Херсонський арт, або натхненні Поліною Райко

Авангардному мистецтву на землях навколо Херсона вже майже сто років. Його історія пов’язана з творчими об’єднаннями та людьми, що їх навколо себе збирали. Першим став художник і поет Давид Бурлюк. Уродженець історичної Полтавщини, якого часом називають батьком російського футуризму, 1898 року опинився на півдні України у зв’язку з батьковою службою і привозив на відпочинок у село Чорнянка численних друзів. Серед них були письменники Володимир Маяковський, Борис Лавреньов, Велимир Хлєбников, Бенедикт Лівшиць та художник Михайло Ларіонов. Під час цих візитів утворилось об’єднання під назвою «Гілея», що випускало збірки футуристичної поезії, створювало картини і проводило археологічні розкопки (що у той період було справою вузького кола любителів старовини. — ред.).

Роки потому говорити про те, що сучасне мистецтво у Херсоні стало необхідним широкому загалу, зарано. Так, 2020 року CEDOS за підтримки Українського культурного фонду дослідив дозвілля херсонської молоді. Виявилося, що більшість культурних заходів у місті переважно однорідна та орієнтована на масового глядача; молодь же не бачить достатньої кількості майданчиків для самовиявлення та цікавих мистецьких подій.

А втім, спинити культурну хвилю складно. 2002 року відродження вільного мистецтва у південній частині заплави Дніпра почалося з тої-таки Чорнянки. Об’єднання «Тотем» провело перший фестиваль Terra Futura, що обігрував тематику Гілеї — місцевої території, що, згідно з Геродотом, подарувала життя скіфам та їхнім бабам. У той же час набрав обертів масштабний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії»: за 20 років поставили сотні спектаклів і навіть імерсивні вистави у лісі. На території машинобудівного заводу постав Urban CAD — артпростір просто неба, де проводять фестивалі, виставки, кінопокази та інші події.

Ще одним яскравим прикладом сучасного мистецького життя у місті став «Музей Сучасного Мистецтва Херсон», проєкт Херсонського обласного благодійного фонду ім. Поліни Райко. То ж хто така Поліна?

Наївістика

Серед різноманіття стилів і жанрів сучасного мистецтва наївне посідає особливе місце. Його суть зрозуміла з назви: митець, що не є професіоналом або експертом, натхненно втілює своє бачення у найпростіших мистецьких формах. Як такий наїв існував завжди, але XIX і XX століття подарували йому новий розквіт. До найвідоміших у світі наївістів належать Едвард Гікс, Ніко Піросмані, Анрі Руссо, українці Марія Примаченко, Катерина Білокур і Никифор Дровняк. Такою спонтанною художницею була і Поліна Райко (насправді — Пелагея), яка мешкала у таврійському містечку Олешки, що біля Херсона. Вона відкрила для себе малювання у 69 років, до того ніколи не тримала пензля в руках.

Доля Поліни була трагічною і водночас типовою для жінок у багатьох маленьких містечках СРСР у другій половині ХХ століття. Чоловік пив, донька загинула в автокатастрофі, молодший син вживав наркотики та приводив додому сумнівні компанії. Наприкінці життя, залишившись на самоті в будиночку на вулиці Нижній над річкою Чайкою (притокою Дніпра), вона важко працювала, а на останні гроші купувала звичайні фарби в господарському магазині, аби малювати. Син захоплення не поділяв і постійно знущався з матері, але їй уже було все одно.

Поліна Райко незчулась, як розмалювала все: стіни, стелі, грубу, ворота, паркан, літню кухню… Хіба собачу буду не встигла. Талант не міг залишитись непоміченим — про знайомство з бабусею Поліною розповідає В’ячеслав Машницький, художник і засновник «Музею Сучасного Мистецтва Херсон».

— Цікаву бабушку знайшли зелені туристи. Мене познайомив з нею фестиваль «ДідЦеБаба». Коли я приїхав, побачив і ми познайомились, я зрозумів: це чудово. Геніальні творіння, тому ми задружились. Я їй навіть пропонував спальню розписати.

Для простої літньої жінки знайомство з художниками було справжньою розрадою. З кількох її інтерв’ю, що збереглися, видно, наскільки вона рада ділитися зі співрозмовниками своїми ідеями. В’ячеслав згадує:

— Навідував, красочки привозив, папір, щоб вона пробувала працювати на різних матеріалах, їй усе було цікаво. Так ми й співпрацювали.

Поліни Райко не стало взимку 2004 року, їй було 75 років. Її відхід якнайкраще відповідає простій і наївній душі, яку вона попри всі обставини змогла зберегти. Сусідка Алла Зборовська розповідає:

— Холодно було, січень. Поліна йде з порцією мороженого, і я кажу: «Оце вам хочеться?» Вона каже: да, захотілось морозива. Прийшла, з’їла морозиво, і так ніхто не побачив. На другий ранок сусідка зайшла до неї, а Поліна вже лежить — померла. Вона не жалілась ні на хвороби, ні на шо, всігда була весела, шуткувала з усіма. У неї все в шутках було. Отак я з нею бачилась останній раз.

Кожна кімната в будинку Поліни Райко заповнена фресками на різні сюжети. Вона малювала все, що впадало в очі: календарі, церковні ікони, етикетки від винних пляшок.

На стіні є й радянська тематика: художниці наснився сон про 9 Травня (День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. — ред.) і вона відразу ж його намалювала. На протилежній стіні — храм. Внутрішнього конфлікту у неї це не викликало: Радянський Союз був у її свідомості так само глибоко, як і віра в Бога.

Одна з ключових робіт — «Дорога до раю». На ній — вимощена коричневою бруківкою дорога до радянського санаторію. Авторка дуже її любила і дуже нею пишалась.

Над грубою в світлиці — одна з наймоторошніших картин: зубатий ворон тримає в дзьобі дитину. Алегорія зла, яке забрало в Поліни Райко дочку Олену.

У тій же світлиці Поліна Райко намалювала своє весілля — змальовувала з весільних фотографій. Найбільше вражає до дрібниць промальована стеля — художниця ставила стіл на стіл, лягала і годинами малювала під стелею. На стелі і стінах з’явились абсолютно фантазійні метелики, леопарди, крокодили — на своїх родичів з дикої природи вони були мало схожі, але уява художниці малювала їх саме такими в рідних комишах.

У сучасному мистецтві Херсона Поліна залишила значно більший слід, ніж у своєму будинку. Їй вдалося, хоч і не прямо, організувати спільноту, що підтримує місцевих митців досі.

По смерті художниці В’ячеслав зрозумів, що її спадок потрібно рятувати. Він приїхав до оселі Райко і побачив її онука, який ніс розмальований паркан, аби розпалити ним піч. Машницький пригадує:

— По-перше, ми викупили роботи в онука. Потім попросили його пожити, придивитись, нічого не чіпати. Ми за це йому платили гроші протягом року, поки не знайшли покупця на цей будинок. А паралельно організовували фонд — зразу була така ідея, ми хотіли зберегти ім’я.

Так 2004 року з’явився Херсонський обласний благодійний фонд імені Поліни Райко, який опікується митцями різного спрямування: художниками, музикантами та письменниками.

Херсонський модерн

У самісінькому центрі Херсона, за кілька кроків від площі Свободи, стоїть 5-поверхівка, що геть нічим не вирізняється з-поміж інших. Упізнати в ній Будинок художника можна, лише глянувши вгору: височезні вікна, що дають достатньо світла для майстерень художників і скульпторів на останньому поверсі, свідчать, що це щось більше, ніж хрущовка 1960-х. Будинок було споруджено 1964 року на кошти художників, тут 24 квартири, а на першому й останньому поверсі — майстерні.

Сьогодні будинок відомий квартирою № 8 — у ній розташувався «Музей Сучасного Мистецтва Херсон», заснований В’ячеславом Машницьким 2004 року. Тут зберігається єдина робота Поліни Райко за межами її дому.

Фондував створення Будинку художника і батько В’ячеслава Машницького — також художник Валерій Машницький. Сам В’ячеслав 1986 року переїхав до Одеси, де навчався в художньому коледжі. Звідти — до Києва. За 22 роки він повернувся до Херсона і почав заново відкривати для себе місто та його артсередовище.

Тут він здружився із Станіславом Волязловським — відомим за кордоном українським художником, що пізніше став лауреатом премії Малевича. Свій стиль Волязловський назвав «шансон-арт». Це кічеве поєднання різноманітних сюжетів провінційного міста на текстилі — простирадлах і наволочках, скатертинах і матрацах, здійснене за допомогою аплікації та кулькової ручки. Крім того, він створював звичайні та відеоінсталяції, фотографував, писав оповідання та вірші.

Разом із Волязловським В’ячеслав Машницький заснував Благодійний фонд імені Поліни Райко. Об’єднання потребувало місця і переросло в «Музей Сучасного Мистецтва Херсон». Машницький пояснює: музей створювався насамперед як майданчик для гуртування творчих ідей та людей Херсона, а не як спосіб увічнення шедеврів:

— Кожен дім — музей, по суті справи. Кожна квартира — музей. Тому зробив собі музей, щоб привести гостей, — це конструктивно і жити хочеться.

Стас Волязловський загинув за невідомих обставин 2018 року, однак музей працює, і його роботи виставлялись там у рамках проєкту «Оригінали».

Станіслав Волязловський і В’ячеслав Машницький разом з фондом та його прихильниками мали амбітну мету: створити повноцінний мистецький простір, який давав би змогу херсонським митцям збиратись та ділитись своєю творчістю. І їм це вдалося: фонд об’єднує не лише локальних авторів, але й залучає інші регіональні проєкти.

Однією з культових виставок музею є «ХЕРАРТ» (херсонський арт) — започаткована 2013-го виставка чотирьох художників: В’ячеслава Машницького, Олександра Жуковського, Олександра Печерського та Станіслава Волязловського. Представивши на ній свої роботи, вони задекларували «ХЕРАРТ» як явище. Щоправда, містяни сприйняли його скептично: арт був здебільшого провокативним і багато в чому нецензурним, місцевий телеканал зацензурував навіть назву виставки у своєму репортажі. Натомість у 2020 році на виставці було представлено 25 митців, що виставляли як картини, так і відеографіку й музику.

Завдяки карантину вдалося зібрати всіх митців, розкиданих по містах і країнах, і згенерувати потужний мистецький поштовх херсонській артсцені. Однією з таких робіт стало панно Юлії Логачової «Мироприємство» (20 кахельних плиток з невеликими скетчами), яке вже на рівні назви іронічно підважувало херсонську мовну суміш та бажання людей вийти у «мир» і зробити собі «приємно».

Машницький пояснює: «ХЕРАРТ — це сприйняття світу через херсонську призму, через побут. Через місцевий колорит і відношення людей можна сказати, що у Херсона є свій погляд на явища, навіть на мистецтво».

Щоправда, «ХЕРАРТ» уже вибрався за межі невеличкого музею та відбувся у виставковому залі обласної Спілки художників. У самому ж музеї у вересні 2020 року готувалася виставка «Жилпас» — авторський проєкт художників В’ячеслава Полякова та Єлєни Субач. Вони відібрали роботи херсонської фотографині Жанни Возбранної та з її дозволу оформили у виставку. «Жилпас» — фотографії, зняті в Херсоні від 2005 до 2015 року для рекламних, весільних агенцій тощо, які задокументували життя Півдня таким, яким воно є.

Серед інших знакових подій — виставка «Кинуті картини» у 2016 році. Машницькому телефонували з усього міста, коли бачили картину, що залишилась без господаря: на смітнику, в будинку після пожежі, у квартирі на продаж тощо.

— Доля будь-якого малюнка — бути кинутим. Ця виставка теж на цьому нюансі акцентує, що ось є — і нема. Ну так і що? А десь вона є — ось, вижила хоч так. Це теж шлях мистецтва і займає у ньому певне місце. Пробивається, як через бетон рослинка.

Таким чином у колекції опинилося близько 40 картин, які й були об’єднані у виставку. Колекція поповнюється, але для організації нової виставки у музеї замало місця.

Ця виставка стала першою спільною роботою Машницького з дизайнером Семеном Храмцовим, одним із кураторів музею. За словами Храмцова, додаткового символізму виставці додав той факт, що майже всіх її кураторів протягом останніх двох років (до організації виставки) покинули дружини.

Виставка Семена Храмцова «Художник в «Україні» — триб’ют пам’яті Валерія Попова, художника, який одним з останніх вручну малював афіші-ілюстрації до кінофільмів, що транслювались у херсонському кінотеатрі «Україна». Цей кінотеатр розташований за кілька кроків від Будинку художника і закритий на реставрацію з 2012 року.

2020 року був повтор виставки, адже першу організували 2010-го, ще за життя художника. Семен Храмцов розповідає про творчу особистість Валерія:

— Валерій був «людиною-принтером» — малював постійно одне й те ж. Але коли цензура пішла, з віком та досвідом він почав по-своєму інтерпретувати ці афіші і вони почали набувати таку індивідуальність. Стали цікаві для людей, смішні, душевні — різні. Про нього говорили в інтернеті: всі прикалувались з тих афіш, підбірки робили.

Саме на цій виставці Семен Храмцов вперше познайомився з роботою Благодійного фонду імені Поліни Райко:

— Я вперше побачив, що можна робити виставки з різними людьми. Це ніби дослідження культури, і це мені дуже сподобалось. Ці 10 років я і займаюсь дослідженням культури херсонської, локальної. Вона невелика, але прикольна.

Зберегти будинок Поліни Райко

Частина мистецьких проєктів херсонських ініціатив проходить на території будинку Поліни Райко в Олешках. Так, 2016 року під кураторством Олени Афанасьєвої відбулася акція «Сни Поліни»: протягом тижня художники ночували у будинку і замальовували свої сни або ідеї, що приходили на думку.

Утім, на жаль, перетворити будинок на повноцінний музейний об’єкт досі не вдалось. Проблема в тому, що спадкоємці Поліни хотіли продати його як звичайну земельну ділянку, і у середині 2000-х задля порятунку будинку його довелося продати канадсько-українській парі. Для цього Машницький з допомогою київських колег-художників організував угоду про продаж. З часом зв’язок із власниками зник, вони перестали сплачувати рахунки і цікавитись будинком.

У певний момент фондівці вирішили, що треба змиритися з тим, що будинок усе одно розвалиться, тож необхідно залишити про нього хоча б цифрову пам’ять. Після детальної фотозйомки та описової документації він раптом опинився в центрі уваги суспільства, тож виникла необхідність робити конкретні проєкти.

Кінцева мета фонду — перетворити будинок Поліни Райко на музейний об’єкт та розбудувати поруч адміністративні й інфраструктурні приміщення (охорона, опалення, електроенергія тощо).

Сьогодні слава будинку Поліни Райко шириться Україною, тож фонд узявся за обладнання території. Першим пунктом у плані була вбиральня. Семен розповідає:

— Я навіть не задумувався, а запитав у Алли Володимирівни (сусідки). Вона каже: туалет, звісно. Плюс лавочки, столик, адже не було де посидіти. Туристів водять 15 років, а їм нема де ходити до туалету, нема де сидіти. Зараз сидимо, п’ємо пиво, ходимо в туалет. Будуємо своїми силами.

Зараз фонд збирає кошти на реставрацію колодязя у дворі будинку. Колодязь має особливий вигляд і суттєво відрізняється від тих, які зазвичай будували в Олешках. Наприклад, біля нього є напувалки для тварин.

На підтримку акції зі збору коштів і водночас для переосмислення творчості художниці-примітивістки дизайнерка Наталя Риженко випустила колекцію одягу «Примари Поліни Райко». Цей проєкт — взаємодія фешн-проєкту Наталі та фонду Поліни Райко. Вінтажний одяг — захоплення дизайнерки: вона колекціонує твори відомих модних домів — Yves Saint Laurent, Gucci, Chanel, ремонтує їх та стилізує для подальшого використання. Наталя розповідає про своє ставлення до речей:

— Я вважаю, що немає сенсу купувати нові речі, підтримувати мас-маркет, адже на світі є купа шедеврів, створених дійсно геніями. Чому б їх не знаходити, не реставрувати? Особисто я отримую від цього величезне задоволення. Переробка, перевикористання — все це моя тема.

Кілька років тому Наталя зустріла В’ячеслава Машницького та Семена Храмцова і надихнулась їхнім бажанням відновлювати будинок художниці-наївістки. Однак сам будинок справив на неї ще більше враження:

— Коли я приїхала, то була вражена: це дещо таке неймовірне, тому просто зробити футболочки з пташечками або з Поліною Райко мені видалось нецікавим. Я почала думати і прийшла до хлопців з ідеєю зробити фешн-колекцію.

Серед тих, хто вплинув на цю колекцію Наталі, — Поліна Райко, японські модельєри Йоджи Ямамото і Рейко Вакуба. Дизайнерка називає їхню творчість «авангардною деструктивністю».

Коли оформилася ідея колекції, Семен Храмцов зробив трафарети, щоб нанести на речі з колекції Наталі принти з певними образами Поліни Райко. Це мали бути риби, сови, коти, птахи — те, чим вона надихалась і чим жила.

Назва «Примари Поліни Райко» апелює до чорно-білих привидів — на противагу першому враженню про яскравість та райдужність Поліни. Її життя було сповнене трагізму, що втілено і в колекції. Так, наприклад, виник образ ведмедя на сукні:

— Вона надихалась усім, що бачила: ходила у плавні, дивилась якісь журнали, які до неї потрапляли. Звісно, у неї не було величезного спектру інформації. І цей ведмідь — це просто наклейка на мінеральній воді «Арктика». Вона вирішила його увічнити, бо завважила його як щось неймовірно прекрасне.

Мистецтво бути собою — те, що продовжує притягувати шукачів сенсів до будинку Поліни Райко. А фонд її імені працює над тим, аби це джерело натхнення зберігалось якомога довше, адже без статусу музею дедалі більше фресок щороку руйнуються від перепаду температур та вологості. Водночас фонд об’єднує різних митців і створює для них такий бажаний культурний майданчик.