Share this...
Facebook
Twitter

Закинутий завод ізоляційних матеріалів, що десять років тому перетворився на гігантський арт-простір «Ізоляція» у промисловому Донецьку, бойовики РФ перетворили на в’язницю та катівню. Творці «Ізоляції» змушені були виїхати до Києва та зайнятися ревіталізацією вже іншого промислового об’єкту, що міцно закріпився на мапі Києва як IZONE. Як працює цей культурний центр та чи планують його засновники повертатись до Донецька після деокупації?

Міжнародний благодійний фонд «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив» був створений 2010 року в Донецьку для того, щоб розвивати культурну та креативну індустрію в Україні. Уже десять років культурні менеджери та митці підтримують функціонування майданчика для різноманітних культурних проєктів у Києві зокрема та в Україні загалом.

Простір, де фонд «Ізоляція» починав свою роботу десять років тому, нині є катівнею та в’язницею так званої ДНР. Команда ж переїхала до столиці й розташувалася також у промисловому районі, з подібного якому й була вимушена виїхати через російсько-українську війну.

Фонд «Ізоляція». Донецьк

Навесні 1955 року на околицях міста Сталіно (як тоді називався Донецьк) збудували завод, який виготовляв сиру мінеральну вату.

Теплова енергетика, військово-промисловий комплекс, авіаційна, суднобудівна та космічна галузі живилися продукцією цього заводу до кризи, що почалася після розпаду СРСР. Тоді завод залишився без замовлень колишніх республік, інфраструктурної підтримки та держфінансування. Збанкрутів і 2005 року закрився.

Фонд «Ізоляція» був створений 2010 року. Донька останнього радянського директора заводу Любов Михайлова інвестувала кошти в проєкт, який, за її задумом, мав змінити культурний та освітній ландшафт Донецька і України загалом.

Коли в європейських країнах культурні ініціативи займали покинуті індустріальні райони й розташовувалися в приміщеннях колишніх заводів або шахт, в Україні про це ще ніхто не замислювався. Любов звернулася до міської ради з пропозицією реновації простору колишнього заводу, але та не підтримала її ініціативу. Тоді Любов приватизувала завод, самостійно інвестувала в фонд «Ізоляція» та запросила долучитися інших підприємців.

«Ізоляція» принципово не залучала кошти від організацій, пов’язаних з так званою донецькою мафією або олігархічними колами. Натомість працювали з компаніями, що співпрацювали з ЄС, Британією та США, і організаціями, цінності яких співпадали з їхніми.

Так на території заводу ізоляційних матеріалів з’явилися культура, креатив і мистецтво. Звідти пішла й назва фонду — «Ізоляція».

м. Донецьк. Фото з архіву фонду «Ізоляція».

Share this...
Facebook
Twitter

м. Донецьк. Фото з архіву фонду «Ізоляція».

Share this...
Facebook
Twitter

Перша виставка мала не менш очікувану назву — «IZOLYATSIA 2.0». Мовляв, перезавантаження. Під кураторством Адама Нанкервіса п’ять українських художників: Давид Чичкан, Юрій Пікуль, Гамлет Зіньківський, Володимир Кузнєцов та APL315 — працювали з темою трансформації та взаємодії простору заводу й міського середовища.

Михайло Глубокий, менеджер з розвитку фонду «Ізоляція», говорить, що це був перший подібний мистецький проєкт у Донецьку.

— На той час в Донецьку, окрім державного художнього музею і Донецького державного краєзнавчого музею, драмтеатру і оперного театру, більше ніякої культури не було. І це було офіційно. Незалежної (альтернативної. — ред.) культури, звісно, не було взагалі.

Не було й конкуренції на сході України та альтернативного майданчика для таких подій, тож команда фонду вирішила розширюватися на весь завод, аби мати більше можливостей для проведення виставок і кінопоказів. Попит на культурні продукти, створені в «Ізоляції», був шалений.

Фото з архіву фонду «Ізоляція».

До прикладу, проєкт спільноти донецьких митців на чолі з китайським художником Цаєм Гоцяном «1270 метрів під землею». Сьогодні Цай Гоцян — відомий художник, який працює в Нью-Йорку. Та народився й виріс він у Китаї, а тому шахтарська тема, яку «Ізоляція» запропонували йому розкрити в спільному проєкті, виявилася близькою для художника. У Донецьку Цай Гоцян створив величезні портрети шахтарів, намальовані вогнем: митець викладав порох на контури портретів і підпалював його.

Результатом проєкту стали дві виставки: портрети шахтарів і рухома інсталяція з вагончиків, що репрезентувала шахтарський побут.

Михайло переконаний: якби «Ізоляція» закликала митців привозити готові виставки, такого залучення аудиторії, як це відбулося тоді, не було б.

— Люди приходили, приводили родичів. З дітьми приходили шахтарі, портрети яких малювали, вони хотіли подивитися на себе, було багато людей. Інституція відразу стала місцем, де всі розуміли, що тут говорять про нас, про наші проблеми, про те, що відбувається навколо.

Цей підхід і став основним для «Ізоляції».

Фото з архіву фонду «Ізоляція».

Захоплення

7 квітня 2014 року бойовики захопили Донецьку обласну державну адміністрацію. У місті з’явилися озброєні сепаратисти, що почали вводити свої правила, водночас і втілюючи їх у життя. Фонд «Ізоляція» продовжував працювати в штатному режимі, адже тут розуміли, що культура й мистецтво особливо потрібні в часи суцільної нестабільності та крихкості. Якраз тоді відбувся фестиваль «10 років іспанського кінематографу».

— Ми показували фільми. Приходили люди, зокрема літні жінки, яких раніше не було. Наприкінці вони підходили й дякували мені, казали: «Там, у місті, таке відбувається! Люди зі зброєю, ми нічого не розуміємо. А до вас можна прийти, тут спокійно, безпечно і можна подивитися гарний фільм». Тож ми намагалися продовжувати нашу активність, щоб підтримувати людей, аби вони приходили і мали якесь місце, де б могли уникнути тиску, який уже охопив центр міста.

Прибічники ідеї сепаратизації тоді говорили, що, мовляв, «потрібно почути голос Донбасу» і відділитися від України. Команда «Ізоляції» натомість вирішила показати інший голос — і зробила великий фестиваль української літератури. Протягом цілого тижня українські письменники, поети, митці приїжджали до Донецька, аби вголос заявити про свою позицію щодо культури й державності.

Покинутий завод ізоляційних матеріалів став відкритим майданчиком, де велися дискусії — і не лише про культуру й мистецтво. Діалог між учасниками фестивалю з різних куточків України ніби відтворював у мініатюрі те, що відбувалося в країні у перші шість місяців російсько-української війни.

Фото з архіву фонду «Ізоляція».

Share this...
Facebook
Twitter

Фото з архіву фонду «Ізоляція».

Share this...
Facebook
Twitter

Фото з архіву фонду «Ізоляція».

Share this...
Facebook
Twitter

Митці потребували простору для своїх рефлексій щодо бойових дій на території Донбасу, а глядачі радо зазирали на виставки, де могли взяти участь у ґрунтовному діалозі. Учасниця команди Марина Самохіна каже:

— Я знаю абсолютно точно, що до війни «Ізоляція» в Донецьку була незвичайним явищем, нетиповим для Донецька, нетиповою організацією, в якій налагоджуються взаємозв’язки на особливих засадах, з якимись більш широкими ідеями реалізації для кожної людини. І в Донецьку «Ізоляція» давала якесь альтернативне бачення для звичайних людей, хто був спроможний це відчувати.

9 червня 2014 року на територію «Ізоляції» прийшли озброєні люди, які повідомили, що відтепер завод належить їм і використовуватиметься для зберігання гуманітарної допомоги з Росії. Більшість команди була тоді поза Донецьком і відтоді, як дізналася, що простір захопили бойовики, додому не поверталася.

З того часу всі приміщення, де базувався фонд, перетворили на в’язницю та катівню, а також склади боєприпасів. Будинок, який був головним офісом «Ізоляції» і виставковим простором, зараз використовується як казарми бойовиків та місце для зберігання зброї. Михайло Глубокий показує:

— Під цим будинком також є великий підземний бункер. Тому що в Радянському Союзі всі заводи будували в такий спосіб, щоб вони могли працювати навіть під час ядерної війни. Ці підвали використовуються теж, на жаль, в якості приміщень, де тримають зараз людей нелегально.

Переїзд

У фонду «Ізоляція» почався новий етап. Не маючи змоги повернутися додому через російсько-українську війну й захоплений простір заводу, команда залишилася в Києві та зрозуміла, що потрібно продовжувати роботу над розпочатою в Донецьку справою — розвивати культуру України. Адже саме культура — те, що допомагає залишатися на плаву у важкі часи.

Київські організації, зокрема коворкінг «Часопис» та арт-клуб Closer, допомогли з просторами для проєктів, які втілювала «Ізоляція», а її перший столичний офіс був на ВДНГ. Команда продовжувала працювати передусім з донецькою аудиторією, яка переїхала до Києва після початку війни.

Більшість проєктів «Ізоляції» були присвячені тому, що відбувається в Донецьку та Луганську під час окупації. Ніхто не знав, а часом не знає й досі, як змінилося там життя після початку російсько-української війни: за якими правилами живуть люди, у чому їх обмежують та як заохочують. Через призму власної історії, історій учасників команди та їхніх родин лунав голос проєктів «Ізоляції». Михайло згадує:

— Багато хто питає про те, як ми реагували, як можна було працювати в такій ситуації. Насправді ми багато що почали робити відразу, і це, мабуть, допомогло більшості з нас зберегти розум і спокій. Потрібно було працювати, а тому не було часу на рефлексії про те, що відбувається.

Михайло Глубокий, менеджер з розвитку фонду «Ізоляція».

Взимку 2014 року «Ізоляція» брала участь у програмі ALERTE французького музею мистецтв Palais de Tokyo в Парижі, в якій ведеться діалог з художниками та інституціями, чиї країни перебувають у стані війни. Замість того щоб розповідати про ситуацію в Україні, команда вирішила показати аудиторії інтерв’ю з тими, хто захопив завод ізоляційних матеріалів, і з тими, хто перебував там у полоні. Доступу до полонених не має навіть міжнародний Червоний Хрест, але російський телеканал «Дощ» зміг отримати його.

2015 року на Венеційському бієнале команда «Ізоляції» провела акцію #Onvacation. Відвідувачі могли одягнути військову форму з написом #Onvacation на спині та пройти у павільйон країни, яку вони вважають країною-агресором. За допомогою такого інтерактиву тривала розповідь про історію російсько-української війни. Зокрема про те, як російські військові, що окупували Донецьк та Луганськ, заявляли, що приїхали в Україну не за наказом російського командування, а за власним бажанням — у відпустку.

Фото з архіву фонду «Ізоляція».

Share this...
Facebook
Twitter

Фото з архіву фонду «Ізоляція».

Share this...
Facebook
Twitter

Виставка «З Вельсу — в Україну. Історія Юзівки» 2019 року — проєкт Вікторії Донован і Стефана Кеддіка, присвячений британському гірничому інженеру Джону Г’юзу, засновнику Донецька (перша назва міста — Юзівка. — ред.), та групі мігрантів, які спокусилися на запрошення Російської імперії вкластися в розвиток промисловості й прибули на Донбас розбудовувати регіон.

Соціальні та культурні інституції, які заснували британці, вносили зміни в життя місцевих. Зокрема й чайні кімнати, тенісні корти та англіканська церква певний час були візитівками Донецька.

Через особисті історії, листи, мемуари та фотографії куратори виставки хотіли розповісти про те, як переживають переїзд мігранти, про що вони мріють та чого бояться, яку користь приносить міграція, який потенціал можуть створювати мігранти (до прикладу, цілі міста), а також про ізоляцію промислових районів. Водночас через побут — простою й усім зрозумілою мовою — прозвучала історія індустріалізації та історія регіону. Михайло розповідає і про те, як українська та британська культури впливали одна на одну:

— Там є фотографії, зроблені на Донбасі: це діти Джона Г’юза у вишиванках або школи, до яких вони ходили, інституції, які засновували: церкви, клуби. Відомо, що перша вулиця в Луганську називалася Англійською.

Михайло переконаний, що важливо використовувати історичну й культурну спадщину для розвитку. Знати історію, пам’ятати, хто і що саме зробив, як будувалися міста, — означає усвідомлювати своє минуле.

IZONE. Київ

По приїзді до Києва «Ізоляція» оселилася на ВДНГ, але умови співпраці не дозволили працювати на повну. Британський архітектор Рік Роуботам (Rick Rowbotham), який допомагав команді з просторами, запропонував звернути увагу на територію Київського суднобудівно-судноремонтного заводу, розташованого близько від центру міста в індустріальному районі Києва. Команда «Ізоляції» прислухалася і була першою, хто захотів орендувати простір заводу (сьогодні ж на оренду величезна черга).

Тоді «Ізоляція» на додачу до фонду створила креативну спільноту та простір IZONE. «Ізоляція» втілює культурні, мистецькі та соціальні проєкти, натомість IZONE веде комерційну діяльність. Так сформувався соціальний бізнес, усі прибутки від якого йдуть на оплату оренди приміщення та реалізацію проєктів «Ізоляції».

Коворкінг

Спочатку перший поверх IZONE використовувався для великих подій: кінофестивалів, кінопоказів, концертів, конференцій та виставок. На великих екранах транслювали відео різних проєктів. Та згодом команда зрозуміла, що ресурсів на підтримання роботи двох виставкових просторів у них замало, і одну залу виділили під коворкінг.

Це рішення було викликане також запитом на спільну робочу зону від людей з креативної спільноти. Ті, хто роблять кіно, анімацію, рекламу, фото, працюють у сфері архітектури, урбаністики тощо, творять під одним дахом. Так формується креативна спільнота.

Рік Роуботам розробив концепцію робочого простору у приміщенні, яке на заводі слугувало лабораторією: тут залишилися балки, крани, ліфти та інше. Архітектор навмисне залишив у залі метал — промисловий дух заводу. Важливо зберігати індустріальну спадщину, переконаний Михайло Глубокий:

— Щоб усе це не перетворювалося на звичайний бізнес-центр або на офісний простір, яких багато, для нас було важливо зберегти дух заводу. Тому ми використовуємо тут сталеві конструкції, які мають такий вигляд, ніби вони на заводі були й раніше. Це спеціальне залізо, яке дуже швидко окислюється, тому воно дуже швидко поіржавіло. Все так, ніби воно вже дуже давно перебуває під дією води.

Коворкінг поділений на дві частини. Відкритий простір Open Desk доступний для будь-кого: тут можна попрацювати у робочий час. Є також окремі студії для тих, хто зайнятий в креативних індустріях, — тут команда «Ізоляції» аналізує, чи збігаються цінності проєктів, оскільки така співпраця більш стала, аніж у відкритому просторі. Серед резидентів IZONE художники, архітектори, кіно- та відеопродакшн, модельєри, програмісти, дизайнери, скульптори.

Попит на коворкінги зростає щороку, оскільки культура співпраці різних команд в одному просторі розвивається. Зараз в IZONE коворкінгом охоплені два поверхи, де працюють щонайменше 30 команд різних креативних проєктів.

Майстерня шовкодруку. Марина

В IZONE є майстерня-коворкінг, де функціонує студія шовкодруку. Митці та підприємці співпрацюють: тут можна втілювати як комерційні проєкти, так і власні творчі.

Марина Самохіна — дизайнерка та менеджерка майстерні, одна з найперших учасниць команди, яка долучилася до «Ізоляції» ще в Донецьку і переїхала разом з колегами до Києва.

— У Києві з’явився новий контекст. Треба було переосмислити все, що ми робимо і що тепер будемо робити. Можливо, ці зміни призвели до пошуків нових способів світосприйняття і спроб осмислити, що я роблю для суспільства, до якого можу дотягтися. У цьому загальному переосмисленні я знайшла й своє.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

У майстерні є станок для гравюр, де виготовляють вироби з металу, картону, пластику, лінолеуму тощо. Та основний напрям роботи майстерні — шовкодрук. Увесь процес друку виконується вручну, а принт-станції працюють суто із трафаретами. За допомогою світлочутливої емульсії, світла та зображення на прозорому носії (калька чи плівка) команда робить трафарет. З нього зображення і перебивається на шовк.

Окрім власне виробництва, у майстерні проводять і навчання. Деякі студенти стають коворкерами IZONE, а ті, хто просто хоче спробувати свої сили у мистецтві шовкодруку, беруть участь у принт-вечірках.

— Спілкуємося, запрошуємо не дуже масштабних, але цікавих особистостей, які використовують якісь практики, які тут, у майстерні, ми можемо відтворювати, інспіруватися один одним. Це вже стало доволі класним і душевним івентом. Ми знайшли власні змісти в тому, що робимо. І ділимося цим з людьми.

Публічний та виставковий простір. Катерина

На третьому поверсі IZONE — простір для публічних подій. Наприклад, щосереди художники, скульптори та інші митці проводять мінівиставки в межах проєкту «Art Середа». Часом, окрім робіт відомих художників, у просторі з’являються роботи молодих митців, які ще не мають виставкового досвіду.

Для них це унікальна можливість презентувати свої доробки у визнаному просторі та включити у портфоліо виставку в IZONE. Тема виставки має відповідати цінностям «Ізоляції»: це має бути критичне мистецтво із вкладеними в роботу сенсами.

Виставки та інсталяції в IZONE існують з часу заснування простору. Щороку тут відбувається кілька великих виставок, не обмежених форматом. У лютому-березні 2020 року у співпраці з Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» фонд «Ізоляція» представив інсталяцію французької художниці Ольги Кісельової.

Інсталяція «Сад пам’яті» була присвячена трагедії в Бабиному Яру. Менеджерка з комунікацій Катерина Іголкіна розповідає, що цей проєкт — один з прикладів арт-science, напряму мистецтва, що поєднує культуру та науку.

— «Сад пам’яті» — тому що художниця разом з науковцями дослідила, буквально послухала дерева Бабиного Яру, які несуть пам’ять про трагічні події, але відмінну від людської — не заангажовану, не розфарбовану в ідеологічні кольори. Художниця дослідила й записала рухи всередині стовбурів цих дерев, а потім разом із науковцями перетворила їх на відеоінсталяцію.

Перед цим «Ізоляція» організувала інсталяцію «Ремонт», в якій ремонт поставав як метафора стану речей у суспільстві. Туніська мисткиня українського походження Надія Каабі-Лінке апелювала до змін, революцій, політичної, економічної та екологічної ситуацій у світі. Розкидана у виставковому просторі бруківка створювала відчуття нестабільності: по ній було складно йти. Так само, як складно існувати в нестабільному світі.

Окрім індивідуальних проєктів, в IZONE відбуваються арт-резиденції — це один з ключових напрямів «Ізоляції». Формат арт-резиденцій дозволяє митцям обмінюватися досвідом не лише в межах України, а й із закордонними колегами. Художники приїжджають до Києва, живуть в обладнаному на території IZONE гуртожитку і тут же працюють.

Взаємодія команди «Ізоляції» та українських митців з гостями арт-резиденцій втілюється в проєкти, які вони створюють упродовж місяця. Навіщо така співпраця українським митцям? Катерина розповідає:

— Обмін інформацією і розповідь світу про те, що в Києві, в Україні можна робити класні речі; історії про те, що в Україні є цікавий контекст, вартий того, щоб про нього знали в світі.

Гуртобус. Клеменс

Одним із таких резидентів є Клеменс Пул, який курує проєкти «Ізоляції» вже п’ятий рік. Клеменс — із Нью-Йорка, де наприкінці 2013 року він і познайомився з командою. До Києва куратор приїхав 8 червня наступного року — за день до того, як бойовики захопили завод ізоляційних матеріалів. Ідея для першого київського проєкту — «Захоплення» — виникла органічно — як рефлексія на події в Донецьку.

Зараз Клеменс курує проєкт «Гуртобус» — дванадцятиметровий автобус «Вольво», переобладнаний на мобільний культурний центр, що подорожує регіонами України. Команда проєкту організовує культурно-освітні заходи, кінопокази, зустрічі з відомим людьми. І розвиває потенціал місцевих громад.

— Ми створили мобільний культурний центр, який не розповідає про те, що таке культура, а, навпаки, просить розповісти про це. Усі програми передбачають залучення спільнот. До того ж ми скоріше ставимо запитання, аніж даємо на них відповіді.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Це ефективний спосіб стимулювати людей до роздумів на культурні теми, і саме тому, переконаний Клеменс, проєкт досі актуальний. У роботі з авдиторією в маленьких містах, де розміщуються об’єкти важкої промисловості, але немає ніяких культурних активностей, лежить ідея децентралізації культури.

— Але для нас це не означає, що культура зосереджується в одному місці і повинна бути децентралізована. Йдеться про те, що підтримка культури, її фондування та критичне мислення централізовані. Ми намагаємося децентралізувати підтримку людей, які працюють з культурними темами.

За результатами великих резиденцій в Донецьку створювалися specific projects — проєкти, покликані змінювати ландшафт заводу «Ізоляція». Зараз подібні резиденції проводяться для того, аби змінювати міста. Минулого року в Сєвєродонецьку команда «Ізоляції» організувала літню школу присвячену монофункціональним містам. Дослідники, митці та активісти мали змогу взаємодіяти та створювати новий культурний продукт, аби поширювати знання про нібито суто промисловий регіон.

Донбаські студії. Дмитро

Біля входу в бібліотеку «Донбаських студій» стоять роботи Гамлета Зінківського, які він створив у Донецьку під час арт-резиденції 2010 року. Портрети робітників заводу, намальовані на металевих «полотнах», — одні з небагатьох робіт, які вдалося врятувати, після того як бойовики захопили завод.

Проєкт «Донбаські студії» був створений 2014 року в Донецьку, коли виникла потреба говорити про зміни геополітичної ситуації на сході України та тогочасні суспільні настрої.

Дмитро Чепурний, керівник проєкту, розповідає, що цей міждисциплінарний проєкт має публічну програму, дослідницький напрям та бібліотеку. Вагомою частиною публічної програми є літня школа — міжнародна резиденція, що об’єднує дослідників, художників, кураторів та активістів.

— Дослідники деконструюють, куратори та художники щось створюють, активісти взаємодіють. Для нас важливо, щоб відбулася синергія, співтворення цих трьох-чотирьох категорій, які можуть давати якийсь цікавий продукт.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Бібліотека ж формувалася поступово й формується донині. Книги в бібліотеці — переважно про Донецьку та Луганську області: їхнє минуле, сьогодення та майбутнє.

Частина бібліотеки «Донбаських студій» — бібліотека «Гуртобуса».

— Книжки потрапляють сюди дуже рандомно: іноді ми їх купуємо, але частіше відбуваються якісь презентації, нам їх дарують, або ж привозять сюди наші резиденти. Третій випадок — коли ми досліджуємо якусь тему, то купуємо книжки про конкретний напрям мистецтва або про митця, якщо це моновиставка.

Дмитро потрапив до команди «Ізоляції» завдяки університетській курсовій роботі — прийшов почитати літературу по темі. Пізніше його запросили долучитися до проєкту і він погодився, оскільки був з Луганська і цікавився історією регіону.

— Коли була можливість прочитати всі книжки, які тут були, то я перший рік нею скористався. Як казав Карл Маркс, треба не тільки описати світ, треба ще його змінити, тобто щось зробити — або якусь резиденцію, або виставковий проект безпосередньо в цьому просторі. Мені здається, шо деякі пострадянські промислові території, міста (Лисичанськ чи Сєвєродонецьк, Святогірськ чи Маріуполь) ніби створені для такої якоїсь культурної інтервенції.

З часів вимушеного переїзду до Києва «Ізоляція» постійно продовжує працювати з історіями про Донбас і його людей. У 2020 році «Ізоляція» планує змістити фокус своєї діяльності з Києва на схід України — відкрити філію у регіоні та співпрацювати з місцевими партнерами. Дмитро наголошує:

— Для «Ізоляції» важливе питання повернення Донбасу. В який спосіб можна децентралізувати інституцію, як можна бути вдома, не маючи доступу до рідного міста? Мені здається, це важливо — збирати таку собі спільноту, щось робити, аби не збожеволіти, аби якось осмислити те, що з усіма нами відбувається.

Поки «Ізоляція» працює в Києві та відкриває світ культури, креативу та мистецтва, зачіпаючи важливі соціальні теми, завод залишився на території «руского міра» і працює за його правилами — ізолює та ув’язнює. Свобода пошуку, дій та експериментів, яку зараз має команда «Ізоляції», — повна протилежність тих умов, в яких існує простір, з якого все починалося.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Валерія Діденко

Редакторка:

Зоя Шевчук

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Фотограф:

Юрій Стефаняк

Оператор:

Михайло Шелест

Олег Сологуб

Операторка:

Анна Воробйова

Режисерка монтажу:

Марія Теребус

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Тарас Березюк

Транскрибаторка:

Наталя Гринюк

Анна Ємельянова

Аліна Куфедчук

Графічна дизайнерка:

Катерина Пташка

Інтерв’юерка:

Карина Пілюгіна

Слідкуй за експедицією