Що всередині музею? Харківський ЛітМузей

Харків протягом багатьох століть був містом, де виникали філософські ідеї, спалахували новаторські мистецькі течії, велися дискусії та творилася історія української літератури. Сьогодні культурне життя міста вирує, зокрема, у Харківському літературному музеї, який уже понад 30 років є простором для виставок та міжкультурних проєктів. Тут збираються як місцеві митці слова, так і літератори з інших міст, а в садку музею звучить поезія та лунає жива музика.

Від будинку «Слово» до ЛітМузею

Ідея створення літературного музею у Харкові з’явилася ще на початку 1930-х. У 1919–1934 роках Харків був столицею Української РСР, тут вирувало культурне життя: розвивався напрям українського футуризму, виходив друком журнал «Нова генерація» із текстами авангардних поетів Михайля Семенка, Ґео Шкурупія, Леоніда Скрипника. Перше приміщення музею відкрили у 1932 році (нині у цій будівлі розташований Харківський художній музей. — ред.).

На зламі 20-х і 30-х років у Харкові жили Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Юрій Яновський, Остап Вишня, Микола Бажан, Павло Тичина, Валер’ян Підмогильний, Наталя Забіла, Микола Куліш. Мешкали письменники та культурні діячі у будинку «Слово». Протягом кількох років цей будинок був творчим осередком, де вони писали, спілкувалися, ділилися ідеями. Проте з початку 1930-х туди почали навідуватися з НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР. — ред.). За звинуваченнями у «контрреволюційній діяльності та шпигунстві» мешканців будинку «Слово» одного за одним заарештовували та репресували.

Літературний музей, створений у 1932-му, повноцінно так і не запрацював. Хвиля сталінських репресій забрала цілу плеяду українських культурних діячів та перервала український літературний процес на кілька десятиліть. Чимало творів того часу було вилучено зі сховищ і знищено через їхню невідповідність засадам соціалістичного реалізму. Ті ж тексти, які збереглися, стали доступними лише у 90-ті роки (зокрема і завдяки діяльності сучасного харківського ЛітМузею). Літераторів, митців та діячів культури, знищених під час сталінських репресій, згодом назвали поколінням «розстріляного відродження».

Друга спроба відкрити музей була вже після Другої світової війни, у 1975 році. Він мав розміститися у Будинку літератора імені Василя Еллана-Блакитного. Та його перебудували й згодом віддали Радіоастрономічному інституту Національної академії наук України. Відтоді Спілка письменників України та група харківських митців час від часу порушували питання створення літературного музею. Врешті у 1988 році міська влада виділила під музей приватну садибу початку ХХ століття. Літературний музей у Харкові нарешті стався.

Перша велика виставка у новоствореному музеї була присвячена саме «розстріляному відродженню». Науковий співробітник ЛітМузею Олексій Юрченко розповідає:

— Виставка «Українська Голгофа» була про письменників 20—30-х років. Наша колекція з понад сорока тисяч експонатів якраз складається найбільше з архівів письменників, які нам передавали їхні діти, онуки. Є у нас архів листувань Івана Дніпровського, а також є книги, рукописи харківських письменників 50—60-х років.

Іван Дніпровський був представником «розстріляного відродження», автором віршів, п’єс, оповідань та повістей. Письменник, як і більшість мешканців будинку «Слово», був членом ВАПЛІТЕ. У нього залишилося дуже багато листувань та рукописів, які він заповідав знищити своїй дружині Марії Пилинській, проте вона зберегла їх під час репресій та Другої світової війни. Тож вони дійшли до нашого часу та стали найважливішою частиною колекції ЛітМузею:

— Вже її (Марії Пилинської. — ред.) син приніс на початку 90-х цей архів: декілька валіз, які вони ховали на горищі будинку свого. Завдяки цьому ми дізналися дуже багато про 1920-ті, побачили перелік мешканців будинку «Слово», невідомі рукописи Миколи Хвильового і дуже багато цінного листування і речей.

Диван Тичини і Жадан

У 90-ті навколо ЛітМузею почали гуртуватися молоді митці й він став центром культурного життя Харкова. Під час виставки «Українська Голгофа» з музеєм та його працівниками познайомився поет Сергій Жадан. У 1992 році він разом з харківськими поетами Ростиславом Мельниковим та Ігорем Пилипчуком заснував неофутуристське літературне угрупування «Червона Фіра», яке називали східноукраїнським аналогом львівського «Бу-Ба-Бу». Навколо музею утворилося творче середовище, тут щорічно проводилися фестивалі, базувався театр-студія «Арабески». На один з фестивалів, організованих ЛітМузеєм спільно з «Червоною фірою», до Харкова вперше приїхав співзасновник «Бу-Ба-Бу» Юрій Андрухович. Поети «Червоної Фіри» вважали себе тими, хто продовжує справу українських футуристів 20—30-х років, і ЛітМузей став тим місцем, де ідейно та просторово встановлювався зв’язок між поколіннями літераторів.

Працівники музею знаходили родичів письменників 20—30-х років, читали тогочасні тексти. Провідна фахівчиня музею Ольга Різниченко розповідає:

— У 1991 році до нас прийшов Жадан і одразу пішов до Валерія Бондара — легендарного харківського художника, який працював з дисидентами і знав українську та західну літературу набагато більше, ніж ми, тому що це тоді ще не викладалося в університеті в нас.

Ольга познайомилася у Москві з донькою Михайля Семенка Іриною, яка тоді працювала там в Інституті літератури, донькою Гео Коляди Оленою Келдиш, знайшла контакти дочки письменника Валер’яна Поліщука. Так потроху утворювалася спільнота друзів музею, які мали унікальні родинні архіви й ділилися ними з музейниками:

— Коли ми активно почали читати письменників 1920-х років, для нас це був абсолютний шок, тому що ми не думали, що Україна має таку європейську, інтелектуальну, художню, височенного рівня новаторську літературу.

Артефакти ж 90-х років представлені в окремій кімнаті музею. Серед них — колажі «Червоної Фіри», самвидавча збірка Сергія Жадана «Рожевий дегенерат», газети та журнали, які тоді друкували літератори.

Предмети музейної експозиції стають частиною наративу, який поєднує 20-ті роки минулого століття з нинішніми 20-ми, розповідає Ольга Різниченко:

— Це диван Тичини. Легендарний диван. Закоханий в перекладачку Марію Михайлівну Пилинську, Тичина приходить в гості до Івана Дніпровського і годинами сидить на цьому дивані, дивиться на Марію Михайлівну, а потім пише свої вірші. У нас в музеї на цьому дивані часом сидить Жадан. Тут він іноді й спить, і пише вірші. Вже виникла така традиція, що коли хтось із письменників приїжджає, то обов’язково має посидіти на цьому дивані, аби надихнутися.

Інша зала представляє історію цензурування текстів за радянської доби. Цензура з’явилася у 1917 році, однак в період українізації (до початку репресій) почали публікуватися яскраві модерністські тексти. Те, як вільна творчість з часом зазнавала обмежень через диктат соцреалізму як єдиного прийнятного стилю, можна простежити навіть по обкладинках тогочасних книжок, пояснює Ольга:

— Вже змінюється навіть колористика на цих книжках, і поступово література повністю включається в ті рамки. «Право вільно мислити допустимо у відомих рамках», як це тодішній Комісаріат освіти зазначив. Якщо у 30-ті роки були авангардні всякі обкладинки, то тут уже повертається ось ця псевдокласицистична краса радянської людини. Тобто майже повністю фіксується в певних межах можливість доносити якісь ідеї.

В експозиції музею можна простежити, як у радянські часи посилювалася та послаблювалася цензура, як формувалася українська діаспора за кордоном і там видавала свої тексти, і які зміни відбулися у 80—90-ті роки.

Сковорода і Харків

Постійною експозицією ЛітМузею є «Мандрівка за щастям», присвячена філософським ідеям Григорія Сковороди, який тривалий час жив та викладав у Харкові. На стінах — малюнки харківської художниці Катерини Ткаченко. Відвідувачі музею ніби здійснюють своєрідну мандрівку, де усі предмети мають символічне значення і спонукають до роздумів та обговорення:

— Всі твори Сковороди побудовані на діалогах. Так само і ми в ігровій формі, в дискусіях, в спілкуванні один з одним відповідаємо на питання: в чому сенс життя, як ми самі себе сприймаємо, як ми можемо усвідомити, для чого ми прийшли в цей світ.

У першій залі на стіні зображений зимовий ранок, який тут втілює початок життя людини. Поруч можна побачити тарілку з насінням, яке підштовхує до роздумів про те, як людина змалку зростає, пізнає себе та світ, дізнається про те, що лежить під поверхнею. Ольга Різниченко розповідає:

— Дітям, які приходять, ми пропонуємо себе описати зовні. Дитина говорить про себе, описує себе, і ми разом думаємо над тим, наскільки ми самі, навіть коли описуємо себе, не можемо повноцінно усього врахувати. А, власне, сенс полягає в тому, щоби постійно себе досліджувати (хто ми?) ще й зсередини.

Сковорода вважав, що кожна людина має знайти своє покликання, вибрати справу життя, до якої здібна та має великий інтерес. До тридцяти років людина шукає себе, а наступні десятиліття присвячує суспільному служінню. Цей етап у житті — день — висвітлює наступна зала, де можна побачити зрілі колосся і копії рукописів Григорія Сковороди. Тут представлена і біографія філософа, написана його учнем Михайлом Ковалинським. Григорій Сковорода викладав поетику в Харківському колегіумі. Він ділився знаннями та ідеями з учнями закладу, а також із тими, кого вибрав сам:

— У Сковороди були учні офіційні, а були учні його душі. І от вже в ХІХ столітті вихідці з оточення Сковороди створили Харківський університет (один із найстаріших вишів Східної Європи, нині — Харківський національний університет імені Каразіна. — ред.). Тобто все цінне зав’язано на дружбі, на стосунках між людьми.

В іншій залі стоїть фонтан, що за філософією Сковороди символізує Бога, а посудини біля нього — людей. Вони можуть бути різної форми та розміру, але головне, щоб кожен з них був наповнений завдяки своєму покликанню від денця до вінець. У цій залі відвідувач може отримати сентенцію Григорія Сковороди, витягнувши наосліп записку з тарілки.

Діти у музеї

В окремому просторі ЛітМузею проводяться виставки для дітей. Виставка «Супер! Герой!», про яку розповідає науковий співробітник музею Олексій Юрченко, присвячена образу українського героя і тому, як цей образ змінювався протягом двох останніх століть.

— Ми питаємо дітей, яких вони сучасних знають героїв українських: з казок, з літератури, з фільмів. Відповідей мало. А тоді питаємо, яких героїв вони знають закордонних, американських. Всі одразу відповідають: Людина-павук, Супермен, Бетмен. І питаємо, чому вони популярніші, ніж наші, ніж Котигорошко. Підліток або дитина може себе асоціювати з Людиною-павуком, тому що він, врятувавши світ, іде потім робити домашнє завдання або запросити дівчину на побачення. Герої мають бути максимально олюдненими. Водночас ми бачимо, що у всіх у них є ті ж самі риси, як і у нашого Котигорошка.

У кімнаті зібрані книжки про героїв, які були відомими в останні сто років: за радянських часів та вже у незалежній Україні. У радянський період були історії про піонерів, водночас завжди були поширені розповіді про козаків і лицарів. Наш час представлений коміксами, де героями постають кіборги та захисники України. Для дітей є окрема фотозона, де на фоні індустріального Харкова, що має вигляд сторінки коміксу, можна сфотографуватися з цитатами українських літературних та історичних героїв.

ЛітМузей також почав розробляти дитячу настільну гру за мотивами виставки. Ідею гри запропонувала співробітниця Харківського літературного музею Марина Куценко, а дизайн створив художник Нікіта Тітов. Гра передбачає, що діти та підлітки конструюють власних героїв, збирають ресурси, здійснюють подвиги та борються з ворогами. Гру «Супер! Герой!» планують випустити у 2021 році.

#казавмазав

На початку зими 2019 року харківський поет і музикант Іван Сенін та художник Нікіта Тітов почали втілювати проєкт #казавмазав. Нікіта малював, а Іван писав вірш до малюнку і навпаки: Іван писав поезію, а Нікіта створював до неї ілюстрацію. Один з митців публікував свій твір у соцмережах, тегав іншого і чекав від нього роботи у відповідь — на це вони мали по два-три дні. Для обох цей проєкт став цілком новим досвідом, розповідає Іван Сенін:

— Дуже цікаво перейти з однієї площини мистецтва в інші. Тобто ти бачиш малюнок і перед тобою стоїть завдання максимально зобразити його в своєму напрямі, в поетичному. І, зрозуміло, не просто банально-машинально описати це все, а це якось відчути і намалювати.

Художник Нікіта Тітов відзначає: вони з Іваном належать до різних поколінь, втім, це не заважає створювати разом якісне мистецтво:

— Між нами велика різниця у віці, але мені дуже цікаво, тому що Іван відкриває для мене ті речі, про які я майже не знаю. Це мене доповнює.

Нікіта називає себе фейсбук-художником. Вперше його запросили до ЛітМузею розробити айдентику для події, приуроченої до всеукраїнського музейного флешмобу «Ніч у музеї», і художник запропонував ідею та її візуальне втілення. З того часу Нікіта Тітов співпрацює з музеєм, долучається до проєктів, проводить тут виставки.

Почавши співтворчість у соцмережі, поет та художник невдовзі представили свої роботи в саду ЛітМузею. Вони розглядають можливість презентувати поезію з малюнками на стінах музею та показати це в інших містах:

— Можливо, домалюємо наш проект, і з ним вже можна буде так само не просто художню виставку зробити, а й надрукувати в якомусь фізичному вигляді ті самі плакати, малюнки і поїхати в інші міста.

Крім зберігання фондів, які станом на 2021 рік налічують понад 40 тисяч експонатів, проведення інтерактивних виставок, численних проєктів та подій, ЛітМузей з 2018 року разом із PEN Ukraine проводить Харківську літературну резиденцію. Її учасники — відібрані за конкурсом письменники та перекладачі — мають можливість провести в Харкові місяць, працюючи над своїми текстами та знайомлячись з культурним життям міста та регіону. З 2020 року учасники Харківської літературної резиденції отримали можливість оселитися і в одній з квартир будинку «Слово».

Музей як культурний хаб

Харківський літературний музей протягом десятиліть є простором, де виникають нові ідеї, проводяться дискусії, навколо якого гуртуються творчі люди з Харкова та всієї України:

— Ми завжди позиціонували себе як такий живий музей, бо в нас завжди різна аудиторія, різні заходи. В нас немає однієї сталої експозиції, як в багатьох музеях, де ти за тридцять років бачиш одне й те ж саме. Ми завжди, через років два-три, змінюємо свою експозицію, проводимо різні заходи: і літературні, і нелітературні, і музичні, і немузичні. Завжди пробуємо бути на цій хвилі, щоб людям було цікаво і самим співробітникам було цікаво тут працювати і робити щось нове.

Працівники ЛітМузею та громада бачать музей потужним культурним хабом, який у майбутньому може стати простором для виставок, лекцій, презентацій, дискусій та фестивалів.

Команда харківських архітекторів на чолі з Олегом Дроздовим розробила проєкт реконструкції музею, який передбачає розширення території будівлі, розміщення на першому поверсі аудиторій для конференцій, освітніх програм, презентацій, сувенірної крамниці та кав’ярні. На подвір’ї музею планується відкрита бібліотека, простір для подій та перформансів, пов’язаний з вулицею та інтегрований у міський ландшафт. Такий проєкт, отримавши фінансування, надав би літературному музею більше можливостей для реалізації всіх ідей.

Разом із тим ЛітМузей залишається інституцією, яка ініціює проєкти, що досліджують частково втрачене минуле та формують майбутнє української культури. Іван Сенін каже, що всіх причетних до музею об’єднують спільні цінності та мета:

— Ще з дев’яностих це місце було особливим для літературного, культурного, мистецького життя Харкова. І на сьогоднішній день воно і далі тримає на собі цю функцію. І дуже приємно, що тут працюють люди, для яких це не випадкове місце, і вони розуміють, чому вони і для чого вони тут.