Деокупація Андріївки та оборона Часового Яру

З весни 2022 року команда Ukraїner фіксує історії опору й незламності українців на звільнених територіях. Ми відвідали міста і села Київського Полісся, Сіверщини, Слобожанщини та Причорномор’я. Понад 20 документальних відеоісторій і текстових репортажів із цих поїздок доступні на наших медіамайданчиках. Також 2023 року світ побачила збірка репортажів автора Ukraїner і постійного учасника цих поїздок Богдана Логвиненка — «Деокупація. Історії опору українців. 2022».

Під час чергової експедиції в межах документального проєкту «Деокупація» наприкінці жовтня 2023 року наша команда побувала на бахмутському напрямку. Поспілкувалися з військовослужбовцями бригад, які виконують там бойові завдання, зокрема з бійцями 3 та 5 окремих штурмових бригад та 93 окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Усі три підрозділи брали участь в наступі.

Андріївка. Штурм, зачистка і GoPro

Ромео, Ярема та Форд — штурмовики 3 ОШБр, які зачищали Андріївку від російських загарбників. В село ми не змогли потрапити через безпекову ситуацію, тому з ними ми спілкувалися місті Костянтинівка, що за 20 км на південь від нього.

Усі троє кажуть, що найважчою частиною їхнього бойового завдання було зайти в село: того дня штурмовикам, які зачищали Андріївку, довелося пішки подолати 3 кілометри. Річ у тім, що від штурму бронетехнікою відмовилися, бо ворог активно застосовував аеророзвідку й ударні безпілотники. Зазвичай стається так, що тільки-но на відстані 3–4 кілометрів від ворожих позицій з’являється бронетехніка, вона одразу потрапляє в поле зору противника. Тоді окупанти-розвідники передають координати сусіднім підрозділам, щоб ті ліквідовували виявлену техніку артилерією або ударними дронами. Через це бронетехніка може хіба підвозити українських штурмовиків на найменшу відносно безпечну відстань до ворожих позицій, і після цього одразу ж розвертається та прямує знову в тил, поки ворог не встиг відкрити вогонь. Так само штурми здебільшого відбуваються й зі сторони противника, оскільки українська розвідка, артилерія й ударні дрони теж працюють скоординовано. Ромео розказує, як вони з побратимами добиралися до Андріївки:

— Короткими перебіжками ми рухалися. Зайшли повністю групою, зорієнтувалися, і з нашої точки рухалися, штурмували, знаходили їхні укриття й окопи, чистили, штурмували.

Ромео, чорнявий високий чоловік у зеленій кепці, у складі свого загону був бойовим медиком. Каже, основні завдання ті, що й у звичайного штурмовика, от тільки в рюкзаках на 20 кілограмів більше — саме стільки важить польова аптечка. Начиння таке ж, як у звичайній, але його більше — щоб вистачило на 5 осіб. Однак є препарати й інструменти, яких немає у звичайного бійця: наприклад, ліки від блювоти, що може настати внаслідок важкої контузії, тазовий бандаж та крапельниця, якщо поранений у важкому стані й потребує стабілізації.

Окрім мінних полів, солдатам 3 ОШБр загрожував ворожий обстріл. Завдяки аеророзвідці ворог бачив їхні загони, які рухалися в напрямку села, і намагався їх ліквідувати. По штурмовиках працювали здебільшого міномети та дрони-скиди, але у величезній кількості. Ромео переказує слова побратимів про те, що російські військові застосовували по піхоті також дрони-камікадзе. Тож штурмовикам постійно доводилося падати на землю, ховаючись від уламків і швидко шукати бодай якісь укриття поблизу. Такими перебіжками й рухалися. Зі слів штурмовиків, дістатися до села виявилося складніше, ніж зачистити його від ворога. Форд розповідає:

— Те, що ми зайшли в Андріївку, означало, що 50 % роботи вже виконано.

Коли штурмовики дійшли до Андріївки, то почали зачистку від будинку до будинку, а в цей час по селу теж працювала ворожа артилерія. Перевіряли підвали й ті хати, де вціліли стіни. Насипи з брухту, що залишилися від споруд, штурмовики використовували як укриття від снарядів та осколків противника. Ярема каже, що його групі вдалося взяти в полон пораненого російського комбата. Скільки ж усього військових РФ було натоді в селі — полічити складно. За словами Яреми, до штурму їх могло бути тут 120 осіб. Частина, ймовірно, втекла, тож припускають, що в Андріївці на момент зачистки залишалося близько 30 окупантів. Частину ліквідували, частину взяли в полон.

Ромео каже, що Андріївка змінювалася прямо під час штурму. Річ у тім, що окупанти посилили обстріл, і ті житла, від яких залишилися бодай стіни, перетворювалися в руїни на очах. Коли ввечері, виконавши завдання, хлопці покидали позиції, то було складно орієнтуватися по селу, щоб безпечно вийти: замість доріг тепер були вирви, а будівлі ворог остаточно зрівняв із землею. Ромео пригадує:

— Коли ми виходили, то отримали орієнтир типу «будинок крайній». Але коли виходиш вночі, то не видно того будинку, бо замість нього вже пустка.

Форд каже, що йшов у бій із закріпленою на тілі екшн-камерою GoPro (ґаджет для екстремальних зйомок. — ред.). Зняті ним відео можна побачити у фільмі про звільнення Андріївки, який 3 ОШБр опублікувала на своєму ютуб-каналі. Форд лише жалкує, що знімав не все, бо ввімкнув камеру тільки тоді, коли вже зайшли в село. Наступного разу боєць хоче фільмувати з самого початку, щоб зафіксувати якомога більше з того, як відбувається штурм. Каже, готовий взяти для цього додаткові акумулятори (а це додаткова вага і до так нелегкої амуніції).

Кожен із бійців поділився, що під час бойового завдання відчував себе дуже спокійно та зосереджено: на війні важливо блокувати сторонні думки, пильнувати небезпеку поглядом та слухом, адже саме це допомагає досягти бажаного результату, зберегти здоров’я, а часто життя.

На думку військових, ворог так міцно тримався за Андріївку та місцевість навколо, бо деокупація цього села та прилеглих територій створює ризики для становища російської армії в Бахмуті. Зараз Сили оборони не лише контролюють населений пункт, а й перейшли залізничну колію, що розташована на схід від нього, тож тримають під вогневим контролем трасу Бахмут — Горлівка. Цей тактичний успіх українських військових суттєво ускладнює ворогові логістику на цьому напрямку.

Також крах російської оборони в Андріївці пришвидшив звільнення іншого села — Кліщіївки, що сусідить з нею на півночі. 15 вересня 2023 року Генштаб підтвердив звільнення Андріївки, а вже через два дні, 17 вересня, — з’явилася інформація про деокупацію Кліщіївки.

Часів Яр. Завод, палац культури і школа, яких уже немає

Інший військовий підрозділ, що брав активну участь в наступі на бахмутському напрямку — 5 окрема Київська штурмова бригада. Із її військовослужбовцями Максимом Скубенком та Андрієм Болобаном (позивний «Дзюдо») ми побували у прифронтовому місті Часів Яр. Максим до 24 лютого 2022 року був директором аналітичної платформи «Вокс Україна». Одразу після початку повномасштабного вторгнення вступив до війська, але, попри це, продовжує виконувати обов’язки у «Воксі», тобто поєднує цивільне та військове життя. Андрій — відомий спортсмен, чемпіон України з дзюдо, володар кубка Європи по самбо. Народився та виріс у Донецьку, але через російське вторгнення на сході України в 2014 році переїхав до Черкас.

Двоє побратимів погодилися звозити нас у Часів Яр і показати, як живе прифронтове місто, що його росіяни активно намагалися захопити навесні 2023 року. Відстань до фронту тут — близько 10 кілометрів.

Траса на Часів Яр, за словами військових, прострілюється, тож безпечніше заїжджати через села, щоб не потрапляти в поле зору ворога. Отак і їдемо ґрунтовими дорогами. У селах, які проїжджаємо, триває напозір мирне життя: чоловіки вздовж вулиць рубають дрова, жінки пильнують курей, де-не-де навіть бігають діти. У самому Часовому Яру теж зустрічаємо місцевих жителів, а дорогами тут ганяють старезні латані жигулі.

Саме ж місто досить пошрамоване: впадають в очі розбиті будинки, повалені дерева, вирви у землі. Дзюдо каже, що зовсім не розуміє цивільних, які тут залишаються. На його очах місцеві гинули від обстрілів, але тих, хто зостається живим, каже, це, вочевидь, нічому не вчить.

У місті запаркувалися біля палацу культури, який військові РФ майже розбомбили влітку цього року. Під час активних бойових дій цю будівлю наші захисники використовували як гуманітарний штаб і місце надання медичної допомоги. Тепер від споруди залишилися лиш блакитні обгорілі стіни.

Сьогодні, 24 жовтня, у Часовому Яру досить тихо: іноді чуємо, як удалині працює артилерія, але причин для сильного занепокоєння нема. Справді гуляємо містом, як на екскурсії: Максим та Андрій, наче гіди, люб’язно знайомлять із пам’ятними місцями — там, де «прилетіло».

Поруч із палацом культури бачимо пам’ятник воїнам-афганцям. Центральні фігури — солдат із ручним гранатометом, що видивляється ціль у мушку, і солдат-медик, який надає допомогу пораненому побратимові. Хтось почепив першому на плечі червоно-чорний прапор, а другому — синьо-жовтий.

Далі рухаємося на територію Часівоярського комбінату вогнетривів, що в кількох хвилинах від місця нашої зупинки. Це підприємство видобувало глину й виготовляло вогнетривкі матеріали, але тепер тут таке саме згарище, як у палаці культури. Заходимо на внутрішню територію через ворота. Земля встелена цеглою, балками й іржавими трубами, що завалилися внаслідок обстрілів. Одна з куп такого брухту вже поросла зверху довгою червоною лозою.

Далі йдемо до місцевої школи, так само знищеної російськими військовими. Повз проноситься «таблетка» медичної допомоги. Підходячи до навчального закладу, бачимо, що від нього залишився лише фундамент — у центральну частину влучив ворожий снаряд.

Стабілізаційний пункт: «літачки», кров і бинти

Того ж дня ввечері, після імпровізованої екскурсії містом Часів Яр вирушаємо на стабпункт разом із пресофіцером бригади. Їдемо услід за його автівкою. Погода псується — двірники монотонно зіштовхують із нашого лобового скла краплі дощу весь час, поки ми їдемо. Відчувається глибока осінь. На під’їзді до стабпункту вмикаємо режим «літачка» на телефонах, бо інакше через скупчення мобільних сигналів ворог може вирахувати, що на цьому місці є важливий об’єкт. Тим паче, ми неподалік від лінії фронту.

Сюди привозять бійців не лише 93 ОМБр, а всіх бригад, які потребують невідкладної медичної допомоги. Завдання медиків на стабпункті — стабілізувати стан поранених, після чого їх мають відвезти у шпиталь. Часто військові зазнають важких поранень, і допомога потрібна негайно, а часу на дорогу до лікарні немає. Саме через це в населених пунктах, що межують із лінією зіткнення, існують такі стабілізаційні пункти, де військові лікарі надають невідкладну допомогу. Завдяки цьому рятують життя багатьом військовим, для яких кількадесят чи навіть кілька хвилин можуть бути вирішальними.

Коли ми заходимо у стабпункт, там порожньо. Чисто, тепло, кілька ліжок у ряд, працює старлінк. Поранених привозять переважно після того, як стемніє, бо засвітла забрати їх значно складніше — ймовірність прицільного обстрілу зростає.

Минає хвилин десять і прибуває автомобіль із пораненим бійцем. Лікарі квапливо заносять його на ношах усередину, переміщують на кушетку, швидко роздягають. Бачимо, що в лівій литці — велика рвана рана. Бійцю вводять знеболювальне та наркоз, після цього дезінфікують рану, бинтують. Він спершу хрипло постогнує, а потім засинає. Чоловік дуже швидко приходить до тями, йому дають чистий і зручний цивільний одяг. Один із лікарів показує пацієнт три пальці й питає, скільки той їх бачить, адже після наркозу об’єкти в очах можуть роздвоюватися. «П’ять», — відповідає той. «П’ять? Головне, щоб не більше п’яти», — жартує лікар. Поранений боєць просить випустити його на перекур, але лікарі не готові задовольнити таке прохання. Знову кладуть його на ноші й виносять. Далі захисника повезуть до військового шпиталю.

На стабпункті нам усі розповідали про головного хірурга Віктора Родіного й радили з ним поговорити, аж раптом він заходить у приміщення стабпункту. Високого зросту і кремезної статури. Зайшовши, він привітався з нами й одягнув окуляри. До повномасштабної війни Віктор займався пластичною хірургією, жив у Запоріжжі, але евакуювавши родину на захід України, пішов до війська, аби рятувати життя військовим. Спершу надавав медичну допомогу бійцям на запорізькому напрямку, а тепер — тут. Чоловік перебуває у цьому стабпункті цілодобово, адже поранених можуть привезти в будь-яку мить.

Такий зріз кількох похмурих жовтневих днів на бахмутському напрямку. Біля Андріївки Сили оборони тиснуть ворога й наступають, а довкола Часового Яру героїчно стримують його. 3 та 5 ОШБр, 93 ОМБр і багато інших підрозділів продовжують нищити російських загарбників, не даючи їм шансів на успіх. Попри кепську погоду й безперервні бої, військовослужбовці тут віддано воюють далі. Усі розуміють важливість своєї справи, якою важкою вона б не була.