Житомир від Валерія Харчишина

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

У проєкті «Амбасадори» відомі творчі українці стають неформальними провідниками містами, де свого часу прожили багато років. У чотирнадцятій серії співак і фронтмен гурту «Друга ріка» Валерій Харчишин познайомить з тисячолітнім Житомиром, що у студентські роки став для музиканта ще одним рідним містом. Житомир — адміністративний і промисловий центр, що завдяки цікавим туристичним місцям і пам’яткам області стрімко нарощує свій туристичний потенціал.

Разом з Валерієм до міста поїхав засновник проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко.

— Де ти народився?
— У селищі Любар, неподалік Житомира. Мій батько звідти, а батькова мама не знає, звідки вона, бо вона сирота. Я намагався дізнатися, рився в архівах. Імовірніше, її перевезли з голодуючого Поволжя, десь із Росії, і вона, ймовірніше, татарка. А дід, який загинув у Другій світовій, мав прізвище Харчишин. І там, в Любарі, дуже багато Харчишинів. Можливо, вони потрапили до Любара із західних регіонів України, бо оселились таким осередком. Маю кров гуцулів чи лемків, чи бойків, не знаю. І маю кров татарську, українську. Сподіваюсь, що немає російської, але не знаю.

— Чи є в Житомирі своя говірка, якісь місцеві традиції?
— Не знаю, чи називають когутів когутами ще десь, але в Житомирі це є. Зазвичай кажуть «бик», «бичара», а от в Житомирі — когути. Я був один з когутів, бо приїхав із села, з Любара. Та й, мабуть, залишився когутом на все життя. А ще в Житомирі є унікальна субкультура: хлопці, аби підкреслити свою місцевість, носили штани кльош, як матроси. І в кого штани були ширші, той був крутіший. Щоб соціалізуватися, когути теж інколи це робили. Всі шили їх, бо вони не продавались. Ніде більше я такого не бачив, тільки в Житомирі.

Когут

Півень (діалектизм).

— Коли ти переїхав до Житомира?
— Як вступив до училища культури (Житомирський коледж культури і мистецтв ім. Івана Огієнка — ред.), одразу ж довелось і переїхати. Мені було 15 років. У гуртожитку перший рік мені жити не дуже подобалось. Я майже щодня їздив додому, а потім звик.

— Як до того ставилися батьки?
— Мені за це влітало від батьків. «Ти, — каже мати, — переводиш гроші, сидів би там, краще щось купив би собі. Їздиш туди-сюди». Я дуже сумував, мені важко було. Зате зараз легко. Думаю, це правильно: чим раніше ти підеш з дому, тим швидше адаптуєшся, соціалізуєшся.

— Яким було життя в Житомирі, поки ти навчався в коледжі?
— З гуртожитку виходити не можна було, бо ми були не місцеві. Перші два роки як в інкубаторі сидів, не виходив, бо могли носа зламати чи ще щось. Мені не ламали, я дуже швидко бігав, але гроші забирали кілька разів. Був один відрізок життя: від автовокзалу до гуртожитку. Якщо ти його проходив з грошима, то міг цілий тиждень нормально жити.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

— Як ти почав співати?
— В училищі я складав останні іспити — державні. Приїхав тоді з інституту культури викладач. Я не пам’ятаю, що складав, я щось бубнів собі під ніс. Він каже: «Валерію, у вас такий низький голос, бас, тембр такий приємний. Ви не співаєте? З якого ви взагалі відділення?». Я кажу: «З духового». Він: «З духового, а чи не хочете до нас у хоровий відділ в інститут культури?». А для нас, для духовиків, це було приниженням. У нас був такий сталий вислів: «Курка — не пташка, а хоровик — не музикант». Викладач примусив мене співати і каже: «Співати ти не вмієш, але голос маєш. Якщо надумаєш, приходь». Я так і не надумав. Кажу: «Ні! Я все одно буду вступати на трубу, бо я ж трубач. Я на духовий відділ піду, якщо вступлю до вас в інститут».

— І що було далі?
— Я не вступив тоді, мене не взяли. Повернувся назад до Житомира і це мені допомогло вступити до козацького хору, потім до ансамблю пісні і танцю «Льонок». Потім я вирішив, що буду співати виключно народну музику. При цьому я не встигав вчити тексти. Мій партнер, який теж співав партію басу, казав: «Валєро, якщо ти не знаєш текст, просто дивись в очі диригенту і співай «тридцять два-тридцять три». Я так проспівав чотири місяці.

У жовтні 2018 року на стіні однієї з житомирських п’ятиповерхівок з’явився мурал «Трисвіт». У роботі площею 180 м² зображено старослов’янську систему світобачення «Яв-Прав-Нав», де кожна істота, предмет чи явище мають своє місце і взаємодіють між собою. Ідею малюнка команда художників виношувала впродовж року, а коли завершили, ця картина стала найбільшим об’єктом вуличного мистецтва у місті.

Художник Дмитро Краб розповідає, що Житомир — дуже зручне місто для творчої людини. Тут нічого не відволікає і можна творити спокійно, однак малювати подібні мурали неможливо без взаємодії в команді: «Потрапила до мене книжка зі старослов’янської міфології. Я погортав її, і виникла ідея зібрати цю міфологію воєдино, поєднати кілька сюжетів. Вийшов стінопис такий, панно. Основа ідея цього малюнку присвячена нашим меншим друзям. Вже протягом дев’яти років я веган і ось вирішив зробити такий твір, присвячений тваринам. Кожна істота має право на існування — це основний посил».

— Ти завжди говорив українською?
— Так, але мені було дуже важко, коли я переїхав. Житомир тоді не був україномовним, як зараз. Мені було важко адаптуватися, бо я не розмовляв російською мовою. При чому не розмовляв принципово. І навіть коли я приїжджав до своїх родичів в Санкт-Петербург, я теж принципово розмовляв українською. Не тому, що я був такий патріот, але мені здавалось, що українська мова — найкраща, і вони мають її розуміти.

— Пізніше ти почав розмовляти російською?
— Мене зламали, і я з другого курсу вже валив на «чистом русском», казав «што» замість «що». А тут [у Житомирі] потрібно було «гекати» і «шокати». І це видавало, що я не місцевий. За це я теж отримував, бо думали, що я москвич. Питали: «Ти що, з Москви?», а я казав, що з Любара. Дехто потім думав, що я з Люберець (місто в Російській Федерації — ред.). Потім казали: «Він же з Люберець!». А Люберці в 90-ті роки були бандитським осередком, тому, мабуть, і боялись.

— Потім ти повернувся до української?
— Так, повернувся. Це також було важко, бо моя українська відрізняється від тієї, якою розмовляв з дитинства в Любарі.

— Скільки країн ти об’їздив, працюючи в академічній хоровій капелі?
— Ми були скрізь. Найчастіше відвідували Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. Рідше — Польщу, Чехію.

— Це були концерти для українців?
— Ні, наша музика, якщо виконана професійно, цікава для іноземців, тому переважно вони і були на концертах.

— Ти сумуєш за тим часом?
— Звичайно! Мабуть, найкращі роки мого життя пройшли там. З двадцяти років я там працював. І сумую, насправді, не тільки тому, що там були гастролі у Європі. Я по-справжньому полюбив хорову музику, і мені цього не вистачає в тому, чим ми займаємося. Щоразу, коли робимо щось нове, мені хочеться туди побільше голосів. Я щоразу думаю, що треба залучити хор. Поки все залишається на рівні фантазії і мрії. Думаю, що колись-таки це зробимо.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

Драгонбот — командний вид спорту, де учасники веслують на човнах завдовжки понад 12 метрів. Такі каное мають вигляд дракона та можуть вмістити до двадцяти веслувальників. В Україні драгонбот з’явився 2004 року завдяки професійним спортсменам, які раніше займались олімпійськими видами спорту. Зазвичай веслувальні види спорту вимагають неабиякої фізичної підготовки та майстерності, адже вчитись тримати рівновагу у човні потрібно з дитинства. У драгонботі ж вимоги менш жорсткі. З 2015 року в Житомирі працює Федерація з веслування на човнах «Дракон». Її президент Дмитро Мороз зазначає, що у драгонботі головне — злагодженість та наполегливість команди: «Цей вид спорту пішов з Китаю. В Україні і в Європі він також дуже розвинений. Це наймасовіший вид спорту з веслування. Тут кожен охочий може відразу навчитись. І тут це набагато простіше, ніж в інших веслувальних видах спорту.»

— Ти часто бував у місцевому літньому театрі?
— Ми називали його «Ракушка». Грати абсолютно не вміли, але постійно розмовляли про музику і робили тут якісь фотосесії. Сідали у тій «Ракушці» і уявляли, що ми в ній виступаємо. Згодом виступ відбувся, навіть кілька, але після реконструкції [2015 року] ми ще жодного разу там не виступали. У Житомирі жахливий звук, насправді. Акустично нереально озвучити щось. Потрібно все везти своє, бо у Житомирі немає жодної прокатної контори, яка б поставила якісний звук, але це все одно треба побороти.

— Як зібрався гурт «Друга ріка»?
— Ми слухали приблизно одну й ту саму музику. Серед усіх неформальних житомирських музикантів ми, мабуть, відрізнялися тим, що абсолютно не вміли грати. І у нас була мета: робити бодай те, що відрізняло нас від них. Нас об’єднала музика, яку ми любили. Через наш цех пройшло дуже багато таких, як ми, але «вижили» тільки ті, хто навчився хоча б на чомусь грати. Я спочатку грав на трубі, пробував бути барабанщиком, але інструментів у нас не було. Віктор Скуратовський співав, але зрештою він швидше навчився грати на бас-гітарі. Тож мені знову довелося співати. Мені постійно доводилось співати, хоча я цього не хотів. Ми мали репетиційну базу в дуже крутому приміщенні. Там була хорова капела «Орея», де я вже почав співати, а потім став адміністративним директором і використовував службове приміщення для «Другої ріки».

У селі Дениші, неподалік Житомира, збереглися руїни побудованого наприкінці ХІХ століття палацу родини Терещенків — українських землевласників і промисловців. Неподалік, попід берегом річки Тетерів, простяглись гранітні скелі які мають однакову із селищем назву. Скелі, що належать до Житомирського гранітного щита і сягають близько 25 метрів заввишки, стали популярним місцем тренувань і змагань для скелелазів з України та інших країн.

— Ти був раніше в Денишах?
— Як був малий, я їхав у потязі десь до Росії разом з якимось музикантом. Він грав на гітарі час від часу, випивав, розповідав різні історії і каже: «А ти звідки?». Я кажу: «З Любара Житомирської області». «Ой, Житомир! — говорить, — У вас там є чудове місце, Дєнєши називається. Там неймовірно: каміння, скелі!». «Які Дєнєши? — кажу, — У нас такого немає!». «Та точно є! Денєши, як їхати на захід». Я подумав, що потім приїду додому, розберусь. Потім приїхав у Дениші і зрозумів, що він мав на увазі. Що це, виявляється, «Дєнєши»!

— Що таке «УААСП» та як ти туди потрапив?
— «УААСП» — це організація колективного управління, яка займається авторськими та суміжними правами, працює з авторами. Ми збираємо роялті, кошти з усього світу. Маємо 97 угод з такими ж організаціями в інших країнах. Насправді, це дуже серйозна прогалина в нашому законодавстві. Ми вже 25 років говоримо про якесь європейське майбутнє, але ще функціонує державна організація, яка за законом не може керувати авторським правом, приватною власністю авторів, і збирати роялті, розподіляючи ці кошти.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту,

Ведучий:

Богдан Логвиненко

Режисерка,

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Редакторка:

Наталія Понеділок

Софія Базько

Коректорка:

Олена Логвиненко

Фотографиня:

Анастасія Некипіла

Оператор:

Михайло Шелест

Олег Сологуб

Монтажер:

Микола Носок

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Більд-редактор:

Олександр Хоменко

Транскрибаторка:

Галина Резнікова

Ольга Стулій

Слідкуй за експедицією