Століття депортацій. Як Росія знищувала і знищує народи

Проте найстрашніший злочин російських окупантів — викрадення людей. У цьому країна-агресорка вправляється століттями, примусово асимілюючи або просто знищуючи народи на захоплених територіях, зокрема в Україні.

Із початком повномасштабного вторгнення в Україну російська влада та її поплічники (зокрема колаборанти) продовжують скоювати цей злочин проти людства. Вони організовують масові депортації — примусово вивозять українців углиб території РФ та в республіку Білорусь. З початку березня 2022 року на Поліссі, Сіверщині, Слобожанщині, Донеччині, Подніпров’ї та Запоріжжі, а також Таврії безперервно фіксують численні факти депортації громадян України російськими силовиками. 26 березня 2022 року віцепрем’єр-міністерка та міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук озвучила орієнтовну кількість депортованих Росією українців — 40 тисяч осіб.

Однак російські ЗМІ активно поширюють дезінформацію, використовуючи звичну тактику підміни понять: примусове вивезення українців називають «евакуацією», а депортованих — «біженцями».

Депортації — злочинний інструмент упокорення й винищення населення окупованих територій. Цей метод країн-загарбників, яким десятки років користується і РФ, не є новим. Сучасна Росія, як правонаступниця Радянського Союзу, провадить свою зовнішню політику в найганебніших його традиціях, вчиняючи ті самі злочини, що й комуністи в XX столітті. Щоб показати тяглість цієї жорстокої депортаційної традиції, розглянемо випадки примусового виселення різних народів від радянського часу до сьогодення.

Радянські депортації: упокорити та знищити

За 69 років існування СРСР комуністичні карально-репресивні органи провели близько 110 депортаційних процесів, унаслідок яких було примусово переселено майже 6 мільйонів невинних людей. Окупація територій вільних країн, знищення інтелігенції, поневолення й геноцид  — ось методи створення «радянського народу». Гірка правда в тому, що поки в республіках співали відому на той час пісню «Про батьківщину» (з рос. — «О родине»), де є рядки «Не знаю іншої країни, де так вільно дихає людина» (з рос. — «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек»), найбільша на той час країна була помережана концентраційними та трудовими таборами, в яких злочинна влада зламала життя мільйонів людей.

Депортації з країн Балтії

Масові депортації у країнах Балтії відбулися двічі: у 1941 та 1949 роках.

Їм передувала окупація радянськими військами Естонії, Латвії та Литви у 1940 році. А почалося все в серпні 1939 року, коли Німеччина і СРСР підписали пакт Молотова–Ріббентропа. У секретному додатковому протоколі до нього Естонія та Латвія були включені до радянської сфери інтересів, а Литва — до німецької. Саме ці документи стали початком поступової експансії трьох, тоді ще незалежних, країн Балтії.

Совєти, розпочавши примусове виселення населення країн Балтії в 1940 році, зробили його системним улітку 1941 року. До цього злочину ретельно підготувалися, чітко визначивши верстви населення, які підлягали примусовому переміщенню.

Кількість людей, які мали бути депортовані з Латвії, Литви й Естонії, точно невідома. Згідно з планом НКВС від червня (точно число в документі не вказане) 1941 року щодо матеріально-технічного забезпечення, розподілу та використання спецконтингенту депортованих із радянських республік Естонії, Латвії, Литви та Молдавії, ця цифра становила 74 395 осіб. Сюди входили: 46 557 родин, 22 885 чоловіків-глав родин, 4 159 кримінальних злочинців та 794 жінки, яких у наказі було названо повіями.

Депортаційна політика радянської влади розгорталася з надзвичайною швидкістю. Першою жертвою стало політичне керівництво та військова еліта. Тільки протягом липня 1940 року були депортовані президент республіки Костянтин Пятс та головнокомандувач збройних сил Йохан Лайдонер. Потерпали й усі колишні представники влади Естонії. Чотирьох із них — Фрідріха Карла Акеля, Юрі Яаксона, Яана Тиніссона і Яана Тееманта — вбили, ще четверо померли у в’язниці.

Почалися і масові депортації населення. Ось що згадував Юхан Ваабелья про примусове виселення його сім’ї із Мульгимаа (південний регіон Естонії) до Сибіру:

— Нас депортували в село Косотяпку, Томської области Росії. Батька одразу по прибуттю забрали від нас і повезли до ГУЛАГу, на берег річки Сосьва, де він і помер у 38 років. <…> Я дізнався про життя в цьому таборі від Матса Лаармана, який передав цю інформацію в Академію наук. <…> У таборі все було влаштовано так, що прожити можна було тільки пів року. Хто залишався живим довше, для них вигадували щось на лісовій роботі. Туди навмисно відправляли пішки найдовшою дорогою, а коли бачили, що людина скоро помре, то направляли йти через болото. Якщо прямий шлях був п’ять кілометрів, то через болото виходило вісім. Сподівались, що людина помре саме дорогою, поблизу болота.

Додає, що померлих людей складали біля болота, як дрова. Весною, під час повені, ці тіла тонули у грязюці. Юхан разом із матір’ю отримав дозвіл на поселення в селі Новососновка Чаїнського району Томської області Росії. На той час там уже проживало досить багато депортованих естонців.

Прикметно, що в період радянсько-німецької війни, коли Червона армія відступила з країн Балтії, а саме — з Латвії, було знайдено телеграму, надіслану з Москви до Риги 13 червня 1941 року. У ній зазначалося, що запланована кількість людей, які мають бути депортовані з Естонії, становить 11 102 особи.

Червневі депортації 1941 року відбулися також у Латвії — близько 15 400 латвійців радянська влада вивезла до Сибіру й Казахстану. Громадянам, які підлягали виселенню, інкримінували контрреволюційну й антирадянську агітацію, що найчастіше було вигадкою. Також депортували найзаможніших жителів колишньої Латвійської Республіки.

У документах тої доби зафіксовано плани депортацій із Литовської РСР, які розробляли  органи НКВС. Так, згідно з довідкою про підготовку такого примусового переміщення з Литви станом на 11 червня 1941 року, засланню підлягали 22 252 особи. Утім, у ніч із 13 на 14 червня було депортовано набагато більше литовців. Загалом — 34 000 людей.

Трагічна історія червоного терору об’єднує країни Балтії у спільній жалобі за всіма жертвами цієї політики. Так, щороку 14 червня в кожна з них відзначає День пам’яті: в Естонії — це День пам’яті депортації 14 червня (14. Juuni küüditamise mälestuspäev), у Литві — День жалоби та надії (Gedulo ir vilties diena), у Латвії — День пам’яті жертв комуністичного терору (Komunistiskā genocīda upuru piemiņas diena).

Радянська влада призупинила депортації у країнах Балтії лише через активні бойові дії Другої світової війни, але відновила жорстоку практику примусового переселення в 1944  році, повернувшись на ці території.

Друга масова депортація була організована в березні 1949 року під кодовою назвою операція «Прибій». Тоді частину цивільного населення Естонії, Латвії та Литви вивезли до Сибіру й віддалених районів північної частини СРСР. Жертвами стали 94 779 осіб. Смертність депортованих оцінюють приблизно в 15 %.

Операцію «Прибій», яку ще називають «великою березневою операцією», совєти розпочали вночі 25 березня. Так, у столицях балтійських країн вона стартувала о 4:00, а з 6:00  поширилася й на регіони. На її реалізацію було відведено три доби.

Згідно з планом, процес депортації мав відбуватися так: оперативні групи автомобілями доправляли на локації, звідки вони мали непомітно наблизитися й оточити будинок, в якому проживали люди, які підлягали депортації. Потім старший групи в супроводі солдатів заходив у дім, встановлював, хто перебуває там, обшукував приміщення і повідомляв главі сім’ї рішення про вислання. Після того, як люди збирали свої речі, необхідно було доставити тих, кого висилали, до пунктів збору — залізничних станцій. Згодом людей, які підлягали депортації, розміщували в ешелонах, щоб назавжди перевезти у спецпоселення. Залучені до операції партійники разом з активістами, які хотіли перед ними вислужитися, залишалися в будинках депортованих, щоб описати майно, яке залишилося, і передати його місцевим органам влади. Пожитки висланих підлягали конфіскації.

Загалом з Естонії до Сибіру за чотири доби (25–29 березня) 19-ма ешелонами вивезли 7488 сімей у кількості 20 535 осіб, зокрема: чоловіків — 4579, жінок — 9890 та дітей — 6066. Однак радянській владі повністю план виконати не вдалося, бо 1791 людині пощастило сховатися. Але про них, звісно, каральні органи не забули. Після завершення операції «Прибій» за втікачами почали полювати, це тривало кілька місяців.

За даними професора Латвійського університету Генріха Стродса, для проведення операції «Прибій» на території Латвійської РСР радянська влада залучила 3300 оперативних працівників, 8313 військовослужбовців внутрішніх військ МВС СРСР і 9800 солдатів радянської армії. Для перевезення людей совєти використали 31 залізничний потяг, усі вони складалися з товарних вагонів. Загалом висланню підлягали 13 624 сім’ї або 42 975 осіб, — переважно сільські жителі, яких радянська влада класифікувала як куркулів або пособників «лісових братів» (представників тогочасного партизанського руху проти радянської влади). З висланих 1949 року померли в дорозі 183 особи, під час заслання — 4941 особа, або 12 % усіх депортованих. Іще 1376 особам було заборонено після закінчення терміну вислання повертатися до Латвії.

В операції «Прибій» на території Литви особливо запопадливо брали участь місцеві радянські органи влади та їхні місцеві поплічники. Саме останні вказували на будинки селян, яких називали куркулями, і сімей, що були незгодні з політикою радянської влади. До проведення операції в Литовській РСР було залучено понад 10 000 оперативників і тисячі військовослужбовців. З Литви у 1949 році депортували 33 496 осіб.

Варто зазначити, що радянська влада в офіційних документах прямо підтверджує факт цілеспрямованого здійснення саме депортацій. Так, за результатами літніх примусових переселень 1941 року з країн Балтії була видана «Доповідна записка наркома держбезпеки СРСР В. М. Меркулова…», де він пише про арешт і виселення «антирадянського кримінального й соціально небезпечного елемента». У наступному документі під назвою «Довідка про втрати органів НКВС і НКДБ під час проведення депортації з прибалтійських республік від 17 червня 1941 р.» знаходимо слово «депортація», яке переконливо вказує на те, що радянські репресивні органи цілком усвідомлювали, який саме злочин вони вчиняють.

Майже 50 років радянська влада всіляко замовчувала ці злодіяння, прикриваючись «боротьбою з антирадянськими елементами». Протиправність депортацій СРСР визнав лише перед самим розпадом — у законі «Про реабілітацію репресованих народів», що був ухвалений Верховною Радою РРФСР 26 квітня 1991 року. Однак у 2020 році президент Росії Путін повернувся до загарбницької риторики. У своїй статті до 75-ї річниці перемоги над нацистською Німеччиною він назвав радянську окупацію країн Балтії «законним приєднанням».

Проте варто повернутися до подій XX століття, оскільки депортаціями людей із країн Балтії радянська репресивна машина, на жаль, не обмежилася.

Депортація корейців

Іще одним народом, який став жертвою депортаційної політики СРСР, були етнічні корейці. На початку XX століття корейські селяни, рятуючись від японської окупації, масово переселялися в далекосхідні регіони СРСР, зокрема на території Далекосхідного краю.

Проте варто зазначити, що етнічні корейці проживали на території Далекого Сходу (добровільно чи вимушено) ще до приходу радянської влади, зокрема вже в XIX столітті зафіксовані етнічні корейські поселення на цих землях. Совєти ж у звичний для себе спосіб намагалася стерти автентичну ідентичність Далекого Сходу, зокрема знищуючи етнічних корейців як одного з корінних народів цих територій. І це також слугувало «аргументом» щодо майбутньої депортації.

Коли японські війська 7 липня 1937 року вторглися в Китай, Корея була частиною Японської імперії. Радянська влада запідозрила корейців-переселенців у «пособництві ворогу та шпигунстві», а також звинуватила в роботі на японську розвідку. Зовнішня схожість з японцями теж не грала на руку корейцям.

Окрім цього, репресій зазнали колишні громадяни прояпонської держави Маньчжоу-Го (Маньчжурської держави) й колишні службовці Китайсько-Східної залізниці. Тобто арешту й депортації підлягали всі, хто, на переконання радянських спецслужб, був пов’язаний з Японією.

Наказ НКВС від 20.09.1937 р. № 00593

Перед початком депортації радянська влада ухвалила Рішення Політбюро ЦК ВКП(б) № П51/734 від 21 серпня 1937 року, у якому йшлося, що з метою припинення «японського шпигунства» треба зробити таке:

– запропонувати Далекосхідному крайовому комітету (крайкому), крайовому виконавчому комітету та УНКВС (Управління народного комісаріату внутрішніх справ. — ред.) Далекосхідного краю переселити все корейське населення прикордонних районів Далекосхідного краю до Південно-Казахстанської; області в райони Аральського моря, озера Балхаш та в Узбецьку РСР;
– до виселення приступити негайно й закінчити до 1 січня 1938 року;
– корейцям, які підлягають переселенню, дозволити під час переселення брати з собою майно, господарський інвентар і свійських тварин;
– відшкодувати переселеним вартість залишеного ними рухомого й нерухомого майна, а також посівів;
– не перешкоджати переселеним корейцям виїжджати за кордон за їхнім бажанням, допускати спрощений порядок перетину кордону;
– НКВС запобігти можливим ексцесам і заворушенням із боку корейців у зв’язку з виселенням.

Відомий дослідник депортацій корейців у радянський період, професор Герман Кім у своїх дослідженнях описує процес депортації так: етнічним корейцям давали мінімальний термін на збір своїх речей, після чого примушували сідати у спеціальні потяги для переселення (з іменними літерами, із зазначеним місцем посадки й часом відправлення). В одному вагоні перевозили 5–6 сімей (25–30 осіб). «Людські» вагони були насправді товарними, сяк-так обладнаними двоярусними нарами та буржуйкою. Під час обліку перед депортацією в корейців вилучали паспорти, мисливську та стрілецьку зброю. Із Примор’я до станцій призначення в Казахстані й Узбекистані такі потяги йшли 30–40 днів.

Відомо, що на підставі спільної постанови Раднаркому і ЦК ВКП(б) № 1428-326 «Про виселення корейського населення з прикордонних районів Далекосхідного краю» від 21 серпня 1937 року, підписаної Сталіним і Молотовим (голова Ради народних комісарів у 1930–1941 роках), 172 тисячі етнічних корейців було виселено з прикордонних районів Далекого Сходу в пустельні й необжиті райони Казахстану і Середньої Азії.

Депортація українських німців

Етнічні німці на теренах України селилися ще за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (X–XII століття). Вони прибували як купці й мандрівники, а також у складі посольств. Правда, перша міграційна хвиля була не такою великою, як друга, що почалася наприкінці XVIII століття, в часи поділу території сучасної України між Російською й Австро-Угорською імперіями.

За даними перепису 1939 року, на території УРСР нараховували 392 458 осіб німецької національності (зокрема, в Одеській області приблизно 91 500 осіб, в Миколаївській — 89 400, в Запорізькій — 89 400, в Криму — 51 300 осіб).

Іще до початку депортацій радянська влада провела активну антинімецьку кампанію, сформувавши ідеологічне підґрунтя для майбутнього примусового виселення німецького етносу. Початок такої кампанії сягає 1920-х років, коли з активізацією німецько-радянських торговельно-економічних відносин до Радянського Союзу почали прибувати німецькі інженери та спеціалісти для роботи на промислових об’єктах й участі в майбутній індустріалізації. Окрім того, кількасот тисяч німців уже проживали в німецьких колоніях на теренах України. Дослідник історії національних та релігійних спільнот СРСР Андрій Савін стверджує, що радянські органи влади почали розглядати цих людей як контингент, що потенційно може здійснювати широкомасштабну розвідувальну й антирадянську діяльність на користь Німеччини. У своїй монографії «Етноконфесія у радянській державі. Меноніти Сибіру в 1920–1930-ті роки: еміграція та репресії. Документи та матеріали» він цитує циркулярний лист ОДПУ СРСР № 7/37 «По Германській розвідці і боротьбі з нею» (9 липня 1924 року) (переклад із рос.):

«Після укладання Раппальського договору германська промисловість і торгівля отримали можливість розгорнути свою діяльність на території нашої республіки. З цього моменту спостерігається величезний наплив німецьких комерсантів-концесіонерів, промисловців і всякого роду підприємців, які засновують торговельно-промислові підприємства, транспортні об’єднання, туристичні контори та концесії».

Ескалація антинімецьких настроїв набирала обертів упродовж 1920-х, і вже у 1930-х роках лунали радикальніші обвинувачення етнічних німців. Так, відомі документи, зокрема «Протокол засідання Секретаріату ЦК КП(б)У про становище в Пулинському німецькому національному районі», де радянська комуністична влада прямо називає етнічних німців «фашистами», «фашистськими націоналістичними елементами», звинувачуючи в розвалі колективного господарювання (колгоспу).

Масові репресії 1937–1938 років стали трагічною сторінкою в історії німецького етносу в Україні. В «Етнічному довіднику» — академічному виданні, присвяченому дослідженню етнічних спільнот в Україні, дослідник Богдан Чирко наголошує, що в 1937 році масові каральні акції були здійснені проти німецького населення Причорномор’я (передусім околиць Одеси), де проживало близько 120 тисяч етнічних німців, з яких 50 тисяч мешкали у трьох німецьких районах — Спартаківському, Зельцькому та Карл-Лібкнехтівському. На підставі рішення Одеського обкому КП(б)У звідти було вислано 5 тисяч родин «антирадянського фашистського активу». Основними регіонами для переселення німців були Казахстан, Сибір та інші віддалені місця Радянського Союзу.

Одним із регіонів із найбільшою часткою німецького населення України була Бессарабія.

Зокрема, відома історія про виселення етнічних німців із селища Сарата (на той час містечка). 15 вересня 1940 року туди прибула спільна радянсько-німецька комісія з переселення. Для жителів населеного пункту опублікували офіційне звернення німецькою й російською мовами, де зазначалося, що всі німці віком від 14 років підлягають виселенню на територію Німеччини.

Переселення відбувалося в чотири етапи. 24 вересня 1940 року перший потяг вивіз мешканців «Олександрівського притулку» (літніх людей і людей з інвалідністю), а також частину населення з міста Арциз, селищ Березино та Лейпциг (нині Серпневе). Далі цих людей відправили в місто Галац (Румунія), згодом — у табір для біженців і на окуповану німцями територію Польщі. Інші колони переселенців, що були сформовані 27 вересня, вивезли до міста Кілія, що майже за 200 кілометрів від центру Одеси, а далі пароплавами в табір для біженців. Остання колона виїхала з Сарати 9 жовтня 1940 року.

Становище етнічних німців у Радянському Союзі після початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 року ще більше ускладнилося. Крім попередніх звинувачень, представникам цього етносу на території Української РСР інкримінували злочинні наміри. Тоді й почалися наймасовіші депортації.

Відомий дослідник депортацій етнічних німців професор Альфред Айсфельд стверджує, що 12 серпня 1941 року стало вирішальним у долі німців, які проживали в СРСР. Цього дня РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили спільну постанову № 2060-935сс «Про розселення німців Поволжя в Казахстан». Через два дні після цього в директиві Ставки Верховного Головнокомандування № 00931 «Про формування і завдання 51-ї окремої армії» в Криму пропонувалося «…очистити негайно територію півострова від місцевих жителів — німців та інших антирадянських елементів». Ця директива, адресована Головнокомандувачу військами Південно-Західного напрямку й командувачам з’єднань, що входили в це угруповання, запустила масову депортацію німецького населення півдня України за етнічною ознакою. Зокрема близько 60 тисяч німців Криму було депортовано в Орджонікідзевський край. А через день після появи цієї директиви почалося примусове переміщення менонітів, які проживали на західному березі Дніпра в Запоріжжі.

За пропозицією НКВС СРСР 31 серпня було ухвалено постанову політбюро ЦК ВКП(б) «Про німців, які проживають на території Української РСР». Згідно з цим документом, тоді мала відбутися тотальна депортація німців із тої частини республіки, яка ще не була під німецькою окупацією. Постанова передбачала: німців, які перебувають на обліку як антирадянський елемент, заарештувати; іншу частину працездатного чоловічого населення віком від 16 до 60 років мобілізувати в будівельні батальйони та передати НКВС для використання у східних областях СРСР. Згідно з розпорядженням відділу спецпереселень НКВС СРСР від 2 жовтня 1941 року, 53 566 осіб із Запорізької, 36 205 зі Сталінської (нині — Донецької) та 12 807 осіб із Ворошиловградської (нині — Луганської) областей планували відправити в Казахську РСР.

В Алтайський край влада збиралася переселити 6 000 осіб з Одеської області та 3 200 осіб — із Дніпропетровської області.

Активні бойові дії Другої світової війни на якийсь час зупинили депортації етнічних німців. Нова хвиля переселень зі «звільнених» радянською армією територій України здійнялася в 1944 році. Разом із комуністичною владою повернулися й органи НКВС, які відновили арешти етнічних німців, які за німецької окупації отримали статус «фольксдойче» (з нім. Volksdeutsche).

28 грудня 1943 року народний комісар НКВС СРСР Лаврентій Берія повідомив Сталіну про те, що в Києві вже виявлено 184 особи, які отримали статус «фольксдойче». У відповідь той наказав усіх заарештувати, утримувати у спеціальних концтаборах і використовувати для робіт. Виконуючи цю вказівку, Берія 7 січня 1944 року підписав наказ НКВС № 20/б про арешт на території України громадян із відповідним статусом. За рішеннями Особливої наради НКВС СРСР, осіб, зарахованих до категорії «фольксдойче», відправили в місця ув’язнення та заслання на строк від 5 років і більше, а членів їхніх сімей — у спецпоселення.

Від депортаційної політики Союзу потерпіли сотні тисяч етнічних німців, які мешкали на території України. Їх вивозили до Середньої Азії та Сибіру. Чоловіків від 16 до 60 років і жінок від 17 до 55 років мобілізували до трудових армій у робочі колони та спецпоселення НКВС. Кожен третій із них помер від голоду й непосильної праці. Режим спецпоселень було скасовано у 1955 році, а адміністративну заборону на повернення в Україну — аж через 30 років — 9 січня 1974 року.

Депортації чеченців

Параноїдальні підозри населення в колаборації та постійний пошук «ворогів народу» і «нацистських поплічників» призвели до того, що в лютому 1944 року співробітники НКВС за вісім днів насильно переселили з території Союзу близько 400 тисяч чеченців. Проведення операції у такий термін обґрунтовувалося тим, що в перші три дні примусове виселення буде проведене в передгірних районах та частково в гірських селах із населенням понад 300 тисяч осіб, а потім буде продовжене у високогірних населених пунктах, в яких проживало близько 150 тисяч осіб. Їх звинуватили в масовій співпраці з німецькими загарбниками, хоча німці окупували лише район на крайньому північному заході республіки. Цей факт підтверджено й у працях видатного чеченського політолога Абдурахмана Авторханова, який підкреслив, що під час військових дій на Кавказі в 1942–1944 роках територія Чечено-Інгушетії окупованою не була. На його думку, головні причини переслідування та знищення горців є такими:

– чеченці й інші горці Кавказу постійно боролися за свою незалежність, а отже, не визнавали деспотичну систему радянського колоніального режиму;
– бажання Москви зробити Кавказ тилом радянської метрополії та уникнути впливу колективного Заходу на країни кавказького регіону;
– прагнення зробити Кавказ надійним плацдармом для майбутньої експансії Туреччини, Ірану, Пакистану та Індії.

Документальне підтвердження наслідків депортації чеченців та інгушів можна знайти в  Записці НКВС СРСР № 145/Б до Державного Комітету Оборони (ДКО) про ліквідацію Чечено-Інгуської АРСР і адміністративний устрій її території від 26 лютого 1944 року. Там вказано, що у зв’язку з виселенням чеченців та інгушів необхідно скасувати автономію Чечено-Інгуської АРСР. Водночас у Дагестанську АРСР передано її чотири райони, а на решті території утворена Грозненська область. Водночас місцеве населення вислали до Середньої Азії та Казахстану «за пособництво фашистським окупантам».

Сам процес виселення в більшості районів (за винятком високогірних населених пунктів) розпочвся 23 лютого 1944 року о 5:00 ранку. Було відправлено 180 ешелонів із 493 269 переселенцями. В архівних документах знайдено звіт від 18 березня 1944 року, де вказано, що було підготовлено 194 ешелони для депортації чеченців, інгушів та балкарців (із розрахунку на 521 247 осіб). Дорогою до пунктів призначення, яка іноді тривала більше 20 днів, народилося 56 немовлят, померло 1272 людини. До лікувальних установ направлено 285 хворих. За ходом виселення чеченців та інгушів стежив особисто Сталін. На його ім’я Берія посилав секретні телеграми, зокрема, 1 березня 1944 року він доповів про успішне завершення примусового переселення більше ніж 400 000 осіб.

Про ці трагічні події збереглися свідчення очевидців. Ось що згадує Залва Мусаєва, вислана із села Старі Атаги Чечено-Інгушської АРСР (переклад із рос.):

— Усіх зібрали, почали вивозити з села. До нас прийшли троє військових і запитали, чи є дорослі. Я сказала, що чекаю маму і брата, вони працюють у Грозному на військовому заводі. Військові сказали, що їх не варто чекати, вони не прийдуть, і почали мені допомагати збирати дещо, запропонували взяти з собою продукти, теплі речі. Із продуктів виявилося кукурудзяне борошно, з теплих речей — мамине пальто і стара батькова куфайка. Я наполягла і взяла швейну машину Zinger, вона допомогла вижити в Казахстані. Приїхали на підводі (запряжений кіньми або волами віз. — ред.) до Грозного. Я так сподівалася тут зустріти своїх — маму, брата. По 10-15 сімей саджали в товарний вагон, а в кожній чеченській родині було по 6-7 дітей…

Друга поправка, ухвалена пленарною асамблеєю Європарламенту 26 лютого 2004 року, стверджує, що на основі IV Гаазької конвенції 1907 року та Конвенції про запобігання злочину геноциду 1948 року депортація всього чеченського народу — акт геноциду.

Депортація киримли

Основне населення Кримського півострова, киримли, також зазнало масових депортацій радянською владою. Компартія, мовляв, мала на це такі підстави:

– дезертирство киримли з радянської армії,
– колабораціонізм із нацистською окупаційною владою Криму в 1941–1944 роках,
– військова служба в підрозділах, що співпрацювали з німецькою армією під час німецько-радянської війни.

Однак варто зазначити, що багато представників кримськотатарського народу воювали проти німців у складі радянської армії. Були й такі, кому вручали державні нагороди СРСР, наприклад, льотчику Амет-Хану Султану двічі присвоєно звання Героя радянського союзу. Тому звинувачення радянської влади щодо цілковитої вини кримських татар у дезертирстві і колабораціонізмі — неправдиві й маніпулятивні.

Мустафа Джемілєв, провідник кримськотатарського народного руху й уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу, стверджував, що існує вічна непримиренність між кримськими татарами й радянською (російською) владою, для якої Друга світова війна стала приводом для остаточного «очищення» Криму від його корінного народу.

Уже 11 травня 1944 року було прийнято рішення про виселення кримських татар в Узбецьку РСР. Документально його зафіксовано в постанові № 5859 Державного комітету оборони СРСР. До реалізації цього плану радянська влада підготувалася дуже ретельно. Крім ідеологічного обґрунтування залучила величезний силовий ресурс: у Крим прибуло 5 000 оперативних працівників НКВС та НКДБ СРСР, водночас до таємної операції залучили 20 000 бійців та офіцерів внутрішніх військ НКВС. За іншими джерелами, співробітників НКВС та інших силовиків, які забезпечували депортацію, було до 32 000 осіб.

Насильницьке виселення кримських татар розпочалася 18 травня 1944 року, а в деяких населених пунктах півострова — ввечері 17 травня. Історик Олександр Пагіря наводить такі свідчення очевидця Ділявера Еннанова:

— Раптом серед ночі сильний гуркіт у двері. Прокинувшись, я побачив, як заспаній матері офіцер сердитим голосом щось читав на папері. Поряд із ним стояло двоє солдатів. Офіцер поспішав. Повідомив, що на збори є 10 хв. <…> Нас вивели з дому в двір. Під дощем в оточенні солдат внутрішніх військ сиділи зі своїм скарбом наші сусіди, також кримські татари. Разом із ними ми просиділи до світанку. [Військові] підігнали машини й нас відвезли на кінець міста, до залізничної станції. <…> Пам’ятаю, нас посадили в подвійний вагон № 44. Сльози, стогін, крики — і поїзд рухається з місця. Коли перетинали кордон Криму, всі, хто був в ешелоні, заспівали якусь пісню. Співали й плакали, оглядалися назад.

Берія доповів Сталіну та Молотову про початок операції з депортації кримських татар 18 травня 1944 року. І вже цього ж дня до примусового переселення підготували 90 000 осіб, а 48 000 із них в ешелонах відправили на схід. Наступного дня з території всього півострова зібрали 165 000 осіб «спецконтингенту» і 136 412 із них депортували, — зазначає історик Олександр Пагіря.

20 травня 1944 року заступник наркома внутрішніх справ СРСР Іван Сєров та заступник наркома держбезпеки СРСР Богдан Кобулов у звіті вищому партійно-державному керівництву підбили підсумки проведеної триденної операції: депортація кримських татар була завершена о 16.00, за її результатами було переселено 180 000 осіб — каральні органи відправили з півострова понад 70 залізничних ешелонів, у кожному з яких було по 50 вагонів, ущерть заповнених переселенцями.

Щодо кількості депортованих осіб статистика різниться, але це щонайменше 200 000 осіб. Так, за даними Укрінформу, з Криму депортовано 200 000 киримли. Із них 183 000 — вислано у загальне спецпоселення, 6000 — у табори управління резервів, 6000 — до ГУЛАГу, 5000 так званого спецконтингенту — на  Московський вугільний трест. Згідно з даними Національного руху кримських татар, ця цифра може бути вдвічі більшою — 423 100 осіб.

Совєти заборонили киримли повертатися у Крим: у 1948 році радянська влада оголосила їх «довічними» переселенцями. Кримські татари все ж намагалися повернутися, влаштовували демонстрації в 1950–1960-х роках у Москві, проте заборона на повернення діяла аж до 1989 року.

Після окупації Криму в 2014 році кримськотатарський народ знову переживає репресії. Російські силовики та співробітники ФСБ проводять постійні обшуки, називають кримських татар мусульманськими терористами, переслідують, залякують, розправляються з активістами. Киримли потрапляють за ґрати, а інколи й безслідно зникають за оприлюднене несхвалення окупаційного режиму.

Російська окупаційна влада ретельно конструює потрібні їй наративи, намагаючись стерти колективну пам’ять, зокрема про три пережиті окупації Криму (перша — ще в 1783 році, коли Російська імперія анексувала Кримський ханат) та дві хвилі депортацій. Заборонила вона і традиційне вшанування роковин сталінських депортацій кримських татар.

Безумовно: масове примусове виселення цілого етносу й подальша неможливість повернення вцілілих на свої рідні землі — геноцид кримськотатарського народу, ініційований і втілений радянською владою.

Сучасні депортації українців

Історія мала би спонукати людство робити висновки. Сучасні дослідники розглядали депортації як архаїзм, як один із репресивних механізмів тоталітарних режимів, що ніколи не повториться. Однак політика Російської Федерації, особливо в часи правління Путіна, засвідчує протилежне.

Депортація цивільного населення України з тимчасово окупованих територій та насильницька їх інтеграція в Росію — це спланована політика країни-агресора.

Про перші випадки таких депортацій стало відомо ще до 24 лютого 2022 року: на окупованих територіях Донеччини — так званих Донецькій і Луганській Народних Республіках (Д/ЛНР) російська влада організовувала «евакуаційні потяги», в яких українців вивозили на територію РФ. Так, тільки 19 лютого 2022 року було депортовано понад 13 000 осіб. Потяг попрямував від міста Луганськ до міста Гуково (Ростовська область РФ). За російськими даними, станом на 21 лютого 2022 року на територію РФ із псевдореспублік на сході України областей вивезли понад 60 000 українців.

Для розміщення депортованих з України осіб на території РФ створили так звані пункти тимчасового розміщення (ПТР). Фактично — табори, де утримують українців, оскільки повернутися на територію, підконтрольну Україні, в них немає ніякої можливості. У цьому процесі бере участь і російська православна церква (РПЦ), яка створює такі пункти за патронатом відділу благодійності й соціального служіння РПЦ на території монастирів, благодійних установ і церковних дитячих будинків, маскуючи це як допомогу «православному братньому» народу в порятунку від повномасштабної війни. Так, наприклад, на офіційному сайті РПЦ розміщено інформацію про штаб церковної допомоги «біженцям» у Москві, де в період із березня по грудень 2022 року зареєстрували понад 29 000 осіб.

Також у публікації відділу церковної благодійності й соціального служіння РПЦ від 28 лютого 2022 року згадано про спортивно-оздоровчий комплекс «Ромашка», розташований у Неклинівському районі Ростовської області. Зокрема, йдеться про візит митрополита Ростовського Меркурія до цього закладу, про 500 дітей, які перебувають там як «евакуйовані» з двох шкіл-інтернатів та соціально-реабілітаційного центру Донеччини.

Наразі точну кількість депортованих українців не встановлено, проте, за різними даними, це від 2,5 млн до 4,5 млн осіб. 16 січня 2023 року у столичному Медіацентрі Україна-Укрінформ презентували аналітичний звіт Коаліції «Україна. П’ята ранку», в якому озвучили потенційну кількість українців, що потерпіли від російської депортації — від 2,8 до 4,7 млн людей.

Українські діти теж, на жаль, страждають від злочинів Росії, зокрема стають об’єктом  депортацій. За даними аналітичного звіту Коаліції «Україна. П’ята ранку», окупанти примусово переселили від 260 тис. до 700 тис. маленьких українців. На сайті «Діти війни» вказано про депортацію 738 тис. дітей — це дані Національного інформаційного бюро, що ґрунтуються на інформації з відкритих російських джерел. Також зазначено, що достеменно встановлено відомості про 19 392 дітей, які були депортовані з тимчасово окупованих територій України в період із 24 лютого 2022 по 18 травня 2023 року.

Офіційно про кількість викрадених Росією дітей, яких вдалося ідентифікувати, говорив і президент України у своєму зверненні, називаючи цифру близько 20 тисяч осіб. Основні цілі, які переслідують російські окупанти, здійснюючи цей злочин, що безумовно визнаний геноцидом (відповідне рішення ухвалила Парламентська асамблея ради Європи (ПАРЄ), є такі:

– викрадення українських дітей з метою їх «перевиховання», знищення у їхній свідомості української ідентичності;
– незаконне всиновлення дітей і надання їм громадянства Росії з метою вирішення негативної демографічної ситуації на території РФ;
– виховання викрадених дітей у руслі російської пропаганди і примусової мілитарізації шляхом залучення до воєнізованих структур типу «Юнармія», щоб виростити майбутнє покоління для здійснення нових актів збройної агресії проти України.

Варто наголосити, що фактично всім дітям, які перебувають на територіях, окупованих російським агресором, загрожує депортація. Відомо, що загарбники примусово вивозили дітей, відібравши їх у батьків. Саме такою є історія багатодітного батька Євгенія Мєжевого з Маріуполя. Після окупації міста російські військові проводили «чистки» місцевого населення. Так чоловік потрапив до сумнозвісної Оленівської колонії на Донеччині, а його дітей — сина Матвія та доньок Святославу й Олександру — спочатку привезли в дитбудинок у Донецьку, а потім депортували в Московську область, у дитячий санаторій «Поляни». За допомогою волонтерів Євгену вдалося добратися до столиці РФ і забрати дітей, він ледь встигнув запобігти їхньому незаконному всиновленню. Зараз сім’я живе у Латвії, але це один із небагатьох випадків, коли дітей вдалося врятувати, хоча в російському полоні все ще перебуває бабуся. Більшість депортованих дітей, навіть тих, що мають батьків, росіяни досі утримують, дізнатися місце перебування юних українців, а тим паче повернути їх на батьківщину — вкрай складно.

Та що казати про дітей, якщо навіть дорослим складно вберегтися від примусових переселень, а особливо прихованих. «Ми вже змирилися, що нас везуть на Далекий Схід», — згадує Анна (прізвище не вказано з міркувань безпеки), жителька Маріуполя, яка змушена була рятуватися зі своїми рідними з міста, яке російські військові прицільно стирали з землі. Аудіорозмову з жінкою нам передала команда PR Army, яка збирала подібні факти російських злочинів для свого архіву.

З Анною була була 70-річна матір, яка погано пересувалася через перелом, та 27-семирічний син із інвалідністю (розлад аутоімунного спектру), контужений вибуховою хвилею під час одного з обстрілів, коли виходив по воду. Ситуація в їхньому рідному місті ставала критичною, тож необхідно було вибиратися. Вони вийшли з Маріуполя пішки 4 квітня 2022 року — майже без речей, грошей, але, на щастя, з документами.

За словами Анни, на одному з імпровізованих ворожих укріплень військовий «деенерівець» сказав їм, що в Мангуші, що приблизно за 20 км від Маріуполя, вони зможуть піти куди завгодно — як в Україну, так і в Росію. Але родина вирішили піти в Мелекіно, адже Мангуш був по іншу сторону від них і дійти до нього самотужки, без авто, вони б не змогли. Анні зі своїми рідними вдалося дістатися пункту призначення. Жінка розповідає, що їй потрібна була термінова медична допомога, тому вони погодилися поїхати на територію РФ, як їм обіцяли, без фільтрації. Ось що пригадує жінка, коли з Мелекіно їх уже привезли у Володарське на Донеччині:

— Під’їхало вісім великих автобусів, на 50 людей кожен. Ми запитали водія, звідки вони, він відповів: «Ми з Хакасії». І працювали волонтери — не з місцевих жителів, а приїжджі. Вони були у червоних таких футболках, на яких було написано «Единая Россия». Усі волонтери — і в Таганрозі, і в Тихвіні (російські міста. — ред.), куди нас привезли в наступний табір, скрізь волонтери були від «Единой России». Вони розприділяли людей, на питання відповідали. <…> У кожному автобусі був автоматчик — людина в камуфляжі з автоматом і два водія. Сказали, що нас повезуть в Новоазовськ (територія окупованої нині Донеччини. — ред.), що будемо там за дві години. Насправді ми їхали дванадцять годин. Ми поїхали з вимкненими фарами, якимись полями.

Жінка додає, що до Таганрогу доїхали щонайменше 700-800 людей (із них 200 дітей) із Маріуполя. Куди їх везуть — ніхто їм не говорив. Анна підкреслює, що все їхнє переміщення виглядало заздалегідь і добре сплановим, і попри те, що під час цього тривалого й виснажливого переміщення з нелюдським ставленням (їм не надавали меддопомогу, води тощо), росіяни використали їх у своїх цілях:

— Ми стали виходити з поїзда, ця вся зустріч була організована і її потім показували по російському телебаченню. Сюжет був такий, що ось, мовляв, маріупольці, які вирвалися з лап нацистів, ми наших людей зустрінемо, обігріємо, нагодуємо, дамо видихнути, закриємо всі їхні потреби.

Анна додає, що на такий «теплий прийом» дехто, на жаль, купився, адже люди були залякані, емоційно та фізично виснажені. Інформаційна дезорієнтація теж грала не на їхню користь — мобільного зв’язку не було ані в Маріуполі, коли вони евакуйовувалися, ані на території країни-агресора. Низка цих обставин робила українців піддатливими до маніпуляцій ворога.

Із Росії Анна з родиною хотіла виїхати у Фінляндію. Зрештою, їм вдалося виїхати в Естонію.

Задокументовано факти примусового вивезення з окупованих Росією територій і дітей-сиріт, і тих, хто позбавлений батьківського піклування. Історії очевидців збирає, зокрема, команда проєкту Where are our people, що досліджує сучасні депортації українців. Показовою і трагічною є історія Володимира з Херсона, який був директором «Центру соціально-психологічної реабілітації дітей». Після окупації міста російськими військами чоловік узяв під опіку 50 дітей-сиріт віком від 4 до 15 років. Поряд із дитбудинком регулярно пролітали ворожі ракети та снаряди. Діти могли гуляти у дворі не більше п’ятнадцяти хвилин, Володимир просив їх не виходити з будівлі, а вихователям дитбудинку навіть доводилося ховати всіх підопічних, бо окупанти полювали за ними, щоб вивезти до Росії. Володимир охороняв сиріт місяцями, поки в черговий раз російські солдати не забрали документи, адже не змогли знайти вихованців. Перебувати надалі в дитбудинку стало небезпечно, тож Володимир перевів дітей у будівлю церкви, де їм довелося спати на матрацах. На жаль, згодом російські військові таки знайшли їх і забрали. Сиріт депортували спочатку до окупованого Криму, а потім до російського міста Анапа (Краснодарський край, РФ). Після довготривалих переговорів і надзвичайних зусиль української влади Росія погодилася повернути дітей через Грузію в Україну в безпечну зону.

Росіяни провадять активну ідеологічну і пропагандистську обробку депортованих дітей. Зокрема створюють спеціальні табори для дітей, облаштовуючи їх для нібито «адаптації і допомоги у боротьбі з посттравматичним синдромом».

Українських дітей примусово мілітаризують, змушують писати листи та малювати листівки російським військовим, які бомблять територію їхньої батьківщини.

Такі дії російських окупантів щодо українських дітей є порушенням низки статей Женевської конвенції (стаття 3, 17, 55 та ін.) та Додаткового протоколу до неї (стаття 51, 78), статті 21 Конвенції ООН про права дитини, статті 283 Сімейного кодексу України, що дає підстави стверджувати: сучасна Росія є державою-терористом.

Російська Федерація скоює злочини проти людяності не вперше. Вона свідомо повторює й масштабує масові репресії, що вчиняв Союз, правонаступницею якого вона стала. Тоді, в часи комуністичної диктатури, було депортовано близько 6 млн осіб. Росія ж усього від 24 лютого 2022 року по травень 2023 року депортувала щонайменше 2,8 млн українців — і це тільки дані, отримані з відкритих джерел. Ймовірно, ще чимало жахливих фактів ми дізнаємося після перемоги, адже країна-терорист десятки років практикувалася у замітанні слідів своїх злочинів. Наразі чимало депортованих українців або не мають змоги розповісти про пережите, або бояться це робити, відчуваючи загрозу своєму життю чи життю близьких.

Цілі Росії давно відомі — знищити український народ і стерти його історію. Однак більш як рік повномасштабної війни переконливо свідчить про те, що Росії, на відміну від Радянського Союзу, не вдасться уникнути відповідальності за свої злочини. Уже зафіксовані факти російських злодіянь і ті, які Україні ще доведеться відкрити, будуть неспростовною базою для того, щоб притягнути винних до відповідальності. Зрештою, Україну підтримує так багато демократичних країн, що Росії не вдасться провернути трюк СРСР і завуалювати такі масштабні злочини проти людства. Так, наприклад, Міжнародний кримінальний суд 16 березня 2023 року вже видав ордер на арешт Путіна й уповноваженої з прав дітей Марії Львової-Бєлової, адже саме вони віддавали накази про примусову депортацію українців, нелегальне вивезення дітей та їх усиновлення російськими сім’ями. Саме визнання міжнародною інституцією дій російської влади злочинами проти людства може стати першим кроком на шляху до покарання Росії за століття депортацій.