Голоси окупації — серія історій людей, які жили під окупацією і змогли виїхати. Наступна наша героїня — Юля, сценаристка, яка змогла вибратися з тимчасово окупованого рідного села Євсуг на Сході України. Вона не полишала свою авторську роботу навіть в окупації, пройшла фільтрацію на кордоні з РФ і виходила на мітинги за «Азовсталь» у Латвії. Опинившись у Ризі, Юля почала привертати увагу до засилля пропагандистських книжок російського походження, які й досі можна було знайти в місцевих книжкових крамницях.
Останні 5 років Юля жила в Києві, навчалася та працювала сценаристкою. Додому приїздила часто, бо мала там бізнес. Її мала батьківщина — село Євсуг з населенням близько двох тисяч людей, розташоване за 34 км від Старобільська на сході України. Цей регіон був окупований РФ протягом перших днів повномасштабного вторгнення.
Юля зараз розмовляє українською, а раніше говорила на суржику. Тоді вона не приховувала це, проте часто з російськомовними людьми переходила на їхню мову. Та дівчина зізнається, що коли вони вперше чули від неї суржик — це було як «показати себе голою».
— Просто спілкуєшся з людиною, а потім тобі дзвонять батьки, і ти такий: «Альо, прівєт. Як діла?» — і все. А ти не можеш з батьками говорити російською, це теж барʼєр.
Згодом у Києві Юля перейшла на українську, перестала підлаштовуватися та змушувати себе говорити чужою російською.
Сценаристика в Києві та підприємство в селі
Юля зізнається, що Схід України був великою частиною її життя до останнього часу. Тут дівчина створила птахопідприємство, займалась комунікаціями, розвивала свій бізнес:
— Я вела блог про курчат, а це було дуже дивно для людей в нашій місцевості. Тут ні в кого не було схожого підходу до реклами та просування. Крім того, що це сільськогосподарський край, — це край дрібних торговців. І люди дуже здивувалися, коли я почала вести блог і була чесною з ними. Тобто не намагалася просто щось продати. Тітоньки, які купували курчат, мене знали, вони мене любили як рідну.
Птахоферма — це спільний бізнес Юлі з її татом, родинний бізнес. Вона отримала на нього грант у 2019 році.
— Тоді мені було 25, у мене, мабуть, сталася криза чверті життя. Коли ти виріс і переосмислюєш своє життя. Тато не хотів відкривати бізнес, а я порахувала все і вирішила, що треба відкривати.
Проте в цій місцевості є така специфіка мислення, розказує дівчина, нібито гранти просто так не дають: або треба бути з кимось знайомим, або людина винна комусь за це. Місцеві скептично ставились до цієї ідеї, бували насмішки, аж допоки все не запрацювало.
— Це така міні інкубаторна станція, до 10 тисяч курей. Вони виводилися раз на три тижні. Це була родинна справа. Я займалася рекламою, закупкою та блогом, а тато контролював виробництво.
Початок вторгнення
У жовтні 2021 року Юля знову поїхала додому, щоб побути з рідними. У лютому 2022 року планувала повертатися до Києва. Були ситуації, які підштовхували її:
— Йду вулицею і бачу: іде людина з парасолькою з виборів (2010 року. — ред.), на якій написано «Янукович наш президент». «Чому я бачу це тут?» — питаю себе. Мене так бомбило.
Ще до початку повномасштабного вторгнення в Євсузі іноді вимикали світло й інтернет, коли з тимчасово окупованих територій у 2014-2015 роках обстрілювали населені пункти регіону (село розташоване за 80-90 кілометрів від умовної лінії розмежування, встановленої між підконтрольними Україні територіями та ОРДЛО). А 22 лютого Юля дивилася звернення президента Росії Путіна, в якому очільник РФ заявив, що Росія визнає самопроголошені Донецьку та Луганську народні республіки. У ті дні інформаційний простір був дуже насичений і напружений, кожне повідомлення миттєво розліталося в новинах і соцмережах.
— Я памʼятаю, як читаю кожну новину, і кожне наступне повідомлення гірше за попереднє. А в кінці Путін визнає ЛНР і ДНР, і я така — ого. Я розуміла, що буде щось погане. Це завжди було в повітрі, що колись це піде (далі. — ред.) на нас.
А за два дні, 24 лютого, дівчина прокинулася й дізналася, що почалася повномасштабна війна. Вона була рішуче налаштована щось робити. У перші дні вторгнення люди самоорганізовувалися та допомагали одне одному з продуктами. Але потім швидко почала «встановлюватись ЛНР-щина» (окупація і беззаконня), каже Юля, і будь-які волонтерські історії просто зникли. Багато людей, переважно ті, хто був лояльним до Росії, раптом все переосмислили, згадує дівчина. Пізніше їх всіх залякали й вони притихли. Але вона й зараз спілкується з ними, багато хто чекає на деокупацію та повернення в Україну.
— По телевізору казали: «Евакуюйтеся з Луганщини». Я памʼятаю, що в той момент безпечною місцевістю вважався захід України. А люди тут такі спокійні, з втраченою вірою в будь-що взагалі, кажуть: «Та куди? У Другу світову війну до нас німці не дійшли, і зараз не зачепить». Я бігала в паніці. Коли збирала валізу, просто перекидала речі з однієї купи в іншу. Я не могла нічого зробити й нічого зрозуміти. У мене не було якогось плану. А потім чомусь з’явилося враження, що це закінчиться через два-три тижні, хоча я не слухала Арестовича.
Олексій Арестович
Радник голови Офісу президента, відомий зокрема сказаною навесні 2022 фразою, що результат війни вирішиться за 2-3 тижні.Юля не виходила з дому близько місяця. Вона ні з ким не спілкувалася, бо не знала, кому можна довіряти. Хоча в селі була така атмосфера, що всі засуджують Росію.
— Приблизно на початку березня я побачила першу машину з літерою Z. Це неймовірні відчуття, коли ти не знаєш, що відбувається (чи село ще контролюється Україною. — ред.), а по телебаченню про Луганщину тоді не говорили, тому що йшов наступ на Київ, на фронті відбувалося багато подій.
Z, V, O
Приклади маркувань на техніці російських окупантів.
Спочатку місцеві нічого не розуміли. Пізніше очільник Луганської облдержадміністрації Сергій Гайдай пояснив, що українські військові відійшли, щоб зайняти більш вигідну оборонну позицію. Бо якби вони цього не зробили, було б більше руйнувань і жертв, та все одно вони не втримали б лінію оборони.
У тій місцевості не було зв’язку. Хоч якусь інформацію можна було дізнатися тільки з телемарафону «Єдиних новин», що ловила супутникова антена (яка була не у всіх). Загальнонаціональний марафон не розповідав багато суто про Луганський регіон. З часом виявилось, що в селі за 30 кілометрів є можливість зловити сигнал у кількох магазинах. Там продовжував слабенько працювати один із провайдерів.
Деякі люди почали жити за російським часом. На початку окупації Юлі треба було записатися до лікаря, їй сказали (російською): «Можемо вас прийняти у суботу о 12:00 за Москвою». Вона відповіла українською: «Дякую, я відповім вам пізніше». Але все-таки вибору не було, до лікаря треба було терміново. «І я пішла “о 12:00 за Москвою” на прийом», — розказує Юля.
У дівчини було дві найкращих подруги, у 2014 році вони виїхали в Росію. Дівчата часто спілкувалися з Юлею в Zoom, хоча знали, як погано вона висловлюється про цю країну:
— Вони закривали на це очі. А з 24 лютого вони просто зникли. Це той момент, коли всі питали одне в одного «як ви?». А мої найближчі люди зникли. Ця окупація стала для мене періодом розчарування в деяких близьких людях.
Бути люб’язною на кордоні
Юля прожила в окупації два місяці. Наприкінці квітня вона змогла виїхати:
— У мене немає і ніколи не було схильності до самогубства, але в окупації я почала використовувати такі формулювання: «Якщо я зараз не виїду, то піду на лінію фронту і нехай мене там вбʼють». Я б не сказала, що я хотіла померти. Але було відчуття відчаю.
Юля згадує: усе, що могла в окупації — робити замітки на телефоні. Ще до вторгнення дівчина працювала сценаристкою в «Телебачення Торонто». В окупації їй вдалося зловити слабенький зв’язок і написати колегам.
— Я написала «Телебачення Торонто», що мені треба писати. І вони мені давали теми. Я писала, хоча був повільний інтернет. Можливо, мій вклад у ті випуски був малесенький, але мене це дуже рятувало.
«Телебачення Торонто»
Незалежний український медійний проєкт.
Через Росію дівчина виїхала в Латвію. Перед цим їй довелося пройти фільтрацію на українсько-російському кордоні. Зазвичай туди відправляють чоловіків, але цього разу відправили і Юлю.
Російські фільтраційні табори
В'язниці для цивільних і військовополонених, які використовуються військовими РФ для затримання українських громадян, які загрожують російському контролю над Україною.— Коли я готувалася до фільтрації, я найбільше боялася за мій зв’язок із «Торонто». Я видалила всі додатки та гугл-документи. Деякі фото я відправляла в телеграмі, а потім у себе видаляла. Насправді місцеві знали, що я писала в особистих соцмережах. І не зрозуміло було, чого чекати, чи раптом хтось з них не виявиться колаборантом і не донесе куди треба про мене.
Також на фільтрації не можна мати жодної української символіки, ніяких підозрілих контактів на телефоні та виказувати любов до України. Так пояснили Юлі волонтери. Але вона все одно скрутила із собою маску-вишиванку, яку їй мама подарувала на День Незалежності. А провезла її в сумці з написом «Україна» — тільки пришила зверху на текст шматок тканини.
— В окупації я робила замітки про все тупе, нелогічне й обурливе, що ставалося. Викинути чи залишити їх не могла, тож теж везла із собою.
На кордоні стоять кілька наметів, де проходить фільтрація. В одному — сфотографували та взяли відбитки пальців, в іншому — допитував представник ФСБ. Він запитував, де дівчина навчалася, на кого, чи працювала за спеціальністю. Юля розказала, що займалася лише курчатами. Потім дівчину оглядали на наявність татуювань, а також дивилися вміст телефона.
— Я просто прикинулася такою наївною дівчинкою з села, яка їде до родичів у Росію. Я вдавала дурненьку, за що себе не поважаю. Я була з ним любʼязна, за що себе не поважаю. Але це страшно. Це кордон. Там озброєний сепаратист стояв, казав: «Скоро цього блокпоста не буде, у вересні буде референдум і ми станемо регіоном Росії».
Тільки українець зрозуміє українця
У Латвії Юля зустріла багато людей, які пережили схожий досвід, але мовчали. Серед них були навіть жителі Старобільська. На своєму першому мітингу 25 червня дівчина зустріла п’ятьох людей зі свого регіону.
У Латвії вона жила в сім’ї, куди люди часто приходили просто послухати її історію:
— Я занадто довго мовчала, тому розказувала про окупацію всім латвійцям, які питали. Вони слухали, кивали. Але в мені нічого не змінювалося, емоції не втихали. А потім я поговорила з українцем, продюсером «Телебачення Торонто» Євгеном Самойленком, і відчула, що він дійсно чує і розуміє. Він вислухав мене, поговорив, і забрав половину мого болю. Річ у тім, як людина слухає і для чого вона це робить. Бо є нездорова річ, коли люди просто задовольняють свою цікавість.
У Латвії одна журналістка запитала Юлю, коли та збирається повертатися в Україну. І дівчина сказала: «Коли я зрозумію, що я допомагаю країні, а не заважаю». У середині липня Юля повернулася в Київ:
— Коли я перетнула кордон, побачила першого українського прикордонника, він говорив українською. Я подумала: «Боже, це дім!». Я навіть потай сфотографувала першого українця, якого побачила. Це було фантастичне враження.
У перший день вона пішла гуляти головною вулицею Києва Хрещатиком: там вирувало життя. Десь було чутно уривки фраз людей про війну, а хтось продавав футболки з патріотичними написами.
— А я іду і відчуваю, що задихаюся, що мені страшно. У мене сталася панічна атака в підземному переході в центрі Києва, я почала плакати. Мабуть, від того, що люди так нормально все сприймають. І потім я стала спокійніше це сприймати. Згодом я ходила в парку Шевченка і бачила, як люди танцюють якусь сальсу чи бачату. Це мене вразило і я подумала — оце дійсно прикольно, вони живуть. А за кордоном все здається гірше, ніж тут відчувається.
Людям, які досі залишаються в окупації, Юля радить не йти на співпрацю з російськими військовими та не втрачати віру. А тим, хто живе на підконтрольній Україні території або за кордоном, — розказувати про все, що відбувається в окупації. Зокрема, у липні Юля з командою «Телебачення Торонто» зробили окремий випуск про тиху окупацію її регіону.
— Я вважаю, найефективніше, що ми можемо зараз робити для цього краю, — це слухати людей звідти і розказувати новини з окупації. Це реально дає відчуття, що про тебе не забули.
