Тузловські лимани: парк проти браконьєрів

Заповідні зони України станом на 2020 рік складають 6,6 % її території. Це зовсім небагато, якщо порівнювати з площею заповідних зон країн світу та Європи зокрема: у Польщі, наприклад, ця частка складає 17 %, а у Німеччині та Австрії — понад 30 %. Тимчасом як Україна є найбільшою європейською країною, площа її заповідних зон — найменша.

В Україні найбільш поширеними типами заповідних зон є природні заповідники та національні природні парки. Особливість природних парків — саме у їхній подвійній ролі: зберегти природу і поділитися її красою та ресурсами, залучаючи до парку туристів і даючи частковий дозвіл на господарську діяльність на території парку. І тут важливо дотримуватися балансу, аби діяльність людини не шкодила природі.

Світові національні парки ретельно дотримуються цього балансу. У деяких парках можуть контрольовано проживати люди, в деяких — ні. Наприклад, у Гренландському національному парку — найбільшому парку світу площею 972 тисячі квадратних метрів — люди не проживають, проте його можуть відвідувати туристи. Єллоустоунський парк у США, який вважають одним із перших національних парків світу, пройшов довгий шлях до віднайдення балансу і нині є одним зі зразкових.

В Україні ж довгі роки, починаючи з радянських часів, культивувалася мода на мисливство і значно поширилася його протизаконна форма — браконьєрство. Нераціональне використання природних ресурсів поступово стало нормою: полювання на червонокнижні види, понаднормова вирубка лісів, незаконна господарська діяльність у заповідних зонах тощо. З наслідками такого ставлення до природи доводиться боротися й досі.

Раніше ми вже знімали історію про парк «Тузловські лимани», де за кілька років вдалося залучити сотні волонтерів, почати відновлювати озеро Сасик та притягти до відповідальності кривдників природи. Наша перша історія про парк: Тузловські лимани: дельфіни, птахи і волонтери.

Будні парку. Руслан Лупашко

Руслан Лупашко — інспектор національного парку «Тузловські лимани». Він — місцевий житель, виходець із села Жовтий Яр. Природа оточувала його із самого дитинства. Ця робота для нього — шанс зробити мінімальний внесок, аби зберегти природу.

Звичайний робочий день Руслана починається о п’ятій ранку: протягом кількох годин він патрулює територію, повертається додому і знову виходить на патрулювання о п’ятій годині вечора. Так триває цілий рік, за винятком кількох місяців (зазвичай — із серпня по жовтень), коли працювати доводиться майже цілодобово:

— Коли починається сезон полювання та рибальства, в нас більш напружений графік. Працюєм, можна сказати, 24/7. Так, інколи заїжджаєм додому поспати, ну і поїсти. І це десь місяць-два так продовжується.

Руслан має перевірити, чи законно перебувають на території парку туристи, чи немає браконьєрів та чи всі дотримуються правил поведінки. Протяжність території, яку патрулює Руслан, приблизно 40 км. Щодня він вирішує, яку саме частину парку сьогодні обстежуватиме.

Якщо Руслан зустрічається з мисливцями, він мусить вирішити, чи вступати з ними в конфлікт чи полишити їх. Відповідно до посадової інструкції він представляється, показує свої документи та просить мисливців зробити так само. Руслан зможе притягнути до відповідальності тих, хто полює на території парку, лише якщо побачить їхні документи:

— Що стосується мисливців, з ними складно працювати в зв’язку з тим, що в нас відсутня зброя для самозахисту. А мисливці, вони завжди зі зброєю й іноді бувають люди напідпитку. Це взагалі небезпечно.

Одного разу, розповідає інспектор, браконьєри підпалили комиші й чекали, поки тварини вискочать звідти, рятуючись від вогню. У Руслана тоді був вихідний, та, побачивши велике скупчення диму, він вирушив на місце злочину:

— Я бачив тих звірів, які просто намагалися врятуватися, а вони (браконьєри. — ред.) просто холоднокровно чекали, поки звірі вийдуть, аби їх розстріляти. З ними був неповнолітній, який, скажем так, переймав опит у свого родича.

Руслан викликав пожежників та поліцію, повідомив про це керівництво парку і з камерою підійшов до браконьєрів.

Кримінальне провадження, яке відкрила поліція, гальмували на всіх рівнях, і в результаті організатор полювання сплатив лише мінімальний штраф без конфіскації зброї, як би мало бути за законом.

Місцева поліція загалом не дуже полюбляє виклики у парк, оскільки питання законності тих чи інших дій часто впирається у нечітко позначені межі парку — так звані «межі в натурі». Зазвичай встановлюють паркан та межові знаки по периметру, але вони є не скрізь.

Туристи, жителі навколишніх сіл та інші гості «Тузловських лиманів» часто цим користуються: мовляв, ми не знали, що це вже територія парку, тут знаку не було.

Працівники парку ж чітко знають, де починається їхня територія і де закінчується, бо спираються на кадастрову карту.

Раніше у парку встановлювали шлагбауми й таким чином намагалися контролювати браконьєрів. Та кількість точок, де мисливці полювали в різні пори року, все одно не зменшувалася. Коли змінилося керівництво і політика парку, тобто прийшла команда Івана Русєва і почала напряму боротися із незаконними діями мисливців, стало ясно, що браконьєри просто не визнають парк територією, що належить державі, а не їм.

Є робота для тіла, а є робота для душі. Під час патрулювань Руслан часто фотографує природу. Ці фото він публікує у соцмережах, водночас розповідаючи про парк:

— Фотографувати я почав на мобільний телефон. Фотографував для себе, а потім начав показувати друзям, знайомим. Їм дуже сподобалося те, що я бачу цю картину саме так. Тобто вони кажуть: «Ми прошли би там сто раз, але не побачили б такого. В тебе інший погляд».

Руслан каже, що багато людей живуть буденністю і їм не вистачає душевного тепла. А в парку, вважає, його можна віднайти:

— Для мене парк — це місце, яке я люблю як роботу і як територію. Місце, де можна побути наодинці, помріяти, забути про якісь негативні фактори.

Початок змін. Іван Русєв

— Я все своє життя мріяв про те, щоб моя робота була моїм хобі. І тепер працюю з задоволенням.

Іван Русєв — у 2015–2018 роках директор, а сьогодні — начальник наукового відділу парку. Його задача — постійне дослідження та моніторинг стану природи парку: рівня солоності води у лиманах, кількості видів птахів на території парку та порівняльний або якісний аналіз цих даних:

— Якщо ти не будеш вести моніторинг екосистеми, ти втрачаєш можливість управляти цею екосистемою на майбутнє.

Іван згадує, як в молодості працював біля Аральського моря і на власні очі бачив, як воно зникає під впливом людини. Радянська влада використовувала річки Амудар’ю і Сирдар’ю, які живили море, у промислових цілях (будувала там канали), тому Арал почав зникати.

Схожа ситуація зараз із лиманом Сасик на території парку, який також став жертвою радянського індустріального проєкту. Для будівництва водогосподарського комплексу «Дунай-Дністер-Дніпро» у 1978 році лиман відгородили від Чорного моря 14-кілометровою дамбою і він поступово став висихати, а його природні ресурси — виснажуватися.

Моніторинг екосистеми дозволяє передбачити негативні зміни. Зокрема, випаровування води з моря не відбивається на картографії, проте має неабиякі наслідки для морських жителів — їм стає ніде добувати їжу.

Тиск на Русєва через його проактивістську діяльність, спроби побороти корупцію й браконьєрство у парку, прозору політику й бажання працювати відповідно до законів України призвів до того, що Іван почав вдаватися до більш радикальних дій.

До прикладу, як директор парку, він мусив гарантувати своїм працівникам, які патрулюють територію, безпечні умови роботи, але він не міг цього зробити через загрозу під час такого патрулювання зустрітися із озброєними браконьєрами. Тоді Іван заборонив своїм людям працювати «в полі».

За час роботи директором Іван майже переміг у боротьбі з незаконними мисливцями. Подекуди ще трапляються поодинокі випадки, проте масово, як це було раніше, мисливці вже не приїздять. Туризм у парку став більш екологічним та природно-орієнтованим, а рибалки із навколишніх сіл оформили всі необхідні документи, аби мати право на ловлю риби в лиманах.

До речі, різниця між рибалками та браконьєрами — саме у наявності таких документів. Зокрема, потрібно отримати дозвіл рибоохорони, оскільки територія парку — заповідна. Браконьєри ж воліють не витрачати час та кошти на дозволи. Мовляв, що спіймав, то моє.

Перший у світі національний парк — Єллоустоунський. Його заснували в 1872 році, та лише за три десятки років жителі та підприємці з навколишніх міст та сіл зрозуміли, що не обов’язково заробляти на цих землях. Там так само браконьєрство було звичною справою. З ним влада США боролася за допомогою армії, а туризм після того розвивали завдяки будівництву залізниці та різних туристичних об’єктів.

Іван Русєв сподівається, що і в Україні колись зрозуміють, що збережена сьогодні природа — це інвестиція в майбутнє. Звісно, такої підтримки держави Іван не має, проте намагається врятувати парк за допомогою тих ресурсів, які у нього є. Він каже:

— Ми мріємо про те, щоб влада мала повагу до парку. В Америці, наприклад, є три гордості населення: це гімн, прапор і національні парки.

Правозахисна діяльність. Ірина Вихристюк

Ірина Вихристюк — директорка парку з 2018 року. Так само, як і інспектор парку Руслан, вона щодня має справу з браконьєрами, фермерами та підприємцями.

Незаконна роздрібна торгівля (магазинчики та кіоски на пляжах) роками процвітає на території парку. Керівництво та працівники неодноразово зверталися до обласної державної адміністрації, Державної архітектурної будівельної інспекції тощо, та жодних заходів, аби заборонити стихійне підприємництво, так і не було вжито.

Всі, хто бажає здійснювати свою господарську діяльність на території національного парку «Тузловські лимани» або будь-якого іншого природного парку (в зоні регульованої рекреації), повинні мати пакет дозвільних документів, які погоджені адміністрацією парку.

— Люди здатні пройти 400 метрів, для того, щоб не забруднювати цю ділянку. Але сільська рада фактично всі прибережні території роздала під (приватну — ред.) забудову. Навпаки, там ще відсипають, в лиман засипають для того, щоб збільшити свої території.

Фермери — жителі сусідніх сіл — обробляють землі парку під власні потреби. Родючі землі виснажуються від сільськогосподарської діяльності, а тому були розроблені певні правила, що регулюють користування цими землями.

Частиною території парку «Тузловські лимани» є лиман Шагани, оточений прибережними захисними смугами. Вони встановлюються для того, щоб зберегти водний об’єкт від людського впливу — забруднення та руйнування — і визначені водним та земельним кодексами.

Лиман Шагани — закритого типу і відділяється від моря піщаним насипом. Тут ширина цих смуг мінімальна: всього сто метрів. Та відповідно до Водного кодексу України, захисні прибережні смуги мають бути два кілометри завширшки:

— Саме це, за думкою законодавців, мало б убезпечити водний об’єкт від негативного впливу сільгоспугідь. Але що ми маємо по факту? Прибережні захисні смуги скрізь знищені, тому що тут відбувається прогон скота.

Відсутність межових знаків на території парку — одна із найбільших проблем, яка провокує нові негаразди.

З 2015 року команда парку повернула державі та природі 130 га прибережних захисних смуг. Там припинили незаконне ведення сільгоспробіт. Втім, понад дві тисячі гектарів землі усе ще використовують фермери:

— Там, де можна розорати, все розорано. Залишилися невеликі природні території там, де є заплавні луки або солончаки, тобто там, де вони не візьмуть взагалі жодного врожаю. Як один фермер каже: «Якби я міг, я б вже й лиман орав».

З 1996 року система лиманів Шагани-Алібей-Бурнас є частиною Рамсарських угідь України, а отже має особливий охоронний статус.

Ірина пояснює фермерам, наскільки важливими для екосистеми є водно-болотні угіддя та що аналогічних врожаїв вони могли б досягти за рахунок високої культури землеробства, а не площі вкраденої землі.

Зокрема, водно-болотні угіддя забезпечують людство прісною водою, очищають та фільтрують поверхневі води. Обробка землі — як вручну, так і важкою технікою, різною мірою шкодить берегу лимана — руйнує його.

Для повного відновлення степу потрібно 100 років, або щонайменше 25 років — якщо людина допомагатиме природі повернути втрачене. Для екосистеми степ є не менш важливим, ніж водно-болотні угіддя, адже він, до прикладу, краще поглинає вуглець.

Останній входить до складу атмосферних аерозолів (парникових газів), які є причиною кліматичних змін. Що більше вуглецю, то більш шкідливим буде його вплив на природу краю.

Степ — це ліс догори ногами, як кажуть у парку. Коріння дерев укріплює ґрунт та запобігає абразії (руйнуванню) берегів — так само, як ліс укріплює схили гір.

Птахи та ссавці

Степ — це також важливе середовище існування для птахів, зазначає Іван Русєв:

— В цьому році ми вперше спостерігали на цій ділянці, яку ми відвоювали у аграріїв, лежня. Цей птах, який занесений до Червоної книги, зараз ми його бачили біля траси, там він, він з малечами там гуляє, але вони зразу, як ми тільки відбили [землі], вони поселились тут і гніздувались.

На території парку живуть і дрібні ссавці, занесені до Червоної книги України. Іван нещодавно помітив хом’яка звичайного, а от ховрах одеський або бабак типовий вже кілька років як не водяться у парку. Іван мріє відновити їхню популяцію, а також мріє і про те, щоб в парку з’явилися сайгаки (ссавці, що подібні на антилопу) та кулани (азійські дикі віслюки):

— Ми постійно забирали у природи її місце для того, щоб вона могла відтворитися. У природи є своє право на життя. І ми вже маємо ну просто силу силенну таких фактів, коли це рикошетом повертається до людини. Негативними явищами. Але, на жаль, чомусь ми постійно наступаємо на ті самі граблі.

Три роки тому Іван із командою почали будувати штучні острови. Сім таких островів стали домівкою для чоботаря, річкового крячка, пелікана білого та пелікана кучерявого.

Це можна вважати перемогою, адже, до прикладу, пелікан дуже прискіпливий до нових місць гніздування й може минути зо п’ять років, перш ніж він займе острів. Іван пояснює:

— Пелікани мають можливість тут їжу шукати. Вони не є мисливськими видами, ніколи ними не були. Але рибалки кажуть, що вони (пелікани — ред.) дуже багато риби їдять і тому вони є конкуренти для рибалок. Екологи ж кажуть, що там, де є пелікани, там є риба і вистачить цієї риби всім: і людям, і пеліканам.

Ланцюг живлення обов’язково включає в себе птахів: вони вживають у їжу невеликих за розміром тварин, скажімо, хробаків. Тільки тоді екосистему можна назвати здоровою.

Я — щасливий бьордвотчер

Загальна площа парку — 28 865 га, з яких близько 20 000 га — водна гладь лиманів. Місцеві водно-болотні угіддя мають величезну вагу насамперед для водоплавних птахів, і над цією територією проходить один із найбільших міграційних шляхів птахів.

Працівники називають парк «пташиним Ельдорадо», тобто «омріяною, золотою землею», адже ця місцевість, запевняють вони, цікава в першу чергу для бьордвотчерів (англ. birdwatching, birding — спостереження за птахами). Різниця між орнітологами та бьордвотчерами у тому, що перші є науковцями, які досліджують птахів, а для других спостерігати за птахами — це переважно хобі.

Співробітниця парку Ірина Бурлаченко розповідає історії про гостей парку, які тут вперше для себе відкривали пристрасть до птахів і невдовзі поверталися знову — уже з біноклем та фотоапаратом.

Найулюбленіше місце бьордвотчерів — бунгало на березі лиману. Якщо прийти туди звечора і не сполохати птахів, вранці можна побачити, як вони ходять навколо місця ночівлі і буквально оточують гостей парку.

У парку, зокрема навколо бунгало, з травня по вересень можна побачити безліч пеліканів. Вони стали своєрідним символом Тузловських лиманів. Ірина згадує:

— Коли до нас приходять туристи, для деяких реально є сюрпризом те, що тут є пелікани: «В нас в Україні є пелікани? І тут вони є?» За кордоном їм обіцяли, що «можливо нам пощастить і ми побачимо десь, в якомусь національному парку, пеліканів», і вони кажуть: «Ми їх там так і не бачили, а тут ми просто ідемо, і вони всюди».

Васко ван дер Бун — нідерландський журналіст видання Financial Day, та його хобі ніяк не пов’язане із професійною діяльністю. Він — бьордвотчер, і це захоплення у нього — з раннього дитинства. Працював бьордвотчером на батьківщині, та визнає, що така робота призводить до самотності, тому пішов в журналістику, а любов до птахів стала його хобі. Будучи проїздом в Україні, він досліджував світ птахів Тузловських лиманів:

— Цей лиман — із волонтерами, які оберігають його, — це пташиний рай, а тому рай і для бьордвотчерів. За кілька годин тут я побачив птахів, яких ніколи в житті не зустрічав. Отже, я — щасливий бьордвотчер.

Донедавна туристів у парку майже не було, тож Ірина з колегами почали налагоджувати туристичну складову заповідника: розробили маршрути, перелік платних послуг та створили візит-центр.

На території парку немає готелів або гостьових будинків, проте створені всі умови для любителів дикої природи. В облаштованому наметовому містечку є доступ до електроенергії, інтернету тощо. Ті гості парку, які віддають перевагу комфортному відпочинку, можуть зупинитися в рекреаційній зоні (на території парку жодних капітальних споруд немає).

Влітку 2018 року між лиманами Шагани і Малий Сасик відкрили ділянку кордону парку, де чергують охоронці, працюють наукові співробітники і споглядають за птахами туристи. У місці, де раніше стояли іржаві вагони браконьєрів, спорудили пункт охорони, інформаційно-туристичний візит-центр, оглядову вежу, велику очеретяну альтанку, два бунгало. Цією територією проходить один із туристичних маршрутів парку, що має назву «Тузловська Амазонія».

Уся інфраструктура, яку має парк, була зведена силами волонтерів. Ірина розповідає, що майже всі волонтери приєдналися завдяки facebook-сторінці Івана Русєва, де він щодня розповідає про парк. Волонтери цікавляться, чи є у працівників парку запит на допомогу (а він майже завжди є), і за певний час приїздять із будівельними матеріалами, інструментами тощо.

Хтось допомагає продуктами харчування для дитячих експедицій, хтось виділяє номери для новоприбулих волонтерів у своїх будинках відпочинку, будує хвилерізи, бунгало та наметове містечко, а хтось — виділяє кошти на це будівництво. Волонтерити приїздять не лише окремі люди, а й цілі організації. Так, волонтери WWF (World Wide Fund For Nature), наприклад, часто допомагають відновлювати парки України. Це міжнародна волонтерська організація, і її мета — зупинити деградацію природних систем планети.

— Нам спалили єдиний автомобіль «Нива», браконьєри спалили. Так само волонтери зорганізувалися і самостійно придбали нам автомобіль.

Дитячі експедиції

Старші люди, які народилися, жили та були виховані в радянській системі цінностей, не сприймають національні парки як належить. Таке ставлення виробилося, зокрема через те, що найчастішими гостями таких парків були високопосадовці, а пересічна людина рідко могла туди потрапити. Відповідно, у незалежній Україні керівництву парків не вірять.

Екологічне виховання людей старшого віку не менш важливе, ніж виховання дітей. Якщо дітей треба вчити, як правильно поводитися на природі, то старших — відучувати від шкідливих для природи моделей поведінки. Для дітей працівники парку вже другий рік поспіль проводять експедиції, розповідає Ірина Бурлаченко:

— 2018 року ми започаткували такий цікавий освітній проєкт: експедиція дитяча, ми назвали її «Тузлім», тобто «Тузловські лимани». Щороку ми обираємо символ експедиції.

Перша експедиція мала символ — жабку Тузлімчика, оскільки переважна частина парку — це водно-болотні угіддя. Цьогоріч — пелікан, адже їх тут безліч і діти від цього в захваті.

Під час експедиції діти пізнають природу «в природі», а не сидячи в аудиторії. Так дитина сприйматиме усе наочно. Працівники парку розробляють програму разом із науковцями. Як каже Ірина, вони перетворюються на період експедиції на казкарів та доступно й цікаво показують дітям світ, що їх оточує. Щовечора — культурна програма: розпалюють багаття, співають:

— Ми вирішили, що нашими слухачами будуть місцеві діти. Тому що вони виростають, і те, як вони будуть ставитись до довкілля і використовувати природні ресурси, буде в принципі впливати на екосистеми. Тому що вони є сусідами парку.

Потрапити в експедицію можна через конкурс. У школах діти мають організувати ефективну систему управління відходами, а переможці вирушать в експедицію.

Кожен експедиційний день дуже насичений. О сьомій ранку — підйом, далі — руханка, сніданок та заняття. Тридцять дітей ділять на навчальні групи. Під час прогулянок із науковцями на природі дітям розповідають, як правильно робити польові нотатки, на що звертати увагу, як збирати гербарій та описувати птахів. Діти почуваються справжніми науковцями, переконана Ірина.

Після обіду вся експедиція відпочиває, а потім — підсумки й похід на море. По вечері всі разом обговорюють дискусійні теми. Зокрема, як поводитися зі сміттям та чому в парку смітити не можна.

Раніше — тижнева, а зараз — десятиденна експедиція без доступу до інтернету та благ цивілізації мала би бути викликом і для організаторів, і для дітей. Та різноманіття природи й щоденні активності та спостереження компенсують відсутність звичних для дітей справ:

— Якось дайвер нам розповів, що знайшов стару сітку, і там було заплутано дуже багато крабів, риба.

Діти своїми руками визволяли крабів — отаких, велетенських, випускали в море. Ну, я думаю, що це буде для них на все життя, їм так приємно було, що вони рятували.

Місцеві діти — здебільшого із родин браконьєрів або рибалок. Але в експедиції вони не забирають у природи те, що забирають їхні батьки своїми протиправними діями, а навпаки — повертають. У підлітковому віці важливо наочно показати шкоду, яку може завдавати природі людина, аби дати зрозуміти масштаби такого впливу.

Кошти на експедицію працівники парку почали шукати після того, як вперше анонсували подію. З державного бюджету вдалося отримати кошти на харчування лише кількох дітей, а тому на допомогу прийшли волонтери та спонсори, згадує Ірина:

— Ідея і бажання, коли рухає тобою, коли ти дуже цього хочеш і робиш якусь добру, світлу справу, то кошти приходять на це.

З анексією Криму Україна втратила приблизно третину територій, які мали статус національних природних заповідників і становили третину від загальної площі усіх заповідних територій України. Зокрема, Кримський природний заповідник передали «в безоплатне користування управлінню справами президента РФ», що нагадує радянську практику перетворення заповідних зон на зони приватного користування чиновників. У 1950-ті роки уже надавалися «послуги рекреаційно-мисливського характеру» в цьому заповіднику. На прикладі Тузловських лиманів можна побачити, як складно відновлювати парки й заповідники після руйнівної діяльності браконьєрів.

Національні парки створюють насамперед для того, аби зберегти і передати майбутнім поколінням справжню природу. Саме цим протягом кількох останніх років займається команда парку «Тузловські лимани».