Чому команда Навального — такі ж імперці?

У попередньому лонгріді дослідниці проаналізували, як «опозиційні» об’єднання Антивоєнний комітет і Форум вільної Росії бачать стратегію виходу Росії з повномасштабної війни. У цьому матеріалі йтиметься про чи не найвідомішу в Україні та світі російську «опозиційну» спільноту — команду Навального. Команда «Опори» майже рік досліджувала твіттер-активність деяких представників цього об’єднання (з 24 лютого 2022 року до 7 лютого 2023 року).

Мета цієї розвідки — з’ясувати, чим насправді є російська «опозиція» і з якими викликами нам доведеться зіштовхнутися, якщо вона прийде до влади.

Поки в українському небі літають ворожі «шахеди», «Кинджали» та дрони-камікадзе, інформаційна війна не зупиняється ані на мить. І про її загострення не сповіщає сигнал повітряної тривоги. Окрім постійного утримання уваги іноземців до повномасштабної війни в Україні, українці тепер іще мають виборювати медіамайданчики в так званої російської опозиції, яку західні медіа охоче запрошують на різні прямі ефіри, радіо- й телепередачі. Звісно, назвавшись опозицією, такі росіяни так чи інакше говорять про базові демократичні переконання й цінності, завершення війни в Україні, встановлення миру і справедливості на умовах України, однак якщо ретельніше проаналізувати їхні висловлювання, то помітно, що це далеко не головна тема для них. Сьогодні ключова мета російських «опозиціонерів», як і будь-яких політиків, доволі проста: завоювати прихильність якомога більшої частини електорату.

Хто це — команда Навального?

Команда Навального — це соратники російського «опозиціонера» Олексія Навального. Вона утворилась у 2011 році після того, як він заснував «Фонд боротьби з корупцією» (далі — ФБК). Але громадську й політичну активність розпочав іще у 2004 році — заснував «Комітет захисту москвичів», що займався проблематикою благоустрою та захисту прав і свобод містян. Пізніше у громадській активності Навального сформувалися правозахисний та антикорупційний напрями, які остаточно інституціоналізувалися із заснуванням ФБК. У 2013 році брав участь у виборах мера Москви й посів друге місце після досі чинного очільника столиці РФ Сергія Собяніна.

У серпні 2020 року російські спецслужби скоїли замах на так званого опозиціонера — отруїли нервово-паралітичною речовиною «Новачок». Після реабілітації від наслідків цього нападу, Навального заарештували в аеропорту по прибуттю в Росію через шахрайство й легалізацію злочинних коштів. Наступні 9 років він має відбувати покарання в колонії суворого режиму. Про розслідування цієї справи канадський режисер Денієль Рохер зняв документальний фільм «Навальний», що в 2023 році отримав Оскар у номінації «Найкращий документальний фільм». Виглядає як типове досьє затятого активіста, діяльність якого муляє чинній владі. Та не все так гладко. Уважні спостерігачі давно помітили, як майстерно Навальний створив навколо себе інформаційну бульбашку, що спонує людей не просто емпатувати йому, а й героїзувати. Навіть випадок із врученням «Оскара» — гра з використанням голлівудських прийомів, як влучно підмітив Азад Сафаров — другий режисер і лінійний продюсер фільму «Будинок зі скалок», теж номінованого на цю кінопремію. Тож перш ніж перейти до результатів дослідження, розберімося, що ж усім «навалював» Навальний.

«Кримське питання»

Одне з найрезонансніших висловлювань, яке в Україні досі пригадують Навальному, — його коментар про Крим в інтерв’ю російській радіостанції «Эхо Москвы» у 2014 році. Тоді на пряме запитання інтерв’юера Олексія Венедиктова «то Крим наш?» Навальний відповів, що півострів належить людям, які там живуть. Політик зазначив, що, хоч «Крим було захоплено з кричущими порушеннями всіх міжнародних норм», він де-факто є російським, і порадив українцям змиритися з думкою, що «Крим залишиться частиною Росії і більше ніколи в найближчому майбутньому не стане українським». На запитання, чи поверне Навальний Крим Україні, якщо стане президентом РФ, той відповів сумнозвісними словами: «Крим — це бутерброд із ковбасою, чи що, щоб його туди-сюди повертати?». Утім, однозначних слів про те, що півострів український тоді від «опозиціонера» так і не почули. Оскільки ці слова Навального продовжують точити репутацію його соратників, вони змушені періодично повертатися до цієї теми.

Щоб остаточно розібратися, як Навальний ставиться до російської окупації Криму, як виняток у дослідженні було переглянуто деякі відеоматеріали його членів команди, де вони буцімто розвінчують міфи про свого очільника. Леонід Волков звинувачував насамперед інтерв’юера «Эха Москвы», мовляв, той свідомо провокував Навального, який перебував під домашнім арештом, прокоментувати питання про Крим. Волков також наголошує, що натоді серед російського політикуму домінував так званий кримський консенсус — за його словами, Путіну тоді вдалося «продати» своєму народові ідею окупації Криму й отримати репутаційні дивіденди з цього, тому будь-які висловлювання проти означали ледь не політичне самогубство для будь-якого політика. Треба визнати, що незважаючи на це, в тому інтерв’ю Навальний наважився дотриматися своєї позиції і засудити злочинне загарбання українського півострова.

Волков посилається на «першоджерело» — на нібито першу заяву Навального про окупацію Криму, опубліковану в березні 2014 року в його блозі ЖЖ — і звинувачує «твіттер-критиків», які «лінуються почитати першоджерело, перед тим як висмикувати цитати з контексту». Авторки дослідження не полінувалися переглянути цю публікацію й побачили там іще багато інших сумнівних висловлювань Навального. Навіть не дійшовши до теми Криму, на початку публікації так званий опозиціонер назвав українців «хохлами» і присвятив цілий абзац тому, що українці, білоруси й росіяни — це «брати в різних квартирах, а не просто сусіди», а «братські» стосунки з Україною й Білоруссю — «стратегічна перевага Росії в цьому світі» (тут і далі — авт. перекл. із рос.). Іще він наводить як приклад ситуацію під час одного зі своїх ув’язнень: «Ось я сидів 7 діб у спецприйомнику, і був (серед інших) в камері білорус, який приїхав на заробітки, азербайджанець та узбек. Усі хороші хлопці, і всі ми дружно їли картоплю з кількою, але в ситуації з білорусом або хохлом кожен із нас одразу відчуває єдність і спільні культурні коди. Не знаю, як це назвати точніше». Що ж, українці вкотре зчитали ці «культурні коди» — в Бучі, Маріуполі, Ізюмі й інших деокупованих населених пунктах.

А ще Навальний у цій статті сам себе запитує, чи «справедливо те, що Крим належить Україні?», і відповідає: «Ну, звісно ж, ні. Те, що Крим випадково “дістався” Україні — це неправильно, несправедливо й образливо будь-якому нормальному жителю РФ. Крим був переданий незаконним волюнтаристським рішенням самодура [Микити] Хрущова. Відповідальність за це лежить на КПРС і всіх цих дурних політбюро, про що було б добре нагадати комуністам, які раптом такими войовничими стали. Необхідність ще й платити “оренду” за базу Чорноморського флоту взагалі бісить. Крим прекрасний, красивий. Ми там із дружиною провели перший спільний відпочинок».

Там же Навальний продовжує, що, незважаючи на це, він засуджує окупацію Криму, адже це є порушенням міжнародного права й міжнародно визнаних, зокрема й Росією, договорів, а їх треба поважати. І псевдореферендум, який Путін подав як підставу для окупації півострова, він не вважає волевиявленням тамтешніх жителів. А те, що Крим уперше в історії потрапив до складу Росії наприкінці XVIII століття через загарбницьку політику Катерини ІІ; що жителі Криму під час захоплення півострова більшовиками на початку XX століття чинили опір і проголосили свою незалежність, через що близько 600 киримли, які стояли на чолі цього опору, були розстріляні окупантами; що в середині XX століття совєтський режим депортував із батьківщини майже 200 тисяч кримських татар, — усього цього Навальний або не знає (чи, принаймні, добре прикидається), або ігнорує.

На початку 2023 року через «кримське питання» діставалося й Марії Пєвчих (учасниця команди Навального), яка в інтерв’ю виданню The Guardian відмовилася коментувати висловлювання Навального про Крим, мовляв, це не стосувалося теми розмови (боротьбі за звільнення «опозиціонера»). Утім, що завадило Марії дати коротку й однозначну відповідь усього двома словами — «Крим український» — і повернутися до теми ув’язнення Навального, лишається загадкою.

Також команда Навального періодично публікувала у своїх твіттер-акаунтах чи додавала у відеоряд на ютуб-каналі мапи, де Україна без Криму, що також легітимізує російську окупацію півострова. Наприклад, у своїй регулярній рубриці на каналі «Навальный LIVE» Володимир Мілов, обговорюючи українські АЕС, використав карту України без Криму. Він намагався захиститися від критики, пояснюючи, що це «схема», а не мапа, а отже, не є географічно точною. Також українці пригадують команді Навального й мапу із президентської кампанії 2017 року, де Крим також був позначений як частина Росії. На це Леонід Волков у вересні 2022 року бідкався, що тоді в межах кампанії вони не мали іншого вибору, окрім дотримуватися російського законодавства, що вимагає саме такий вигляд мапи.

Підсумуємо весь цей «бутербродний» фарс. Хоч у 2022 році більшість членів команди Навального навчилася вимовляти заповітні слова «Крим український», все ж єдине, на що вони посилаються, — це норми міжнародного права. Це, звісно, краще, ніж нічого. Утім, соратникам Навального аж ніяк не йдеться про політику компенсації та покаяння перед тими ж кримськими татарами, які зазнавали репресій із боку Росії ще з XVIII століття й до сьогоднішніх днів. Та навіть якщо російські, як вони себе називають, «опозиціонери», про це розмірковують, то не говорять назагал, яким буде становище росіян, які незаконно захопили українське майно на окупованих територіях, і які будуть механізми відшкодування завданих Україні збитків. Але «оренду [за Чорноморський флот] платити» все ж «бісить».

Навальний і компанія після початку великої війни

Представники команди Навального тримаються окремо від усіх інших «опозиційних» спільнот і відкрито заявляють про відмову від співпраці з ними. Після того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення, соратники Навального заявили, що фактично вся їхня діяльність відтоді зводитиметься до «інформаційного фронту». Вони висвітлюють подробиці перебування Навального у в’язниці й адвокують його звільнення, а також висвітлюють російську війну в Україні.

Іще одним власним «фронтом» прибічники «опозиціонера» вважають санкційний. У квітні 2022 року вони створили «Список 6000» (або «Список корупціонерів і розпалювачів війни»), до якого ввійшли російські чиновники, медійники й олігархи, причетні до розкрадання російського майна й розпалювання російсько-української війни. Відтоді представники команди Навального активно адвокують серед країн Заходу використання саме цього списку як довідника для застосування персональних санкцій. Прикметно, що в березні 2023 року голова правління ФБК Леонід Волков був змушений подати у відставку через скандал із підписанням листа до ЄС щодо зняття санкцій із російського олігарха Михайла Фрідмана, внесеного у «Список 6000», і трьох його бізнес-партнерів.

У жовтні 2022 року прибічники Навального оголосили про відновлення роботи регіональних осередків «Штаби Навального», заснованих політиком під час президентської передвиборчої кампанії 2017 року й визнаних у Росії «екстремістськими організаціями» ще у 2021 році. Тепер вони функціонують підпільно. На думку навальністів, за останній рік правлячий режим чинного президента РФ ослаб, а тому саме час відновлювати низове об’єднання громадян у боротьбі «з Путіним, війною та мобілізацією». Також у 2021 році ФБК на ютуб-каналі Навального опублікував одне зі своїх найрезонансніших розслідувань — фільм про так званий палац Путіна в Геленджику. У фільмі йдеться про корупційну схему, на чолі якої, на думку ФБК, стоїть Путін. Мовляв, той володіє величезною резиденцією площею у майже 68 га на узбережжі Чорного моря, однак приховує свою власність через цілу низку підставних осіб.

На відміну від інших російських так званих опозиціонерів, медіаактивність яких проаналізовано в першій частині дослідження, команда Навального закликає росіян до протесту та спротиву всередині Росії, оплачує штрафи протестувальників і надає їм юридичну підтримку в разі арешту й відкриття адміністративних чи кримінальних проваджень. Утім, їхні заклики все ж не досягли масового ефекту.

Медіадосьє «опозиціонерів»

Щоб проаналізувати, які стратегії виходу РФ із війни бачить команда Навального, було обрано 12 її представників із найбільшою кількістю підписників у твіттері. До вибірки ввійшли два колективних акаунти команди та 10 особистих облікових записів.

Твіти цих так званих опозиціонерів аналізували з 24 лютого 2022 року до 7 лютого 2023 року. Фокусувалися на повідомленнях із будь-якими згадками стратегії виходу Росії з війни. Це такі 9 тем:

– запровадження санкцій проти громадян РФ і російських компаній;
– підтримка постачання зброї Україні чи, навпаки, заклики до його припинення;
– потреба в перемовинах між Україною та РФ і умови їх проведення;
– виплата репарацій Україні після завершення війни (обсяги компенсацій, джерела їх надходжень, механізми підрахунку та виплат);
– колективна відповідальність росіян (хто винен у розвʼязанні війни в Україні та погляди на політику покаяння у випадку перемоги України);
– суд над російськими воєнними злочинцями;
– вихід РФ із тимчасово окупованих територій (ТОТ) України (не лише військових, а й політикуму);
– повернення депортованих з України дітей;
– бачення майбутнього РФ (ймовірність зміни кордонів, громадянської війни, потенційні внутрішні реформи тощо).

Згадка котроїсь із тем не означає, що політик говорив, наприклад, про санкції в контексті справедливості й відшкодування збитків Україні. У цьому дослідженні враховувано будь-які згадки перелічених тем. 

Фіксували лише письмові висловлювання «опозиціонерів», які потрапили до вибірки, тож будь-які інтерв’ю, подкасти, прямі ефіри, ютуб-блоги тощо обраних політиків не ввійшли до масиву даних. Дані збирали за допомогою вебскрейпінгу обраних твіттер-акаунтів (з англ. scraping — вишкрібання; автоматизоване створення бази даних твітів конкретного користувача). До остаточної вибірки ввійшли лише власні твіти користувачів, їхні відповіді на твіти інших користувачів і коментарі до поширених статей, відео чи іншого зовнішнього контенту. 

Загалом за майже рік повномасштабного вторгнення представники команди Навального опублікували 2577 твітів, що стосуються стратегії виходу Росії з війни. Цей показник майже втричі більший за той, що був у Форуму вільної Росії й Антивоєнного комітету, твіттерську медіаактивність яких було проаналізовано в першій частині дослідження, — 875 твітів. Однак дописи про вихід РФ із повномасштабної війни — це лише близько 10 % від загальної кількості твітів представників команди Навального за обраний проміжок часу.

Найактивніше твітив про це Леонід Волков — 664 твіти. На другому й третьому місцях — колективні акаунти «Команда Навального» й «Навальный LIVE» — 278 і 208 твітів відповідно. Серед приватних сторінок «опозиціонерів» друге й третє місце — в Івана Жданова (195 твітів) та Кіри Ярмиш (177 твітів). Найменше про стратегію виходу Росії з війни говорили Вʼячеслав Гімаді (71 твіт) та Дмитро Нізовцев (22 твіти).

Не менш показово, що приблизно з вересня 2022 року команда Навального все менше й менше висвітлює всі теми щодо стратегії виходу Росії з війни. Наприклад, якщо санкції у квітні–травні 2022 року ці «опозиціонери» згадували 340 разів, то в період із грудня 2022 по січень 2023 року не було й 70-ти дописів. З іншими темами та ж тенденція: про колективну відповідальність росіян найбільше писали в березні 2022 року (143 твіти), а в січні 2023 про неї згадали лише 24 рази. Імовірно, це свідчить про те, що російсько-українська війна поступово перестає бути темою номер один для команди Навального.

Запровадження санкцій проти Росії

За майже рік повномасштабної війни навальністи опублікували 1020 твітів про введення санкцій. Найбільше на цю тему писали Леонід Волков — 232 твіти, Олексій Навальний і Руслан Шаведдінов — по 105 твітів. Сягнувши піку згадок на позначці 176 твітів у квітні та 136 твітів у серпні 2022 року, закликів вводити санкції ставало дедалі менше. У січні 2023 року прихильники Навального згадали про них лише 29 разів.

У лютому 2023 року команда Навального опублікувала у своїх соцмережах текст під назвою «15 пунктів громадянина Росії, який бажає добра своїй країні» (далі — «15 пунктів»). У ньому стисло викладено їхнє бачення стратегії виходу з війни. Про санкції у «15 пунктах» згадали лише раз: після повалення режиму Путіна санкції з нафтової і газової промисловостей РФ має бути знято, а частину грошей від прибутку — спрямовано як репарації Україні.

А от у своїх твіттер-акаунтах найбільше уваги соратники Навального приділили просуванню свого «Списку 6000», в якому станом на квітень 2023 року зафіксовано імена майже 7000 осіб, причетних до корупції в РФ і воєнних злочинів в Україні. Команда Навального регулярно інформує своїх читачів про те, кого з російських олігархів, політиків або публічних діячів вони додали до переліку, та щодо кого з них введено санкційні обмеження. В акаунтах так званих опозиціонерів можна знайти сотні твітів із розслідуваннями про російських діячів, які підтримують війну: яку ті мають непомічену досі нерухомість, чиї діти вчаться за кордоном або як уже підсанкційні росіяни обходять ці обмеження. Примітно, що, порівняно з Антивоєнним комітетом і Форумом вільної Росії, команда Навального пропонує більший перелік людей, які, на їхню думку, мають бути покарані санкціями Заходу. Зокрема, російських пропагандистів (Маргариту Симоньян, Володимира Соловйова, Катерину Андрєєву та ін.). Російську православну церкву (РПЦ) й патріарха Кирила вважають винними у війні й вартими місця в санкційних списках. 

Представники команди Навального також намагаються пояснити своїм підписникам власне бачення санкційної політики. На їхню думку, персональні обмеження (на підтримку яких і створено «Список 6000») мають «зробити Путіна токсичним». За логікою навальністів, усі особи з їхнього переліку (наявні там чи додані в майбутньому), які підтримують війну в Україні й Путіна, мають не тільки одномоментно втратити все, що мають за межами Росії, а й бути позбавлені колективним Заходом можливості виїхати за кордон. Однак далі «списочники» мають вибрати: або підтримувати Путіна й залишатися під санкціями, або бути викресленими із санкційних списків за умови «звільнення з посади, публічного засудження Путіна й війни та розголошення всього, що вони знають». Утім, соратники Навального не зазначають, чи буде буде репутація таких людей повністю відбілена. Скажімо, якщо одного дня Маргарита Симоньян вийде із заявою про засудження політики Путіна, чи буде її також повністю пробачено й виведено з-під санкцій, попри її очевидну причетність до воєнних злочинів в Україні? При цьому навіть всередині команди Навального такий підхід сприймають не всі.

Щодо введення санкцій проти Росії загалом, тут, на думку цих «опозиціонерів», «все не так однозначно». Команда Навального намагається довести росіянам, що санкційні обмеження країн Заходу ефективні та вплинуть на всіх. Вони регулярно пишуть про те, що вони болючі, що всі спроби російської влади розвивати вітчизняне виробництво будуть невдалими та зрештою призведуть до ситуації, як в «Аерофлоті», коли одні літаки розбирають, щоб відремонтувати інші. І хоча спроби налякати росіян максимальним від 1999 року зростанням цін можуть справді бути ефективними, вони поєднуються з іншою, більш слизькою інтерпретацією санкційних обмежень. Наприклад, Вʼячеслав Гімаді писав, що «ФБК [виступають] за санкції не за паспортом або місцем народження, а за конкретні корупційні звʼязки з режимом Путіна».

Про економічні санкції прихильники Навального кажуть, що насправді ця стратегія неправильна, бо вона впливає на «20 % антипутінського електорату: людей, які літають до Європи, переказують гроші за кордон і мають нерухомість». А щодо інших категорій населення такі обмеження не є ефективними, бо ці люди «добре не жили, не будуть і починати». «Опозиціонери» відкидають і політику заборони вʼїзду росіян до ЄС: мовляв, «перекриття віз бʼє по тих людях, які корисні в боротьбі з Путіним», бо «відвертає антивоєнно налаштованих росіян від демократичного Заходу» і «змушує їх страждати». Як пише Леонід Волков, спроби Заходу змусити росіян повалити тоталітарний режим шляхом економічного тиску й обмежень на виїзд лише зроблять їх «опорою режиму». 

Так само навальністи критикують заборону доступу росіянам до європейських ресурсів і освітніх програм, адже це їхня єдина можливість виїхати за кордон. Також у твітах соратники Навального висловлюють нерозуміння рішень деяких країн ЄС заборонити трансляцію телеканалу «Дождь», адже він начебто розповідає правду про війну в Україні. Іще — критикують блокування «РИА Новости» в ЄС, мовляв, спершу це медіа варто заблокувати в РФ. 

Колективна відповідальність росіян

Упродовж періоду спостереження про колективну відповідальність росіян соратники Навального опублікували 704 твіти. Найбільше дописували Леонід Волков (232 твіти), твіттер-акаунт «Команда Навального» (125 твітів) та Іван Жданов (76 твітів). У процесі кодування даних будь-які згадки на кшталт «путінська війна», «війна Путіна» тощо дослідниці маркували як такі, що стосуються колективної відповідальності, адже подібні формулювання нівелюють причетність росіян до повномасштабної війни й розмивають їхню відповідальність (пряму чи опосередковану) за наслідки війни, що триває вже більш як 9 років. Наприклад, Леонід Волков у листопаді 2022 року твітив, що після того як Путін оголосив загальну мобілізацію, «підтримка путінських злочинів у російському суспільстві падає». Видається, наче Путін сам облаштовував катівні, ґвалтував і розстрілював цивільних у різних населених пунктах України. Так, це Путін «бомбить міста та вбиває невинних людей», як твітила Кіра Ярмиш, виносячи за дужки довгий ланцюжок причетних до цих злочинів військових і посадовців. Разом із тим, Марія Пєвчих, наприклад, дивувалася, що «жоден [російський] міністр, депутат чи хоча б чиновник не пішов у відставку через війну». «Усі підтримують війну? Як ще можна це трактувати?» — запитувала вона своїх твіттер-підписників.

Соратники Навального активно обстоюють ідею, що насправді росіяни не підтримують Путіна, а будь-які соціологічні дослідження не є релевантними за авторитарного правління. У своєму твіттері Володимир Мілов навіть прямо назвав ідіотами тих, хто поширює дані про майже ⅔ росіян, які підтримують війну в Україні. Він стверджує, що це лише «розділяє людей» і заважає боротьбі проти Путіна. На противагу цьому, навальністи просувають власні нерепрезентативні (що самі ж і визнають) соціологічні опитування, що регулярно проводить команда ФБК, які мали б відобразити «реальний» рівень підтримки росіянами розпочатої в Україні війни. Члени команди Навального зазначають, що раніше проводили опитування відповідно до наукових стандартів, утім, після початку повномасштабного вторгнення від репрезентативності довелося відмовитися, адже все менше й менше росіян воліють говорити про війну в Україні. Так їхня вибірка відображає думку лише жителів столиці Росії, що є активними інтернет-користувачами. Те, що тільки 7 % опитаних (із вибірки в 700 мешканців міста Москва) вважають за необхідне направити більше бюджетних коштів на фінансування армії РФ, у червні 2022 року команда Навального інтерпретувала, як те, що насправді дуже мало росіян підтримують війну. Так само «опозиціонери» поширюють дані про те, що дедалі більше жителів РФ починають вважати свою країну агресором, а не миротворцем, і звинувачують її у війні. Утім, як і самі представники команди Навального, стає зрозуміло, що їхні дослідження не є репрезентативними, адже відображають думку лише мешканців столиці, а не всіх регіонів Росії. Та й то лише тих із них, котрі згодні контактувати з організацією, яку Московський міський суд визнав екстремістською. Навальністи свідомі цих обмежень і наголошують, що проводячи ці опитування навіть із незначною вибіркою, вони передусім цікавляться динамікою відповідей упродовж різних проміжків часу.

Навальністи дуже ображаються, що росіян називають «рабами» й «неспроможними до демократії», і вважають ці висловлювання «пропутінськими», «аморальними» й «неправдивими». Та хто їм скаже, що доводити протилежне потрібно успішними прикладами чи хоча б системними спробами щось зробити, а не балачками у твіттері? Представник команди Навального Георгій Албуров дивувався, мовляв, якщо в росіян гени рабські, то чому 3 млн українців без цих рабських генів, які живуть у Росії, ще не знесли режим? І хоча загалом соратники Навального погоджуються, що жителі РФ мають нести колективну відповідальність, вони зазвичай ставлять після цього твердження кому, а не крапку. Ось як, наприклад, виправдовувався у своєму твіттері Володимир Мілов: «хоча Росія та росіяни винні, деякі люди заходять надто далеко»; «я зробив все, щоб зупинити Путіна, і відмовляюся розділяти цю відповідальність». А його колега В’ячеслав Гімаді вважає колективну відповідальність «бзіком путінського нормотворення». Виглядає так, що опозиційність цих «опозиціонерів» добряче кульгає.

Суголосно зі своїми колегами по «опозиційній» боротьбі команда Навального бадьоро критикує будь-які санкції, що ускладнюють життя російським емігрантам. Леонід Волков, наприклад, обурювався, що не знає «жодного путініста, якому б нашкодило рішення Visa та Mastercard, але воно нанесло величезний удар по багатьох людях, які Путіна не підтримують, а також по незалежних ЗМІ». Водночас у своїй програмній статті для Washington Post Навальний як лідер «опозиційної» групи зазначає, що «війну з Україною почав і веде, звісно, Путін, <…> але реальною стороною у війні є вся еліта й сама система влади, що являє собою безкінечний самовідтворювальний російський авторитаризм імперського штибу». Знову ж таки, за логікою російських так званих опозиціонерів, «маленькі люди» лишаються поза контекстом провини й відповідальності, а в тому, що «люди в Україні повинні ночувати в теплих домівках, а ночують у метро, винен конкретно Путін».

Суд над воєнними злочинцями

Третя за популярністю тема серед команди Навального — покарання воєнних злочинців і суд над ними. До цієї категорії дослідниці зараховували будь-які згадки про злочинність російсько-української війни, дій російської влади й визначення дій Путіна та його оточення як терористичних. За період спостереження представники вибірки опублікували на цю тему 354 твіти. Найбільше трибунал над воєнними злочинцями згадували Леонід Волков (90 твітів), акаунт «Навальный LIVE» (47 твітів) і Марія Пєвчих (40 твітів).

У «15 пунктах» Навальний згадує про те, що після завершення повномасштабної війни нова російська влада має «розслідувати воєнні злочини у співпраці з міжнародними інститутами». Його соратники в цілому погоджуються із цим твердженням: більшість його колег у своїх твітах визнавали дії певних росіян як воєнні злочини, закликали створити міжнародний трибунал або ж передати Путіна до Гааги. Цікаво, команда Навального часто висвітлює воєнні злочини, які коїть російська армія на території України. Наприклад, вони повідомляли своїм підписникам про події в Бучі й інших населених пунктах довкола Києва чи регіонах, називаючи ці події геноцидом українського народу. Леонід Волков твітив, що суд над воєнними злочинцями — це єдиний спосіб для Росії відійти від ідеології путінізму: «якщо Путін здохне зараз, до поразки, до суду, до викриття, то путінізм як ідеологія виживе». Тоді, на думку «опозиціонера», багато людей вважатиме, що росіяни «могли перемогти, якби не вбили вождя», а при «Путіні був порядок і стабільність». За словами Волкова, для Росії краще, якщо «Путін буде переможений і сам побачить крах власного режиму», бо він «не має залишитися легендою в памʼяті своїх прибічників», а тим, ким є насправді, — «жалюгідним, боягузливим, жадібним безумцем».

Проте гортаючи твіти прихильників Навального про ці злочини, доволі складно зрозуміти, кого саме вони вважають винними у їх скоєнні. Серед їхніх дописів трапляються твердження, що злочинцями й окупантами є російська армія, бо вона «бере участь у злочинній війні», а тому «служити в армії означає бути співучасником воєнних злочинів». До прикладу, в акаунті «Навальный LIVE» писали про те, що «в Україні зараз не російські солдати. Російські солдати мають захищати Росію і бути в казармах. Усі, хто зараз на території чужої держави, яка не нападала на нас, беруть участь у серйозному воєнному злочині». Це, до речі, оприявнює давню внутрішню проблему Росії — на території республіки по-різному ранжують цінність корінних народів і нацспільнот, через що й на фронт в Україні, звісно, відправляють саме тих, до кого віддавна не ставилися лояльно. Інший «опозиціонер» — Володимир Мілов — закликав забути про «велику російську культуру» й змиритися з тим, що «образ Росії у світі на багато років — це знущання російських солдатів у Бучі».

Воєнними злочинцями команда Навального називає також російських пропагандистів, бо вони «створюють таку суспільну думку, яка не просто дозволяє Путіну здійснювати воєнні злочини, а й вимагає їх від нього». До прикладу, Марія Пєвчих згадувала про арешт генерального директора руандського ЗМІ «Вільне радіо й телебачення тисячі пагорбів» (фр. — Radio Télévision Libre des Mille Collines (RTLM)) Фелісьєна Кабуги, підозрюваного у спонсоруванні геноциду в Руанді 1994 року, і натякала, що Маргарита Симоньян буде його наступницею. Водночас є твіти на підтримку слів одіозної пропагандистки Марини Овсяннікової щодо того, що «відповідальна за агресію лише одна людина — Володимир Путін». Кіра Ярмиш твітила, що вбивства в Бучі й масові ракетні обстріли цивільної інфраструктури — це провина Путіна і «його не можна за це вибачити». А Навальний назвав мобілізацію «спробою втягнути людей у злочини, які скоює Путін».

Серед команди Навального також немає остаточного бачення того, як саме має відбуватися суд над російськими воєнними злочинцями. До прикладу, Володимир Мілов схвалював дії Європарламенту, який у січні 2023 року прийняв резолюцію на підтримку створення трибуналу. Руслан Шаведдінов, коментуючи вироки у справі MH17 (збиття Boeing 777 біля Донецька 17 липня 2014 року), писав, що подальші справи також мають розглядати в Гаазі. А в твіттері каналу «Навальный LIVE» є твердження, що російських воєнних злочинців має засудити або український суд, або суд у Гаазі. Георгій Албуров писав, що російська верхівка (Путін, Шойгу, Кадиров та ін.) опиниться в міжнародному трибуналі після незалежного російського суду. Однак, як і представники Антивоєнного комітету й Форуму вільної Росії, у команді Навального не зазначають, як саме РФ під їхнім керівництвом зобовʼязується видати воєнних злочинців міжнародному суду. 

Станом на середину травня 2023 року Росія все ще має право вето в Радбезі ООН, що дозволяє їй блокувати рішення про застосування юрисдикції Міжнародного кримінального суду у справі України проти Росії, тому такі тези команди Навального — наразі не більше, ніж популістичні твіти.

Повернення окупованих територій України

Протягом року спостереження так звані опозиціонери опублікували 174 твіти про тимчасово окуповані території (ТОТ) України. Для дослідження відбирали повідомлення з будь-якими згадками на цю тему, а не лише ті, що містять позиції чи плани щодо цих земель. Найбільше твітів на цю тему опублікував Леонід Волков — 59, а всі інші «опозиціонери» приблизно однаково — від 11 до 17 за рік.

Загалом соратники Навального солідарні в тому, що Україна має повернути всі свої території та відновити кордони 1991 року.

Усі згадки про ТОТ — це або новинний контент, або заяви про злочинну окупацію і необхідність повернення цих територій Україні. Подекуди «опозиціонери» навіть маніпулюють цією темою, щоб якось виправдати свою неспроможність повалити власний диктаторський режим. Володимир Мілов, наприклад, на критику кволості протестних рухів у Росії відповідав, що «коли на окупованих територіях України жителі скинуть окупантів, тоді й покажете нам майстер-клас, як правильно “виходити”», а також апелює до українців, які, мовляв, не знають «реальної обстановки терору в Україні», яку «можна спробувати зрозуміти за обстановкою на окупованих територіях». Дуже сумнівно, звісно, що сам Міглов бачив танк десь, окрім парку Перемоги в Москві, чи наяву чув артилерійський обстріл, а не з динаміків свого ноутбука.

Бачення майбутнього Росії

163 твіти написала команда Навального на цю тему за весь період спостереження. Порівняно з Антивоєнним комітетом і Форумом вільної Росії, які цьому питанню приділяли найбільше уваги, серед прихильників Навального вона лише на пʼятому місці. Найбільше про майбутнє РФ писали Леонід Волков (97 твітів, майже 60 % від загальної кількості), Іван Жданов (19 твітів) і Кіра Ярмиш (17 твітів).

Упродовж 2022 року команда Навального опублікувала у своїх колективних акаунтах посилання на два великі матеріали про бачення майбутнього Росії: вже згадані «15 пунктів» та інтервʼю Навального американському виданню The Washington Post. В обох проглядається доволі чітке бачення «Прекрасної Росії майбутнього», як її називають усі соратники «опозиціонера». Вони вважають, що після завершення війни стратегія країн Заходу й нової російської влади насамперед має бути спрямована на те, щоб Росія та її влада «не хотіли починати війн і не знаходили в них привабливості». На думку Навального, російське суспільство саме по собі не схильне до агресії — її провокує невеличка каста імперсько налаштованих громадян РФ. Він додає, що аби агресивні імперці знову не отримали владу, Росія має всього-на-всього забрати владу з рук однієї людини, перейти до парламентської республіки та створити систему, де панівною ідеєю буде «згода, домовленість і врахування інтересів усього суспільства»; має бути встановлено «змінність влади шляхом чесних виборів, незалежні суди, федералізм і місцеве самоврядування»; «режим Путіна та його диктатури» має бути демонтовано, «в ідеалі — через всезагальні вільні вибори та скликання Конституційних зборів».

У твіттері соратники Навального глибше розкривають цю тему. Вони багато пишуть про те, що майбутнє Росії — у Європі. До прикладу, Леонід Волков, цитуючи депутата Європарламенту Андрюса Кубілюса, твітив, що «демократичну генетику громадян Росії пропити неможливо», а сама Росія після завершення війни в Україні «повернеться в Раду Європи, ПАРЄ, ЄСПЛ» (ПАРЄ — Парламентська асамблея Ради Європи; ЄСПЛ — Європейський суд з прав людини. — ред.), бо «країни мають торгувати та співпрацювати, а не воювати». До речі, згодом Волков поширив це ж інтервʼю Кубілюса, попросивши читачів звернути увагу на абзац про план Маршалла: там депутат говорить, що Заходу необхідно буде створити таку дорожню карту відновлення для Росії, щоб вона через економічні негаразди не розпочала згодом іще одну війну.

Крім того, прихильники Навального трохи беруться прогнозувати долю Росії після війни. Наприклад, Руслан Шаведдінов твітив, що близько 16 млн росіян живуть за межею бідності й через війну цей показник лише зростатиме, а владу в Росії неможливо змінити демократичним шляхом. Іван Жданов писав, що прихід війни на територію Росії — неминучий, а сценарій розпаду РФ — цілком реалістичний. Натомість Леонід Волков переконаний, що «розвал Росії на декілька частин, що воюватимуть одна з одною та матимуть ядерну зброю» неможливий, а подібні апокаліптичні прогнози вигідні насамперед самому Кремлю. За його словами, важливо переконувати Європу й Америку в тому, що після падіння режиму Путіна нічого поганого не станеться.

Перемовини між Росією та Україною

Про перемовини між РФ і Україною учасники вибірки твітили 97 разів, із них 75 дописів авторства Леоніда Волкова. У цьому питанні команда Навального суголосна з Антивоєнним комітетом і Форумом вільної Росії. Зокрема в тому, що переговори неможливі, поки сторони воюють між собою, а російські дипломати поводяться як «гопники» та «братки».

Також для них однозначним є те, що переговори вигідні лише Росії, а будь-які домовленості про припинення вогню — небезпечні, бо це означає не остаточне розв’язання війни, а замороження конфлікту, що вигідно лише Росії та «втомленій Європі», яка, на думку Леоніда Волкова, віддала б перевагу «поганому миру замість хорошої війни». Однак і в цих тезах є слабкі місця — європейські країни продовжують підтримувати Україну, хай навіть не так потужно, як на початку вторгнення. Тому це зовсім не той випадок, коли можна однозначно стверджувати, що європейські країни лише мовчазно очікують завершення російсько-української війни.

Висміювала команда Навального й заклики росіян до «християнського милосердя» та припинення вогню на Різдво, адже, як твітили так звані опозиціонери, «милосердям і найбільш правильною дією було б зібрати всіх солдатів… та звалити із чужої землі додому». Однак чи дійсно є підстави говорити про милосердя російської армії, яка розв’язала війну в Україні? Милосердя передбачає готовність допомогти іншому, не переслідуючи при цьому власних інтересів.

Постачання зброї Україні

На відміну від Антивоєнного комітету й Форуму вільної Росії, серед яких тема постачання зброї виявилася третьою за популярністю, прихильники Навального говорили про це значно рідше. За час спостереження було лише 50 твітів на цю тему, 20 із яких опублікував Леонід Волков.

Прихильники Навального в цілому підтримують постачання зброї Україні й наголошують, що якби Україні раніше дали зброю і ввели санкції проти РФ, повномасштабної війни не сталося б. Тому російські «опозиціонери» часто повідомляють про нові постачання зброї Україні, радіють поставкам танків і закликають надати Україні системи протиповітряної оборони (ППО) чи закрити небо над Україною. Леонід Волков та Іван Жданов, зокрема, писали, що країни Заходу не мають реагувати на погрози Кремля щодо застосування ядерної зброї через постачання Україні танків або літаків, мовляв, це лише брязкання зброєю. Команда Навального віддає перевагу постачанню зброї Україні, а не перемовинам, бо саме зброя, на їхній погляд, забезпечить повну поразку режиму Путіна.

Також російські «опозиціонери» згадують у своїх твітах іноземні кампанії зі збору коштів на «Байрактари» й іншу зброю для України, захоплюються «солідарністю та самоорганізацією» литовців і нарікають, що «в Росії ніколи не було краудфандингової кампанії (спільнокошту), хоча б віддалено схожої за масштабами». Утім, на запитання щодо можливості організувати подібну кампанію в Росії Леонід Волков відповідає, що донатити на ЗСУ з Росії занадто небезпечно, тож команда Навального не робитиме такі збори. Разом із тим російські «опозиціонери» активно адвокують права росіян за кордоном, які перебувають там у безпеці, однак дослідниці не виявили закликів до них донатити для перемоги України.

Повернення депортованих дітей і виплата репарацій

Про українських дітей, яких викрала Росія, соратники Навального опублікували протягом року спостереження лише 12 твітів, більшість із яких має новинний характер. Вони (передбачувано) не згадують про те, що це є ознакою геноциду, а також не говорять про механізми допомоги чи повернення викрадених дітей.

Найменше навальністи говорили про те, що після завершення російсько-української війни РФ буде змушена виплатити репарації не лише Україні, а й кожному українцю, який втратив майно внаслідок неспровокованої російської агресії. За час спостереження було лише три твіти на цю тему: два з них опублікував Леонід Волков (у березні серпні 2022 року), іще один — акаунт каналу «Навальный LIVE» (у березні 2022 року). У всіх трьох твітах прибічники Навального говорили про те, що після завершення війни, «крім шеймінгу (присоромлення; англ. to shame — соромити. — ред.) росіян, провину за яких несе особисто Путін», Росія виплачуватиме Україні «сотні мільярдів репарацій». Утім, на думку Леоніда Волкова, звичайні росіяни не мають нести тягар відшкодувань, бо «друзі Путіна все одно вкрали більше, і саме їхніми арештованими активами й варто платити». Тож навіть у цих трьох твітах російські «опозиціонери» проштовхнули ідею, що виплата репарацій — це «неймовірна моральна та матеріальна шкода» для росіян.

То скільки ж опозиційності в російських «опозиціонерах»?

Загалом твіттер-активність представників команди Навального, що потрапили до вибірки, була більше схожа на роботу медіа, аніж політичної групи, яку ще кілька років тому багато спостерігачів вважали ледь не єдиною альтернативою режиму Путіна. Діяльність на рівні ньюзруму — лише додаткове свідчення політичної інфантильності однієї з найбільш інституціоналізованих груп російської «опозиції». Вона регулярно скаржиться на критиків, зокрема українців, які не розуміють їхньої «важкої долі» та не цінують їхніх зусиль для досягнення миру й демократії в Росії.

Ціннісні позиції та погляди команди Навального щодо багатьох аспектів російсько-української війни (окрім засудження її радше як небажаного прояву реальності та базової критики правлячого режиму), — почасти суперечливі й неконсолідовані. Частково це можна пояснити тим, що головна проблематика для так званих опозиціонерів — визволення лідера їхнього об’єднання з ув’язнення. Проте навіть ті думки, які вони висловлюють щодо майбутнього Росії та російсько-українських відносин, викликають більше додаткових запитань, аніж дають пояснень.

«Опозиціонери» намагаються скористатися згадками про насильство й злочини російської армії на ТОТ, щоб підсвітити страждання росіян, зокрема російських лібералів. Мовляв, вони так само потерпають (ще й буцімто не маючи можливості чинити опір), як і українці в окупації чи на відносно мирних територіях, які РФ регулярно обстрілює.

Так само на свою користь навальністи використовують розмови про репарації та повоєнний розвиток Росії, наголошуючи на необхідності всілякої підтримки, зокрема фінансової, майбутньої Росії, щоб та мала змогу «відштовхнутися від дна» й наростити спроможність для необхідної компенсації. Така риторика, звісно, виглядає виправдально й маніпулятивно, адже завдяки ній команда Навального наче забуває, що саме Росія розв’язала цю безпричинну війну.

Тож результати дослідження свідчать: немає жодних підстав вважати, що представники команди Навального осмислили, яку загрозу становить їхня країна для архітектури миру у всьому світі та що країна-терорист уже встигла накоїти в Україні за кілька століть терору. Але ці російські «опозиціонери» вже розпочали боротьбу за ресурси на повоєнну відбудову Росії, конкуруючи з країною, яку вони ж і руйнують. Тож порівняно з Антивоєнним комітетом і Форумом вільної Росії спроби команди Навального лобіювати власні теперішні та майбутні інтереси, користуючись світовою увагою до теми російсько-української війни, — виглядають як дії кволої, інфікованої шовінізмом «опозиції».