Як Ізюм чинив опір окупації

Під час повномасштабної російсько-української війни команда Ukraїner почала їздити деокупованими територіями, щоб зафіксувати воєнні злочини армії РФ, а також розповісти, як українці ризикували всім, але чинили опір загарбникам. Так з’явився документальний серіал «Деокупація», а згодом вийде друком збірка репортажів «Деокупація. Історії опору українців. 2022». Репортаж із Ізюма — один із понад двадцяти, що ввійшли в цю книжку.

Засновник Ukraїner і постійний учасник цих експедицій Богдан Логвиненко зміг описати почуте й побачене. Його репортажі — це не тільки фіксація сучасних подій, а й можливість бути почутими українцям, які пережили окупацію.

Ізюм — місто на Слобожанщині, на півдорозі між Харковом і Донецьком. Російські війська, захопивши його у квітні 2022 року, пробули там близько пів року. Інтенсивні ворожі атаки суттєво пошкодили забудову й інфраструктуру міста. Щонайменше тисяча цивільних мешканців загинули внаслідок окупації, ще більше постраждали без доступу до медичної допомоги.

Сім’я Дуванських. У пошуках сина

— Я — Дуванський Олександр Олександрович, 1950-го року народження. Розшукуємо сина, Дуванського Олександра Олександровича, 1981-го року народження. Він пропав більше місяця тому. Найвірогідніше, росіяни його забрали і могли розстріляти, — подружжя Олександра та Віри Дуванських кілька днів ходить сосновим лісом із фотографією зниклого сина, намагаючись дізнатися бодай щось про нього.

Ліс на околиці Ізюма, де колись уже був цвинтар, у час російської окупації став стихійним кладовищем. Після звільнення міста з’явилася можливість розкопати понад 400 могил українців, щоб ідентифікувати й перепоховати жертв війни. Це найбільше масове поховання на звільнених населених пунктах поблизу Харкова (Слобожанщина). Працівники ДСНС та волонтери розкопують могили, а правоохоронці збирають інформацію для подальшого розслідування воєнних злочинів: пишуть протоколи, записують відео, фіксують ознаки насильницьких смертей, беруть зразки ДНК. Територія могил обнесена аварійними стрічками, повсюди написи «міни», раз у раз доносяться звуки вибухів від розмінувань. Ексгумовані тіла доправляють у морги.

Кладовищем снують люди, багато хто в медичних масках. Стоїть сильний трупний запах — запах смерті, який ні з чим не сплутаєш. Тіла викопують і дістають з-під хрестів, на яких немає імен — лише номери. Люди сподіваються знайти своїх родичів — бодай уже мертвими.

Дуванські востаннє бачили сина, коли він одягнув камуфляжну форму, сів на велосипед і поїхав на дачу, в село за 30 км від Ізюма. Відтоді пропав.

Пару обступають іноземні журналісти та їхні — переважно українські — фіксери.

— Розкажіть ще раз про смерть вашого сина, — українська фіксерка російською мовою звертається до Олександра.

Він щойно вже розповідав — українською — і не розуміє, чого має повторювати. Фіксерка наполягає: оператор змінив ракурс, це треба для зйомки. Повертаюся до подружжя пізніше, коли журналісти переключаються на брифінг офіційних осіб про результати ексгумації тіл.

Мама зниклого сина, Віра, розповідає: на блокпостах російські військові щоразу перевіряли паспорти. Якось один вояка, побачивши її місце народження (Івано-Франківська область), зреагував: «А я тоже хохол». «Чого ж тоді ви сюди прийшли?» — спитала. Знизав плечима.

Олександр додає, що загалом старалися оминати російських солдатів, а надто так званих «еленерівців»:

— Негідники, мародери! Грабували що можна: забрали в людей навіть стару швейну машинку, сонячні батареї знімали й пакували на свої бортові «газелі». Підривали гаражі й витягали машини. Нашу лишили тільки тому, що на ній колеса були зняті.

У багатьох звільнених регіонах місцеві мешканці говорять, що найбільші звірства вчиняли саме «еленерівці» і «денеерівці», тобто ті, хто називає себе «народною армією» з раніше окупованих Росією територій. Але є важливе уточнення: ті, хто іменують себе луганчанами або донеччанами, не обовʼязково ними є.

До прикладу, по закінченню Другої світової війни радянські спецслужбісти влаштовували погроми в українських селах, перевдягаючись у стрій УПА, щоб посіяти розкол у підпіллі. Проте, у звірствах начебто своїх громадян є й інший бік. Якщо Росія лише тепер почала формувати свою армію із зеків, наркодилерів та інших людей із кримінальним минулим, то в так званих ДНР та ЛНР вона взялася робити це дев’ять років тому. Ті, кого вважали найнижчим прошарком суспільства, отримали владу, зброю та почали мстити всім, хто міг їм стати на заваді.

Утікаючи на цивільних автівках із награбованим майном, окупанти залишили в Ізюмі рекордну кількість броньованої військової техніки: від 100 до понад 300 одиниць (за різними оцінками). Серед них, приміром, контрбатарейний радар комплексу «Зоопарк-1М», що коштує як десяток танків, або повністю вцілілий багатоцільовий безпілотний комплекс «Орлан-10» (згодом українські фахівці використали його для детального аналізу управління та перехоплення цього засобу аеророзвідки). Українські підрозділи, що першими заходили в Ізюм, влаштовували, як самі казали, «сафарі» за трофеями.

Ледь помітні усмішки на обличчях подружжя з’являються лише тоді, коли розмова заходить про те, як вони спершу ховали, а тоді вивішували український прапор на міській площі. Олександр незадовго до окупації завбачливо зняв два стяги з міськвиконкому: жовто-блакитний і малиновий (прапор Ізюма). Ховали їх удома.

Десятого вересня Олександр побачив зі свого балкона, як центральною вулицею їхав бронетранспортер (БТР), а за ним — бензовоз із двадцятьма бруднезними росіянами зверху. Досі шкодує, що не зняв їхньої втечі на відео. Наступного дня зачули рух за вікном — українські солдати закликали людей виходити на вулицю: воля, більше нічого боятися. Дуванські вийшли зі стягами. Це вже Олександр таки зафіксував на камеру свого мобільного: їхні прапори, як бачимо на відео, були пожмаканими, але обличчя світилися щастям.

Після ексгумації на кладовищі ми поїхали на ту саму гору Кременець, де замайорів перший прапор після деокупації. Кременець — це не просто гора, з якої видніється весь Ізюм, а й історичне місце, де зібрані тисячолітні скіфські баби. Вони стоять тут як нагадування про нашу древню історію, що самі бачили тут уже кілька воєн. Але саме під час цієї росіяни накривали гору касетними боєприпасами, аби українці не виходили сюди та не повідомляли ворожі координати. Усі баби посічені осколками, а одна — зруйнована повністю.

Коли ми сюди прийшли, Ізюм був щойно деокупований і звʼязку фактично не було, на тлі постійно звучали вибухи розмінувань і бойових дій. На Кременці люди ходили туди-сюди, намагаючись зловити хоча б одну поділку звʼязку й зателефонувати рідним.

Я підійшов до чоловіка, який саме завершив розмову, і запитав, чи знає він Миколу Калюжного. Той не знав, але підказав людину, яка може допомогти — свого співробітника. Ми набрали його, і щойно в слухавці назвали адресу, як зв’язок обірвався.

— От чорт, я хотів бодай подякувати, — мовив чоловік.

Так ми знайшли Миколу. Він розповів, як насправді зʼявився перший прапор над Ізюмом і як їм вдавалося чинити спротив.

Микола. Український прапор в окупації

Будинок Миколи – обабіч двоповерхової редакції «Обрії Ізюмщини». У будівлі немає вікон і дверей — знесло ударними хвилями від ворожих вибухів, тече дах.

Микола виходить на подвірʼя і знизує плечима: мовляв, я простий пенсіонер, що з мене могли взяти окупанти? Розповідає, що разом із другом Віталієм Хомичем давно затівали ідею вивісити прапор. Дев’ятого вересня, коли вже пішов поголос, що підходять наші, Віталій мотоциклом метнувся на Кременець. Коли він встановлював прапор, солдати РФ колонами покидали лівий берег міста.

Олександр Дуванський, який шукає безвісти зниклого сина, — колега й товариш Миколи Калюжного, краєзнавця за фахом. Прапори вони вивісили майже синхронно, з різницею в день.

Люди в окупації по-різному чинили спротив. Найголовніше, вважає Микола, що вони не стали колаборантами. Сам Калюжний тричі отримував таку пропозицію від Владислава Соколова, ставленика росіян, окупаційного керівника міста. Кілька разів Соколов перестрівав Калюжного на вулиці й закликав співпрацювати — мовляв, треба дбати про інтереси громади. Іншого разу дорікнув: чому не взяв інтерв’ю, адже Соколов організував для людей чай, кашу. Микола стояв на своєму: в нього інша позиція.

Закінчилося все тим, що Калюжного викликали в окупаційну адміністрацію. Заїжджі окупанти, які називали себе козаками, взялися переконувати журналіста створити газету під їхньою протекцією. Микола відмовив. Відтак його вже не чіпали, та чоловік все одно щоразу мусив озиратися на вулиці:

— Найгнітючіше в окупації — тебе будь-якої миті можуть зупинити, перевірити, затримати.

Микола — спритний і добрий чоловік. Йому за 60 років, та енергії — як в юнака. У звільненому місті він більше не озирається, побоюючись за кожен свій рух. Як і багато людей у ті дні в Ізюмі, він ніби сяє від ейфорії.

Михайло. Полон і катівня

На вʼїзді до міста ми зустрілися з Михайлом Шевченком, колишнім працівником Ізюмського управління поліції, якого окупанти запроторили до катівні, де він пробув два тижні. Позивний Михайла — Мєдвєдь, українською — Ведмідь. Він дужий і кремезний, прізвисько з ним давно. У полоні Михайло схуд на 20 кілограмів, та навіть зараз поруч із ним я почуваюся маленьким. Він до останнього відмовлявся виїжджати з Ізюма і вступив до лав тероборони (ТрО).

Перші авіаудари по Ізюму знищили райвідділ поліції і військкомат*. Уже після окупації цієї частини міста російські військові використовували напівзруйноване приміщення поліції, щоб утримувати полонених. Самі теж жили в ньому. У вцілілих кімнатах розвішені їхні речі, підлога встелена різними документами, валяються банки з-під російської тушкованки. На українських документах — сліди крові.

Михайло потрапив до полону, як і його колега Паламарчук, який теж відмовився від евакуації й пішов у ТрО. Михайлу зламали ребра й коліно, пробили грудну клітку. В ув’язненні провів два тижні, окупанти допитувалися, де техніка та зброя тероборонівців. Паламарчуку пробили вушну перетинку, зламали руки.

Солдати РФ наступали на місто з заходу, з боку Балаклії. Так Ізюм був відрізаний від Харкова, але правобережжя (ближче до Донеччини) продовжувало чинити опір іще кілька тижнів, коли лівий берег (ближче до Харкова) уже був окупований. Ми стоїмо біля дивом вцілілого пішохідного мосту, де відбувався один із перших боїв з російськими військовими. З нашого боку в ньому брали участь бійці Сил спеціальних операцій (ССО) та тероборонівці. Воїни ССО пішли першими й затримали просування ворога практично на добу. На жаль, майже всі там і загинули. Тероборона їх підтримувала, але відійшла.

Позаду нас — приватний сектор, доволі цілий. Саме звідси окупанти, зайнявши лівий берег Сіверського Дінця, гатили по правому. Хоч вони заявляли про взяття Ізюма ще з березня, реальна окупація сталася аж 1 квітня, коли їм вдалося захопити правобережжя.

Російські військові не розуміли, скільки українського війська перебуває на протилежному березі. Насправді кількадесят хлопців затримали тут наступ окупантів до певного моменту, поки у Слов’янську ЗСУ укріплювали позиції, аби дати гідну відсіч. Але на той час далі за Кременцем уже йшли бої.

В Ізюмі були й ті, хто чекав на «рускій мір». За розповідями очевидців, колаборанти повідомляли загарбникам дислокацію українських військ і техніки, надавали списки тих, хто не підтримував окупаційну владу.

Попри всі жахи окупації, місцеві мешканці вистояли й радо зустріли визволення.

Напередодні в новинах зʼявилася інформація, що російських солдатів узяли в полон уже в нашому тилу — тобто ми можемо наштовхнутися на них тут. Михайло розповідає про російського десантника, який відокремився від свого відділення з одинадцяти людей та вирішив за краще здатися в полон. Є й такі, що ховалися, перевдягнувшись у цивільне.

Колишній поліцейський проводить нас місцями свого ув’язнення — гаражами залізничної лікарні. Відомо щонайменше про понад десяток подібних катівень в Ізюмі, де російські військові незаконно утримували, катували та вбивали цивільних, бійців тероборони, поліціянтів і військових.

У лікарні на підлозі — сліди крові, на стінах — надписи на кшталт Wahrheit macht frei (з нім. «Правда робить вільним»), стяжки, дроти, які підключали до полонених.

Історія катувань Михайла схожа на багато інших по Україні: мішок на голові, окрема кімната для ув’язнення, окрема — для тортур, обмаль їжі й води.

— У маленькому гаражі тримали жінок, їх завжди було двоє–троє, через щілину у воротах їх бачили. Що з ними робили, сказати не можу. Одного разу підслухали розмову охорони, один казав (переклад з рос.): «Цій наволочі більше жерти не давайте, вона в рот не бере», — каже Михайло. — Припускаю, були зґвалтування, а побиття — точно. Жінки кричали голосніше, ніж ми. Побиття ще можна було терпіти, але коли катували струмом — чоловіки самі верещали, як дівчатка.

Під ногами валяється обрізана п’ятилітрова пластикова баклажка з-під питної води, наповнена якоюсь кашею. У ній бранцям приносили їжу — раз на кілька днів. На шістнадцять людей давали п’ять-шість літрів води — на день-два ледве вистачало. Просити про щось було не просто марно, а й небезпечно. У відповідь двері відчинялися, влітали росіяни в масках та починали бити.

У воротах була щілина, тож ув’язнені по черзі сідали біля неї, щоб подихати свіжим повітрям. Спали на підлозі. Замість туалету — одне відро на всіх. Полонені змінювалися, незмінною залишалася тільки їх кількість — шістнадцять.

У кутку гаража Михайло знаходить сховок. У ньому — наручний годинник, що показує точний час. Тільки за ним і визначали, котра година.

— Коли на зміну варти заїхали «луганчани», не давали нам навіть спати. Примушували вночі вишиковуватися і кричати: «Пусть живьот восьмая рота! Славься, Расія!».

Йому відомо щонайменше про двох бранців, які невдовзі потому як їх відпустили, повісилися вдома. Називає їхні імена. Один із його співкамерників божеволів просто в гаражному боксі. Уночі вставав, розбігався, врізався в двері та кричав, аби випустили. Коли росіяни вривалися на цей крик до камери, били всіх. Тому решта в’язнів стримували чоловіка: хтось за руки, хтось затуляв рот. Будь-який шум означав, що окупанти знову можуть увірватися й бити.

Від боксів знову переходимо до лікарні. Там немає меблів і речей, усе вичищено. Це зовсім не схоже на інші місця, де жили російські військові. Можна припустити, що тут зачистку проводила російська Федеральна служба безпеки (ФСБ), аби якомога краще замести сліди своїх злочинів.

Михайло показує на двері: на кріплення клали гриф, а на нього, як грушу, підвішували людей і гатили струмом.

Перед входом до лікарні чекаємо, поки відпрацюють вибухотехніки. Разом із нами — працівники поліції з Харкова, які приїхали розслідувати злочини окупантів. Судячи з їхнього діалогу, дехто теж зазнав тортур:

— Протягували нас, змушували сісти, надівали протигаз і так у підвішеному стані пускали по людині струм. Аж крутило на цьому грифі від напруги. Вони називали це «папужка».

— Та, братику, весело.

— Найвеселіше було, коли за яйця та за вуха прикріплювали клеми і вмикали струм.

— Ось тут купа стяжок [кабельних] є.

— Так, але вони багато прибрали, практично нічого не залишилося. Мені надівали шапку на голову, замотували скотчем і били. Можливо, це було весло — воно на мені зламалося.

Йдемо найближчими кімнатами-катівнями. Михайло чув крики з них далеко на вулиці. Каже, коли збільшували напругу, фізично важко було мовчати. Щоб в’язні вели себе тихіше, надівали протигаз. Із перекритим доступом до повітря не так чувся крик. Також бранців пристібали до батарей та подавали напругу. Від тортур руки Михайла були розірвані. В останні дні ув’язнення його просто клали на підлогу, хтось із російських солдатів ставав гумовими підошвами йому на руки й ноги, і під’єднували струм.

Михайла здав його ж напарник по службі, якого раніше вважав найближчою людиною — кати дослівно повторювали слова з їхньої розмови напередодні. Зрадник перейшов до «народної поліції», а після деокупації зник. За підрахунками Михайла, на бік росіян в місті перебігло всього десять поліцейських.

«Аушвіц» або «Бухенвальд» — це місця концентрованого зла, про які доволі довго нічого не було відомо. Російські ж катівні в українських містах рясно вкривають кожне окуповане місто, по житлових масивах розростаються концтабори, де одних утримують і катують, а інші стають мимовільними свідками цих злочинів. У мікрорайоні, що прилягає до катівні, де утримували Михайла, крики нещасних було чутно на пів кілометра й більше.

Росіяни нагадують звірів. У вересні, коли ми були в Ізюмі, активіст і поет Артем Камардін прочитав на площі в Москві іронічний вірш із рядком «Слава Київській Русі! Новоросія смокчи!» (перекл. з рос.). Наступного дня до квартири, яку Артем винаймав разом зі своєю дівчиною та приятелем, вдерлися поліцейські, поклали всіх трьох обличчям на підлогу, після чого побили та зґвалтували Артема грифом від гантелі. Водночас силовики знущалися з його друга й подруги. Остання розповіла: її били, намагалися заклеїти рот суперклеєм, погрожували груповим зґвалтуванням та виривали волосся. Паралельно вона слухала, як у сусідній кімнаті б’ють та ґвалтують Артема.

Схожі звірства російські силові структури вчиняють у значно більших масштабах по всій території окупованої України.

Створені Росією квазідержави на територіях інших країн мали б дати сигнал російському суспільству. Окупація сприяла найбільш маргіналізованим групам, які утворювали в кожній із квазіреспублік максимально «сіру зону»: беззаконня, контрабанда, наркотрафік, торгівля людьми та «мандат» на насильство. Для утримання цих територій беззаконня й насильство мали б зростати.

У повній залежності від метрополії квазітериторії почали «обмін досвідом» — беззаконня й насильство розросталося, й так званий елденеер від уседозволеності ціннісно пенетрував саму ж Росію. Створені нею «сірі зони» в Молдові, Сакартвело й Україні відкотилися до середньовіччя. Як виявилося, Росія власними ж руками спричинила ріст ракових пухлин, що пускають метастази у все російське суспільство.