Лисичанськ: місто промисловості та європейської архітектури

Офіційно історія Лисичанська сягає понад 300 років. Багате на природні ресурси, місто стало однією з основних індустріальних артерій країни. «Лисичанськвугілля», желатиновий, нафтопереробний, содовий, скляний заводи — це неповний перелік підприємств, що функціонували в місті. Між Лисичанськом і сусіднім Сіверськодонецьком протікає Сіверський Донець — найбільша річка сходу країни.

Після загарбання росіянами частини територій Слобожанщини 2014 року, Лисичанськ (уже деокупований) став другим за кількістю населення містом після тимчасового обласного центру Сіверськодонецька. Згідно з даними Міністерства фінансів, до початку російської збройної агресії 2014 року в Лисичанську проживало 103 459 людей, а станом на січень 2022 року — 93 340. Як зазначала у липні 2022 року тодішня віцепрем’єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук, в окупації натоді залишились близько 12 тисяч мешканців Лисичанська.

Історичні витоки

Життя на землях Лисичанська вирувало ще близько початку II тис. до н.е.: про це свідчать знахідки розкопок. 2010 року тут знайшли рідкісну за формою шестикутну гробницю з останками двох дорослих і дитини, а також артефакти: обереги, посуд і ніж. Поховання належить до катакомбної культури. Археологи, які брали участь у розкопках, підкреслювали що знахідки є ровесниками єгипетських пірамід. Ці факти руйнують міфи про те, що впродовж тривалого часу землі на сході України були пустирем.

Однією з найбільш упізнаваних історичних візитівок міста є три половецькі баби біля входу до Музею історії розвитку вугільної промисловості Лисичанського кам’яно-вугільного району. Приблизна дата їхнього створення варіюється від середини XI ст. до другої половини XIII ст. Слугували половецькі баби для поклоніння. Усі три лисичанські ідоли мають капелюх, посуд у руках і гривну, а от зачіски різняться: у однієї кам’яне волосся закручене у валики, у другої — заплетені коси, а у третьої зачіска вибивається з-під капелюха.

Після знищення Запорізької Січі 1775 року Російська імперія взялася за колонізацію краю. Ще 1721 року на території сучасного Лисичанська знайшли поклади кам’яного вугілля, а 1795-го відкрили першу шахту на сході України, з якої й почалася велика вуглевидобувна історія міста. А 1799 року в Лисичанську розпочато коксування кам’яного вугілля, уперше на території тодішньої Російської імперії. Це стало у пригоді для Луганського чавуноливарного заводу, власником якого був шотландець за походженням Чарльз Ґаскойн, який і опікувався впровадженням нової технології.

За часів Української революції 1917–1921 років Лисичанськ увійшов до території УНР, проголошеної III універсалом, та Української держави Скоропадського. Проте 1919 року в місті закріпились більшовики, які почали привласнювати індустріальні здобутки.

Під час Другої світової війни Лисичанськ був двічі окупований німецькими військами: з 10 липня 1942 до 6 лютого 1943 року та від 3 березня до 2 вересня 1943 року. Звідси й дата святкування Дня міста — 2 вересня. За легендою, саме перший радянський танк, який увійшов до окупованого нацистами Лисичанська, поставили на постаменті в центрі міста. 2015 року місцеві активісти на знак опору російській агресії пофарбували його в синьо-жовтий кольори й написали на ньому «На Путіна». Щоправда, згодом танкові повернули зелений колір.

Із походженням назви міста все просто: у лісових масивах водилося багато лисиць. Раніше ця територія називалась «Лисячим Байраком» або «Лисячою Балкою», адже має схилистий рельєф. Статус міста Лисичанськ отримав 1938 року.

Символіку Лисичанська затвердили 1993 року. Прапор міста складається з трьох кольорів: малиновий займає більшу частину й символізує козацьке військо, синій — небо й води річки Сіверський Донець, жовтий — символ сонця та достиглої пшениці. На гербі міста зображена лисиця, яка сидить на шматку вугілля, а на її тлі — прапор Лисичанська. За основу герба взято французький щит, обрамлений чорною стрічкою.

Внесок Бельгії

Розбудова Лисичанська у XIX ст. тісно пов’язана з бельгійським капіталом. У той час інвестори із Західної Європи зацікавилися сходом України, багатим на поклади. Так, наприклад, у розбудову Донецька вкладав ресурси британець Джон Юз, а в Лисичанську содовий завод побудувала російсько-бельгійська компанія «Любимов. Сольве і К°» на чолі з бельгійським промисловцем Ернестом Гастоном Сольве. Тоді стало зрозуміло, що природних покладів соди у світі не так багато, і треба нарощувати виробництво штучної, а в цьому місці для успішного підприємства були доступні необхідні ресурси. Зокрема, в сусідньому Бахмуті видобували сіль, а в Лисичанську — крейду.

Співпраця з російсько-бельгійською компанією продовжилася зведенням супутньої архітектури. Зокрема, для працівників заводу та їхніх родин побудували житловий район на 300 квартир, а також звели лікарню — з червоної цегли з сірими декоративними елементами. Вона стала однією з найвідоміших споруд бельгійської спадщини в Лисичанську. Нині лікарня закинута.

Крім того, 1895 року в Лисичанську збудували три казарми. Одна з них згодом стала функціонувати як навчальний заклад. Це була жіноча гімназія товариства «Просвіта», де навчалися діти керівного складу содового заводу. Будівля мала три поверхи, була зроблена з каменю, стіни — з місцевого пісковику. Із червоної керамічної цегли були виконані обрамлення дверей та вікон, карнизи, кути.

Гімназія стала одним із найкращих закладів освіти на сході України. Однак 1 травня 2022 року російська армія знищила заклад освіти прицільним вогнем.

У міському палаці культури розташовувався музей історії Лисичанського содового заводу — філія Лисичанського міського краєзнавчого музею. На момент будівництва музею виробництво належало до села Верхнє, яке зараз є частиною міста. З огляду на це, однією з інсталяцій музею є українська світлиця зразка XIX ст., автентичність якої підкріплена світлинами традиційних українських білих хат поблизу Лисичанська, у яких жили робітники.

Одна з найдовших індустріальних канатних доріг (16 563 метрів) також була протягнена в Лисичанську: нею доправляли вугілля, крейду, покладами на яку Лисичанськ також багатий, та іншу сировину. Вона з’єднувала содовий завод з Білогорівським крейдовим кар’єром. 2013 року була остаточно демонтована.

Розквіт і згасання лисичанської промисловості

Розбудова міста починалася з перспектив промисловості та з роками набувала більших обертів; щоправда, у совєтські часи важкими, невиправданими зусиллями. Усього в Лисичанську було збудовано 51 шахту, проте до окупації у 2022-му функціонували чотири. Загалом закриття шахт — світова тенденція, але у випадку з Лисичанськом мали місце й розкрадання та неналежне обслуговування комплексів місцевими пострадянськими «елітами», складнощів у роботі додав і початок бойових дій. Доля найбільших шахт — імені Д. Ф. Мельникова та імені Г. Г. Капустіна, які продовжували працювати до другої окупації, зараз невтішна: через діяльність загарбників стан шахт нині «жалюгідний».

Та більшість підприємств у Лисичанську занепали від російських рук і проросійської влади ще до початку збройної агресії. Призвели до цього приватизація та подальший продаж промисловості російським власникам. Лисичанський содовий завод тривалий час був чи не монополістом виготовлення соди в Російській імперії. 1919 року його привласнили більшовики, вироблені на заводі товари експортувались як на території тодішнього СРСР, так і за кордон. 2007 року завод був проданий «Російській содовій компанії», яка вже 2011-го довела його до банкрутства. Тож підприємство довелося демонтувати.

Принадою лисичанської промисловості стала фабрика ялинкових прикрас, заснована 1950 року. З 1998 року підприємство було приєднане до львівського «Галімпекс».

З 1966 по 2010 роки працював Лисичанський завод гумотехнічних виробів. Він єдиний в СРСР виготовляв вогнестійкі транспортерні стрічки й багато інших різноманітних товарів: поручні для ескалаторів метрополітену, клей, автокилими тощо. Тодішні очільники міста так само почали штучно збанкручувати підприємство, а опісля закрили його.

1972 року між Лисичанськом і містом Новодружеськ побудували «Лиспи» — Лисичанський пивоварний завод. У 2000-х він входив до п’ятірки лідерів-виробників пива по Україні та був одним з ініціаторів створення торгівельно-виробничої компанії «Українська пивна група». На початку повномасштабного вторгнення, 3 березня, був зруйнований прицільним ударом російських військ.

Лисичанський нафтопереробний завод у порівнянні з іншими підприємствами регіону досить молодий: початок будівництва припав на 1976 рік. 2012 року був зупинений нібито на ремонт, а в 2013 році перейшов до «Роснєфті», яка оголосила його збитковим і зупинила роботу. Уже під час повномасштабного вторгнення завод націоналізували росіяни. Зараз окупанти обчислюють потенціали заводу, не згадуючи, як завдавали йому обстрілів.

Лисичанський склозавод, заснований 1913-го, з 1923-го став мати назву «Пролетарій». Ринок збуту поширювався як всередині країни, так і за кордон, адже трохи менше половини виробів йшли на експорт, наприклад, в Алжир, Туніс, Туреччину, Польщу, Словаччину, Угорщину тощо. 2013 року підприємство було на межі колапсу, та нову надію отримало 2015-го, коли перейшло до державної власності й було устатковане європейським обладнанням. Наразі «Пролетарій» стоїть понівечений російськими обстрілами.

2011 року ліквідували ще одне потужне підприємство — Лисичанський м’ясокомбінат. Також у місті працювали машинобудівний (з 1952) та желатиновий (1968) заводи. Згідно з російськими реєстрами, останній перереєстрували в так званій ЛНР у вересні 2022 року, плануючи продовжити його роботу.

Культурне життя Лисичанська

Попри часом непросте економічне становище й близькість до зони бойових дій, лисичани активно намагалися відроджувати й переосмислювати культуру. Наприклад, віддавали шану письменникові Володимиру Сосюрі: на його честь був названий палац культури, де розташований музей, присвячений шляху поета, а у сквері поряд височіло його погруддя.

Володимир Сосюра народився у Дебальцевому на Донеччині, проте дитячі роки провів саме в Лисичанську. До речі, працював він на содовому заводі. Цей період відобразився в його поезії: про місто він писав із щемливістю, але, на жаль, часом просякнутою радянськими наративами, бо тільки так його творчість могла існувати.

Ще один музей, відкритий 1964 року, — краєзнавчий. За різними даними, у ньому було 6–7 експозиційних залів, а фондова колекція нараховувала до 19 тисяч експонатів. Через збройну агресію РФ краєзнавчий музей Лисичанська пограбовано та зруйновано.

2021 року краєзнавчий музей брав участь у події «NEOсвітній Арсенал. Різні разом», що відбувалася в Мистецькому арсеналі в Києві. Там працівники культурної установи продемонстрували частину артефактів: копалини, глечики, шахтарські каски тощо.

Ще одним із провідних місць української ідентичності став простір Bibliohub у Лисичанській центральній бібліотеці. Наприклад, там у лютому 2022-го переглядали фільми про Небесну сотню, у вересні 2021-го відбувалася виставка «Україна — суверенна, незалежна, демократична, соціальна і правова держава» чи у липні 2021-го зустріч з творцями ютуб-каналу «Хмаринка», які з 2017 створюють українськомовний контент для глядачів різного віку. Зокрема, на історичному відгалуженні каналу є відео про Лисичанськ, яке розвінчує російські міфи.

Дитяча й доросла центральні бібліотеки були знищені загарбниками влітку 2022 року.

Двічі — у 2018 і 2019 роках у Лисичанську відбувався культурно-просвітницький фестиваль «З країни в Україну». Жителі охоче брали участь у запропонованих активностях та слухали запрошених артистів: у 2018 — Nesprosta, «Тері фао», «Роялкіт» та «Шосте чуття», а у 2019-му — Nesprosta, Balaklava Blues, «Та Сама», Alex Silakov і «Без обмежень».

2020 року Лисичанськ приймав фестиваль «Террафокс 2.0» (1.0 і 3.0 відбувались у сусідньому Сіверськодонецьку), де обговорювали долю бельгійської спадщини та пропозиції задля її збереження та відновлення. На заході також презентували свої книжки відомі українські письменники: Олександр Михед, Наталія Гуменюк, В’ячеслав Бондаренко і Сергій Жадан. Завершилось усе концертом гуртів Atmostronis, Two Bus, «Верхня Межа», «Тимчасова Назва», а також «Жадан і Собаки» та інші.

Туристичні точки Лисичанська

Попри російську збройну агресію, у місті дедалі частіше замислювалися про перспективи розвитку туризму. Незважаючи на те, що місто асоціюється з індустріальним комплексом, у Лисичанську було що оглянути.

У центрі важливим місцем дозвілля був кінотеатр «Дружба». Збоку на стіні на ньому був створений стінопис із зображенням пташок. Під час обстрілів загарбники одній з них пробили місце, де була зображена її грудна клітина.

Офіційним символом-твариною міста є лисиця, проте неофіційно таким вважали ще одного представника дикої фауни — оленя. Фігуру тварини на пагорбі спорудив 1960 року невідомий скульптор на честь 250-річчя міста. Місце стало оглядовим майданчиком, з якого відкривався краєвид на Сіверськодонецьк і лисичанську природу: ліс і річку. Олень обраний не просто так: згідно з книжкою Микити Лопатіна «Біля колиски Донбасу», що розповідає історію Лисичанська, пагорби довкола міста мали назву Оленячі гори.

Незабаром поряд зі скульптурою звели однойменне кафе, яке було зруйноване окупантами під час боїв у 2022-му.

Одна з найбільш незвичних для регіону краєвидів — Лисичанський каньйон. Він виник унаслідок незаконних спроб видобування вугілля відкритим способом, яке розпочалося 2017 року, а 2020-го перетворився на туристичну локацію.

Пам’яткою загальнодержавного значення був Конгресів яр — важливе місце для геологічних досліджень з відслоненням низки корисних копалин, що дає змогу досліджувати процес їхнього утворення. Це глибоке протяжне утворення з крутими схилами. Перші експедиції туди відбувались у XIX ст.

Поціновувачі футболу любили бувати на стадіоні «Шахтар». Його історія сягає понад 90 років, на ньому грали місцеві команди, а 1932 року деяких нападників, які на ньому тренувались, взяли до збірної УРСР.

Чимало на території міста та його околиць і «штучних гір» — териконів. На найвищому з них 2021 року встановили український стяг. Це приурочили до річниці звільнення Лисичанська від російських окупантів і їхніх поплічників 2014 року.

Центровою архітектурною пам’яткою старого центру міста був Будинок техніки (Клуб інженерно-технічних працівників), зведений 1951 року. Там проводили різноманітні зібрання, змагання, концерти, діяли гуртки для школярів. Будинок техніки, у якому під час повномасштабного вторгнення розташовувався гуманітарний штаб, повністю зруйнували російські війська.

Лисичанськ у війні

У травні 2014 року сепаратисти за сприяння Росії провели в Лисичанську псевдореферендум і встановили маріонеткову владу. Частина тодішнього керівництва міста втекла, а частина перейшла до співпраці з ворогом. Під час першої спроби контрнаступу українських військ 1 липня звільнити місто не вдалось, бо гібридні війська, за спогадами наших бійців, вважали Лисичанськ своїм форпостом після звільнення прилеглих міст, та вже за 18 днів розпочалась нова операція на сході, і 24 липня 2014 року місто повністю перейшло під контроль українських військових.

Пік боїв за Лисичанськ 2022 року також припав на липень: 3-го нашим захисникам довелося покинути місто та відійти на більш укріплені позиції через зруйновану логістику та значний натиск ворога. Ще в перший день повномасштабного вторгнення в місті оголосили загальну евакуацію, 24 лютого вивезли понад дві з половиною тисячі містян. Діяли численні волонтерські групи, наприклад громадська організація «Добро Лисичанськ» розвозила їжу, ліки та допомагала людям виїжджати з міста. Після окупації волонтери почали допомагати своїм містянам уже в прихистках у різних точках України.

Усі важливі об’єкти інфраструктури перетворені на руїни. Згоріли торгівельні центри (зокрема той, який незадовго до повномасштабного вторгнення ризикнули почати відбудовувати попри економічне становище міста), навчальні заклади, лікарня тощо.

Знищений був й один із найстарших навчальних закладів на території сучасної України — Лисичанський державний гірничо-індустріальний коледж, історія якого бере початок від 1872 року у статусі штейгерської школи. 

Наразі в Лисичанську немає засобів комунікації: мобільний зв’язок та інтернет так і не з’явились, місто опинилося в ізоляції.

Та тисячі містян прагнуть деокупації. У день, який став початком повномасштабного вторгнення, мала відбутись акція «Лисичанськ — це Україна». Попри окупацію, лисичани масово вітали місто з днем народження постами у соцмережах, а серед наукових статей на теренах інтернету вже можна знайти роботи, де проєктується відбудова та ідеї з модернізації деокупованого в майбутньому міста.