Водіння Кози в Козубівці

Неля Рожко — дослідниця полтавського фольклору, яка переїхала з міста в село Козубівка на Полтавщині, та заснувала музей-садибу зеленого туризму «Омелькова хата». Там зберігаються традиційні предмети побуту й одягу Полтавщини. Однак жінку зацікавили не тільки ці культурні артефакти, а й нематеріальна спадщина українців. Вона розпитала старших людей у кількох селах регіону про обряд водіння Кози на Маланку (або Щедрий вечір) і з фрагментів їхніх спогадів відновила забутий обряд.

Серед старих вишитих рушників, колекції іграшкових ялинок радянського часу та старих чайних наборів на будь-який смак Неля Рожко, її чоловік Олександр і друзі 13 січня святкують Щедрий вечір, який за старим, юліанським календарем раніше вважався днем перед Новим роком.

Господарі та гості частуються кутею із пшениці, ковбасами, варениками, а також традиційними стравами Полтавщини: верещакою (м’ясо, запечене в буряковому квасі) та цибуляниками (оладки з цибулі). Неля збирає рецепти місцевих страв і готує їх не лише для своїх, а й для туристів, які приїжджають до їхньої садиби «Омелькова хата» в Козубівці.

Неля. Історії Полтавщини

У 2019 році юристка Неля Рожко переїхала з міста Хорол у Козубівку з майбутнім чоловіком Олександром, який вже давно хотів жити в селі:

— Каже [чоловік]: «Мені так хочеться якогось хазяйства, хочу строїть сараї, ламать руїни і робить з непонятно чого нові хати». Я думаю: так, він любе строїть хати, а в мене є чим заповнювати ці хати.

Так покинута хата в Козубівці стала справжнім музеєм побуту й історії регіону. Неля з чоловіком збирає старі речі, які припадають пилом на горищах хат, де вже ніхто не живе, або місцеві віддають подружжю картини, глечики чи сорочки, яким по двісті років.

— 90 % [джерел] колекції — це покинуті хати, покинуті хутори. Інші 10 % — це наша домашня колекція і те, що приносять люди.

Крім предметів побуту й одягу, Неля збирає історії мешканців Полтавщини. Дослідниця розпитує про часи, які страшно згадувати, але варто пам’ятати. Її респонденти пережили Голодомор і Другу світову війну, а значить — терор, заборони, залякування та несумісну з життям бідність. На думку дослідниці, в цьому й полягає складність фіксування таких історій: літні люди досі бояться говорити про таємні хрестини й тихі щедрування, а радянська пропаганда підмінила традиції, які прабатьки передавали поколіннями. Тому, наприклад, старші люди розповідають про дідів морозів, а про Маланку й Козу навіть не пам’ятають. Зі свого дитинства Неля згадує, що традиційні гуляння в сім’ї не заохочували:

— Дома про це не балакали, мене маланкувать не пускали. Мені казали: «Не йди позориться».

На основі зібраних історій Неля пише книги про села в межах Полтавщини, оповідаючи не лише про унікальні особисті долі, а й обставини, за яких люди жили, та яких традицій і звичаїв дотримувалися.

— І отак от я назбирала вже на два села історій. У мене зараз повністю написано про Покровську Багачку. Це книга «Рід», частина перша — Покровська Багачка. В ній є частина «Вергуни» (назва села. — ред.) і частина маленького хутору, якого вже немає. Друга частина книги «Рід» — це «Новачиха».

Неля не лише фіксує та зберігає, а й відтворює давно забуті традиції. Так, на свято Маланки дослідниця, вбрана в Козу, ходить із друзями гуртом, вітає мешканців Козубівки та сусідніх сіл із Новим роком і Різдвом Христовим. Цей обряд мешканці Полтавщини, як і в інших регіонах України, називають водінням Кози.

Водити Козу в Козубівці

Обряд водіння Кози — частина свята Маланки. Це один із найдавніших обрядів, який виконували в період зимових свят іще з дохристиянських часів. Дійство символізує завмирання природи в зимовий час і її пробудження з першими днями весни. Маланкарі розігрують його в хатах або на подвір’ях, бажаючи господарям врожайного нового року.

Класичний сценарій такий: Дід водить Козу, яка виконує свій останній танець, після чого він «убиває» її палицею, а тоді одразу ж намагається «воскресити». У цьому йому зазвичай допомагають Лікар, Циган чи Циганка, Чорт, а також інші персонажі, які відрізняються залежно від регіону.

У січні 2022 року Нелю в костюмі Кози вели Маланка, яка уособлює закінчення року, і Василь — символ початку року відповідно. За ними йшли Ведмідь, Циганка, Лікар, Кіт і жінки в національному строю. Майже всі щедрувальники були жителями Козубівки. У кожній хаті Коза танцювала під пісню:

Ой розкрутися, розвеселися,
По всьому двору, по веселому.
Де коза іди, там жито роди.
Де не буває, там гілля гає.
Де коза ногою, там жито копою,
Де коза рогом, там жито стогом.
Го-го, коза, го-го, сірая,
Го-го, білая, го-го, бистрая.
Ой розходися, розвеселися,
По всьому двору, по веселому.

Далі розігрували сцену смерті Кози. Лікар намагався її врятувати, та лише гостинці від господарів оживляли цю персонажку святкового дійства. Після таких потішок вона вставала і знову танцювала. Нащедровані дарунки Кіт збирав у мішок.

Гурт щедрувальників ходив лише до друзів і знайомих, проте односельці, чувши з сусідніх дворів веселе «Щедрий вечір, добрий вечір, пан господар дома?», просили, щоб наступного року Коза приходила щедрувати і до їхньої хати.

Відновити традиції. Розмови з літніми людьми

Аби відновити автентичне святкування різдвяних свят у Козубівці, Неля також спілкувалася з літніми людьми. Розпитувала про традиції не тільки цього, а й інших довколишніх сіл. Багато хто з них уже призабув, як усе було, однак жінці таки вдалося дізнатися про головні атрибути свята, щоб продовжити традицію. Далі — фрагменти розмов із жителями сіл Полтавщини.

Ольга Кузуб, село Козубівка

Ольга була однією з тих небайдужих сусідок, яка навчила Нелю садити грядки й доглядати за ними. Коли близько трьох років тому жінка тільки обживалася в новій хаті зі своїм майбутнім чоловіком Олександром, то саме вона приносила їм поїсти й піклувалася про них, як про власних дітей. Ольга народилася 1935 року, тому бачила на власні очі, як односельці, найняті місцевою владою, розкуркулювали господарства: «Бригада приїжджає, зерно забирають, згортають, забирають — і всьо». Розповідає, що своїх дітей хрестила таємно, адже чоловік був членом комуністичної партії.

У листопаді 2022 року Ольга Кузуб пішла з життя.

— Після Голодомору уже Козу, мабуть, по Козубівці не водили?
— Нє, після війни не водили. У клубі собиралися, молодь поки була.
— Хто з ваших подружок був Козою?
— Хто соглашався, той і був. Я ж там вже между ними не була, не знаю.
— В якому году ви помните, що перша Коза була в Козубівці?
— Дуже вже пам’ять [погана].
— А без Кози ви ходили просто щедрувать у войну, може? Може, після войни — просто тихенько, шоб не передіті?
— Ніхто не забороняв, колядувать можна було. Я так довго ходила, чуть не поки заміж вийшла. Бо там пиріжки, коржики дають. Ше коли й копійку дадуть. В мене щедрівка була:

Щедрівочка щедрувала,
До віконця припадала.
Що ти, тьотю, наварила,
Що ти, тьотю, напекла?
Неси мені до вікна.
Поки тьотя донесла,
Собі руки попекла.
З Меланками, будьте здорові.

— Оце пів села обійду — у торбині пиріжки: то собаці викину [щось], то [собі щось] беру.
— Самі ходили чи з подружками?
— Щедрувать? Більше сама.
— Щоб менше ділиться?
— Більше дають.

Ольга співає: «Боже наш, возсія мирові світ разума. Небо й звізда служащая, шо звіздою учахуся. І тібє кланяємся, сонцю правди, і тібє відітє з висоти Востока. Господи, з празником, будьте здорові».

— Я таку [щедрівку] не чула ніде.
— Оце тоді:

Бігла теличка та з березничка,
Та до дядька в двір.
Дай, дядьку, пиріг.
Як не дасиш пирога,
Возьму вола за рога,
А кобилку за чупринку
Та й поведу на могилку.
А з могилки на торжок,
Куплю собі пиріжок.

— Ловка (хороша, гарна. — ред.).
— А то така вже сучасна: «Коляда, коляда, тітка з печі вигляда, а дід із коморки. Дайте самогонки».
— Перша — це, може, псалма якась?
— Це ж рождественна якраз. Її і в церкві співають.
— А шо на столі було? Вобше, Меланку вдома празнували? На стіл кутя була вдома?
— Кутя обязатєльно була, особенно, як бабуся з нами жила. То вона постує, було, увесь піст — сім тижнів це. То вже до кінця аж точиться (слабне, непевно тримається на ногах. — ред.), слаба така. А тоді на Різдво ввечері — Святвечір, куті поїсть, узвару. А вже завтра — ковбаси трошечки, бо желудок вже [просить].
— А кутю з чого варили?
— Та в основному перловка.
— А заправляли? Я чула, що в Козубівці виварювали сахарний буряк, робили сироп і заливали. А багаті люди з медом робили. От у вас кутя з медом була чи з оцим буряком?
— З буряком була в 1946−47 годах, коли була дуже бєдна. То було, шо зварять мама нам такий чавун, буряка накрише, і тоді борошном м’яким заварить — і оце їмо таке.

Ганна Гордієнко, село Вергуни

Ганна народилася 1937 року в селі Улянівка, що зараз має іншу назву — Княжа Лука. На питання про Маланку чи інші зимові свята вона часто відповідала: «Я знаю тільки войну». Пам’ятає, як певний час із сім’єю жила в очереті через річку від села. Батько воював і «усю войну пройшов до Берліна». У повоєнні роки чоловік Ганни повіз її у Польщу на кілька років, де вона працювала офіціанткою. Жінка дуже любила свого чоловіка Альошку, і під час розмови з Нелею не раз дивилася на його портрет.

— Ви, як мала в Ульянівці були, то щедрували, колядували?
— Мене мама не пускала, не знаю чому. Казала: «Галю, не нада». Мій дід батюшка був. То, було, вчителька підійде, ущипне мене: «Батющчина онучка, батющчина онучка».
— Тільки за те, шо дідусь священник?
— Ага. Мамин батько рідний був батюшка.
— Мама вам розказувала, чого Козу водили на Маланку?
— Ні, ні, я цього нічого не знаю. Я знаю войну.

— І не ворожили, і не гадали?
— Ні, ні. Оце щедрувать до батька хрещеного ходили: «Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски, а як мало-мало — дайте сала [сміється]. А як донесу — дайте ще й ковбасу».
— Непогано.
— А тоді: «Щедрівочка щедрувала, до віконця припадала: чи вже, тьотю, напекла — то винось до вікна» [сміється]. Я тоже позабувала все.

— А що дома на столі було на щедрівки?
— Мама [готувала], царство їй небесне, дванадцять страв. Це на Різдво. А на Щедрий вечір — так само, навєрно [сміється], я вже позабувала.
— Сідали за стіл?
— Я позабувала. О, вспомнила! Празнували. Меланка ходила, я помню. Чоловіків удівали. Мій брат двоюрідний, маминої сестри син, його всігда вдівали Меланкою [сміється].

Марія Остапенко, село Клепачі

Не закінчивши й семи класів, Марія рано почала працювати, адже її батько не повернувся із Другої світової війни, а матері було важко прогодувати чотирьох дітей. Спершу дівчина мила кабіни літаків, які обробляли поля, а потім пішла працювати дояркою, прозаймавшись цією справою аж 37 років.

У Марії є правнуки, які їй колядують і щедрують, але вона розповідає, що по чужих хатах не ходять. Сини ж її не ходили вітати з Щедрим вечором, бо «щедрувать ідуть же ж женщини».

— Та я з 15-ти год пішла доїть, картоплю перебирать, бо навесні було в кагатах. 14 год було, у четвер пішла первий день, кажуть баби: «О, в тебе буде трудоднів, як червень». Раньше не нарахували гроші, а трудодні, палички. А шо на їх давали? Нічого.

— Так, дивіться, цього вечора я буду Козою, будем меланкувать. Шо ви про це помните? От чого Коза? Чого Меланка? Чого Василик? Откуда там Циганка з ними, Чорт? У вас таке було в селі?
— В селі не було, а тільки вбиралися: Василь убирався в женске, а Меланка — у мужицьке.

Меланка ходила, Василька водила,
Васильку, мій батьку, впусти мене в хатку,
Я жита не жала,
Чесний хрест держала,
А ви, люди, кайтесь.
З добрим вечором, будьте здорові!

— Не боялися ви ходить по хатам, щедрувать?
— Ні, ми не боялися. Тутечко ж, бачите, — по хатах, а тамечко, під віконце, каже: «Щедрівочка щедрувала, до віконця прибігала, чи ти, тітко, напекла, чи ти, тітко, наварила, то винеси до вікна, шоб я ручки попекла».

А ми, як ідем щедрувать учотирьох, — «О, це Химкине!». А маму звать було Химка. «А, це Химчине, хай заходять у хату!» То була дуже ловка [щедрівка], я її забула. Як Ісус Христос сідав вечерять, а в Ісуса Христа було 12 учеників, і один ученик, Ідюд (Юда. — ред.), продав його. То ми в хату заходили. Так бідно, дадут канхвет самій меншій. Оце нащедруємо чи наколядуєм, і кажне ховає. Я сама перва поїм, а друга найдовше: «Ліда, та дай трошки, дай трошки». На піч позалазимо (на печі всі спимо), їсти хочемо, а Катя, 44-го году [народження], ми її пхаємо наперед, бо вона ж менша, і ми-то їсти хочемо, а мама: «Та цитьте, шо я вам зварю?».

— Що для вас означає Щедрий вечір? Ви з батьками про це балакали в дитинстві? Що мама розказувала?
— Та коли там тій мамі було розказувать… А на Меланки ж вареники варить, і йдемо ж після дванадцятої дньом щедрувать. І колядувать же ж. Може, вам заколядувать?
— Давайте.

Нова радасть стала, як на небі хмара,
Над вертепом звізда ясна увесь світ осіяла.
Над вертепом звізда ясна увесь світ осіяла.
Пастушки з ягнятком перед тим дитятком
На колінця припадали, Христа-бога розхваляли,
Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився,
Щоб і цей же пан-хазяїн ні об чом не журився.

— А з чого кутю в дєтстві мама варила?
— А була в свекрухи така ступа дерев’яна, так ставиця і отак товкти пшеницю (показує, як це робити. — ред.). До покуті. І кажут: «Узвар — на базар, а кутя — на покутю». Вносять сіна: качайтесь, діти, качайтесь — покачалися(На Святвечір до хати заносять сіно та розстеляють по підлозі. Діти в тому сіні бовталися та видавали звуки тварин для кращого приплоду на наступний рік. — ред.). Тоді в угол кладуть це сіно і кладуть зразу узвар, тоді кутю, і тоді ввечері гукають Діда Мороза: «Діду Морозу, вечерять іди до нас, кутю їсти».

— А як ви думаєте, чого от іменно Козу вони водили, Меланку й Василика?
— У нас у селі такого не було. А от у других селах було. У нас, було, роблят — це як колядувать — звізду. Як бубон, тіки обкрашуют і лєнти чіпляют, а тут — паличка, і ото ідуть із звіздою.
— А ви своїм дітям про Меланку шо розказували? Ви цей празник дома празнуєте? Шо ви на стіл ставите?
— Празнуєм, празнуєм. То ж вареники є варят.
— А з чим вареники на Меланку робите?
— Обще-то роблят із сиром.
— Вареники, кутя тільки пшенична, рисової ви не варите?
— Варимо. Варимо тепер. Оце буде «бідна кутя» 18 числа (тут і далі — січня. — ред.), а 6 числа була «багата». Шо ото в Ісуса Христа було 12 учеників, і на шосте число треба, шоб було 12 страв, і всі пісні́, нічьо шоб мнясного не було.
— А сьогодні яка кутя? На Щедрий вечір?
— А сьодні немає куті, сьодні вареники чи холодець, чи хто шо там варят на 14-те. Це на 14-те ж — Новий год.
— От ви сідаєте з дітьми за стіл, для вас це просто побалакать, бо «от ми собралися»?
— Як було при свекруці: поїли кутю (тоді скіки оце нас чоловік з однії миски їли кутю), тоді ложки оці каждий кладе кругом миски.