Українську народну музику важко уявити без цимбалів. Цей старовинний струнний інструмент був невід’ємним атрибутом весіль та інших святкових подій, народні ансамблі завжди мали у своєму складі цимбаліста. Зараз вже мало хто може навчити грі на цимбалах, та й сам інструмент купити доволі непросто: цимбали виготовляють на замовлення лише на одній фабриці у Львові. Є також кілька майстрів, які роблять цимбали власноруч.
Один із них – Іван Дзвінчук, мешканець карпатського села Космач. Майстер вже виготовив понад 30 інструментів і продовжує займатися улюбленою справою. Одні з перших цимбалів змайстрував для свого сина, щоб той мав на чому грати. Зараз робить інструменти для музичних шкіл та виконує приватні замовлення.
Космач на Гуцульщині
Космач — найбільше село на Гуцульщині та одне з найстаріших в Україні. Живописне та цікаве, ним захоплюються письменники, режисери та художники. Своєю красою та безмежними просторами воно надихає багатьох людей на творчість.
У місцевих мешканців села можна придбати майже все: від гуцульських глечиків до ковальських виробів. Славиться Космач своїми вишиванками, писанками, музичними майстрами.
Із Космачем пов’язана доля ватажка опришків Олекси Довбуша — звідси почалася його боротьба з гнобителями, тут він сформував перший повстанський загін і загинув від руки зрадника.
Топонім «Космач» із санскриту означає «будинок сонячного світла». У селі розвивається так званий зелений туризм, прокладені маршрути для любителів піших прогулянок, діють краєзнавчі музеї, запрошують на дегустацію ресторани з гуцульською кухнею.
Іван Дзвінчук
Цимбали — це старовинний струнний інструмент із дерев’яним корпусом у формі трапеції. На цимбалах струни приводять у коливання ударом палички чи молоточка. Саме тому тембр у них металевий, різкий і дуже гучний.
Прабатьки цимбалів існували ще 6 тисяч років тому. Цимбалоподібні інструменти були відомі в Азії, Китаї, Індії із давніх-давен.
У Космачі живе та працює Іван Дзвінчук — музичний майстер, який любить та надихається своїм ремеслом — виготовленням цимбалів.
Захоплюватись музикою чоловік почав іще з дитинства:
— (Перший раз — ред.) почули на весіллях. Переважно це були весілля, в клубі. Виступали в клубі ше за москалів, то були Шевченкові свята, то діти виступали. Тепер так не виступають, як тоді виступали. Тоді було заборонено, та виступали, а тепер не заборонено, то не хотят виступати. Ну, так си получило, не знаю, чого так. А тоді діти маленькі, в школі хлопці грали, і то так. Я сам був у тому гуртку, на скрипку тако. Тепер комп’ютери пішли, ямахи, то всьо, дітей то всьо збиває з толку. А коли з того нічого не було — й дитина вчилася. І були часи такі — заробити не було де, а вже такі хлопці, які весілля грали, і вже діти бралися. Той грав у скрипку, той грав у цимбали, той грав у сопілку. Потім баяни вже зачали грати. Ну, такий час був.
Учитися робити цимбали йому допомагав майстер Василь Чернявський, який мешкає у Шепоті:
— Ну, він уже тоді не робив, коли я ходив до нього, але дечого він мені багато розказував. А так, креслення добре сам знав і вчився сам, пробував сам робити цимбали.
— Увесь процес — від пошуку дерева до тестування інструмента — Іван здійснює сам. Чоловік наголошує, що виготовлення музичних інструментів — це не проста справа, бо потрібно бути трохи ковалем, трохи музикантом, трохи зварювальником, словом, робити коло цимбалів усі роботи.
Виготовлення цимбалів починається із заготівлі гарного явора. Рубати треба взимку, щоб дерево не було поїдене комахами:
— Я такого був рубав явора на горбі, шо ми його різали були у три метри, кубок мав 80 сантиметрів. Три метри, два коні, то зима була. На таких санах коротких таких, не довгих, санах, то ледве коні того кубка взяли.
Зараз, на жаль, таких яворів поряд майже не лишилося — повирубували.
Не все відразу йшло гладко. Спочатку майстер набивав руку, аж доки виготовлення цимбалів не стало справою життя:
— Бувало, десь шось з строєм трохи було, якісь нюанси на початку, які зробив і воно стрій не тримало, а вони повинні тримати. Ну, з гуцулскими не було. З гуцулскими проблем таких не мав, але з великими, бо то дуже тягне, струни тонкі. Там струни мілі́метр, а там струни мотані, то й всьо, там дуже тяне. Взяти скрипку — чотири струни. А взяти гуцулскі цимбали — по сім струн я робив, то було 189 струн. Ну, 4 і 189 — то є різниця?
На перших порах Іван робив усе своїми руками:
— В мене є фільм однойменний про те, як я починав перші цимбали робити. В каплички ходив помолитися, свічки носив, і так починав перші цимбали робити. Спершу я робив, то сам перші цимбали робив. То шо одні струни купив, а кілки, все вручну робив. (Зараз — ред.) замовляю кілки. Привозять з Німеччини. В магазинах є. Струни тоже з Німеччини беремо. Привозять сюда, в магазин, і купуємо.
Михайло Дзвінчук. Любов до музики як спадщина
Михайло Дзвінчук, син Івана, також небайдужий до цимбал. Проте він не майструє, як батько, а грає на них.
Хлопчик захопився грою на цимбалах завдяки колядникам, один із яких, дід Гриць, грав на цимбалах. Михайло вирішив спробувати й собі, а спробувавши, вже не міг зупинитися.
Батько за тих часів заробляв на життя роботою по дереву — вікна, двері, меблі. А потім зробив для сина одні зі своїх перших цимбалів.
— Перші цимбали… Не перші, другі я був зробив йому. В мене син, коли почав грати на цимбалах, і цимбалів не було хороших де купити. Я всюди ходив горами, шоб купити. Ну були такі, але мені вони не подобались. І я хотів тоді змайструвати для свого сина цимбали, і так і змайстрував.
Із одинадцяти років Михайло навчався в космацькій музичній школі (клас цимбалів Михайла Рибчука), потім вступив до Львівського музичного училища. Зараз вчителює в музичній школі.
Виготовлення цимбалів допомогло Іванові сплачувати за синове навчання:
— Треба були гроші на науку, на то всьо. Далеко добиратися звідси до Львова. Квартира. Шо там, стипендія пару рублів є, але на ту стипендію не так проживеш. Треба приїхати-поїхати, за квартиру заплатити, купити наприклад, взуття, куртку. Не буде ходити так, як в селі: шо натяг, в тому й пішов. Місто є місто.
Процес створення інструмента
Перш ніж зайти в майстерню, Іван перевдягається в робочий одяг. Виготовляє він різні цимбали: і для церкви, і концертні, і похідні гуцульські. Також розбирає й переробляє старий інструмент.
Середня ціна цимбалів — 600 доларів, якщо порахувати всі витрати, складові: матеріали, саморізи, дерево, клей. За словами Івана, це порівняно дешево, адже, наприклад, гарна скрипка чи гітара, зроблені власноруч, коштують близько 2000 доларів.
Багато цимбалів майстер виготовляє для дітей:
— Дитина хоче займатися, вчитися, а таких нема, шоб в державі цимбали робили. Немає в нас, в Україні, шоби зробили такі цимбали.
Виготовлення одних цимбалів триває приблизно два місяці. У святкові дні Іван не працює. Робота ця дуже тонка і ретельна, має багато етапів. Заготівля дерева, нарізування на дошки та бруси на пилорамі, сушка тощо.
— Десь переважно 8-10 років, шоб та деревина сохла природним шляхом. Бо ясно, якби сушарки були — це все завести в сушарки. Ну воно не то. На інструмент 10 років — це так найменше, а то й більше хочеться, аби дерево сохло.
Потім пиляння на деталі, на спідні дошки. Розробка деталей, креслення.
слайдшоу
— Гуцульських цимбалів я зробив десь 33 штуки. Саме гуцульських. Є в мене в Канаді одні цимбали, є двоє у Польщі, є у Німеччині. Переважно я робив, де попит на них буде, де грали музиканти. Переважно Верховина, в ту сторону я робив. Робив я на Яремче, робив на Ворохту, Микуличин, Космач.
Іван ставиться до своїх музичних витворів із повагою і любов’ю:
— Оце є початок нових цимбалів. Вони такі маленькі, як гуцулскі, тільки угорського сторою. Це я роблю цимбали в Путилів, туди, на Чернівецьку сторону, в музичну школу дітям, такі цимбали. По замовленню, батьки заказали. От оце є спідна дека, називається, в цимбалах. Тут вирбельбанки. Або «баби» називаються по-гірському, а так це є вирбельбанки. Отакі два вирбельбанки йдуть. Потім тут вкладається така рама, такі бруски два, рама. Всередину ставляться сволічки́, які для підтримання верхньої деки. І так от це є початок отаких цимбалів. Ну, тут мають кілочки бути: з одної сторони кілочки, з другої сторони кілочки такі, які для струнів, для підтримки струнів. Зверхі верхня дека має бути і кобилки́ такі. Підставки, кобилки так називаються, а так підставка для струнів. Оце є такий початок отаких от цимбалів.
вирбельбанка
Дерев’яна дошка, призначена для закріплення кілків (вирбелів), на які натягуються струни.
Зараз батько та син грають разом на весіллях:
— В нас є більша, капела ціла є. То вже таке, шо ямахи є, апаратура є. Бо так вже, це хіба пішли вп’ятьох відограти без апаратури, без нічого. Буває й таке.
Музика надихає та об’єднує два покоління. Творча родина пропагує своїм прикладом потяг до мистецтва й любов до життя.
