Маргарита Рівчаченко — українська журналістка, що сім років працювала комунікаційницею, а в лютому 2022 року стала військовослужбовицею. Розмова Маргарити з Даркою Гірною відбулася у відносно тихому районі Харкова. Це інтерв’ю із циклу розмов «Стилет чи стилос» — про жінок на війні, «військовий туризм», значення української мови і боротьбу з вірою в «рускій мір».
Маргарита родом зі Слобожанщини. У дитинстві з батьками переїхала до Харкова, де закінчила школу і навчалася в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. За фахом дівчина — викладачка української мови та літератури. У 2018 році переїхала до Києва, щоб навчатися журналістики у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Харків’янка швидко освоїлася у столиці і стала її проактивною мешканкою. Наприклад, була співорганізаторкою «Маршу за Київ», що відбувся у 2021 році. Учасники акції закликали реалізувати реформи, щоб зробити столицю більш комфортною для людей.
За три дні до повномасштабної війни дівчині виповнилося 25 років. Уже 24 лютого Маргарита не вагаючись пішла на війну — нині вона пресофіцерка ЗСУ і бойова медикиня.
Чому стала військовослужбовицею
24 лютого 2022 року Маргарита написала у своєму інстаграмі:
«Пішла до тероборони. Не можу сидіти тихо, коли в моїй країні війна і мою сім’ю в Харкові обстрілюють. Зараз у військкоматі в Києві. Не знаю, що буду робити, може папірці перекладати, а може щось нормальне робити. В будь-якому випадку тут мені безпечніше і спокійніше, ніж самій у квартирі».
Сили територіальної оборони (ТрО)
Окремий рід сил Збройних сил України, що відповідає за оперативне реагування на визначеній місцевості до розгортання основних військ. Із початком російського вторгнення кількість бійців ТрО зросла в рази, що допомогло стримати наступ загарбників.
Після цього допису в інстаграмі Маргарити з’являються світлини у військовій формі, з автоматом, на тлі військової техніки чи будинків, понівечених російськими військовими. Спочатку Маргарита була санітарною інструкторкою, комплектувала бійців медичними засобами і навчала ними користуватися, працювала у шпиталі, надавала першу домедичну допомогу. Згодом перекваліфікувалася і стала пресофіцеркою ЗСУ з позивним «Афіна».
Маргарита зізнається, що часто сумнівається у своєму виборі йти у військо. Утім відповідь на питання, чому обрала службу у війську замість боротьби в інфополі, дівчина знає:
— Хочеться не спостерігати історію, а бути її частиною. Це якась дуже егоїстична штука з дитинства, коли ти читаєш Жуля Верна і тобі хочеться знайти якусь героїню, щоб бути схожою на неї, а всі героїні — це якась бідна панночка, яка падає в «об’ятія» якогось супермена. Мені завжди хотілося бути героєм якоїсь історії і зараз в мене є ця можливість.
Дівчина додає, що в часи суспільно-політичних потрясінь неможливо стояти осторонь. Маргарита намагається зрозуміти війну, адже без досвіду у війську, каже, що не певна, чи мала б право говорити і писати про неї. Спостерігати через екран для неї недостатньо.
Робота пресофіцеркою і «військовий туризм»
Як пресофіцерка, Маргарита повинна користуватися цивільними навичками (знати іноземні мови, розуміти як працюють медіа тощо) у воєнному середовищі, де безпека підрозділу перш за все. Дівчина розповідає: якщо йдеться про зйомку артилерії, танків і нової іноземної техніки, куди журналістів не пускають щодня, то необхідно домовитися зі своїм керівництвом про час і дату поїздки. А в полі співпрацювати вже з керівниками певних підрозділів. Завдання Маргарити як пресофіцерки — пройти цей шлях не тільки з журналістами, а й із військовими, тому що не завжди є можливість провести зйомку через безпекову ситуацію.
Дівчина зазначає, що відчуває певну відповідальність за обидві сторони. Її завдання — зробити так, щоб під час роботи журналістів у підрозділі всім було комфортно. Після узгодження на різних рівнях треба всіх довезти, провести зйомки і безпечно повернутися.
Маргарита розповідає, що іноді журналісти не усвідомлюють сферу відповідальності пресофіцера:
— Немає розуміння того, що ти не фіксер, не продюсер, не обслуговувальний персонал. Це не у всіх, але є типу: «А чому ви нас не везете? А ми хочемо». Немає розуміння того, що це армія і не я вирішую деякі речі, що в мене також є підпорядкування і є рівні відповідальності. Коли я кажу «небезпечно» — це не тому, що я не хочу їхати, а це реально небезпечно. Було як мінімум три рази вже, коли я могла померти і так само ті журналісти зі мною.
Фіксер (від англ. fixer)
Місцевий найманий координатор зі знанням мови і локального контексту, що допомагає іноземним журналістам у підготовці матеріалів.Як пресофіцерка ЗСУ, Маргарита працює з іноземними журналістами та воєнними кореспондентами. З її досвіду немає відчуття, наче їм байдуже до війни в Україні:
— Емпатія є. Їм потім стає дуже шкода, особливо коли вони бачать бабусь, дідусів, діток, поховання… Але нема розуміння масштабу і критичності. Я це називаю «військовий туризм»: тебе привезли, показали — тут поховання, тут-от бабулька, яка сиділа в підвалі 90 днів, тут-от мама з дитинкою, яка голодує. Всі записали коментарі, все — сюжет готовий.
Маргарита вірить, що розповідати про війну треба «через людей». Вона сама часто доносить журналістам власну історію під час подорожей або зупинок:
— Через те, що росіяни прийшли в мою країну, мені довелося зняти красиву сукню, вдягнути піксель (військова форма. — ред.), піти в армію. Тепер замість того, щоб народжувати дитину, я їжджу тут з вами. Чому? Тому що росіяни прийшли. Усе це тому, що в нас війна, тому що вони до нас прийшли. А там була кав’ярня, в яку я ходила з подружками, а тепер її нема, тому що нема будинку. А все чому? Тому що обстріляли росіяни. Ти повторюєш такі прості істини, але коли їх повторюєш декілька разів, вони нарешті засвоюються.
Як побороти віру в «рускій мір»
Пресофіцерка говорить, що іноді в деокупованих селах людина починає розповідати: «Билі рускіє — била тіха, а щас прішлі украінци — началі стрєлять». Маргарита наголошує, що цей наратив не має існувати:
— Треба пояснити іноземцям, що ми (українська армія. — ред.) не обстрілювали наші території навіть коли там були росіяни, тому що там наші люди. А коли вже ми зайшли і це вже наша територія — росіяни нас обстрілюють. Такі прописні істини, які кожен українець бачить щодня, іноземцям треба розтлумачувати.
На запитання, що робити з тими, хто вірить в «рускій мір», дівчина відповідає:
— Почекати, поки вони всі помруть. Це може звучати жорстко, але прийде інше покоління. Це вже не перевиховаєш. Треба працювати на майбутнє. Народжується дитинка — ти з нею говориш українською, вона йде в українськомовний садочок, читає класні нові українськомовні книжки, слухає українськомовну музику. Потім дитинка йде в школу, де в неї всі предмети українською.
Маргарита зазначає, що як представниця свого покоління відчуває відповідальність за творення історії:
— Це тепер наша справа. Я бачу, що ті громадські активісти, з якими я рік тому проводила «Марш за Київ», зараз зі мною волонтерять, привозять допомогу, також воюють. А деякі — як Рома Ратушний — це люди, які вже загинули за цю країну. Тому я вважаю, що з тими, хто давно в цьому «рускам мірє», звісно, треба проводити роботу, але я б сказала, що це вже втрачене покоління. А ми і наші діти — це якраз ті, хто може цю країну змінити.
Роман Ратушний
Український активіст, журналіст, учасник Революції Гідності, військовослужбовець. Очолював ініціативу проти незаконної забудови Протасового Яру в Києві. Після повномастабного вторгнення воював у складі 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ «Холодний Яр». Загинув у бою під Ізюмом 9 червня 2022 року.
Говорити українською, щоб не плутали з росіянами
Маргарита виросла у двомовній родині, тому з дитинства говорила і українською, і російською. Після закінчення школи дівчина вступила в університет, щоб вивчати українську мову та літературу. Вона зізнається, що це не був свідомий вибір через любов до української культури — Маргарита не вступила на омріяну журналістику на бюджет:
— У мене не було грошей оплатити (навчання. — ред.), і це була найближча спеціальність, яка б могла корелюватися. Але насправді ця освіта дала мені дуже багато розуміння, звідки наше коріння, звідки походить мова. У мене не виникає питань: «яка мова старша», «чому українська є окремою мовою», «чому це не російська». І я цьому дуже рада.
На Слобожанщині є села і українськомовні, і російськомовні, куди переселяли людей ще за часів імперської Росії, щоб русифікувати схід України. Родина Маргарити зі сторони мами — з російськомовного села, а тата — з українськомовного. Дівчина розповідає як під час навчання на філологічному факультеті отримала завдання — поїхати кудись і записати певні традиції та вимову цікавих слів:
— Я була лінивою студенткою — поїхала просто до своїх бабусь. І насправді там я дізналася дуже багато цікавих культурних відмінностей. Можливо, це не найкращий приклад, але, які страви готують на поминки. Зараз всі дізнаю́ться, що таке коливо (поминальна кутя. — ред.), — у нас це всі знали. Але є також російськомовне село і там, наприклад, печуть пиріжки. Тобто це дві абсолютно різні культури.
Остаточно перейти з російської на українську мову Маргарита вирішила після повномасштабного вторгнення:
— Я була патріоткою, я любила свою країну і до цього, але в мене не вистачало, мабуть, якогось характеру і сміливості повністю перейти на українську мову. Тому що тобі просто зручно: з дитинства говориш російською, з мамою говориш російською. Тобі складно і не хочеться напрягатися, я вам скажу відверто. Це таки питання 24 лютого, коли я обривала всі кінці.
Після того дівчина спілкується лише українською мовою, а з іноземцями — англійською або іспанською:
— Я з 20 до 23 лютого була в Будапешті, святкувала свій день народження з подругами, і ми між собою говорили українською, щоб нас не плутали з росіянами. Зараз те саме, особливо при іноземцях, тому що вони потім не розуміють як це — ви боретесь проти росіян і самі говорите російською.
Жінка на війні
Маргарита носить спеціально пошиту форму — вона трохи завелика на неї, хоча це жіночий варіант найменшого розміру. Маргарита жартує, що ніхто, мабуть, не був готовий, що у військо підуть такі маленькі жінки, яким складно знайти і одяг, і взуття потрібного розміру. На загальнонаціональному рівні адаптація військової служби для жінок тільки розвивається, але завдяки волонтерам дівчина має необхідне:
— Ношу форму, яку мені прислав волонтерський фонд «Землячка», який займається виключно потребами військовослужбовиць. Вони шиють форму, мені дістали плити облегшені, по два кілограми, плитоноску трошки меншу, допомагають з гігієнічними засобами і так далі.
Маргарита зазначає, що коли жінка йде в армію, має розуміти, які виникатимуть незручності: не завжди буде вода, тепло, через що можна захворіти. Крім побутових та матеріальних проблем, існує ще й внутрішня культура у війську. Досі є випадки сексизму й упередженого ставлення. Втім, з досвіду служби Маргарита каже, що буває по-різному:
— Є підхід: «Боже, дитинко, тобі ж би поїсти, поспати, тобі треба відпочити. Може, тобі щось допомогти». Особливо на позиціях, коли приводжу до хлопців журналістів. Ще не було такого, щоб мені не запропонували каву, водичку, посидіти, щось допомогти. Є, звісно, проблема в сприйнятті типу: «А як тобі видали пістолет? Як ти така маленька і з великим пістолетом?» Ці проблеми є, але вони вирішуються досить просто. Якщо ти класний спеціаліст і показуєш свою роботу, до тебе відпадають питання, але треба пережити цей період недовіри до того, що ти можеш. Тому тут треба «м’якою силою». Як у Вацлава Гавела — є «сила безсилих», от так само. Інколи в тому, що тебе не сприймають серйозно і не дають тобі руху вперед, а ти його показуєш, — в тому є твоя сила.
Маргарита зізнається про труднощі, які виникають під час служби у війську:
— По-перше, я дуже сильно підірвала своє здоров’я. А по-друге, це дійсно фізично важко. Я не можу не працювати або просто лежати десь у штабі. Чесно, це складно. Емоційно втомлюєшся від того, що ти бачиш постійно кров, смерть, бруд. Тобто це просто стає частиною тебе, ти з цим ніби окей, а потім виходиш в мирне місто і тобі якось дивно так, «а що, не треба бігти»? Ти можеш посидіти і попити каву на вулиці і тобі нікуди не треба зараз ховатися? Я дуже боюсь змінитися настільки, щоб мені потім було важко в подальшому мирному житті, тому що війна колись закінчиться, а нам ще всім повертатися.
Після перемоги
У своєму інстаграмі Маргарита 15 листопада 2022 року опублікувала фото з деокупованих територій — це світлини, які зараз чи не найбільше зворушують всіх українців. Це прапор України, який знову майоріє у населених пунктах, які ЗСУ звільнили від російських загарбників. Під фото написано:
«Кожен день український прапор повертається на свої місця. На Херсонщині, Донеччині та Луганщині. А згодом так буде і в Криму. Заїжджати у звільнені села важко, адже по ним ще сильніше починає гатити противник. Але під звуки прильотів, з розбитими колінами і новим сивим волоссям я все одно готова їздити туди. Туди, де знов Україна».
Після закінчення війни Маргарита хоче надавати психологічну підтримку військовослужбовцям, писати статті і, можливо, видати книгу. Вона веде блог, і до неї часто пишуть військові і цивільні, щоб виговоритися:
— Я розумію, що подібних запитів буде ще більше. Військовий, особливо чоловік, не прийде на прийом до психотерапевта і скаже: «Ви знаєте, здається, в мене ПТСР (посттравматичний стресовий розлад. — ред.)». Не буде такого. Я читала багато різних статей про те, як відбувається реабілітація військових в Ізраїлі і в США, і я б дуже хотіла, щоб у нас переймалися цим досвідом. Не знаю, що буде далі, я зараз не компетентна — я ж не психологиня, але хотіла б бути дотичною. Якщо моє слово, мої книжки, публікації, просто моя присутність і можливість вислухати допоможе комусь, я б цього дуже хотіла. Це такі мрії і думки, але поки що нічого конкретного. Я поки не планую далі обіду.
Маргарита вірить, що після перемоги Україна повернеться до кордонів 1991 року, а Росія розпадеться на республіки через повстання пригноблених корінних народів, в яких забирали роками їхню культуру, мову й ідентичність. Головним пріоритетом для майбутнього України дівчина називає сильну армію:
— У нас таке розташування географічне. Історія показує, що нам ніколи не треба буде розслаблятися. Тому сильна армія — це наш квиток в класне майбутнє. Наша перемога точно буде, вона буде на різних фронтах — вже є на дипломатичному. Ми вже стаємо сильніші, як у мемах кажуть: «Україна приєднала до себе НАТО». Поки всі бояться, в нас тут робляться такі речі — просто фантастика. Тому перемога буде, питання тільки якою ціною. Я ніколи не сумніваюсь в тому, що ми переможемо, що в нас буде спокійне майбутнє, але питання в ціні.
Цей матеріал виходить як десятий епізод подкасту «Стилет чи Стилос», який можна прослухати на різних платформах:
– Apple Podcasts;
– Google Podcasts;
– Spotify.
за підтримки
«Стилет чи стилос» — спільний проєкт Центру досліджень визвольного руху та Ukraїner про українців-сучасників, які долучилися до ЗСУ, щоб вибити російських окупантів із України. Партнери — студії звукозапису «20К» і «Гур-гури».
