Ліпити з глини у Дніпрі

Ч оловік обрав останнє і створив та поступово розширив майстерню, яка тепер є однією з найбільш масштабних гончарних майстерень в регіоні. Протягом року тут бувають тисячі людей: одні приїжджають на майстер-класи з гончарства та живопису, інші — скуштувати фірмові страви, які готує подружжя власників майстерні, як от риба запечена в глині. Є й такі, кому просто цікаво поглянути, як подружжю вдається реалізовувати власний проєкт у місці, яке інші люди звикли оминати.

Сергій — майстер-самоук, якому притаманна жага постійного творчого пошуку й самовдосконалення. Створюючи свою кераміку, він не боїться експериментів, однак чоловік фактично розвиває традиції давнього ремесла. Річ у тім, що в VII ст. н. е. територію біля Дніпра заселяли алани, які сформували потужний осередок гончарства поблизу сучасного села Любимівка, що на Подніпров’ї. Їхній глиняний посуд був поширений по всій Східній Європі, тож закладені ними канони гончарства були досить міцними.

Подружжя Горбанів радо приймає у своїй майстерні і дітей, і дорослих, запрошуючи долучитися до процесу створення керамічних виробів.

Знайомство з глиною

Сергій познайомився з глиною в двадцять років. Розповідає, що якось побачив на кухні в свого друга піалу. Він так зацікавився нею, що попросив познайомити його з майстром, який її виготовив. Сергій пригадує, що вже у перший день їхньої зустрічі їхав додому з пакетом глини.

— Почав ліпити у тролейбусі вже, тобто руки туди занурились і вже там щось собі ліпив. Люди так їхали, дивилися: «Шо він там у пакеті робить? Сидить, там щось в пакеті калапуцаєца». Коли приїхав, зразу ж почав ліпити. Ліпив-ліпив і вирішив, що треба вже коло робити гончарне до вечора.

Батько дав почитати Сергію книжку, в якій на чотирьох сторінках йшлося про гончарство. У ній була намальована схема великого гончарного кола. Порадившись, вони зробили свою модернізовану версію — меншого розміру і з підручних засобів — уже через три дні. Так Сергій почав ліпити перші вироби. Коли ж їхній дім усе більше ставав схожим на майстерню, батьки запропонували синові гончарювати в будинку прабабусі, на що він без зволікань погодився. Цьому заняттю й присвячував весь свій вільний час. Згадує, коли інші студенти прогулювали лекції, щоб піти на пиво чи футбол, він завжди їхав у майстерню.

За словами Сергія, перед ним постав вибір: опановувати ремесло в навчальному закладі чи вчитися самостійно. Він обрав другий варіант.

— Насправді часу було дуже багато потрачено, але не згаяно. Хоча це (навчання. — ред.) відбувалося повільно, але це було цікаво, бо це твої персональні відкриття.

Сергій пригадує: коли робив перші кроки в гончарстві, в Дніпрі майже ніхто цим не займався. Роботу за гончарним колом вважали не надто популярним заняттям. Нині ж для охочих навчитися гончарювати є чимало можливостей: і відеоуроки, і майстер-класи, і окремі школи. Але Сергій переконаний: людина повинна освоїти це ремесло передусім на власному досвіді:

— В мене є така глибока впевненість, шо навчити гончарувати не можна, шо людина сама повинна навчитися. Ти можеш тільки дати можливість, дати якісь умови для того, щоб людина могла прийти до тебе, побачити, як ти це робиш.

Майстерня в балці

Гончарна майстерня Сергія Горбаня розташована в середмісті Дніпра — у Довгій балці. Місцеві жителі тривалий час вивозили сюди сміття, тож ця місцина не надто приваблює мешканців. Чоловік робить усе можливе, щоб тут був сад, а не стихійне сміттєзвалище. Він змайстрував тут терасу, посадив рослини, що по черзі квітнуть. Тому довкола його майстерні не лише красиво, а й приємно пахне.

Свою майстерню Сергій облаштував у будинку, який успадкував від прабабусі Соні. Вона також любила майструвати — робила квітки з паперу. Відтоді, як чоловік захопився гончарством, він побудував поруч іще кілька будівель, а на місці будинку прабабусі тепер гараж.

Через річки, що тут протікають, і повзучі ґрунти будувати житло в цьому місці небезпечно, бо є ризик зсуву землі. Серед дитячих спогадів Сергія — обвал: оголилася глина й чимало будівель з’їхало просто в балку. Через це багатоповерхівки розташовані на значній відстані, і майстерня наче відірвана від міського простору.

— Вони (будинки. — ред.) — наче марево таке. Відчуття людей, які сюди потрапляють, шо вони через велике запилене місто їдуть там, а потім так в сторону шістсот метрів — і ти наче за містом.

Земельна ділянка Сергія невелика — всього триста квадратних метрів. У майстерні завжди багато людей, які приїздять звідусіль повчитися гончарству чи просто оглянути це місце.

За словами Сергія, все тримається на ньому та його дружині Мілі. Із нею він познайомився вже після свого захоплення глиною:

— Я вже був одружений з гончарством, можна так сказати.

Міла допомагає з організацією й проведенням заходів у просторі. Інколи «страхує» чоловіка й за гончарним колом, дуже любить доглядати за садом.

Сергій каже, що його майстерня нагадує Сонячну систему: хтось у ній завжди незмінний, а хтось несподівано з’являється й зникає. Загалом десять–п’ятнадцять його учнів готові в будь-який час підсобити з гончарюванням чи проведенням майстер-класу, якщо є така потреба.

Більше, ніж сировина

У 2010 році Сергія запросили в Китай на виставку гончарів, яка тривала пів року. В Шанхаї він працював, учився й набирався досвіду, а ще саме там уперше побачив масштабну майстерню — з десятьма-п’ятнадцятьма гончарними колами, в той час як удома звик працювати на одному-двох.

У Шанхаї Сергій переглянув своє ставлення до ремесла. Він не тільки чітко зрозумів, що хоче розвивати власну майстерню, а й почав раціональніше планувати робочий час, щоб більше гончарювати:

— І тому в мене так проперло: ну клас, треба теж таке робити — і привіз звідти одинадцять гончарних кругів. До речі, на сьогоднішній день, здається, така кількість є найбільшою в Україні. Ніхто чомусь не хоче робити таких масштабів майстерню, як наша.

Раніше в майстерні Сергія стояли традиційні гончарні кола з великими маховиками. З часом він замінив їх на компактні електричні, щоб із ними було безпечно працювати й дітям. Родзинка майстерні Сергія — велика дров’яна піч. За припущеннями майстра — найбільша в Україні, де випалюють кераміку на дровах, адже, зазвичай для цього використовують газові чи електричні печі.

До якості своїх виробів Сергій дуже вимогливий. Чоловік пишається, що його горщики — чи не єдині на всю країну, які здатні витримувати мінусову температуру, тому їх використовують і взимку. Каже, має безліч маленьких секретів, що дозволили досягти цього. І хоч майстер не поспішає їх розкривати, але натякає, що чи не найголовніший — це глина. Сергій уже має постійних клієнтів, за словами яких, його горщики слугують уже більше десяти років. Часто кераміку замовляють у ресторани, готелі, школи, церкви тощо. Користуються ними й ті, хто хоче прикрасити своє житло квітами в горщиках на вулиці або в приміщенні.

За роки гончарування Сергій переконався, що людям дуже подобається ліпити з глини. Їм імпонує атмосфера гончарної майстерні:

— Люди ж приходять до гончара, от, наприклад, там сіли, поліпили там, і їм так класно, вони думають: «Я тут одну годинку поліпив і мені так класно, а він весь день ліпить, мабуть, ще класніше».

Глина для Сергія — не просто сировина для роботи, а щось більше, значуще. Чоловік каже, що минуло чимало часу, перш ніж він навчився створювати якісні вироби з неї, але ставлення до цього матеріалу в нього незмінне:

— Я пам’ятаю, що одного разу після напруженого робочого дня ніс відро глини. Сонце світило й віддзеркалювалось у цій рідкій глині. Я так подивився і не знаю чому, ну так остро відчув, шо вона така класна, ну жива така, знаєте, глина. Розповів про це людям, яких зустрів.

Тепла робота

Коли у 2014 році почалася війна з Росією, Сергій вирішив вкласти свої заощадження у будівництво майстерні. Деякі друзі відмовляли його від такого кроку: мовляв, ті, хто мають гроші, в такий час виїжджають із країни, а не інвестують у будівництво. За словами гончара, саме цей проєкт допоміг йому та його близьким вийти з депресії.

— Мені не хотілося тікати, я не бачив у цьому сенс. Я відчував, наче це (майстерня. — ред.) — якийсь мій обов’язок перед цим місцем, де я народився.

У одній із будівель біля майстерні буде невеличкий готельчик, а в іншій — «гостерія». Так Сергій називає місце, де хоче пригощати гостей своїми стравами. Вочевидь, така назва — похідна від італійського «osteria», що означає «таверна». Там у кутку — дров’яна піч, де подружжя нині готує. Не менш цікаві предмети інтер’єру — два широкі столи з котушок від електричного кабелю. Сергій розкриває фішку цього приміщення: ці котушки з’явилися раніше, ніж сама будівля. Їх поставили краном, а вже потім збудували стіни й усе інше, тож розміри дверного й віконного отворів менші за розмір столів-котушок. Сергій жартує, що тепер їх точно не винесуть із колиби.

Зазвичай Сергій із дружиною пригощають своїх гостей фірмовими стравами — запеченою в глині рибою й пловом. Таку рибу Сергій готує вже двадцять років: фаршировану зеленню з лимоном, її обліплюють глиною й запікають у печі на дровах. Дехто приїжджає у майстерню лише заради того, щоб посмакувати цією стравою:

— Нічого особливого, на перший погляд, але таку рибу можна скуштувати тільки в нас. Усі ресторатори, мої друзі, вони намагалися це зробити, але чогось не виходить, бо там треба, щоб повар завжди був поруч, дивився. Можна щось дуже легко або недопекти, або перепекти. Треба, щоб людина з вогнем була знайома.

Плов Сергія теж із родзинкою: до основних інгредієнтів він додає чорнослив. Він виходить не пересмаженим і легким на смак. Рецепти цих страв здаються гостям цікавинками, а насправді, за словами Сергія, досить давні — чоловік дізнався про них від одного самаркандця, який певний час жив у Дніпрі. Як і глину, Сергію важливо відчувати продукти і їжу, яку з них готує, на дотик, тому він називає свою кухню «дотичною».

Є у майстерні й приміщення, в якому Сергій організовує заходи, не пов’язані з гончарством: майстер-класи, концерти, зустрічі, музичні джеми й уроки малювання. Щовівторка, наприклад, художники малюють з оголеної натури. Тут раді як досвідченим, так і початківцям. Часто Сергій домовляється, аби майстерня ставала однією з локацій фестивалів, які проводять у Дніпрі. Тут, наприклад, був благодійний концерт для допомоги дітям, які залишаються без уваги в день Святого Миколая. Чоловік каже, що вони з дружиною себе не рекламують — люди знаходять їх самі завдяки відгукам тих, хто бував у них. Віднедавна Сергій вирішив, що всі майстер-класи й екскурсії проводитимуть виключно українською мовою.

Сергій не зупиняється на досягнутому, а постійно намагається вдосконалюватися як гончар. Їздить на всілякі навчання, виставки, в осередки гончарства. Шукає себе, але має чіткий внутрішній орієнтир:

— Прагну до того, щоб коли роботу тримаєш у руках, то ти її відчував. Щоб робота була такою, знаєте, теплою, теплою.

Подружжя Горбанів виховує двоє дітей, але Сергій не змушує їх гончарювати, тому не знає, чи перейме хтось його проєкт. Власна справа, на думку майстра, дуже інтимна річ, адже кожен повинен займатися тим, чого він хоче по-справжньому. Для Сергія майстерня — поклик душі й справа життя. Тут він не просто створює глиняні вироби, а й змінює простір довкола себе, формує спільноту однодумців:

— Мабуть, мені це хотілося з самого початку — мати якусь таку значну майстерню, спілкуватися з людьми, створювати, допомагати іншим щось створювати.