— Це був сонячний, теплий день, що сильно контрастувало з відчуттями, які почали накривати від перших поглядів на село. [Нас] зустрічали розбиті, погорілі хати та розстріляний, понівечений транспорт місцевих. У повітрі відчувалось горе, яким просякли всі ці три з половиною вулиці.
— Підвал школи, в якій тримали все село — епіцентр жаху. [Місцеві] розповідали, що спали по черзі та в прямому сенсі слова стоячи, прив’язуючи себе шарфом до труб, бо на людину приходилось менше квадратного метра.
— [На стінах] люди вели замітки, «календарі», щоб хоча б якось орієнтуватись у часі. А поряд списки: один — тих, хто не пережив умов [утримання], а інший — тих, кого вбили. Поруч різні дитячі малюнки. Хтось намалював футбольне поле, хтось улюбленого кота Маркіза.
— Я чув найстрашніші історії. Історію самотньої матері про те, як одного з її синів [окупанти] вбили у неї на очах, а другого відвели в ліс і його більше ніхто не бачив. Про те, як підносили немовлят на руках під стелю до невеличкого технічного вікна, щоб ті могли вдихнути свіжого повітря. Про те, як [російські військові] переїжджали танком автівки просто тому, що тут «занадто гарно живуть».
— Але були й ті, хто попри численні страждання залишалися стійкими й усміхалися при кожній зустрічі. Мене неймовірно вражала їхня внутрішня сила.
— Було приємно бачити, як ті, хто на першій зустрічі перебували в абсолютно знівеченому моральному стані, з часом знаходили в собі сили для відновлення. Все потроху набиралось новим життям.
Ягідне — невелике село поблизу Чернігова, що перебувало під російською окупацією протягом 26 днів навесні 2022 року. 300 людей загарбники тримали в підвалі школи площею близько 130 м². 15 літніх мешканців Ягідного загинули там через погані умови, зокрема брак свіжого повітря. Ще частину полонених окупанти вивели з приміщення школи й убили.
Ці світлини фотограф Паша Юз зняв у травні 2022 року під час поїздки до Ягідного разом із волонтерами ініціативи Repair Together, яка організовує будівельні табори в селах, постраждалих від війни.
— Це був сонячний, теплий день, що сильно контрастувало з відчуттями, які почали накривати від перших поглядів на село. [Нас] зустрічали розбиті, погорілі хати та розстріляний, понівечений транспорт місцевих. У повітрі відчувалось горе, яким просякли всі ці три з половиною вулиці.
— Підвал школи, в якій тримали все село — епіцентр жаху. [Місцеві] розповідали, що спали по черзі та в прямому сенсі слова стоячи, прив’язуючи себе шарфом до труб, бо на людину приходилось менше квадратного метра.
— [На стінах] люди вели замітки, «календарі», щоб хоча б якось орієнтуватись у часі. А поряд списки: один — тих, хто не пережив умов [утримання], а інший — тих, кого вбили. Поруч різні дитячі малюнки. Хтось намалював футбольне поле, хтось улюбленого кота Маркіза.
— Я чув найстрашніші історії. Історію самотньої матері про те, як одного з її синів [окупанти] вбили у неї на очах, а другого відвели в ліс і його більше ніхто не бачив. Про те, як підносили немовлят на руках під стелю до невеличкого технічного вікна, щоб ті могли вдихнути свіжого повітря. Про те, як [російські військові] переїжджали танком автівки просто тому, що тут «занадто гарно живуть».
— Але були й ті, хто попри численні страждання залишалися стійкими й усміхалися при кожній зустрічі. Мене неймовірно вражала їхня внутрішня сила.
