У проєкті «Амбасадори» відомі люди розповідають про рідні та важливі для них місця. У попередній серії Христина Соловій представила Львів — місто, яке сформувало співачку як особистість. Цього разу вона познайомить з рідним Дрогобичем, де провела своє дитинство та дізналася про лемків. Разом із Христиною до містечка завітав засновник проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко.
— Що ти очікуєш зараз від Дрогобича?
— Нічого. Ну, знаєш, як старий друг. Коли ти давно не бачив, шо ти можеш від нього очікувати? Шо він став краще виглядати, нажив багатства? Типу того? Це ж все не важливо! Я його люблю просто за те, що він є, за те, що я там виросла.
— Ти часто буваєш у батьків?
— Ну, зараз не часто, десь раз на декілька місяців. Найдовше, здається, півроку не була. Це прям дуже болісно було для мене. Тому шо я дуже прив’язана до дому, але зараз, в останній раз, коли я приїжджаю, мені вже здається, шо мій дім в Києві.
— Твої ж батьки теж музиканти?
— Та, я це часто люблю всім розповідати і виправдовувати це тим, чому в мене немає музичної освіти. Того шо я народилася в родині хорових диригентів, які познайомилися в консерваторії і старалися все життя вибирати для мене такі розваги, як похід у філармонію чи оперний театр з трьох років. В принципі, воно дало свої наслідки.
— В тебе не було такого в дитинстві відчуття, що «я маю право вибрати свій шлях»?
— Мої батьки ніколи не наполягали на тому, який я маю вибрати шлях, і ніколи мене ні до чого не схиляли. В мене завжди було більше вибору, ніж мені, можливо, треба було. Мені, навпаки, здається інколи, шо от якось треба було їм бути більш строгими зі мною, але так я фактично робила все, що мені заманеться.
— Тобі тепер не вистачає дисципліни?
— Ні, мене все зараз влаштовує. Я маю на увазі, наприклад, що мама в мене дуже демократична. Вона і досі демократична, але в момент, коли я вчилася в гімназії, я могла фарбуватися, скільки мені заманеться, одягати настільки короткі спідниці, щоб це виглядало викликаюче, але я, знаєш, трошки так походила в такому образі, зрозуміла, що це не дуже прийнятно, і відмовилась від цього. В той час, коли однолітки мої тільки почали це робити, я вже від цього відмовилась. В мене ж брат є старший, і його інакше виховували. Ну, і він хлопець, зрештою. З дівчиною завжди складніше, мабуть.
— Твого брата виховували менш демократично, чи як?
— Та, його більш строго. Але, тим не менше, музикантом він також не став. Я маю на увазі, не здобув освіту музиканта, але він грає зі мною і пише, допомагає мені писати пісні.
— Батьки не дорікають тобі, що ти вибрала в якийсь час кар’єру, а не розбудову галицької родини?
— Ну, по-перше, я ніколи не казала, шо я відмовляюся від галицької родини і що в мене цього не буде ніколи, але на даному етапі мого життя мені важлива моя музика і те, що я можу і хочу зробити.
— Як ти дізналася про те, що маєш лемківське коріння?
— Я не увібрала в себе Лемківщину і лемківські пісні з молоком матері. Це було в Дрогобичі, в нашій квартирі на кухні. Прозвучала лемківська пісня «Под облачком», і тоді вона мене дуже вразила, я почала розпитувати, що це за така дивна мова, дивна говірка. Це було десь наприкінці 9-го або 10-го класу. Я десь наступних півтора року, яких ще залишились мені там до університету, відкинула свої всякі гулянки і здибанки з друзями, просто посиділа в інтернеті в пошуках інформації про Лемківщину, про цей народ, про лемківські пісні. Якось зовсім мало відомих колективів, які виступали на лемківських фестивалях. Таким чином, до Львова я вже приїхала , скажімо, підготовленою, і коли потрапила на виставу до театру Курбаса, це вже в мене, скажімо, пазл склався про моє покликання і те, що я хочу робити і що мені хочеться донести людям.
— На талант-шоу «Голос країни» ти йшла з тією ж метою?
— Історія з «Голосом країни» сталася десь за кілька років після цього всього. І це був, знову ж таки, період, коли я трошки зневірилася, чи складеться у мене доля з філологією і з літературою, і яка в мене там в принципі перспектива. Мені здавалось, на той момент, що ніякої, і це був досить відчайдушний крок, тому що я дуже цинічно ставилася до будь-яких талант-шоу.
— З чим пов’язане твоє цинічне ставлення до талант-шоу?
— Ну, я вважала, що це ні до чого хорошого, ні до чого не приведе в принципі, а до хорошого і поготів, тому я нічого не очікувала від нього. І це основне правило мого життя! Я стараюся нічого не очікувати від людей в своєму житті, від подій, від обставин і все сприймаю як приємні сюрпризи, якщо це позитив.
— На твою думку, навіщо людині, яка вперше дізналася про Дрогобич, їхати сюди?
— Я думаю, що це якісь такі метафізичні речі і атмосферні. Якщо тут залишитись для того, щоб пожити або приїхати в якійсь справі, то ви цю атмосферу обов’язково відчуєте. Основна її характерність, особливість — це спокій. І я пам’ятаю моменти, коли мені тут було, можливо, місцями навіть скучно, і всім хочеться звідси виїхати, але зараз мені хочеться повернутися сюди саме за цим відчуттям спокою, якого мені не вистачає в Києві.
На дрогобицькій солеварні мало що змінилося з 1250 року. Тут, як і колись, видобувають розсіл для виварювання та отримання готового продукту. Технолог, яку називають тут «соляна королева», Оксана Бунда працює на Дрогобицькому солевиварювальному заводі з 1980 року, де сіль стала для неї справою усього життя: «Зараз вже про нас більше знають, як про Дрогобицький сільзавод. Ну, взагалі, навіть дрогобичани казали: «Ну шо тут? Тут така сіль, як артемівська!», не розрізняли. А то є зовсім різні солі. Артемівська, то вона взагалі має багато нерозчинних (залишків — ред.) чорних, вона така брудна трохи. Ну, там великий запас і там технологія видобутку, як вугілля. Там в шахту іде комбайн, меле ту породу, галіт (мінерал, кам’яна сіль — ред.) і вже готова продукція, а в нас тут треба з розсолу виварити сіль і це всьо ручна праця, тому наша сіль дорожча, але вона зато екологічно чиста!».
слайдшоу
Акустичну версію пісні «Fortepiano» Христина Соловій записала в дуеті з піаністом і композитором українського походження Любомиром Мельником, який під час свого світового туру приїздив до України. Його власна техніка безперервної гри надшвидких арпеджіо підкорила світ, але, попри неабиякий захват, ще не знайшла послідовників.
— Як ти познайомилась з Любомиром Мельником?
— Я йому написала на пошту. Не пам’ятаю вже, як це було. Здається, ідею придумав мій колишній менеджер, Андрій Балан. Я слухала Любомира, знала раніше про нього, але мені здавалось це дуже амбітним. Я не думала, що йому це буде цікаво, а Андрій каже: «Певно, що йому було б цікаво!». Ну я й написала йому, і він з радістю одразу погодився приїхати. Ми все дуже швидко спланували, Андрій організував це все, і досі ми з ним підтримуємо тісні стосунки, на відстані, правда.
Тривалий час реабілітаційні центри для тварин, які постраждали від людської діяльності, були в Україні поодиноким явищем. Свідченням усвідомленого зв’язку людини з природою стала поява міжнародних фондів, які почали опікуватися питанням порятунку диких тварин. Ігор Николин, директор реабілітаційного центру «Домажир» неподалік Львова, впевнений, що у притулку знайде прихисток ще не один бурий ведмідь:
слайдшоу
«Ми, коли започаткували цей проект, по нашим розрахункам ще років двадцять потрібно, щоби повністю припинити цю практику (утримання ведмедів у неволі — ред.) і щоби, скажем, появились нові ведмеді, які народяться в дикій природі, і відновиться популяція. Ми сподіваємось просто створити критичну масу людей, які правильно думають, які правильно відносяться до природи, і, власне, цей проект на то спрямований. І головне, що кожен виносить звідсіля, з відвідування якийсь певний позитив і певні думки. Навіть були випадки, коли діти питали: «Мамо, а чому ми в цирк ходили до того?». Ну, починають розуміти, що жива істота — це не розвага, що жива істота теж має право на життя, існування і, напевно, гармонію з людьми».
