobalFEST, Helsinki Festival, Med, Mundial, Oslo World Music Festival, Pohoda, Rudolstadt, Cinars, Dublin World Music Festival, Ethno Port та багато інших. Вони були єдиними учасниками з України у легендарній передачі «Later…» with Jools Holland на BBC, а також в ефірах радіо KEXP та NPR.

У 2020 році гурт отримав найпрестижнішу українську премію — Шевченківську — за альбом «Шлях». Разом із тим Влад Троїцький став причетним одразу до двох її номінацій — премію отримала також опера «IYOV» проєкту Nova Opera.

Nova Opera

Музична формація Nova Opera виникла у 2014 році. Початок їй дав Владислав Троїцький з імпровізаційною оперою «Коріолан», яку тоді презентував на ГогольFest, а вже за рік до нього приєдналися композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко. Влітку 2015-го протягом трьох тижнів була створена опера-реквієм «IYOV», базована на біблійних текстах — Книзі Йова із Старого Заповіту. У 2018-му році «IYOV» увійшов до десятка найкращих опер у світі за версією Music Theatre NOW.

Упродовж шести років це музичне об’єднання створює близько десяти різноманітних опер та декілька масштабних перфомансів, як, скажімо, гранд-опера «Νερό»(Nero) на фестивалі StartupГогольFest в Маріуполі у 2019 році. Дійство відбулося на Азовському судноремонтному заводі із залученням кранів та погрузчиків. Перфомансами і постановками на території закинутих заводів вже нікого не здивуєш. Але Nova Opera на чолі із Троїцьким вирішили зробити неймовірний за масштабом мистецький проєкт на діючому, та ще й стратегічному прифронтовому заводі, заблокованому через окупацію Криму.

ГогольFest

Фестиваль, що з’явився у 2007 році, став однією з перших подій в Мистецькому Арсеналі і поселився там на три роки, аж поки в Арсенал не прийшла нова менеджерська команда Наталії Заболотної.

Відтоді почався відлік ГогольFest як мандрівного фестивалю. Спершу Влад Троїцький хотів знайти для фестивалю інакший постійний майданчик, але згодом таке кочове життя стало однією із особливостей фестивалю — він запліднював життям нові й нові об’єкти міста. Так, у 2010 році була спроба осісти на київській кіностудії імені Довженка після проведеного там фестивалю, але у той час в Україні розгорталась влада клептократа Януковича і всі громадські та культурні ініціативи наче взяли паузу. ГогольFest також мав коротку перерву, хоч Влад Троїцький кілька років поспіль намагався знайти союзників то в Міністерстві культури, то в КМДА, але до державної підтримки фестивалю тоді так і не дійшло.

Втім, тоді, у 2010-му, з розмахом вдалося зробити не лише сам фестиваль на кіностудії імені Довженка, але й його відкриття на Майдані Незалежності. На це зібралося подивитися кілька десятків тисяч людей. Спершу з боку вулиці Городецького розгойдувалася металева сфера з акробатами всередині. Згодом виринула величезна лялька-манекен з татуюваннями по тілу, а між людьми котилося червоне колесо з каскадерами замість білок. Завершенням стала сітка з людських фігур. Театральний куратор фестивалю Андрій Палатний розповідає:

— Це була сорокаметрова фігура, яка ходила по Майдану Незалежності. Відкриття фестивалю — це була велика подія, колаборація з найбільшим, найвідомішим вуличним театром світу «La Fura Dels Baus» (Іспанія). Були привезені величезні об’єкти, в яких задіяна велика кількість волонтерів, артистів. Це було фантастичне дійство.

З 2012 року фестиваль на кілька років оселився на території закинутого заводу на Видубичах, а вже у 2015 році відбувся на ВДНГ, а у 2017 році ще однією локацією став Довженко-Центр. Потім фестиваль вийшов за межі Києва і в 2019 відбувся одразу в трьох містах: Дніпрі, Вінниці та Маріуполі, а на 2020-й було заплановано цілий десяток фестивалів, втім, стався карантин.

Влад Троїцький розповідає, що ідея ГогольFest прийшла до нього у Лондоні. Він задумував мультидисциплінарний фестиваль, який би об’єднував зовсім різні напрямки. На той момент в Україні такого просто не існувало. За словами Влада, саме така різноманітність та поширеність різними містами забезпечили фестивалю і міжнародні перемоги — він став одним із п’яти володарів престижної європейської премії EFFE Awards 2019–2020 від European Festivals Association як найкращий фестиваль.

— Раніше це був суто київський фестиваль, а зараз він став національним. Тобто він об’єднує «розшивачів країни». Всі говорять про «розшивання країни», але не дуже розуміють технологію. Вони, власне, робили це за технологією зшивання країни. Сюди приїхало кілька тисяч чоловік, в Маріуполь. Ну чого б вони сюди приїхали? Тепер так само вони приїдуть до Тернополя, до Ужгорода. Буде розуміння і горизонтальна зустріч людей.

Dakh Daughters

Якщо «ДахаБраха» стала передвісницею Помаранчевої Революції у 2004 році, то Dakh Daughters з’являються прямо перед Революцією Гідності 2013-го. Хоч вони як формація з’явились ще за рік до цих подій, саме напередодні влітку виходить їхній кліп «Rozy/Donbass», що швидко робить їх популярними. Одне із найбільш емоційних відео часу Революції Гідності — це збори в театрі ДАХ на виступ Dakh Daughters на Майдані.

Батьком гурту знову є невтомний Влад Троїцький, а сімома дочками ДАХу — акторки, кожна з яких має ще й по своєму сайд-проєкту. Найчастіше вони гастролюють Францією. Іра Горбань, що опікується менеджментом «ДахиБрахи», також працює і з Dakh Daughters.

— «ДахаБраха» і Dakh Daughters — це велика заслуга Влада, який дуже любить життя і дуже не хоче його втрачати, завжди намагається максимально весь наш потенціал якось задіяти в усьому. Він нас навчив, що треба кожен день жити як останній. Ми маємо всі на максимум працювати. Працювати і отримувати від того насолоду, тому що це і є наше життя. Ми не дуже відділяємо нашу роботу від життя, бо це все переплетено.

Нове покоління

«ЦеШо» — один із нових проєктів ДАХу, що виник у 2017 році, і поки один з небагатьох, після появи якого не сталося революції. Цей музично-театральний проєкт у жанрі «соціальний рейв» взяв участь у відборі на Євробачення — 2019, але не пройшов до фіналу. Восени 2018 року разом із програмою Center Stage «ЦеШо» здійснили тур по США, під час якого дали 13 концертів.

Прямо під час наших зйомок, на початку 2020 року, в театрі йшли репетиції нового проєкту камерної опери «Стус: Перехожий», в основі якого — поезія Василя Стуса. Водночас учасниця Dakh Daughters Руслана Хазіпова активно працює над власним проєктом Ragapop. Тож Влад Троїцький та його величезна команда не збираються зупинятися на досягнутому.

Що ж таке ДАХ?

З невеличкого простору на Либідській, ДАХ трансформувався у культурну лабораторію світового масштабу. Тут народжуються змісти і концепти, що змінюватимуть та впливатимуть на культурний код українців та України. Одному режисеру — Владу Троїцькому — за участі багатьох виконавців та співтворців вдалося перетворити божевільну ідею на справу, відгомін якої чути на всіх континентах. З усього, що виходить з цієї лабораторії, у сотень тисяч людей по всьому світу формується образ України.

— Є цей мікроДАХ. Пропорції площі — це, напевно, і є те, що в країні нашій важливо. На початку виник образ — равлик із дашком, своєю хаткою, який «повзе по схилах Фудзі (Фудзіяма — вулкан в Японії) аж до самих вершин». Тоді я не до кінця це розумів, коли ми собі придумали. Насправді, як назвали — так воно ось і вийшло. Двадцять п’ять років минуло, і я розумію, що ДАХ своєю неспішною чесною позицією, своїми неспішними роздумами може не дійшов ще до вершин, але принаймні у напрямку точно рухається. Багато людей, які сюди приходять, раптом опиняються в зовсім іншому вимірі, в атмосфері, вони відчувають щось справжнє. Ну, надихали ми тут, чи що?