Share this...
Facebook
Twitter

«Почуйте голос Маріуполя» — серія історій людей, яким вдалось евакуюватися з блокадного Маріуполя. Ми продовжуємо серію історією Галини, яка, перебуваючи в блокадному місті, координувала разом із командою великий волонтерський штаб, створений на базі освітнього хабу «Халабуда». З 2016 року «Халабуду» також знають як вільний простір і центр допомоги військовим та переселенцям. З активізацією воєнних дій та постійними обстрілами з боку російських військ «халабудівці» знову стали волонтерами. За неповні три тижні команда Галини допомогла близько 25 тисячам маріупольців.

За часів незалежної України Маріуполь уже вдруге протистоїть російським окупантам. Спершу місто потерпало від «руского міра» у 2014-му. Тоді Маріуполь якийсь час був у окупації, а після звільнення став прихистком для багатьох переселенців зі сходу України. Усі ці події дали поштовх для розвитку міста й створення нових соціальних та культурних ініціатив. Детальніше про це — у нашій мультимедійній історії про Маріуполь, що вийшла у 2017 році. Однією з таких нових ініціатив став вільний простір «Халабуда», який довгий час був волонтерським центром, а згодом — освітнім хабом у місті, що розвивається.

У березні 2022-го «рускій мір» знову прийшов до українського Маріуполя. Доки російська армія намагається стерти місто і його мешканців з лиця землі, активісти продовжують робити все можливе для порятунку людей.

Галина і команда «Халабуди»

Галина Балабанова народилася і виросла у Маріуполі. За освітою вона філологиня, яка з часом знайшла себе у мові фотографії. Впродовж 15 років дівчина працювала журналісткою та фотографкою. У 2014-му Галина разом із командою однодумців створила волонтерський центр, що допомагав армії, переселенцям та дітям-сиротам із Мар’їнки, які на той час переселялися до Маріуполя. Пізніше це місце трансформувалося у простір для освітніх та культурних проєктів, підтримки бізнесу та соціального зростання — «Халабуду». Однак 24 лютого 2022 року після повномасштабного вторгнення російський військ на територію України знову все змінилося, і «Халабуда» стала волонтерським центром та прихистком для багатьох мешканців Маріуполя.

— Я дуже добре пам’ятаю день, коли почула перші постріли. Це була ніч. Я віддалено щось чула крізь сон. Але за 15 хвилин мені подзвонив мій друг зі Львова і запитав, як я. Тоді я зрозуміла, що щось не те. Після цього я зайшла у фейсбук — і все стало зрозуміло.

З першого дня Галина і команда «Халабуди» намагалася вибудувати чіткий план дій, щоб допомогти місту.

— Перші години були дуже напружені, перш ніж ми всі зібрались і усвідомили, що ми тут, ми є. Актив Маріуполя залишався в місті, тож ми почали складати план подальших дій. Близько 4—5-ї ранку до нас вже почали приносити перші харчі та гуманітарку місцеві, маріупольці, бо знали, чим ми займалися впродовж цих восьми років. Вони знали, що ми — перше місце, якому можна довіряти і приносити допомогу. Вже наступного дня ми почали отримувати перші кошти на наші рахунки.

Активістам вдалося обладнати укриття до початку активних обстрілів у місті.

— Саму «Халабуду» ми намагалися максимально убезпечити: зробили декілька виходів, позакладали вікна. Ми готувалися до найгіршого сценарію. Хоча тоді не хотіли в це вірити, але розуміли, що по-іншому — ніяк. Певною мірою це нас врятувало.

Щодня до хабу зверталося близько двох тисяч жителів, які потребували базових речей: їжі, ліків, засобів гігієни і просто води, яку не завжди могли дістати й активісти.

— Маріупольці дуже добре тримались десь перший тиждень. У ЗМІ вже почали говорити, що місто беруть в облогу, але люди продовжували ходити в магазини, скуповуватися як завжди, не купувати тридцять кілограмів гречки чи сіль з сірниками. Вони продовжували жити спокійним життям, потроху накопичуючи свої запаси. На другий тиждень почалися жорсткіші обстріли та з’явилися перші танки на в’їзді до Маріуполя. Тоді ж почали обстрілювати стратегічно важливі магазини, де зберігалось багато харчів та будівельних матеріалів, які могли бути корисні в цей період. Тож паніка наростала. Тоді почалось мародерство. Однак ті, хто не мали етичної можливості мародерити чи щось у когось красти, йшли до нас.

Будучи протягом багатьох років волонтерським осередком, природно, що від початку повномасштабного вторгнення «Халабуда» продовжувала гуртувати навколо себе місцевих мешканців, охочих активно допомагати місту.

— Наш центр об’єднав близько 200 волонтерів: як тих, хто вже мав досвід, так і людей, які приходили і казали: «Ми не можемо сидіти вдома, ми хочемо вам допомагати. Давайте ми просто будем мити підлогу абощо». За цей час ми встигли допомогти близько 25 тисячам маріупольців. Менше ніж за три тижні. У нашому центрі постійно базувалось декілька десятків волонтерів. А поряд із нами ми облаштували три укриття, де поселили людей, яким першим прилетіло. Вони жили на околицях міста і приїхали до нас, бо знали, що ми є і ми допоможемо одразу.

Халабудівці також намагалася допомогти і військовим: від початку команда взаємодіяла з кількома підрозділами ЗСУ, а також військовим шпиталем і волонтерами при ньому.

— Першочерговим завданням, яке ми для себе поставили, була допомога армії і добробатам, які все ще знаходилися в Маріуполі з 14-го року. Вони були першими, хто до нас прийшов. Проте такі вузькоспеціалізовані потреби, як-от тепловізори чи бронежилети, ми одразу не могли закрити. Тому ми акумулювали максимум зусиль, щоб задовольнити побутові потреби військових. Крім цього, ми допомагали шпиталю і волонтерам, які там працювали. Найголовніші запити, які до нас надходили від цивільного населення, це будь-які харчі і питна вода — це перше. На другому місці — ліки: заспокійливе і банальні ліки від тиску, від цукру в крові. Але, на жаль, ми не мали вузькоспеціалізованих ліків, щоб допомогти людям, хворим на ВІЛ/СНІД чи онко. Як би ми не хотіли, ми не могли допомогти всім.

— Найбільше люди раділи хлібу. Тож наскільки ми могли, ми пекли хліб. Перша машина ЗІЛу була повністю наповнена хлібом, і половина з нього поїхала на лівий берег, який був першим відрізаний. На заводі Ілліча і «Азовсталі» тоді офіційно було приблизно 20 укриттів, але, за моїми даними, їх було більше. І в кожному з них було щонайменше близько тисячі людей.

Евакуація

Із дня у день російські військові все інтенсивніше обстрілювали місто, тож залишатися і працювати там з часом стало неможливо. Необхідно було ухвалювати рішення про евакуацію, згадує Галина.

— Для мене найтяжчим був останній день в Маріуполі, коли я нічого не робила, а просто збиралася. Бо я звикла до свого розпорядку: о 8-й прокидалася, гуляла з собакою, а далі починалися запити. І вони були постійно-постійно-постійно. Наприкінці кожного дня у нас була нарада. А опісля щоночі я слухала рації, по яких військові розповідали про те, що відбувається в центрі міста.

Із Маріуполя я виїжджала 16 березня разом із друзями і двома собаками: вшістьох у маленькій автівці під час обстрілу. За півгодини до нашого виїзду обстріляли драмтеатр. Тож, коли ми їхали через центр міста, то бачили дим. Виїжджали ми через неофіційний блокпост. І вже потім дізналися, що колону, яка їхала перед нами, обстріляли з «Градів». Нам просто пощастило, що ми їхали там на 15—20 хвилин пізніше, ніж інші. Від Маріуполя до Мангуша — приблизно 20 кілометрів. Але це були найдовші сім з половиною годин в моєму житті. Більшість цього шляху складалася практично з суцільної колони автівок. Люди штовхали свої машини, бо ті не хотіли їхати. А поряд із ними інші йшли пішки, часом навіть швидше, ніж їхали авто.

З собою я взяла небагато. Найголовніше — це мій паспорт із пропискою в Маріуполі. Ще — камера з картами пам’яті, де зберігаються фотографії за останні 8 років із моїми близькими і рідними людьми. Турнікет, який мені не знадобився в дорозі, дякувати Богові. Кнопковий телефон.

Найгірше для мене було, коли зник зв’язок. Він зник останнім — після води, після світла. Це була єдина остання ниточка, яка тримала нас всередині міста. Нам вдалося знайти кілька кнопкових телефонів. Бо люди, які користувались такими телефонами, сказали, що вони краще ловлять. Мені довелося згадувати, як писати СМС-ки. Вночі, як правило, зрідка з’являвся зв’язок. Я думаю, це було для того, щоб рашисти могли контролювати вогонь. Тому що це було здебільшого між першим і другим прильотами. Тоді ми могли вийти на вулицю та відправити СМС-ку. Здебільшого це були короткі повідомлення: «Ми в порядку, в безпеці» або «Обстріли не по нам, а десь поряд». І просто слова любові, підтримки, більше нічого. Ніяких деталей.

Цей телефон дуже сильно мене врятував. Поки що в ньому так і стоїть додаткова картка, номер якої знає небагато людей — десь 10—15 осіб, частина з яких — у Маріуполі. Він поки мовчить, але я дуже сподіваюся, що невдовзі пролунає дзвінок.

Ще один важливий предмет, який я змогла вивезти на собі, — це годинник. Його подарував мені тато зі словами, що «колись, коли всі ґаджети перестануть працювати і ти не знатимеш, котра година, він тобі знадобиться». Він був постійно зі мною. Коли не було зв’язку і світла, він структурував мене, дисциплінував щоранку його заводити, щоб розуміти, котра година.

Моя подруга лишила мені маховик часу з «Гаррі Поттера». Ми з нею не встигли попрощатись. Він висить на шовному матеріалі, який ми збирали для шпиталю. Якби я використала маховик зараз, щоб повернутися назад в минуле, то… Думаю, ми зробили недостатньо за всі ці 8 років війни. Насамперед для усвідомлення місцевими, що відбувається і хто насправді наш ворог. А також маховик став би мені у нагоді, щоб мати трошки більше часу для облаштування укриттів у Маріуполі. Бо очевидно, що ми не можемо взяти півмільйона людей і одразу кудись їх усіх перемістити. Але працювати на захист ми можемо. Звісно, я не в силах доставити до Маріуполя ППО чи «Джавеліни», щоб захищати наше повітря. Але я можу зробити так, щоб в Маріуполі стало не 3, а 30 укриттів. Для цього потрібен час і люди.

Робота хабу в евакуації

Галина і частина команди змогли евакуюватися, та попри усе вони продовжують свою боротьбу за Маріуполь.

— Зараз я перебуваю у Львові — другому коханому місті після Маріуполя. Звідси я координую нашу команду, яка роз’їхалась по всій Україні, дехто навіть вже за кордоном, але продовжує допомагати іншим. Хтось вивозить людей, хтось купує автомобілі і шукає водіїв. Ми продовжуємо працювати як хаб. Ми були хабом фізичним, який розташовувався в Маріуполі. А зараз ми хаб як людина, яка може конектити інших людей між собою. І той соціальний капітал, який нам вдалося напрацювати за ці кілька років, — це найважливіше, що ми зараз маємо.

Але і фізичний хаб теж вдалося відновити: зусиллями команди у Запоріжжі, у партнерстві з «Карітас Маріуполь» відкрилася оновлена «Халабуда», яка працює з евакуйованими громадянами. Паралельно творяться й інші проєкти. Наприклад, 21 квітня на своїй фейсбук-сторінці команда анонсувала запуск мобільної пересувної майстерні з ремонту безпілотників.

Я дуже хочу повернутися в Маріуполь…

Галина Балабанова найбільше чекає повернення в рідне місто, бо там залишилося багато дорогого серцю:

— Я дуже хочу повернутися в Маріуполь, яким би він не був. Торкнутись моря і навіть побачити ті заводи, які ми так довго не любили. Нехай вони вже працюють, але працюють разом із маріупольцями. У місті лишився мій кіт Костянтин, якого треба годувати і лікувати від захворювання нирок. А ще там є декілька прихованих місць, де я залишила архіви фотографій з часів дитинства. Напевне, найголовніше з речей, що лишилося, — це фотографії. Бо спогади лишаються тільки на рівні якихось ефемерних мислеформ. Ти вже не можеш згадати голос бабусі, наприклад, якщо в тебе немає відеозапису. Або як виглядала мама в 94-му, коли мені було 5. Тому для мене це, напевно, найважливіше. Але загалом мені байдуже на всі предмети. Якщо я зможу вивезти звідти ще людей, то я готова розпрощатися з усіма фотографіями, з тією частиною свого життя.

Поки Росія не помре, я не відчуватиму себе в безпеці, де б я не була. Мого Маріуполя більше немає. Є руїна, але це не головне. Головне, що люди продовжують виїжджати.

Мій Маріуполь — це люди і море. Море у мене не заберуть. Воно буде навіть із війнами. Людей ми вивеземо.

Мій Маріуполь — це люди, які йшли пішки і виводили з міста не лише хворих дітей, бабусь і дідусів. Вони виводили звідти тварин. Вони вивозили навіть рептилій. Кожен із них — герой. День нашої перемоги для мене — це день, коли ми зможемо хай не обійняти, але принаймні зідзвонитися із тими, з ким зараз немає зв’язку. Це перше. А друге — це день, коли ми будемо акумулювати сили і одразу почнемо відбудовувати наші міста і нас всередині себе.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Софія Панасюк

Катя Полівчак

Авторка,

Інтерв’юерка,

Продюсерка:

Ксенія Чикунова

Шеф-редакторка:

Євгенія Сапожникова

Редакторка:

Анастасія Гулько

Редакторка,

Фотографиня:

Христина Кулаковська

Коректорка:

Ольга Щербак

Фотограф:

Дмитро Бартош

Більд-редактор,

Оператор:

Юрій Стефаняк

Режисерка монтажу:

Ліза Літвіненко

Режисер:

Микола Носок

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Графічна дизайнерка:

Мар'яна Микитюк

Транскрибаторка:

Діана Стукан

Юлія Купріянчик

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик