Як донька головнокомандувача УПА повернулася до українського світу

Журналістка Дарка Гірна поговорила з Марією про те, як після втрати звʼязку з родиною, майже 20 років життя в середовищі совєтської пропаганди, їй вдалося відшукати сімʼю, повернутися до української ідентичності й знову говорити рідною мовою.

Дитинство без батька

Український державний діяч і військовик Роман Шухевич виїхав із території України до Кракова, перетнувши Румунію, у 1938 році після поразки Карпатської Січі у боротьбі з угорською владою. Його дружина Наталія Березинська і син Юрко на той час були у Львові, звідки також поїхали до Кракова в 1939 році, коли на Галичину прийшла радянська влада. Друга дитина в родині — Марія Шухевич — народилася в Кракові у 1940 році.

Спільне життя родини Шухевичів у Польщі тривало недовго: вже в 1941 році Наталія Березинська із дітьми вирішує повернутися до Львова. У той час у місто зайшов батальйон «Нахтігаль», сформований бандерівською Організацією українських націоналістів (ОУН(б)) із допомогою німецької військової розвідки напередодні війни проти СРСР. Лідери ОУН(б) сподівалися згодом перетворити цей український легіон у складі німецького війська на власну армію. Натоді для жителів Галичини, які вже встигли відчути, що таке совєтська влада, це був шанс відновити українську державність за підтримки збройного формування.

Наприкінці листопада 1942 року, коли закінчився термін річного контракту українських легіонерів із німецьким командуванням, офіцери-українці провели нараду, на якій вирішили обмежити участь батальйону у військових діях, щоб уникнути втрат. Так, 1 грудня того ж року бійці відмовилися продовжувати контракт із німцями. До січня 1943 року українських добровольців перевели з Білорусі, де вони до того виконували завдання, у Львів. Рядових учасників батальйону німці звільняли, а офіцерів-українців заарештовували. Марія розповідає, що Роман Шухевич, який був одним із командирів частини батальйону «Нахтігаль», завчасно дізнався про арешти:

— Йому донесли, що за той час [Степана] Бандеру, [Ярослава] Стецька, всіх тих керівників, які тут проголосували за створення незалежної України, їх всіх арештували і посадили десь. Він також у тому комітеті був. Він зрозумів, що його також арештують. І він десь у Бродах вийшов з поїзда і не вернувся. Він подався до Львова вже пішки. Це було якраз на Різдво 1943-го року.

Марії було два роки, коли батько перестав зʼявлятися вдома, адже відтоді був у підпіллі:

— У мене той один-одинокий спогад про тата, дійсно, мій особистий, що я сиджу в кухні на вікні, переді мною стоїть тато, я бавлюсь його білим волоссям… Напевно, був той момент, я сиділа на вікні, він прощався зі мною, і у мене отой зберігся спогад про тата. І потім, після того, він вже не приходив до хати, але вони зустрічалися з мамою або на Личаківському цвинтарі, або на Погулянці десь серед того лісу. Але [батько] хотів бачити нас.

Марія впізнавала тата, навіть вгледівши його здалека. Якось, коли вона була на кухні і побачила крізь вікно чоловіка, який йшов вулицею, почала кричати, що то тато, але мама і бабуся сказали, що це хтось чужий. Проте Юрко підійшов до Марії і зізнався, що то дійсно їхній батько, але про це не можна нікому говорити.

Незадовго після зникнення Романа Шухевича з дому, із обшуком прийшли німці. Мати розповідала про це Марії так:

— Вони, каже, не робили такого обшуку як радянська влада робила. Вони просто [запитали]: «Де його одяг?». Мама відкрила шафу, показала — там досі висіли його убрання, плащі. У кишені все перевірили — нічого не знайшли. Маму забрали як закладницю (заручницю. — ред.) і посадили.

Обоє дітей залишилися з бабусею і дідусем — батьками Романа Шухевича. Двоюрідний брат Маріїного діда — Степан Шухевич, який служив в австрійській армії, мав звʼязки з Альфредом Бізанцом, військовим та політичним діячем, який у 1941–1944 роках працював у німецькій адміністрації в уряді галицького губернатора у Львові. Уже незабаром за його сприяння Наталію випустили з-під варти. Альфред Бізанц також порадив жінці змінити прізвище своє та дітей на дівоче. Так, Наталія, Марія та Юрко з Шухевичів стали Березинськими.

Проте спокійно жити у Львові родині не вдалося. Завдяки зв’язковим, які передавали від чоловіка повідомлення і гроші, Наталія Березинська вже знала, що совєтська влада незабаром буде в місті й обов’язково прийде до неї. Тому вона разом із дітьми й матір’ю перебирається зі Львова спершу до одного села поблизу міста, потім до іншого, аж доки хтось їх не здав. У 1945 році совєтська влада арештовує всю сім’ю Березинських.

Життя у сиротинці

Зі спогадів Марії, у тюрмі вона і брат сиділи разом із матір’ю, а бабусю одразу посадили окремо. Хтось із керівництва дізнався, що у в’язниці є жінка з двома малолітніми дітьми, тож їх наказали забрати:

— Я пам’ятаю, що ми поїздом їдемо. Я, Юрко і якісь військові їдуть, щось говорять до мене, видно по-російськи, питаються. А я нічого не розумію і не можу нічого відповідати. Вони сміються, що мені вже майже 5 років, а я не можу говорити. Я просто не розуміла [російської]. І нас привезли у дитячий будинок [у Чорнобилі].

Майже одразу після прибуття в сиротинець в Юрка Шухевича виникає план втечі: човном до Києва, а звідти потягом до Львова. Проте він був вимушений чекати, бо сестра захворіла на кір. Юрко написав листа, щоб рідні дізналися, де вони перебувають. Листа перехопили, людину, яка мала його доставити, вбили, а брата із сестрою перевезли на схід:

— Як потім розказував [Любомир] Полюга, звʼязковий Романа Шухевича, що він їздив туди, в ліс Чорнобиль, щоб нас звідти викрасти. Але він приїхав, а нас там уже не було. То Чорнобильська зона, там ліси, там були боївки, ОУНівські, УПівські. Нас забрали і повезли у Сталіно, тепер Донецьк.

І в новому місці брат Марії не полишає думок про втечу, проте сестру брати не планує, щоб обох не впіймали. Юрко планував втекти і повернутися за Марією, коли буде можливість, щоб воззʼєдналася вся родина. Хлопець втікав тричі: два рази його ловили і повертали в дитячий будинок. На третій йому таки вдалося втекти:

— То був вже 1947 рік, коли вже тепло було. І ми виносили зі столової хліб, сушили йому сухарі на дорогу. Я знала, що Юрко збирається втікати. Одного разу ми десь з дітьми ходили за межі дитячого будинку, коли повернулися, то мене виховатилі зачали [питати]: «Де твій брат? А де твій брат?». Я не знаю, де він є.

Після втечі Юрка Марія також не затрималася в сиротинці: її вдочерила жінка на прізвище Задорожная. Мачуха віддала дівчинку в цілодобовий дитячий садок, звідки забирала лише на вихідних. Одного разу вночі зчинився гамір, хтось заглядав у вікна. Наступного дня вихователі питали Марію, чи приходив до неї брат. Юрка згодом зловили й ув’язнили, а сестра змогла побачити його лише зі спини, коли того вели військові недалеко від території дитячого садка. Проте зустрітися з Юрком Марії не дозволили:

— Я тоді дуже плакала. Як побачила, що повели і не дали мені нічого [сказати йому], плакала. І таким чином, чим дальше — складається думка, що батьків у мене немає. Я вже не знаю, де моя мама поділась, де мій тато взагалі не знаю. У мене є тільки старший брат Юрко.

Жінка, яка вдочерила Марію, дізналася, що по дівчинку хтось приходив, і вирішила, що у неї можуть бути родичі. Тому віддала її назад у дитбудинок, звідки в 1949 році Марію відправляють у школу в Слов’янську.

Відновлений зв’язок із родиною

У новому місті Марія так само жила в дитячому будинку разом із 60 дівчатами. Усі відвідували міську школу. Тоді навчалися протягом 7 класів і напередодні випуску вступали в комсомол. Марія добре навчалася, займалася гімнастикою, співами і танцями, тож стала однією з кандидаток на вступ:

— І раптом я вже комсомолка, я вже в тому дитячому будинку [дізналася] і про Павліка Морозова, і про Зою Космодемʼянську, про Молоду гвардію (символи радянської пропаганди. — ред.). Там непогана була бібліотека, я багато читала.

Про те, чи знав хтось у сиротинці чи школі історію її родини, Марія не певна. Припускає, що знала директорка й одна з виховательок:

— Вона (вихователька. — ред.) сама була гречанка по національності, Тіна Іллінішна Завгородня. То вона одного разу мені таку фразу кинула. Ми десь побігли за межі дитячого будинку (нам не дозволяли), і коли повернулись, вона насварила нас. А я візьми і ляпни: «Тримають нас тут як в тюрмі». Вона мені каже: «Тобі соромно так говорити, — чи з твоєї біографії, чи з твого походження, — тобі соромно так говорить». Начить, вона щось знала?

Одного дня Марію викликали до директора, де її чекав військовий, який був агентом КДБ. Розпитував про навчання, чи пам’ятає дівчина щось про батька, матір, як ставиться до радянської влади. Марія ні на що не нарікала, тож агент пішов задоволений.

У 1955 році дівчині приходить перший лист від матері, яка нарешті знайшла адресу доньки. Наталія Березинська тоді була на висилці в Сибіру і шукала дочку за ім’ям Марія Шухевич, проте отримувала відповіді, що такої немає. Того ж року по амністії звільнився Юрко Шухевич, приїхав до матері і допоміг шукати сестру за прізвищем Березинська:

— І мама тоді вже вимагала, щоб подали дані по Березинській. Але коли прийшла відповідь, що немає такої, Юрко каже: «Як немає? Я з нею був там, я звідти тікав, мене там арештували, і вона там була». І тоді дали мою адресу, що я в Словʼянську, і прийшов мамин лист. Але найбільше її вразило, що я написала. Я написала, що я комсомолка. […] Мама моя бідна так плакала над тим.

Пізніше Марії писали брат і тітка, як вона каже, тета Наталка — рідна сестра Романа Шухевича. Усі вони на той момент були за межами України й планували разом повертатися до Львова влітку 1956 року. Марія не поїхала до родини, бо саме мала закінчувати школу і вступати в технікум. Тоді вона прочитала про будівництво Байкало-Амурської магістралі (БАМ) — вирішила стати будівельницею, склала іспити і вступила на навчання в Дніпро (тодішній Дніпропетровськ). Випустившись із дитячого будинку, Марія отримала своє свідоцтво про народження і дізналася, що інформація в ньому підроблена:

— То я Березанська вже (не Березинська) Марія, але Романівна. Може, Юрко сказав, що Романівна. Про маму нічого там не було в свідоцтві написано, що у мене мама була. Що я, начить, народжена в 1942 році, 7 жовтня, в Сталіно, і росіянка.

Із листів від брата Марія знала, що у свідоцтві неправдива інформація, проте вона досі не відала, що її батько — Шухевич. Щоб нарешті дізнатися про свою родину більше, дівчина взимку 1957 року їде у Львів. Але на вокзалі її не зустрічають рідні, а чекає незнайома жінка. Звали її Марія Букса, вона разом із Наталією Березинською сиділа в мордовських таборах. Жінка пояснила Марії, що її маму заарештували за непрописку, брата Юрка — за те, що шукав інформацію про батька, а тітка з дядьком вирішили виїхати зі Львова, щоб їх не переслідували. Тож саме Марія Букса розповіла дівчині, що вона — Шухевич:

— А хто такий Шухевич? Як я була в дитячому будинку, я там почула, що були бандерівці. Бо там була одна вчителька в школі, яка тут була [на Галичині]. Її видно післали сюди на роботу. Вона розповідала, що втікала від бандерівців. Десь, видно, в школі працювала, може, там був якийсь напад, но вона втікала через вікно, там десь її підстрілили чи шо, вона десь мала шрам якийсь від того. То я таким чином почула, що були такі бандерівці. А тут коли приїхала, то я стикнулась з оцими бандерівцями наживо.

Марія Букса познайомила дівчину із сестрою її бабусі Березинської — тетою Пославською, із маминою подругою Настею Омелян, а ще з жінкою, яку увʼязнили разом із Наталією Березинською. Кожна намагалася донести Марії правду: хто її батько, чим займалися бандерівці, якими насправді катами були агенти КДБ. Жінки мали зв’язок із підпільними організаціями, тож знали правду і пояснювали Марії, яка насправді совєтська влада:

— Перший раз, коли прийшла до тети Пославської, я газету у неї знайшла. Газета була така радянська, вони там в пух і прах і Шухевича, і тих УПівців, — «бандити». Я прихожу до пані Марійки чи до пані Насті, і зачинаю говорити: «А там то, а то, а вони вбивали, а вони то». А ті зачинають розповідати, і кажуть: «Мене катували так, наді мною знущались. А там була дівчина, яка мала 15 років, її згвалтували всі по черзі, а тій зробили то, а тій зробили то. І що, вони були гарні? І ти їм віриш, а нам не віриш?».

Марії важко було змінити свою думку про совєтську владу в одну мить, тож вона доводила, що про неї ж піклувалися в сиротинці, школі, технікумі, годували, навчали, давали гроші на одяг. Жінки мали аргументи:

— А потім вони кажуть: «Що ти була винна в 5 років, що тебе забрали від мами? Ну нехай би маму забрали, но вас з Юрком і бабусею могли залишити у спокої? Тебе малюсіньку забрали від мами. Кому ти віриш? Яка ж то може бути лояльна чи добра влада, як вони так знущаються над маленькими дітьми?».

Поступово Марія більше дізнавалася про минуле, знайомилася з іншими підпільниками. Люди поверталися із заслання, виходили з тюрем, і з усіма Марію намагалися познайомити, бо ж вона — донька Романа Шухевича.

Найбільше на розуміння Марією своєї долі впливав брат Юрко. На той час він все ще був ув’язнений, проте писав сестрі листи. Вона вважає, що саме брат навчив її критично мислити:

— Юрко дуже гарні листи мені писав. Так, він не міг писати відкрито, бо всі листи наші, що мої, що його, всі перевірялись. Вони так не проходили без провірки. Інакше, якщо там якусь фразу напише, то як не хочуть, щоб та фраза до мене дійшла, вона була замазана в тому листі. Юрко багато розповідав про родину, про тата він, звичайно, не розповсюджував, бо то би не пройшло. Але він на мене впливав: «Дивись довкола, ти дивись довкола». Я ж комсомолка, я ж така патріотична. Він [писав]: «Ну, ти дивись. Як тобі розказують, як є добре, а ти дивись довкола». А то ж, якраз ті 1950–1960 роки — бідося, люди голодують. В магазинах черги. Нічого немає. «Ти просто дивись довкола, ти аналізуй то, що ти бачиш». Як посилав якусь карточку, то вона мусила на шось натякати. Так що Юрко багато приклався до мого перевиховання.

Зустріч із мамою

У 1957 році Марія набралася інформації і повернулася в Дніпропетровськ. Улітку вона знову приїздить до Львова, де рідні й знайомі родини збирають їй передачку для мами. Наталія Березинська тоді перебувала в спеціальному таборі у Чернігові, куди її виселили, бо вона не мала прописки у Львові. Матір і донька не бачилися 12 років, та їм дозволили побачення всього на дві години. Зі спогадів Марії, разом із мамою вони здебільшого плакали і говорили про сімейне:

— Мені навіть тяжко передати то якось… І плачеш, і хочеться її обнімати, і в той же час якесь таке настороження. Я не могла повірити, що то моя мама. Хоча я от пам’ятаю, що я у дітдомі як була, то я плакала за мамою. Памʼятаю, як мене там хтось образив, так я лягала спати, накривалась із головою, плакала за мамою. Хотілось мені мами як кожній дитині. Але я [тоді] розуміла, що у мене нема мами. Є Юрко, у мене є тільки брат Юрко. Я виросту, я обов’язково його знайду. Є одна рідна душа. А тут раптом зʼявилася мама.

Проте возз’єднання було нетривалим: Марія мала повертатися в технікум. Закінчила його в 1960 році, проте мусила залишитися у Дніпропетровську ще на три роки, щоб відпрацювати за направленням. Поки навчалася, приїздила до Львова кожні канікули, а коли почала працювати — під час відпусток. На той момент Наталія Березинська вже звільнилася з табору, проте не мала де жити. Тому кожного разу, коли приїздила донька, шукала, хто б міг її прихистити. Сама Наталія часто ночувала в церкві:

— Мама ходила в римо-католицьку катедру (кафедральний римо-католицький собор. — ред.). І священники з катедри допомагали їй. Вони дозволяли їй переночувати в катедрі. Вона десь на лавку собі лягала. Вічно ходила й дві торби мала — тут була її піжама, одяг, тут були її документи. Вона весь час із тими торбами ходила.

Марія згадує, що навіть після звільнення з табору матері не було спокою. Знайомі не могли прихистити її в себе, бо боялися перевірок. Прописати Наталію теж ніхто не міг: або не вистачало місця, або влада сприяла, щоб це не відбулося. Наприклад, коли Наталія тільки повернулася з табору до Львова, влаштувалася до голови районного відділу освіти, щоб доглядати його новонароджену дитину. Сім’я прописала жінку в своєму домі, годувала, платила за роботу:

— За якийсь час, хтось, видно, чи доніс, чи слідкували за нею. Його (голову районного відділу освіти. — ред.) викликали, ну й шо, його звільнили з тої посади: «Як це ти жінку Шухевича в себе прописав? Ти партійний». Напевно, він був партійний, раз таку посаду мав. Мусіли мамі відмовити. Вона вернулась до Львова і знову — з хати до хати, з хати до хати. Мама говорила, що люди боялися її у себе [пустити] переночувати. Було так, що вона заходила в якийсь під’їзд, піднімалась на верхній поверх і там на сходовій клітці ночувала. Я приїжджаю, то все дізнаюся. Ну яка влада? Яка гуманна влада? Знущаються так вже. Вона відсиділа термін 10 років. Відбула свою висилку. Повернулась, ну чого ж? Нє, вони хотіли конче, щоб вона виїхала зі Львова. Вона сказала: «Я зі Львова сама не виїду, хіба шо ви мене вивезете». Була вперта така.

Переїзд із Дніпропетровська до Львова

У 1963 році Марія вступила на навчання у Львівську політехніку. Вирішила, що конче має це зробити, бо іншого способу перебратися у Львів не було. Завдяки інституту змогла більше часу проводити з матір’ю. На той момент любов Марії до совєтської влади вивітрилася. Наталія розповідала дочці про бабусю і дідуся, батька, про власні арешти. Намагалася говорити з донькою про релігію, але вдавалося не завжди. Марія згадує, що заглиблюватися в цю тему почала аж у 1980-х роках.

Увесь цей час за Марією стежив КДБ. Допит з агентом у сиротинці був далеко не останнім. У технікумі її також викликали на розмову, питали про навчання, ставлення до батька. Тоді ж з’явилася нова категорія питань — прохання «повпливати» на брата самостійно або завдяки матері. Коли Марія вже працювала, її навіть просили написати статтю про те, як їй добре живеться в Совєтському Союзі. А після вступу до університету Марія при розмові зі студентами сказала, що вона донька Романа Шухевича:

— За якийсь час викликають мене в КГБ, ну і роблять мені втик: чому це я афішую, що я донька Шухевича. Хтось уже серед наших студентів доніс, що донька Шухевича вчиться тут: «Ми зробили вам послугу, дозволили вам вчитись в інституті у Львові, а ви от афішуєте, що ви донька».

Разом із матір’ю Марія їздила до Юрка у Мордовію. Раз на пів року Наталія обов’язково збирала синові посилку, а за можливості — приїздила до нього. Марія пам’ятає, що влада завжди намагалася зробити так, аби ці зустрічі не відбулися. Одного разу взимку мати не могла поїхати на зустріч, тож Марія сама відправилася до брата:

— Туда ходить тепловоз, і то один раз на день. Приїхала я туда, прийшла на той прийомний пункт вечером. Там у віконничку стукаю: «Нє, вже всьо закрито, приходьте завтра утром». Вечір. Куди я подінусь? Зима, холодно, а там [був] будиночок маленький і стоїть диванчик деревляний. Думаю, ну то що, я тут пересижу, пересплю тут. І десь може в годині 12 приходить якийсь черговий: «Ходімте». Забрали мене туда в кімнату побачень. Там вже нормальна кімната, там було опалення. Але все одно, змерзла страшне, не знаю, як я би до ранку дожила.

Під час зустрічей у Мордовії Юрко і Марія багато говорили про тата. Брат розповів, як втікав із сиротинця, знайшов батька, як той влаштував його у школу під іншим ім’ям і згодом дозволив повернутися за сестрою.

Звісно, російські спецслужби полювали за Романом Шухевичем і прагнули знищити його. 1950 року вони організували цілу спецоперацію, щоб виявити військовика в одному з будинків у селі Білогорща біля Львова, де той переховувався. У ході перестрілки генерал-хорунжого УПА вбили автоматною чергою. 2001 року цей будинок став Меморіальним музеєм Романа Шухевича. Споруду та частину експонатів було знищено внаслідок російського ракетного удару 1 січня 2024 року.

На щастя, більшість експонатів вивезли ще на початку повномасштабного вторгнення. А 3D модель самої будівлі ще 2021 року зробила команда Skeiron, що опікується оцифруванням пам’яток архітектури. Відсканована віртуальна копія може значно допомогти при майбутній відбудові.

Марія не шкодує про те, що діяльність Романа Шухевича впливала на її життя:

— Він всім пожертвував. Родиною, жінкою, дітьми, батьками своїми, всім пожертвував заради тої [ідеї]. У мене, власне, ніколи не було з того приводу жалю. Може, я уже на той час почала переосмислювати то, шо все-таки, напевно, він мав рацію. Шо та ідея є важливіша за все.

Маріїна українізація

Процес заглиблення в українську культуру для Марії тривав і далі. Їй допомагала родина, а згодом — університет, де вона прочитала твори Василя Стуса, Ліни Костенко, Василя Симоненка, дізналася про рух шістдесятників. Разом із цим поступово переходила на українську мову:

— Я в інститут поступила — говорила російською мовою. Бо у технікумі все російська. Приїхала сюда (у Львів. — ред.) [говорила] по-російськи. Але уже з мамою я українською говорила. Як до мене говорили по-російськи, я по-російськи відповідала. Приходили лектор і питався: «На якій мові вам читати лекцію?». Голосували [студенти], якщо більшість по-українській, то він читав українською. Під кінець інституту я тільки по-українськи говорила. Я набралася української мови. Уже почала думати українською.

Агенти КДБ не припиняли стежити за Марією і викликати її на допити. Поширилося це і на її чоловіка Максима Трильовського. Він був архітектором за фахом, походив із родини ОУНівців, погано говорив російською і не боявся минулого Марії. Довгий час вона не знала, що після одруження Максима також викликали у КДБ. Говорили, що він під їхнім контролем, і навіть пропонували доносити. Чоловік пообіцяв написати скаргу на комітет, і більше його не чіпали.

Подружжя Трильовських намагалися жити звичне життя у Львові: працювали, виховували доньку, допомагали Маріїній матері і брату. Після проголошення незалежності України Марія не відчула особливої уваги до себе: вона залишалася непублічною, на відміну від брата. Зараз жінка не працює, вона отримує пенсію, як і її чоловік, який досі має роботу:

— На наші потреби нам вистачає. У мене навіть є можливості донатити. З’являються якісь в інтернеті прохання — кожен раз посилаю. Донька веде екскурсії, і ті гроші віддає на потреби армії, на волонтерську кухню. Я також туди щось кидаю.

Родина Трильовських живе у квартирі поблизу Марсового поля у Львові, на території якого розташований військовий цвинтар, тож на власні очі бачить ціну нашої боротьби:

— Майже кожного дня ховають одного [військового], а тепер вже й три, і чотири людини ховають. Це дуже тяжко сприймати. З іншої сторони, думаю, а у нас немає вибору. У нас немає вибору, ми мусимо стояти. Я дуже хотіла би цієї перемоги.

Крім цього, Марія має ще одне бажання — вшанування пам’яті Романа Шухевича в національному пантеоні героїв:

— Я думаю, його заслуга дійсно колосальна. Він довів нам всім, що можна і варто боротись. Тяжко, звичайно, великі втрати, але можна. І він того заслуговує.