Як у Львові з’явився новий артцентр?

Муніципальний мистецький центр (лат. municipalis — той, що стосується міського самоуправління) — це створена коштом міського бюджету культурна інституція, що реалізовує мистецькі проєкти. Перший такий центр у Львові відкрили в жовтні 2020 року у зведеному за проєктом львівського архітектора Адольфа Куна у середині 70-х років XIX ст. приміщенні неоготичної кам’яниці Леона Сапіги. Саме у Львівському муніципальному мистецькому центрі всі охочі можуть дивитися виставки, перформанси, брати участь у дискусіях і знайомитися з сучасними культурними практиками. Головна мета центру — підтримувати й популяризувати сучасне мистецтво шляхом спілкування та співпраці.

Мистецтво для всіх

У Європі муніципальні мистецькі центри є поширеною практикою. Вони не лише знайомлять відвідувачів з мистецтвом, а й працюють як місце зустрічей та обговорень, точка на мапі, з якої мешканці і туристи можуть глибше дослідити певне місто. Наприклад, у Лісабоні існує мережа з п’яти розташованих у різних частинах міста муніципальних галерей, кожна з яких має власну стратегію та є особливою. Подібні центри існують в Барселоні, Берліні, Дубліні, Амстердамі та інших містах.

Львівський муніципальний мистецький центр має схожу історію з муніципальним центром сучасного мистецтва «‎Лазня» (пол. «Łaźnia») у польському місті Гданськ, що працює в історичній будівлі (колишній громадській лазні) майже 30 років. Обидва розміщено в будівлях з історією, а їхнє створення ініційовано мистецькими групами. Директорка Львівського муніципального мистецького центру Ляна Мицько розповідає, що в кожному селі Ісландії діють подібні будинки культури, які є осередками комунікації та зібрань громади.

В Україні муніципальні галереї діють у кількох містах. Наприклад, Харківська муніципальна галерея існує з 1996 року і фокусує увагу на сучасному українському мистецтві. У своїх заходах мистецька галерея виставляє як твори майстрів традиційного живопису, графіки і фотографії, так і проєкти у сфері нових медіа.

У Києві майже 25 років працює муніципальна міська галерея «‎Лавра», розміщена в історичній будівлі на вулиці Лаврській. Крім традиційних виставок, у галереї відбуваються кінопокази, фестивалі, презентації сучасного мистецтва, різноманітні освітні заходи. Ще одна локальна Муніципальна галерея мистецтв у Києві відкрилася у 2015 році на вулиці Драйзера, на базі місцевої бібліотеки ім. П.А.Загребельного. Що три тижні в галереї змінюється експозиція, тут представляють роботи сучасних митців, скульпторів і художників.

Із 2009 року у Сумах діє муніципальна галерея, що тепер є структурним відділом Агенції промоції міста. Галерея експонує як традиційне, так і сучасне мистецтво, а також організовує презентації книг і творчі вечори.

Навіщо Львову сучасне мистецтво?

Культурну динаміку у другій половині ХХ століття можна назвати різкою — чи не кожні 10 років стан мистецтва в СРСР змінювався. У 70-80-ті роки головною позицією була ідеологія. В мистецтві панував соцреалізм, вибір тем був обмежений, митці могли презентувати свою творчість лише у схвалених владою просторах.

Молодих художників неохоче брали на подібні виставки, тому вони вкладали енергію у знайомства, дискусії за кавою та формування власного мистецького середовища. «‎Неофіційна» культура у Львові формувалася по-особливому завдяки вдалому географічному положенню. Прикордонне місто, де радіо з легкістю ловило іноземні хвилі, студенти з-за кордону, які привозили «‎заборонену» музику і журнали, — усе це відіграло важливу роль у творенні львівської культури.

Одним із місць збору «‎неофіційних» художників була кав’ярня «‎Нектар», де митці продавали свої роботи. Пізніше біля одного з навчальних корпусів академії мистецтв відкрилась кав’ярня «‎Вірменка», яка швидко перетворилась на творчий осередок для юних художників.

Неформальні мистецькі компанії часто формувались не через прихильність до конкретної течії, а для заперечення офіційного мистецтва і системи в цілому. Важливу роль у формуванні мистецької спільноти Львова відігравали альтернативні простори — квартири або художні майстерні. Зустрічі митців та неофіційні виставки регулярно проходили у помешканні графіка, автора сотень офортів Олександра Аксініна і його дружини, художниці Енґеліни Буряковської, або у квартирі художниці Генрієтти Левицької.

Наприкінці 80-х років з’являються так звані «вернісажі‎ в Бернардинах» — мистецькі акції у дворі костелу Бернардинів, де кожен художник міг показати свої роботи. Ці виставки не мали певної стилістики, головною метою було пробитися до глядача з новими ідеями, показати те, що не показували раніше. Але інколи художники малювали ікони, пейзажі чи портрети, і їх можна було легко продати у тому ж подвір’ї та заявити про себе на мистецькому ринку.

У цей час почалось об’єднання «‎неофіційного» та «‎офіційного» мистецтва, і андеграунд вийшов уперед. У Львові виникли перші приватні галереї, такі як «‎Три крапки». Саме тут почали просувати альтернативне мистецтво і підтримувати молодих художників будь-якої течії. Другою подібною галереєю була «‎Децима», де проводились виставки картин сучасних митців без прив’язки до групи чи стилю.

1993 року члени Студентського братства (Маркіян Іващишин, Андрій Рожнятовський, Ярослав Рущишин) та відомі митці (Сергій Проскурня, Влодко Кауфман) заснували у Львові мистецьке об’єднання «‎Дзига», яке стало одним із культурних символів міста. Щовечора там збиралися містяни для творення культури, гучної музики та довгих діалогів. Заклад «‎Дзига» організовував фестивалі, культурні проєкти і різноманітні мистецькі акції.

Таким чином Львів став ‎містом свободи для туристів з інших регіонів України. Люди, які втомлювались від ‎радянщини, приїжджали сюди на день лише для того, щоб відвідати культові заклади, випити кави й відчути себе вільними.

Ситуація змінилась наприкінці 2010-х років. Галерей ставало все менше, приміщення для камерних концертів і майстерні художників закривали, а самі митці в пошуках свого місця почали виїжджати за кордон. Місцева влада активно сприяла розвитку туристичної інфраструктури, жертвуючи культурним життям. Деякі творчі простори викупали підприємці і переформатовували на заклади громадського харчування.

Точкою кипіння став перепродаж «‎Дзиги» мережевому бізнесу у 2018 році. На момент зміни власників представники творчого середовища були невдоволені і боялись втратити знайомий їм мистецький Львів. Тому організували бунт, який назвали похороном культурної столиці. Львівські митці, одягнені в чорне, зібрались біля «‎Дзиги» та встановили кам’яний надгробок.

Учасниками бунту були викладач Львівської академії мистецтв Олег Сусленко, художники Олексій Якунін, Павло Ковач, Анатолій Татаренко, скульптор Олексій Коношенко та інші. Однією з ініціаторок акції була артменеджерка Роксолана (Ляна) Мицько. Місцева влада звернула увагу на протест і почала контактувати з представниками мистецької тусовки.

Муніципальний мистецький центр. Ляна

У листопаді 2019 року ті ж самі митці ініціювали створення мистецького центру. Міська влада вклала у цей проєкт 8,7 млн грн, які витратили на реставрацію фасаду, ремонт даху, облаштування внутрішнього дворика і самої галереї. Вже за рік, у жовтні 2020 року, у місті відкрили перший муніципальний мистецький центр. Його директоркою стала Ляна Мицько.

— Наша ініціативність співпала з бажанням влади скласти спільні зусилля, щоб створити сучасний арт-центр. І виглядає так, що наразі вони не промахнулись. Людей тут дуже багато. Люди сюди приходили, і такі: «‎Ну нарешті».

Наразі у місті діє низка культурних та соціальних просторів, таких як Prostir Lviv, простір сучасного мистецтва ART AS, Львівський палац мистецтв, «Дзига», Галерея Львівської національної академії мистецтв, артцентр Павла Гудімова «Я Галерея» та інші. Створений містом, Львівський муніципальний мистецький центр прагне стати найбільш доступним простором для всіх, хто цікавиться мистецтвом. Його програми адаптовані до різного віку, суспільного статусу і професійних зацікавлень та спонукають до спілкування представників різних середовищ.

— Цей мистецький центр, напевне, є першим місцем, що матиме всі двері відкритими для співпраці, можливостей і співрозуміння. Ми відкриті для наших сусідів, які приходять сюди сваритись, або для людей, які мають певну критику на те, що тут відбувається.

Ляна Мицько — культурологиня за освітою та артменеджерка, що організовувала у місті різноманітні культурні події і фестивалі разом із !FESTrepublic, Форумом видавців, Lviv Media Forum та іншими. Ляна є засновницею ГО «Культурна агенція «‎Лінія втечі» та авторкою музичного проєкту Dibrowa. Муніципальний мистецький центр став її першим досвідом творення простору як інституції та співпраці з містом.

— До того я втілювала великі фестивалі. До прикладу, Craft Beer & Vinyl Music Festival, який ми створили з !FEST, — це була така карта з моєї голови, яку я собі придумала. Створюючи артцентр, я мала приблизно такі самі відчуття, коли мапа з голови переноситься на справжній простір, де можна помацати ті стіни, а не просто пройтися у своїй свідомості. Думаю, що кожен наступний проєкт матиме такий самий хід подій.

Кураторами центру стали Олег Сусленко, викладач Львівської національної академії мистецтв, і Павло Ковач, художник та співзасновник галереї «Коридор».

— Коли вже прийшов момент залучати сюди команду, довго не думаючи, я просто їх сюди закликала й вони підписалися. На етапі створення, коли місто зацікавилось, з’явилася кураторська рада. Я була в цьому етапі від початку і стала директоркою Львівського муніципального мистецького центру.

Графік виставок у центрі складають на рік вперед. Перший етап роботи назвали «Роком мистецтва, якого не було у Львові». Ляна Мицько пояснює, що завдання кураторів центру — зробити цей простір максимально відкритим для висловлювань, водночас акцентуючи увагу на непростих темах.

— Спільно з кураторами ми напрацювали план наших виставок, і кураторська рада вже внесла своє бачення щодо того, чи не бавимося ми в одні ворота, чи не працюємо з однією тусовкою художників. Щоб податися в цей графік виставок, варто до нас прийти з якоюсь ідеєю, і ми розглядатимемо її вже на основі нашої інституції та будемо співпрацювати з нашою радою.

Мистецький центр почав співпрацювати з PinchukArtCentre та їхньою дослідницькою платформою. У межах колаборації відбулася презентація книги «‎Чому в українському мистецтві є великі художниці». Також були презентації «Кураторського посібника» від платформи культурних ініціатив «‎Ізоляція» (Київ) і каталогу «‎Ретроспектива франківського відеоарту» від Центру сучасного мистецтва (Івано-Франківськ). Директорка Львівського муніципального мистецького центру сподівається, що продовження таких розмов і практик матиме хороші й спільні контексти, точки дотику та діалогу.

За перші три місяці роботи простору тут відбулося близько 70 подій. Як нова інституція Львівський муніципальний мистецький центр продовжує вдосконалюватися, розширювати свою діяльність та знайомити львів’ян із сучасним мистецтвом.

Автентика будівлі

Будівля Львівського муніципального мистецького центру споруджена у 1873–1876 роках, є пам’яткою архітектури та була найбільшим багатоквартирним житловим будинком міста довоєнного часу. Це перша львівська неоготична чиншова кам’яниця, де житло орендували за платню — чинш (через пол. czynsz від нім. zins — «податок»). Раніше там працювала друкарня, а потім — редакції газет, приміщення товариств та різноманітних бюро й майстерень. Під мистецький центр обладнали нежитлові приміщення на першому поверсі кам’яниці, які роками залишалися без уваги.

Культурний простір діє на затишній вулиці Стефаника, що недалеко від старого міста. Поруч — наукова бібліотека імені Стефаника, Львівська національна галерея мистецтв, Львівський палац мистецтв, що дозволяє зручно планувати культурний маршрут містом.

Проєктом відновлення приміщення опікувалася архітекторка Христина Бадзян, співзасновниця архітектурного бюро Replus:

— Останні 20 років приміщення просто пустувало. Вікна були забиті дошками, всередині все розікрали, включно з розетками, трубами для опалення та навіть дротами. Не було ніякої підлоги, нічого такого. Коли ми почали роботу над цим приміщенням, підтвердилась теорія «‎розбитих вікон» — коли ти ремонтуєш щось одне, починають підтягуватися люди і робити щось інше.

Мистецький центр спроєктовано як багатофункціональний простір: тут є галерея, лекторій, медіатека, книгарня, кав’ярня і художня майстерня. Третина простору — виставкові зали, виконані у концепції «White Cube», коли білі стіни і максимально просте оформлення не заважають сприймати об’єкти мистецтва.

Команда поставила собі за мету створити «‎дизайн без дизайну», тобто зберегти автентику приміщення, залишити його максимально чистим, неоздобленим та відкритим до майбутніх перевтілень. Ляні будівля припала до душі ще давно: вона часто звертала на неї увагу, проходячи повз:

— Коли я сюди зайшла вперше, зрозуміла, що це місце ніколи не було квартирою. Тут була робоча аура від самого початку, попри те, що це приміщення було абсолютно занедбане.

Муніципальний мистецький центр створений з фокусом на доступність та інклюзію. На вході до простору з двору облаштували пандус з безпечним кутом нахилу, у самому приміщенні позначили потенційно травматичні кути контрасними кольорами, встановили на рецепції мапу для незрячих людей, зробили інклюзивний санвузол і пеленальну кімнату.

— Нам було дуже важливо поставити у дворі правильний пандус, який відповідає всім нормам і вимогам для людей з інвалідністю. Ми спеціально залучили консультанта, який пересувається на візку, щоб він нам дав практичні поради не тільки з боку будівельних норм.

Крім створення інклюзивних умов, муніципальний центр відкрив стіну для соціальних виставок. Тут вже виставляли роботи дітей із синдромом Дауна, білоруський протестний плакат та фотографії молоді з Донбасу.

— Сучасне мистецтво реагує на зміни в суспільстві і дуже часто реагує на ті речі, які залишаються непомітними для багатьох із нас.

Особливої цінності Ляна Мицько надає автентичним речам. Тому в мистецькому центрі можна побачити багато деталей, які директорка часто знаходила на вулиці, а потім вдало підлаштовувала під потреби простору:

— Люди не розуміють, що вони викидають, а ми дуже любимо цим користуватися.

Так на вулиці Ляна знайшла кілька стільців для артпростору, інші — принесли самі відвідувачі. Також на смітнику біля Львівської консерваторії директорка центру побачила 20 ламп і десяток картин з балетними па, які, ймовірно, раніше висіли у хореографічному класі. Тепер вони прикрашають кав’ярню мистецького центру, яку пофарбували спеціально під ці картини.

Ляна цінує автентику Львова, часто гуляє улюбленими вулицями й неодмінно забігає до старих під’їздів, щоб помилуватися ліпниною або оригінальною плиткою. Найбільшого значення вона надає готичним фасадам та архітектурі, що збереглися без додаткого втручання.

— Дуже часто стосунки львів’ян і мистецтва складаються якимось дивним чином зі знецінення й відчуття, що так буде завжди. Хотілося б показувати на прикладі нашої маленької «‎групки сумасшедших», що цінувати місто варто на різних рівнях: не лише на рівні історії, а на рівнях того, де нам усім пощастило народитися або бути.