Як іноземні ЗМІ допомагають Росії

Share this...
Facebook
Twitter

Медіа — один із плацдармів, який Росія використовує у своїх гібридних війнах. Власні ЗМІ країні-агресорці вдалося приборкати так, щоб вони стали рупорами її пропаганди. Добралася вона, на жаль, і до іноземних платформ, серед яких є шановані медіа з багаторічною історією. Багатьом із них довіряють, особливо в країнах, що колись були в складі СРСР. Адже позначка «іноземне» для тамтешньої аудиторії спрацьовує як безапеляційний знак якості. Водночас є світові медіа, де й без прямого впливу РФ журналістська етика й об’єктивність почала шкутильгати. Розповідаємо на конкретних випадках, як світові медіа працюють на користь Росії.

Росія дискредитує Україну в медіапросторі вже не перший десяток років. Наратив, що вже став класикою: мовляв, Україна — це неспроможна країна, недодержава. «Упаковуючи» в різні формулювання, РФ поширювала цей міф у колі академіків, культурних діячів, ЗМІ, політиків чи в соцмережах. «Українська мова — це діалект російської», «українська економіка розвалюється», «в українській армії алкоголіки та корупціонери» тощо — все це повідомлення так би мовити з тіла одного й того ж наративу, який мав дискредитувати Україну в очах міжнародної спільноти, а отже — віднадити від тісної різнорівневої співпраці.

Особливо дискредитація стала відчутною з 2014 року — після Революції Гідності, вторгнення РФ на схід України та тимчасової окупації Кримського півострова. Однак найгірше те, що ці кремлівські наративи підхоплювали, тиражували, а отже масштабували світові медіа. Чимало з них не надто напружувалися зробити хоч базовий фактчекінг. Але цим проблема не вичерпується, адже методів підтримки Росії на інформаційному фронті значно більше.

Революція Гідності
Всеукраїнські мирні протести українців проти російського курсу розвитку країни. Після силових розгонів стали тривалою кампанією проти узурпації влади. Офіційно встановлено 107 жертв Революції, яких називають Небесною сотнею.

Російські фейки в іноземних медіа

Найяскравіший приклад поширення російських повідомлень сумнівної якості у провідних медіа — це, безперечно, британське інформагентство Reuters та платформа Reuters Connect, що надає підписникам новини з більш як сімдесяти новинних агенцій світу.

У 2020 році Reuters Connect уклали контракт із найбільшим державним російським інформагентством TASS, що регулярно поширює пропагандистську повістку й дезінформацію російського уряду. У 2015 американське видання The Washington Post опублікувало матеріал, в якому наводить приклади зв’язків агентства TASS із російськими шпигунами в Нью-Йорку. Федеральна прокуратура висунула звинувачення у шпигунстві трьом росіянам, які, окрім зв’язків із зовнішньою розвідкою РФ, мали відношення до «невстановленої російської новинної організації». У матеріалі зазначено, що за словами офіційних осіб США, цією організацією є саме TASS, відома їм ще з часів Холодної війни через співпрацю з КДБ. До слова, Європейський альянс інформаційних агентств (EANA) за кілька днів після повномасштабного вторгнення РФ в Україну призупинив членство TASS в цьому медіаоб’єднанні, вважаючи, що російське інформагентство подає упереджені та заангажовані новини.

КДБ
Орган державного управління СРСР, серед основних завдань якого була розвідка, контррозвідка, боротьба з націоналізмом, інакомисленням і антирадянською діяльністю. У РФ правонаступницею КДБ стала ФСБ (Федеральна служба безпеки).

Партнерство Reuters Connect і TASS тривало аж до кінця березня 2022 року. Лише після матеріалу американського видання Politico, де вони наводять анонімні цитати працівників Reuters і критикують платформу за співпрацю з кремлівським інформагентством, британське інформагентство поклало край цій медіадружбі.

Проте розірвання співпраці з TASS не поклало край російським фейкам у матеріалах Reuters. Британське інформагентство продовжує спиратися на кремлівські видання в деяких своїх новинах.

Один із найтривожніших таких матеріалів на Reuters був опублікований 30 травня 2022 року під назвою «Промосковська Херсонщина починає експортувати зерно в Росію — TASS» (тут і далі — авторський переклад з англійської), де вони спираються на інформацію кремлівської новинної агенції, навіть не приховуючи цього. Назву в той же день змінили на «Підконтрольна Росії Херсонська область України починає експорт зерна до Росії — TASS». Та ліпше не стало, бо джерело новини лишилося тим же, а головне, читачі Reuters із цієї новини не дізнаються, що зерно з тимчасово окупованих територій України російська армія вивозила примусово. А 3 липня Reuters опублікували матеріал під назвою «Лукашенко заявив, що Білорусь перехопила спроби ракетного удару з боку України». Це очевидна дезінформація, адже Україна не має ані намірів, ані причин атакувати Білорусь. Це клікбейтне медіаповідомлення, цінність якого сумнівна хоча би через таку фразу далі в новині: «Лукашенко не навів доказів свого твердження».

Клікбейт
З англ. clickbait від click «клацання» та bait «наживка» — прийом, який полягає у створенні надмірно емоційного заголовка, що змушує читача клікнути на матеріал, щоб прочитати. Часто зміст новини не відповідає заголовку.

Медіа The Fix дослідили діяльність Reuters у висвітленні подій російсько-української війни. Авторка матеріалу Софія Падалка розповідає історію співпраці інформагентств, наводячи приклади, що доводять: у Reuters є матеріали, що грають на руку РФ, зокрема в повномасштабній війні. The Fix звертає увагу на лексику матеріалів Reuters, яка викривлює реальність війни. Журналісти наводять цитату польського академіка Яна Смоленські про вже згадану замітку, де описано ситуацію в тимчасово окупованому Херсоні:

— Назва матеріалу явно нормалізує окупацію та може створити враження, що вона якимось чином виправдана. Якщо регіон промосковський, то що поганого в тому, що Росія його контролює? Таким чином (це формулювання) легітимізує факт (окупації).

Окрім історії про Херсон, журналісти The Fix аналізують десять матеріалів на сайті Reuters про Україну з ключовими словами «вкрадене зерно». Тільки чотири з них мають саме таке формулювання в заголовку, решта — «експортоване зерно», що є неправдою. Також, коли йдеться про українські території, часто замість формулювання «окуповані Росією» у назвах використовують «які підтримує Росія» та «які підтримує Москва». Це створює ілюзію, начебто відбувається громадянська війна в Україні, а не повномасштабна війна, яку РФ розпочала проти неї.

У день масових російських бомбардувань цивільної інфраструктури України 10 жовтня Reuters опублікували новину під назвою «Червоний хрест призупиняє роботу в Україні через причини безпеки», який вони потім змінили на «Ескалація насильства в Україні зриває роботу з надання допомоги». У статті вони поширюють неправду, адже Міжнародний Червоний Хрест не покинув Україну, а також «цитують Москву», не додаючи ані джерела цитати, ані контексту, що відверто не дотягує до журналістських стандартів і стає своєрідним шкідництвом під час повномасштабної війни:

— Москва каже, що удари були завдані по енергетичним, командним і комунікаційним цілям у відповідь на те, що вона описує як терористичні атаки (йдеться про ураження Кримського моста. — ред.).

Згідно з даними LOOQME, цю новину з першим заголовком лише за першу добу зацитували 366 видань з усього світу, тому всі подальші спростування або зміна заголовка вже не матимуть сенсу. Такі приклади — неабияка проблема, адже тільки сайт Reuters має аудиторію більше 65 млн користувачів у місяць.

Окрім Reuters, звісно, є й інші впливові медіа, які показують ситуацію в Україні через криве дзеркало. В матеріалах міжнародних ЗМІ про російсько-українську війну часто бракує контексту, журналісти не знають історію та специфіку відносин України з РФ, не сприймають Росію як країну-терористку з імперськими амбіціями, а росіян — причетними до великої війни. Результат цієї некомпетентності — необ’єктивні, а то й маніпулятивні матеріали, що грають на руку РФ.

Приміром, досі іноземні медіа активно вживають поняття «сепаратисти», маючи на увазі жителів самопроголошених Росією ЛНР, ДНР і тимчасово окупованого Кримського півострова. Через це авдиторія з обмеженим розумінням російсько-українських взаємин і війни зокрема сприймає це як громадянську війну, адже про спонсорування і підтримку Росією цих злочинних угрупувань, надсилання до України своїх військових і боєприпасів окремо не наголошується. Такі помилки можна побачити в матеріалах багатьох інформагентств та медіа. Наприклад, публікацію AFP News Agency за 2 липня про «українських сепаратистів» слово у слово підхопили міжнародні видання з близькосхідним корінням — AlArabia та Al Jazeera, а французьке медіа Le Monde та німецьке Deutsche Welle перетворили це у «проросійських повстанців».

Звісно, чимало іноземних журналістів приїздять знімати свої матеріали про повномасштабну війну безпосередньо в Україну, дізнаючись правду і бачачи воєнні злочини РФ на власні очі, однак цього все одно поки що недостатньо, щоб медіапростір очистився від кремлівських наративів. Також реакція українців на маніпулятивні формулювання та неперевірену інформацію значно активніша, конструктивніша, а часом — миттєва з моменту повномасштабного вторгнення, завдяки чому вдається впливати на глобальну інформаційну повістку. Для прикладу, на заголовок AFP News Agency «Українські сепаратисти стверджують, що оточили Лисичанськ» швидко зреагував у своєму твіттері представник МЗС України Олег Ніколенко. А матеріали Reuters тепер під прискіпливою увагою українських активістів і медійників.

Дискредитація України та її військових

Абсурдна історія трапилася у США, стосувалася вона «Азову» — окремого загону спецпризначення Нацгвардії України. Про неї розповідає історик та експерт із правого радикалізму В’ячеслав Ліхачов у своєму матеріалі для блогу The Ukrainian View на онлайн платформі Medium:

— Кілька років тому в США обговорювали ініціативу про визнання «Азова» іноземною терористичною організацією… Раніше в цьому списку були лише ісламісти, окремі націонал-сепаратистські рухи та ліві радикали. Однак ініціатори, керуючись брехливим медіаобразом, навіть не зрозуміли, що йдеться про підрозділ державного органу, а не про неформальне воєнізоване формування.

Список FTO
З англ. Foreign Terrorist Organizations — список, який складає американське Бюро з протидії тероризму.

Зрештою «Азов» так і не потрапив до цього переліку, проте увага ЗМІ залишилася сфокусованою на українських військових, а наратив про батальйон «Азов» як «ополченців» (англ. militia) або «воєнізовану організацію» (paramilitary group) лишається і досі. Насправді «Азов» із самого початку був офіційною організацією — спершу як батальйон патрульної служби міліції особливого призначення МВС, а згодом у складі Нацгвардії.

Міліція
До 2015 року поліцейська служба в Україні називалася міліцією. У процесі реформ після Революції Гідності (2014) її перейменували на поліцію.

Російська влада та пропагандисти вже не перший рік демонізують «Азов», подаючи їх як неонацистів. У медіа й соцмережах — купа фейків про їхню символіку й роль в Україні. Навіть якщо ви вводите в пошуковик слово «Азов», найімовірніше, гугл запропонує додати «нацисти», причому російською мовою. Така ситуація не просто шкодить репутації спецзагону Нацгвардії, а й має цілком реальні погані наслідки для його бійців. Через упередження та стереотипи щодо «Азову» уряди західних країн могли відмовляти саме цьому підрозділу у наданні військової допомоги й навчання, а охочі приєднатися до лав захисників України часом обирали інші підрозділи.

Повістку про неонацизм в Україні російські пропагандисти активно роздували ще в 2013 році і підсилили її, коли знайшовся ідеальний суб’єкт для цього — полк «Азов». Історія засновника полку Андрія Білецького пов’язана з праворадикальними угрупованнями й націоналістичною партією. На цьому кремлівські медіапоплічники й вибудували свій абсурдний міф. Решта об’єктивної інформації для росіян стала неважливою або ж вони «з’їдали» те, що подають їм їхні медіа, навіть не намагаючись самостійно перевірити інформацію у відкритих джерелах. Причина заснування «Азову» (волонтерський батальйон, створений в місті Бердянськ для боротьби проти російських окупантів у 2014 році), факти про засновників та його членів (до складу входять люди різних національностей — росіяни, євреї, кримські татари та ін.), і їхня діяльність загалом (офіційна військова служба) — все це російські пропагандисти ігнорували.

Матеріали про «Азов» як неофіційну воєнізовану організацію поширювалися багато міжнародних видань. Ось лише кілька яскравих прикладів, де в кожному поняття «неонацисти» і «фашисти» використовують як стійку характеристику українського полку:

матеріал британського The Guardian (2018), де вони називають «Азов» «горезвісним українським фашистським ополченням»;
стаття британського The Week (2018), де «Азов» фігурує як «ополчення», а Андрія Білецького називають командиром, хоча він ним не є з 2014 року;
– матеріал у Times (2021), де не розмежовано поняття офіційного полку «Азов» та «руху Азов» (другий не має стосунку до Національної гвардії України) та зазначено, що «Азов» — це ціла система, що складається з політичної партії, «ополчень», дитячих таборів і рекрутингу іноземних праворадикалів.

Створений російськими пропагандистами міф про те, що «Національний корпус» (українська націоналістична партія. — ред.) — політичне крило «Азову», лишається в іноземних медіа досі. Приміром, британська газета The Times 21 березня 2022 року все ще апелює до «неонацистського коріння полку», а також використовує зображення мітингу прихильників політичної партії «Національний корпус» з підписом «волонтери правого воєнізованого формування “Азов”, мітинг у 2018 році». У цьому підписі дезінформацією є все: і назва, і те, що Національний корпус тотожний «Азову».

Як пояснює історик В’ячеслав Ліхачов, засновник «Азову» Андрій Білецький лише використовує набутий полком капітал у своєму політичному житті:

— Білецький намагається використовувати «торгову марку» «Азова» в політичному житті. Після повернення до громадського життя у жовтні 2014 року (після служби в «Азові») заснував політичний проєкт під назвою «Громадянський корпус Азов». Андрій Білецький прийняв ветеранів полку до партії «Національний корпус» та інших організацій навколо партії, які він назвав «рухом Азов».

Одним із журналістів, який активно поширював пропаганду про неонацизм та «Азов», був Крістофер Міллер, журналіст в американських виданнях Politico та BuzzFeed. Із моменту повномасштабного вторгнення РФ він «перевзувся» й тепер виступає захисником українців. Але скріни, як кажуть, не горять. Він активно поширював історії про «Азов» та праворадикальний рух у своєму твіттері, приміром, в одному з твіттер-треді зі своїми журналістськими матеріалами на цю тему пише:

— «Азов» добре відомий тим, що в його лавах є ультраправі екстремісти та неонацисти. Полк і ширший рух «Азов» привернули увагу західних екстремістів, які приїхали в Україну тренуватися з групою. Журналісти, в тому числі і я, зробили багато репортажів про «Азов».

Крістофер Міллер активно писав для BuzzFeed про український праворадикальний рух, значно перебільшуючи його значення. Наприклад, у деяких його статтях можна знайти такі судження: «країна (Україна) стала важливим осередком транснаціональної мережі екстремізму білої раси». Полк «Азов» і «Національний корпус» він також не розділяв, приміром, у матеріалі для Radio Free Europe пише про зв’язок американських злочинців та «Азову», не уточнюючи, що полк — офіційна структура в лавах Нацгвардії, а не воєнізована організація. Таким чином разом з іншими журналістами він підтримує одну з основних повісток російської пропаганди — про так званих нацистів в Україні.

Деякі іноземні медійники зайшли ще далі: ставлять під сумнів існування українців як нації та закликають США не вмішуватися у «територіальний диспут» України та Росії. Йдеться про Такера Карлсона з Fox News, ставлення до якого у США завжди на межі любові й ненависті. Він починав як колумніст і журналіст, має тривалу кар’єру на телебаченні, а з 2009 року — один із головних голосів телеканалу Fox News. Його підхід називають «політикою скарг», що базується радше на обуренні й протиріччі певним групам людей, аніж об’єктивному аналізі фактів. У Такера Карлсона все дуже заплутано, конспірологічно і на межі з фанатизмом. В його промовах присутній один із ключових елементів пропаганди, про які говорив ще Орвелл у своєму есеї «Політика та англійська мова» — використання бідної мови і дуже простих виразів, які залишають післясмак того, що все дуже зрозуміло, але водночас не зрозуміло нічого. Такі широкі мазки дозволяють йому маневрувати, а людей змушують вірити у популістські ідеї.

Хай там як, а це не звільняє медійників від відповідальності — контексти, які вони створюють і тиражують у ЗМІ чи у своїх соцмережах, живлять російську пропаганду, а отже, опосередковано допомагають росіянам вбивати українців.

Російська оптика новин

З початку Революції Гідності й тимчасової окупації Криму деякі іноземні медіа транслювали свій контент із російських офісів або ж у них працювали журналісти, пов’язані з РФ. Очільники цих ЗМІ не вбачали в цьому проблеми.

Серед іноземних медіа, які прямо чи опосередковано підіграють країні-агресорці, є й такі, чия репутація, здавалося б, бездоганна. Наприклад, одне з найстаріших і найшанованіших американських видань The New York Times (далі — NYT), що має близько 500 млн відвідувань на сайті та близько 120 млн унікальних читачів щомісяця. Це медіа отримало 132 Пулітцерівських премій — найбільше з усіх видань (українські журналісти, до слова, отримали одну премію на всіх). Але ще з початку XX ст. із ним пов’язано чимало контроверсійних історій.

Багато звинувачень видання отримало від єврейських організацій, оскільки під час Другої світової війни NYT дуже мало висвітлював тему Голокосту. «Між 1939 і 1945 роками The New York Times опублікувала понад 23 000 історій на перших сторінках. З них 11 500 стосувалися Другої світової війни. Двадцять шість були про Голокост», — писало американське видання The Daily Beast.

Перед Другою світовою війною NYT також стверджували, що «антисемітизм Гітлера не є таким жорстоким і щирим, як здається». Цьому етапу в історії видання присвячена книжка «Похований Times: Голокост та найважливіша газета Америки», де професорка журналістики Лорен Лефф критикує репортажі видання про Європу воєнного та міжвоєнного періоду.

Англо-американський журналіст Волтер Дюранті, який заперечував Голодомор, 14 років (1922–1936) очолював московське бюро NYT. Лауреат Пулітцерівської премії 1932 року за свої репортажі з СРСР, він стверджував, що в Україні була продовольча криза, в той час як люди масово гинули. Він також критикував уельського журналіста Гарета Джонса, який першим показав правду про Голодомор і якого ліквідувало НКВС. Після закликів українсько-американських організацій до комітету Пулітцерівської премії посмертно відкликати нагороду Дюранті, комісія в 2003 році офіційно відмовилася це зробити. Голодомор вони називають «голодом»:

— Голод 1932–1933 років був жахливим і не мав належної міжнародної уваги. Своїм рішенням правління жодним чином не бажає зменшити серйозність цієї втрати. Рада висловлює своє співчуття українцям та іншим у Сполучених Штатах і в усьому світі, які все ще оплакують страждання та смерть, спричинену Йосипом Сталіним.

НКВС
Народний комісаріат внутрішніх справ — одне з міністерств уряду. Створений 1917 року, а 1946 року перейменований на Міністерство внутрішніх справ СРСР.

Від початку повномасштабного вторгнення позиція та контент NYT обурювали багатьох українців. Приміром, народжена в Росії журналістка Яна Длугі очолює щоденну розсилку видання, випускаючи її під назвою «Брифінг з російсько-української війни». Призначили її в травні цього року, тобто коли велика війни тривала майже три місяці. Яна Длугі — уродженка Москви, там же працювала в різних ЗМІ, зокрема очолювала там офіс Agence France-Presse, а потім офіс цього ж медіа в Києві. Звісно, навіщо працювати з українськими журналістами, якщо є росіянка, яка «дитиною проводила літні канікули в Одесі»? Саме так Яна Длугі представила себе після призначення на цю роль в NYT. У її матеріалах можна побачити спекуляції про дипломатичне вирішення війни та фрази на кшталт «серед українців розповзається відчуття покори». Поетично, але це розминається з журналістською об’єктивністю. Розсилку Яна Длугі вела до 1 жовтня 2022 року, потім її замінила Керол Лендрі. Але ліпше не стало: нова авторка розсилки певний час теж працювала в Москві.

У травні цього року українське англомовне видання Kyiv Independent написало офіційне звернення до редакційної команди NYT, відреагувавши на їхній матеріал під назвою «Війна в Україні ускладнюється, а Америка не готова». В ньому американські журналісти піддали сумнівам перемогу України та змалювали обстановку так, наче правильним «болючим компромісом» для України було б віддати Росії частину своїх територій. «Тепер New York Times закликає Захід зробити те, що очікував Путін, і здатися. Не сумнівайтеся: якщо потурати диктатору, чиї війська регулярно скоюють воєнні злочини, це призведе до катастрофічних геополітичних змін», — йдеться у зверненні Kyiv Independent.

Раніше видання NYT мало офіс в Москві, в Україні ж його відкрили лише наприкінці липня 2022 року на чолі з Ендрю Крамером. Це викликало хвилю обурення серед українців, оскільки Крамер до цього більше десяти років жив і працював у Росії та відомий своїми протиріччями щодо висвітлення російської тимчасової окупації сходу України й Криму. В 2017 році він назвав війну на сході України «громадянською» (заголовок виправили з «Українська громадянська війна розпалюється, поки США хоче покращити стосунки з Росією» на «Бойові дії в Україні можуть ускладнити стосунки США з Росією»). Через рік назвав Донеччину та Південну Осетію «сепаратистськими зонами», а не окупованими Росією територіями, а також намагався акредитуватися як журналіст у так званій ДНР, щоб збирати там матеріали для своїх публікацій.

За два тижні до повномасштабного вторгнення Ендрю Крамер написав для NYT матеріал «Озброєні націоналісти в Україні становлять загрозу не тільки для Росії». Він розповідав про партію «Демократична сокира», зокрема, їхнього представника Юрія Гудименка, який отримав поранення в бою з російськими окупантами. У своєму матеріалі Ендрю Крамер розповідає історію Юрія Гудименка, який готовий озброїтися і виступати проти влади, якщо та вирішить домовитися з Росією. Журналіст NYT спекулює на темі націоналістів в Україні і як начебто вони ускладнюють будь-які дипломатичні рішення. Проте згідно з офіційною заявою NYT «немає нікого кращого для керівництва The Times» в Києві, ніж Ендрю Крамер.

Інше поважне медіа The Washington Post навесні 2022 року також відкрило офіс в Києві. Його очолила Ізабель Хуршудян, яка раніше була кореспонденткою у московському відділенні медіа. Вочевидь, і ця редакція не надто напружувалася шукати журналістів-українців або міжнародників, які не працювали і не жили в Москві після 2014.

Хтось може подискутувати, мовляв, це ж чудово, коли журналісти їдуть із московського офісу в київський, буквально покидаючи територію, де все пронизано кремлівською пропагандою, а рівень свободи слова бажає кращого. Однак передислокування, на жаль, не гарантує зміни особистих і фахових цінностей, тож росіяни продовжують гнути свою лінію в іноземних медіа, однобоко висвітлюючи російсько-українські відносини і перебіг повномасштабної війни зокрема.

Ще один прояв російської оптики в іноземних медіа — запрошення заангажованих експертів, які прямо чи опосередковано пов’язані з РФ або підтримують її. Натомість спікери з України залишалися проігнорованими, непоміченими. Ситуація дещо змінилася після повномасштабного вторгнення, коли увага медійників була прикута до України, а російсько-українська війна надовго стала ключовою повісткою дня. Українські голоси залунали в багатьох світових ЗМІ, значною мірою завдяки українським волонтерам, які працюють на інформаційному фронті та просувають наших експертів і свідків. Проте ще до повномасштабного вторгнення було цілком нормальним говорити з якимось дослідником російської історії про ситуацію в Україні. Або ж взагалі кликати росіян, ігноруючи спікерів з України. Говорити про конструктивну дискусію в цьому випадку марно, найчастіше все завершується захищанням «прастих рускіх» і звинуваченням США в усіх бідах.

Коментарі або колонки від проросійських спікерів про повномасштабну війну — на жаль, поширена практика в західних медіа. Серед таких «експертів» — американський лінгвіст білоруського походження Ноам Чомскі, американський політолог Джон Міршаймер, американський історик Стівен Ф. Коен та інші. Останній, наприклад, не дожив до повномасштабного вторгнення, проте декілька років активно відстоював думку, що в Росії немає авторитарного режиму і що війна на сході України почалася через США.

Англо-американський журналіст Крістофер Гітченс написав книгу «Судовий процес Генрі Кіссінджера» про іншого відомого «експерта» з українського питання — Генрі Кіссінджера, колишнього політика та Радника з національної безпеки США при президентах Форді та Ніксоні. Гітченс звинуватив його у воєнних злочинах під час війни у В’єтнамі та підтримці вторгнення Індонезії у Східний Тімор.

Як опиратися роспропаганді у світових ЗМІ

Комунікаційники, які працюють у редакціях світових медіа чи віддалено взаємодіють із їхнім контентом, нагадують, що англійська чи будь-яка інша іноземна мова медіаконтенту — це ще не показник ані якості матеріалу, ані його об’єктивності. Всі помиляються, а журналісти можуть потрапляти під вплив особистих упереджень та поширених в їхньому суспільстві стереотипів. Проте під час війни дискусія про журналістську етику й компетентність виходить за межі університетських стін чи фахових дискусій, адже створений медійниками контент так чи інакше впливає на національну безпеку України й інших демократичних країн.

Можна чітко простежити логіку та специфіку поширення пропаганди в Росії, однак виявити кремлівські наративи й запобігти їм за кордоном набагато складніше. Буває, російська дезінформація та фейки потрапляють у матеріали через журналістський поспіх, недостатньо уважне редагування чи оцінне судження певного репортера чи журналіста, думку якого редакція може не поділяти. Тому буде необачно таврувати медіа як пропагандистське за одним-двома сумнівними матеріалами, однак варто вказувати редакції на такі проблеми: писати в коментарях, на пошту редакції тощо.

Ніна Кульчевіч, координаторка напряму боротьби з дезінформацією в організації Ukrainian PR Army, каже:

— The New York Times, FOX та інші великі медіа мають як правдиві матеріали, так і з викривленими фактами та маніпулятивними формулюваннями. Часто доводиться оцінювати не лише ЗМІ як інституцію, а весь холдинг чи навпаки окремого журналіста, його редактора, рівень свободи слова у конкретній країні та як поняттями цієї свободи слова маніпулюють.

Тим, хто працює або планує працювати з іноземними медіа, українські комунікаційники, які ще до війни відстоювали репутацію України у світовому медіаполі, радять:

1. Перевірте позицію редакції (редакційну політику) та матеріали про Україну. Якщо помічаєте, що бракує розуміння українського контексту або обрана журналістом повістка викривлює реальність, ви можете або відмовитися від співпраці, або надати достовірну інформацію, порадити кваліфікованих експертів, які можуть чітко висловитися щодо проблематики та надати перевірену інформацію на тему. Чимало іноземних журналістів радо відгукуються на пропозицію доповнити контекст про російсько-українську війну і загалом розширити свої знання з теми, треба тільки ввічливо пояснити, чому транслювати меседжі РФ без будь-якого контексту та пояснень — небезпечно.

2. Якщо журналісти та (або) редакція медіа не реагують на ваші публічні зауваження й коментарі, відмовляються від компетентної допомоги — варто звернутися до організацій, що протидіють фейкам і дезінформації: приміром, Детектор Медіа, StopFake, GIS (Global Information Space).

3. Щоб створювати контрнаративи і критикувати маніпулятивні матеріали, не варто користуватися виключно аргументом авторитету (приміром, «я — українець, я знаю краще»). Опирайтеся на проаналізований фактаж і залучайте експертів, які походять саме з країни, матеріал про яку ви створюєте. Так матеріал буде об’єктивнішим, а дискусія — рівноправною. Такому матеріалу аудиторія довірятиме більше.

4. Не бійтеся відстоювати власну позицію, навіть якщо найпотужніше світове медіа помиляється. Українські експерти та представники інформаційного фронту часто чують від міжнародних ЗМІ, що наша позиція — надто упереджена, емоційна чи зачіпає окремих людей та ідеї. Великі міжнародні ЗМІ часто мають за плечима десятиліттями напрацьовані стандарти, проте часто ці стандарти не є адаптованими до нинішньої інформаційної війни, а значить, такі медіа не є авторитетними в усіх питаннях.

Перемогу в сучасних технологічних війнах здобувають не тільки на справжньому фронті, а й на інформаційному, культурному. Це може бути виснажливим марафоном, тому треба не втрачати пильності, бути емоційно та фахово гнучкими, а також пам’ятати, що протидія російським наративам у світових медіа — важлива, а долучитися до цієї боротьби може кожен. Демократичний світ повинен визнати, що всі ми є учасниками інформаційної війни, законів і правил якої ще не писали. Міжнародні ЗМІ — не просто сторонні спостерігачі, вони теж втягнуті в цю повномасштабну війну. Кожне поширене ними слово впливає на перебіг війни, а отже, на життя сотень тисяч людей у різних країнах.

за підтримки

Цей матеріал створено за підтримки International Media Support (IMS).

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Анастасія Марушевська

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Редакторка:

Аня Яблучна

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик