Як Лиман чинив опір окупації

Команда Ukraїner поїхала в експедиції деокупованими територіями, щоб зафіксувати воєнні злочини армії РФ, а також розповісти, як українці героїчно чинили опір загарбникам. Так з’явився документальний серіал «Деокупація», а згодом вийде друком збірка репортажів «Деокупація. Історії опору українців. 2022». Репортаж із Лимана — один із понад двадцяти, що ввійшли в цю книжку. Богдан Логвиненко — засновник Ukraїner і постійний учасник цих експедицій — описав у серії репортажів усе, що побачила й відчула знімальна команда. Але кожен такий репортаж — це передусім можливість бути почутими тим українцям, на долю яких випало пережити російську окупацію.

Лиман — місто на сході України, центр Лиманської громади та великий залізничний вузол регіону. Воно було туристичною меккою мешканців Слобожанщини, адже неподалік від нього розташовані Блакитні озера й національний природний парк «Святі гори», біля якого діяли десятки рекреаційних комплексів. Та після початку російсько-української війни все змінилося.

У квітні 2014 року незаконні збройні формування за підтримки російських військ захопили Лиман. У червні того ж року, здійснивши успішний контрнаступ, Збройні сили України звільнили місто. У 2022 році Лиман знову став однією з цілей загарбників. Із 23 травня до 1 жовтня 2022 року місто перебувало під російською окупацією.

Віталій. Звільнити своє місто й дім

— Люди, з-поміж яких пам’ятаю і своїх знайомих, у 2014-му кричали: «Росія, Росія!». Вони підтримували так звану Новоросію.

Віталій Овчаренко — колишній ультрас донецького футбольного клубу «Шахтар», медіакоординатор сайту «Майдан», що виник іще на початку 2000-х, а нині — воїн. Він називає себе донеччанином, бо значну частину життя провів саме в Донецьку. Походить із Лиману, там залишаються його близькі. Віталій не вірить, що всіх українців вдасться об’єднати ідеєю спільної ідентичності — завжди будуть люди, для яких духовні цінності важать менше, ніж матеріальні блага. Але…

— Мої однокласники кажуть: «Ми не дуже любимо Україну, але прекрасно розуміємо, що при ній є перспективи. Спокійно живемо, маємо невеликий бізнес, нас усе влаштовує. Якщо прийдуть росіяни, то все розкрадуть. Не хочемо так». Раціонально все розуміють.

Віталія не було в Лимані, коли місто окупували, — його бригада перебувала під Бахмутом. Та саме його підрозділ, 8-й полк Сил спеціальних операцій (ССО), був одним із перших, хто зайшов у Лиман та деокуповував його. Коли Віталій потрапив у батьківський дім, не міг позбутися відчуття: будинок наче зґвалтований.

— Важкувато морально, особливо першої ночі: ковдри у власній кімнаті пахнуть чужими людьми. Всюди валяються чужі речі, а половину нашого майна розмародерили. Досі чую запах чужинців у своєму будинку.

У Віталія російські військові вкрали светри, в яких він ходив, коли на вихідні приїжджав до мами в гості. Натомість у хату знесли різну побутову техніку, поцуплену із сусідніх будинків: плазмовий телевізор, мікрохвильовку тощо. За підрахунками Віталія, у його невеличкому домі жило близько п’ятнадцяти росіян. Вони так поспішали втекти, що залишили свої документи. Час від часу Віталій передає в соцмережах «привіти» Ростику — російському командирові, якого ідентифікував.

Після окупації навіть ті, хто ставився до росіян прихильно, зрозуміли різницю між двома країнами та ціну свободи:

— Люди розказували: не дай боже, росіяни угледять якусь синьо-жовту стрічку або зачують питоме українське слово, вже не кажучи про щось погане про саму Росію. Окупація — це постійний самоконтроль навіть за власною мімікою, бо будь-який підозрілий погляд росіяни та їхні колаборанти могли сприйняти вороже. Люди не виходили з дому, щоб не наражати себе на ризик.

Ось така технологія «примирення» від Росії, що полягає в тотальному приниженні й контролі. Понад десять років тому я побував в окупованій Ічкерії, Дагестані та Придністровʼї. Формально ці території мають різний статус: Придністровʼя — російське проксі (з англ. proxy — довірена особа, посередник), ніким не визнана республіка, тоді як Ічкерія й Дагестан — частини РФ. Усюди, де є ризик опору російській тоталітарній машині, існує одне спільне — відчуття тотального контролю. «Мир», який росіяни ставлять серед власних пріоритетних цінностей («Лишь бы был мир» або «За мирное небо» — популярні тости на їхніх застіллях), насправді є лише примусом до миру або ж миром в окупації.

Говоримо з Віталієм про партизанів. Він розповідає, що навіть на територіях, окупованих уже понад дев’ять років, є «вуха» та «очі» нашої розвідки. Всі добре знають, де живе той чи той зрадник. Таким чином місцеві патріоти допомагають звільняти наші території.

Підрозділи, що заходили до Лимана, добре знали, де стоять росіяни та скільки їх. Часто були відомі назви спецпідрозділів та навіть імена російських солдатів. Усе — завдяки місцевим мешканцям, які передавали дані впродовж усього періоду окупації. Після операції зі звільнення околиць Харкова відкрилось вікно можливостей для деокупації на східному напрямку. Українські Збройні сили обійшли Лиман із села Шандриголове й селища Ямпіль, оточивши місто з різних боків.

— Однієї прекрасної миті росіяни та колаборанти зібралися в колону й почали відступати. Тоді ж більша частина їх і загинула. Наші ЗСУ знищили їхній спецпідрозділ «Барс» при виході.

У перші дні після деокупації на в’їзді до Лимана всюди стояли розбиті колони російської техніки. По лісах, посадках і дорогах валялися тіла окупантів. Один іноземний журналіст навіть записав «стендап» на тлі гори трупів.

Ігор. Повернення поліцейського

До війни Лиман був великим залізничним хабом, а тепер колія відрізана. Ба більше, на одній ділянці зʼявився переїзд через ці колії — насип, яким місто ізолювали ще більше. Насип (і понтон) через річку сприймається як цивілізаційний поступ, насип через залізницю нагадує тільки про те, що ми воюємо з противником цивілізації.

Через цей насип їдемо з начальником поліції Лимана Ігорем Угнівенком до його дому. Він іще не був там після звільнення міста. Дорога веде спершу через ліс, згодом через поле. Питаю в Ігоря, чи там точно все розміновано. Він відповідає ствердно, але при цьому знизує плечима.

— Місцевість називали перлиною Донеччини: багато лісів, водойм. Червонооскільське водосховище, Голубі озера — це колишні кар’єри, що залишилися після силікатного заводу, де виготовляли цеглу. Вода чиста, прозора. Люди з ближніх міст приїжджали сюди відпочити, подихати свіжим повітрям.

Виїжджаючи з Лимана на околиці, де раніше жив Ігор, бачимо довкола чимало розстріляної техніки, переважно російської. Дорогою він розповідає про те, як до 27 травня, коли окупували Лиман, евакуював людей.

— Казав одній бабусі, що потрібно виїжджати. Вона така: «Ні, ну як я своїх курочок залишу?». Наступного дня — «приліт», поранило бабусю, витягуємо її з підвалу. Дивимося, а всі її 20 курочок — «двохсоті» . Вже зі спокійною душею могла виїхати.

У цій війні часто виникають паралелі з Голодомором — геноцидом українського народу 1932–1933 років. Цей злочин проти людяності стався після того, як селяни повстали проти захоплення їхньої приватної власності і фактичного повернення кріпацтва, чим по суті були так звані колективні господарства, де у примусовому порядку змушували людей працювати на державу безкоштовно. Саме тут і зараз, у 2022 році, під час нового злочину Росії проти України, бабуся береже своїх курочок більше, ніж власне життя, боячись знову залишитися ні з чим.

Замість дому Ігор бачить згарище. Хата була зі зрубу, згоріла вщент. Поліцейський походжає навколо руїн.

— Де плануєте тепер жити?

— Та вже не знаю, — сумно посміхається. — Де будемо служити, там і житимемо.

Назад повертаємось через усе місто. Дорогою Ігор розповідає про своїх друзів, які залишилися без житла чи без роботи, показує базу ДСНС, куди буквально вчора прилетів артснаряд, поранивши керівника рятувальної служби.

Поліція повернулася за день після офіційного звільнення Лимана. За час окупації російські військові теж перетворили відділок на склад награбованого. Ігор із колегами зразу взялися прибирати приміщення. Кабінети були настільки засмічені, що кілька поверхів досі не використовують. Поліцейські знайшли на своїх робочих місцях навал викрадених меблів: дивани, крісла, стільці. Деякі навіть із цінниками, поцуплені з магазину.

— Таке враження, що вони де їли, там і спали, і справляли нужду. Вивезли за ними два КамАЗи сміття, — каже Ігор.

Згадую іншу історію про КамАЗи сміття. Понад двадцять років тому (у 2001-му. — ред.) на Закарпатті місцевий художник Йосип Бартош взяв у оренду старий замок і почав його відновлювати. Він повернув споруді цінність після того, що з нею зробила совєцька окупація. Саме від Йосипа Бартоша я вперше почув фразу: «Вивезли після них КамАЗи сміття». Символічно, що сміття, яке скрізь залишають росіяни, вимірюється в КамАЗах — продукті російського машинобудування. На території того замку на Закарпатті, що називається Сент-Міклош, совєцька влада облаштувала автобазу, а всередині нього — склад різного непотребу. Щоб перетворити історичну споруду на смітник, знадобилися десятки років совєцької окупації. Новітні російські окупанти справляються значно швидше — смітник і розруху створюють за лічені дні й тижні. У кабінеті Ігоря Угнівенка висить деревʼяна мапа України з двома вирваними регіонами:

— Крим і Херсон вони забрали з собою, а всі інші шматки розкидали по кімнатах. Ми все зібрали докупи, а Крим уже замовили. Ось-ось прийде.

Троє працівників поліції Лимана стали колаборантами. Звісно, вони виїхали з міста разом із росіянами. Одразу після деокупації були утворені пошукові групи, які виявляли зрадників та притягали їх до відповідальності. Поліція повернулася в Лиман уже зі списком колаборантів.

Прощаємося з Ігорем і на виході бачимо старшу пані, яка кричить, аж заходиться: мовляв, тут порушують її права. Виявляється, поліцейські не встигають зареєструвати її заяву про правопорушення, що вчинили сусіди. Правоохоронці метаються між кімнатами — на них зараз сотні справ, розслідувань воєнних злочинів. Жінка аж верещить. Я думаю: спробувала б вона так покричати на «народну міліцію ДНР», що зробила з відділку поліції склад крадених речей.

За кілька тижнів потому лауреатка Нобелівської премії миру 2023 року Олександра Матвійчук скаже у своїй промові на врученні нагороди: «Люди почали сприймати права та свободи як даність. Навіть у розвинених демократіях набирають ваги сили, що ставлять під сумнів принципи Загальної декларації прав людини. Але права людини не виборюються раз і назавжди. Цінності сучасної цивілізації треба захищати».

Чи справді та лиманська жінка відчуває цінність прав та свобод, чи сприймає їх як даність? Імовірно, вона навіть не замислювалася про такі категорії. Ба більше, вона цілком може бути прихильницею того «рускава міра», при якому не мала змоги прийти у відділок і почати кричати на поліцейських, ба навіть цей відділок працював за призначенням лише частково. Утім, для багатьох таких персонажів Україна з її правами та свободами — слабка система, де можна кричати навіть на людей в погонах. Водночас повагу та справжнє захоплення викликає сила, що змушує ходити з опущеною головою, сила, яка спирається на доноси, сила, що грабує, ґвалтує і вбиває.

Любов. Ховатися в підвалі

У підвалі будинку відразу біля колій нас зустрічає Любов Миколаївна. Показує умови, в яких вони живуть останні вісім місяців. У розділеному на кімнати підвалі під час бомбардувань перебувало до 37 людей. Любов, щоправда, називає їх душами.

Завжди звертаю на таке увагу. У цій частині України, що була окупована Російською імперією, кріпацтво скасували в 1861 році. Утім, ненадовго: зовсім скоро Совєцький Союз утворив колгоспи — часткове кріпацтво, та ГУЛАГ — повне. Як у Російській імперії, так і згодом в СРСР, кріпаків, що належали панам або управляючим, рахували душами. Саме про це йдеться в «Мертвих душах» Гоголя, де навіть померлий кріпак усе ще обліковується та може бути проданим або подарованим. Від скасування кріпацтва минуло півтора століття, але звичка імперських панів (а згодом і комуністів) рахувати людей «душами» залишилась на рівні підсвідомості навіть пересічних українців.

— Я пенсіонерка вже, зайчику, — каже Любов. — Працювала в локомотивному депо. Ах ти! Тихо, тихо, — Люба ловить в поліетиленовий пакетик мишу, що залізла у їхні спільні харчі. — Піймалася!

Екскурсія продовжується:

— Ось тут у нас дітки жили, двоє, 9 і 12 років. Дєдушка зробив їм нари, щоб спали.

Підвал заставлений велосипедами. Автівки російські військові крали, тож мобільними залишалися ті, хто мав велосипед.

Володимир. Зруйновані оселі

У центрі Лимана раніше планували облаштувати площу воїнів АТО. Стоїмо тут із Володимиром Чумаком, який на війні із 2014-го. У 2021 році він знову долучився до лав ЗСУ за контрактом, відтак був звільнений за станом здоровʼя. Зараз Володимир повернувся до рідного міста очолювати Лиманський центр безпеки громадян. Розповідає, що площу почали реконструювати давно, її мали присвятити тутешнім хлопцям із 24-ї та 25-ї бригад, які загинули ще у 2014–2015 роках, визволяючи Донеччину і східну Слобожанщину. Поруч із нами — гімназія, де вчився Володимир. Точніше те, що від неї залишилося.

— Ось, де купа сміття, тут раніше був спортзал, — показує Володимир рукою. Валяється м’яч — усе, що залишилось. У гімназії вціліли стіни і частково перший поверх.

Володимир пропонує поїхати до дому, де жила його мама. На дзеркалі заднього виду висить лялька вуду, Володимир починає перетикувати їй голки. Обличчя ляльки вуду — Володимир Путін, а голки — у вигляді українських прапорців.

— Та, насправді, там вже система. – каже Володимир. — Від цього покидька, мені кажеться, мало шо вже залежить.

Із боку міста в бік окупантів вилітають наші «Гради». Сюди ж загарбники стріляють і «Ураганами». Ось позавчора (у листопаді 2022 року. — ред.) обстріляли приватний сектор. Повертаємо до будинку, що стоїть практично в полі при дорозі.

Частину квартир у цьому будинку повністю зніс снаряд. Видніються внутрішні стіни, а меблі висять у повітрі. Тут Володимир народився. Заходимо в єдиний уцілілий підʼїзд. Чоловік просить вимкнути яскраве світло: росіяни недалеко, можуть бачити нас по прямій. Далі йдемо навпомацки. Сутеніє.

Прогулюватися зруйнованими й розграбованими квартирами — моторошно. Ми з Володимиром, як сталкери, ходимо по розбитих залишках його дитинства, юності, по рештках його родинних спогадів. Частину речей господарі встигли вивезти, а решту вояки РФ розікрали. Зникли навіть фотографії з сімейних альбомів — місцевий мешканець заводив сюди росіян і показував їм, де хто на знімках.

Піднімаємось вище. Володимир упізнає залу в квартирі свого побратима. Від помешкання практично нічого не залишилося. Можна безперешкодно гуляти будь-якою квартирою. У своєму гаражі, що поруч, Володимир знайшов багато чужого майна. Викликав поліцію, вони все описали й опечатали гараж до з’ясування обставин.

Володимир везе нас далі, до магазину матеріалів для ремонту, що належав його мамі. Щоб туди потрапити, перелазимо паркан і заходимо з внутрішнього двору. Двері вже відчинені.

— Товару геть не залишилося, все розтягли, — констатує Володимир. — Люди знали, що ми тут служимо, що в мами двоє синів пішли захищати Україну.

Із-поміж цих мародерів могли бути як росіяни, так і їхні поплічники з місцевих. Та важливо інше: люди, яких згадував на початку Віталій Овчаренко, більше не підтримують ані Росію, ані концепт Новоросії. У 2022-му вони вже збирали гроші на пікап для 93-ї бригади.