Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

Матеріал містить ненормативну лексику.

Пізнавати різні куточки України найкраще через розповіді місцевих мешканців або тих, хто має тут свою власну історію. У п’ятій розповіді музиканти Олег Михайлюта, відомий як Фагот, та Олександр Сидоренко (Фоззі) познайомлять зі своїм рідним Харковом. Хлопці очолюють гурт «Танок на Майдані Конґо» (ТНМК) та є одними з яскравих амбасадорів свого міста. Разом з ними побачити, які перетворення відбулись у Харкові, поїхав засновник проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко.

Фагот

— Яким було твоє дитинство в Харкові?

— Моє життя з дитинства, з семи років, відбувалось на одному перехресті, де була школа. Ми всі жартували, що можна життя провести, з перехрестя не з’їжджаючи. Народився, навчився (у Харківській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті — ред.), пішов трошки окультурився, послухав музички (у Театрі музичної комедії — ред.), поспівав, подумав, побуянив. Якшо шо, готель є і можна уєдиниться, можна набухаться і крякнув. Нормально, що ще треба?

— Ти ходив на вистави до Театру музичної комедії?
— Театр музичною комедії за одинадцять років мого тут життя працював ну може реально два-три роки. Але тут, я пам’ятаю, дуже крута була постановка і я вперше почув «Юнона та Авось» (радянська рок-опера — ред.). Я не пам’ятаю, хто що співав, я ж маленький ще був, але пам’ятаю, що мене так вштирило. Ну, там музон геніальний просто. Бомба! Одне яскраве враження з дитинства.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

— Коли востаннє ти був у школі-інтернаті?
— Моя альма-матер, моя школа ріднесенька, в котрій я одинадцять років відтоптав, в інтернаті прожив одинадцять років. Я триста років вдома не був. Я постійно проношусь поруч.

— Чим для тебе є Харків?
— Я насправді не знаю, якщо чесно. Тому що він такий дуже непростий, непередбачуваний. Він став на око кращим. Не завжди зберігається трушність, але це вічна тема. Зберігати щось старе і леліяти його. Намагатись відноситись до того, як до історії, до коріння, до важливого чогось, чи звалити і побудувати щось нове, більш технологічне, більш сучасне. Короче, вічна боротьба, але правда десь завжди посередині.

— Тобі подобається Харків таким, який він є зараз?
— В моєму дитинстві всього цього не було. Воно все перебудовано вже. В Харкові все переробили. Парки вирішили повністю віддати людям і це правильно. Скільки б питань не було до керівництва міста, але це взагалі не підкопаєся, все по-красотє.

— Якою була харківська тусовка, коли зароджувався увесь цей хіп-хоп?
— Її не було. Сталося ж так, що ми зробили програму [про реп-культуру] «Rap-обойма» і сказали, якщо комусь цікава хіп-хоп культура, хто цікавиться репом — підтягуйтесь. Адреса ж [харківського телеканалу] «Privat TV» була. І буквально наступного тижня до нас прийшли чуваки Сем і Макс з гурту «S.Y.D.». Вони прийшли і сказали: «Ну, ми тут на хіп-хопі, а ви що, говорили тут хіп-хопчіком, репчиком там займаєтесь?». І воно так сталося, що потім купа гуртів почали з’являтися. Нам приносили касети, і ми відслуховували весь цей матеріал, почали робити перші концерти на «Private TV», самі ж друкували запрошення. Якісь квитки роздавали на вулицях, а потім понеслося — матеріалу стало багато, програма була, вирішили просто робити фестивалі. Навколо «Rap-обойма» почали з’являтися такі як хіп-хоп анклави. Сто відсотків одразу ж з’являвся анти-анклав, який говорив: «Вони нічого не розуміють. Тільки я справжній реп. Вони не реп».

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

— Дуже багато талановитих гуртів були вихідцями з Харкова. Зараз нічого не змінилося?
— Сто відсотків, купа всього відбувається. Я не настільки тримаю руку на пульсі, але коли щось з Харкова вистрелює, то всі про це дізнаються. Про «ТНМК» також колись ніхто не чув поки сиділи, а потім стрєльнули. Так само купа харківських гуртів було. От «ТНМК», «П’ятниця», «Курган & Agregat», Жадан той самий панкуху з «Собаками» фігачать.

Фоззі

— Харків, як місто, впливає на тих, хто тут живе?
— Ми зазвичай кажемо, що можна людину вивести з Харкова, але Харків з людини не можна вивести. Харків  це те, що завжди в нас, такий внутрішній базарчик якийсь. І це місто, яке змінюється не так швидко, як нам би хотілося. Але воно змінюється! І ми, мабуть, теж є прикладом того, як з мешканців Української Радянської Соціалістичної Республіки потроху витискаються громадяни України.

— Ви познайомились з Фаготом, коли вчились на круп’є?
— У казіно «777». Там ми познайомились. В казіно Сан Санич Гора, бос, дав йому поганяло «Фагот». І коли я дізнався, що він Фагот, тому що грає на фаготі в гурті «Казма Казма» — це для мене було таке «Ніфіга собі «Казма Казма» (український психоделічний рок-оркестр — ред.). Це було таке щось дуже незвичне! «Альфонс де Монфруа», «Казма Казма»  це був такий інді-інді. Харків тоді все ж таки знали, в першу чергу, через «ГПД», «Разные люди», гавнорок такий радянський. Тобто такий російський рок. Поруч з тим існувала така шобла більш інтелігентна, з консерваторією, які грали дуже цікаву музику, зовсім не схожу на радянський рок, на бринді-бринді.

Шобла

Компанія людей (жаргон).

— Ти думаєш, якби фестиваль «Червона рута» був в іншому місті, то ви б не взяли участь?
— Ні, я думаю, що якби не та «Червона рута», то нас би не було. Вона відбувалась тут [в Оперному театрі] протягом десяти днів. Це був травень 1997 року, Харків, і саме тут була «Червона рута». Тут нагороджували в останній день. Тут ми потім грали свій перший [концертний альбом] «Симфо-хіп-хоп», але зала відчувається, що радянська. Після того ми вирішили частіше грати в театрі Шевченка, там все таки «old school», і він так звучить, відчуття справжнього театру, а тут відчуття 27-го з’їзду КПРС.

— Є чимало слів, які поширені лише в певних регіонах. У Харкові є такі слова чи фрази?
— Серед харківських слів, які відомі, ми знаємо, що тремпель. От наприклад, ми з Сивохою (Сергій Сивохо — ред.) спілкувалися, і всі області, які межують з Харківською, вони знають це слово. У Донецьку розуміють, що таке трємпєль. Суми знають, Полтава знає. Далі вже ні. Тобто це те, що називають плечиками, вішалкою. У нас фотосет був і ми з Фаготом кажемо: «Повісь на тремпеля!», а стилісти такі «На шо?». Розуміємо  не наші.

— Яка різниця між тими, кого називають ракли, та сявками?
— Є ще одне харківське слово  ракло. Сявки  це хулігани, такі макроджиганчики, а ракли  це сявки, які шось дьорнуть. Так от, був покровитель бурси, якийсь Св. Іраклій чи щось таке. Тут були скрізь [на Благовіщенському базарі] торговельні ряди  бабки з біляшами. І коли гупав колокол, що в цій бурсі перерва, вони кричали «Ракли ідуть!». Іраклій для них був задовго, скорочено «ракли» і вони накривали ці лотки з біляшами якоюсь тканиною, щоб ті не поцупили. Ну бігли, гоп-гоп-гоп, і що, бабка за ними побіжить, лишивши весь товар? Ніколи не побіжить! Отак, короче, з’явилось десь на цьому місці слово «ракли». Це ставлення і до влади, і до ворогів, до сусідів, які якісь підозрілі. Ракли  оце от харківське слово.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

 Ти пам’ятаєш момент, коли вирішив, що треба їхати в Київ?
— Було два шляхи завжди для Харкова  Москва, потім з’явився Київ. Ніхто серйозно про Київ ніколи не казав. Всі яскраві люди, яскраві проекти, всі відразу дивились в бік Москви.

— Ти живеш в Києві, а є щось, що лишилось ще з Харкова?
— Я от в Києві не люблю ходити в супермаркети за продуктами, ходжу на базар. Я постійно себе ловлю на тому, що починаю на базарі звертатися не «Добрий вечір», а іменно: «Хозяюшка, я прошу прощения, а шо именно свежее есть?». І думаю, Господи, машина часу така.

— У перервах між навчанням ви ж теж торгували на базарі?
 На базарі не торгують, на базарі — стоять. Це теж суто харківській вислів. Ну, тоді «стояли на базарі».

— В тебе залишилися спогади про той час, коли ви «стояли» на базарі?
— Коли ми переїхали до Києва,  базар збирався на десяту, а в Харкові вже на дев’ять розторгувались усі. Ми думали: «Ну шо за лоховской город?». Ми ідемо з потягу, не можна купити поїсти, бо ще базару немає. Вони сплять ще, києвлянци. І в мене був базар мрії, коли на Московському [базарі у Харкові] перепала нам партія дитячих носочків з верблюдиками. Таких от маленьких, на [вік] три-п’ять років. Ми виставились там в 7 з чим-то. Люди, які йшли на базар, торговці, розхватали у нас все до відкриття базару. Тобто всі ті жінки, які йшли торгувати: «Ай, для внучечка взять білі носочки і верблюдик намальований кольоровий». І о дев’ятій ранку я, Діля (Едуард Приступа — ред.), і Котя (Костянтин Жуйков — ред.) йшли з базару от так от: «Всіх благ, всіх благ». О дев’ятій ми все розпродали в нуль і валили. Це було, ну просто «blaze of glory». Цей момент, який ніколи не забути. І мало що можна порівняти з відчуттям, коли ти з базару йдеш о дев’ятій ранку і ти все продав.

— В тебе був цей сайд-проєкт «MetaMoreFozzey». Він був доволі успішним!
— Ну, потім я награвся в це. Я поміняв собі хобі, почав книжки писати. Зараз хочу поміняти  почати писати серіали замість книжок. Тому що не цікаво постійно в одній тій самій позиції кохатися з життям.

— Футбол — це теж одна з таких забавок?
— Ні, футбол — це головне хобі. Я ходив на стадіон, коли там Блохін (Олег Блохін — ред.) в Харкові забивав свій двохсотий гол, трьохсотий взагалі. Отоді я був. А родина жила просто за парканом від «Металіста» (стадіон «Металіст» у Харкові — ред.). І там навіть є вулиця Храмова, це мій двоюрідний дідусь, Герой Радянського Союзу. Він літав на реактивних літаках над Червоною площею. І, я пам’ятаю, була історія, Артем Франков (український спортивний журналіст — ред.) в щотижневику «Футбол» написав: «От ці українські назви міст, що за брехня? Не було ніколи храмів на вулиці Храмовій». І я йому написав смс-ку: «Тьома, це вулиця імені мого діда!». Він вибачився. У наступній редакції написав: «Вулиця не Храмова від храмів, а вулиця від прізвища Миколи Храмова».

— Як ти думаєш, чому сталась така консервація Харкова в певних колах, в політичному житті?
— Дід, Микола Іванович Храмов, розповідав, що в 30-х роках всі написи були українською на магазинах, і так далі. Українська була поширена, а потім українську можна було почути тільки на базарі. Там, де селяни продукти привезли. Мені здається, що відбувається заміна «низкое наречие — высокое наречие». Тобто, «высоким наречием» вважалася  російська мова з притаманними харківськими рисами. «Низким наречием» була українська. Тепер, оскільки всілякі культурні, освітні штуки відбуваються, російська з часом стає «низким наречием». Якщо ти хочеш чогось досягти або ти хочеш якогось майбутнього політичного, економічного, ти маєш знати англійську, так само ти маєш знати українську. І я скажу таку жахливу річ, яку багато хто не сприймає: українізацією Східної України треба займатися російською мовою. Тому що тих, хто розуміє українську — українізувати вже не треба, вони вже наші. Змінюватись страшно, втрачаючи якусь базу. Харків все ж має випромінювати впевненість в собі. Тобто, — це  захисна реакція.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту,

Ведучий:

Богдан Логвиненко

Режисерка,

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Редакторка:

Софія Базько

Наталія Понеділок

Фотограф:

Сергій Свердєлов

Оператор:

Олексій Панченко

Михайло Шелест

Монтажерка:

Марія Теребус

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Більд-редактор:

Олександр Хоменко

Транскрибаторка:

Вікторія Волянська

Галина Резнікова

Слідкуй за експедицією