Майстерня Попових: керамісти у прифронтовому Словʼянську

Героями мультимедійного проєкту стали власники бізнесів, про яких ми вже розповідали впродовж 2018–2020 років. Ця розмова — з Вікторією Поповою, яка разом із чоловіком Богданом продовжує гончарну справу своїх батьків.

Ще за радянських часів у Словʼянську, що на Донеччині, було чимало керамічних заводів, навколо яких розбудовувалося місто. Так кераміка стала традиційним місцевим ремеслом. Роками словʼянські майстри виробляли сувенірну продукцію, керамічний посуд, вази тощо.

Проте на початку російсько-української війни Словʼянськ окупували війська РФ (11 квітня – 5 липня 2014-го). За цей час багато місцевих майстерень із виготовлення кераміки постраждали або закрилися. Утім, містяни не перервали традицію гончарства, якій уже понад сто років. Сотні невеликих осередків і далі підтримували економіку рідного міста, продаючи вироби не лише в регіоні, а й по всій Україні та за кордоном.

2019 року Ukraїner відвідав кілька цехів і родинних майстерень керамістів у місті Слов’янськ. Серед них було подружжя Попових — Вікторія та Богдан. Тоді до гончарної справи долучалися і їхні батьки: разом замішували глину, формували вироби, обпалювали, шліфували, оздоблювали та розписували їх. Після лютого 2022-го обстріли Слов’янська посилилися, а лінія фронту на одному з напрямків стала за 7–10 км від міста. У квітні того ж року подружжя Попових евакуювалося. Пробувши понад пів року на заході України, пара вирішила повернутися у Слов’янськ. Відтоді вони розписують не тільки керамічний посуд, а й гільзи та тубуси від використаних снарядів. Також збирають кошти на потреби війська.

Гуртувати «родину глинозалежних»

Продовжувати бізнес під час повномасштабного вторгнення, коли клієнти не приїздять у Слов’янськ, а на міському базарі майже нікого немає, Вікторію навчив досвід пандемії коронавірусу. Тоді вона вирішила публікувати фото своїх робіт у тематичних інтернет-спільнотах. Свою ж сторінку майстерні Вікторію змотивував створити відгук іншої користувачки соцмереж:

— Мене знайшла дівчина з Дубна, Ксенія Галицька. […] І вона мені такого гарного дубинського копняка дала. Каже: «Що ви, пані Вікторія, сидите? Ну, робіть сторінку!».

Завдяки рекомендації Ксенії, фейсбук-акаунт майстерні почав набирати авдиторію. Вікторія пригадує, як найбільшою радістю стали перші 100 підписників: у додаткову рекламу чи проведення активностей для збільшення охоплень вона ніколи не вкладалася. Станом на червень 2024-го сторінка має понад 2 000 читачів.

Відтоді всю гончарну продукцію Вікторія реалізовувала онлайн. Поступово цікавитися керамікою зі Слов’янська почали покупці з інших країн. Спершу, пригадує жінка, їй написала дівчина з Америки й попросила вислати посуд для фотосесії:

— Не було меж моєї радості, коли мені вислали [фото]. Я не памʼятаю, яке місто в Америці, але якийсь журнал знімав дівчину в українському вбранні з нашими кринками. […] І потім стали зʼявлятися клієнти: Португалія, Франція, Іспанія, Німеччина, Нідерланди. Де вже нашого посуду [тільки] нема.

Після початку повномасштабного вторгнення «родина глинозалежних», як лагідно називає свою спільноту Вікторія, стала важливою підтримкою для майстерні Попових. Люди продовжують замовляти в них глиняний посуд і розписані відпрацьовані тубуси снарядів — новий вид виробів, що зʼявився у 2022-му, аби підсилити бійців. Справа в тому, що один із учасників спільноти, який працює вчителем, долучився до програми Social Drone Ua, де кожен може відкрити збір, закупити деталі і створити FPV-дрон власноруч, надіслати його на перевірку експертам, щоб «залізна пташка» потім опинилася там, де потрібна. Щоб фінансово підтримати цього ініціативного чоловіка, подружжя Попових проводить аукціони, де розігрує свій розписаний посуд і відпрацьовані тубуси снарядів. І результати є, скажімо, за три розіграші майстерні вже вдалося зібрати кошти на один дрон. Жінка розуміє, що не всім підписникам потрібні такі артефакти війни, тож вдячна тим, хто просто долучається благодійним внеском або й допомагає не тільки коштами:

— Дякую усім клієнтам за те, що ми можем допомагати армії. […] Деякі дівчата навіть посилки висилають. У тих миловарня своєї ручної роботи. Вони висилають обрізки [з виробництва мила]. [Кажуть]: «Якщо хлопці (військові. — ред.) будуть, нехай миються». Є у нас «Юнікасоль» — там ферма: коровки, сир, сироварня. І вони інколи висилають сир.

Також подружжя Попових розписує візерунками, квітами та поезією відпрацьовані гільзи, котрі їм віддають місцеві військовослужбовці. Така творча робота над однією займає близько двох днів. На кожній Вікторія пише: «Дякую за допомогу ЗСУ». Для декорування беруть гільзи американського виробництва, бо їх військові не використовують удруге:

— Воно (частини використаних снарядів. — ред.) там горами в них лежить, і вони нам ото все привозять. Ну а ми думаємо, як його перетворити в гроші на дрони.

Вікторія ділиться, що такі вироби часом замовляють рідні полеглих воїнів як пам’ятну річ на кладовище чи додому — їх майстерня розписує безкоштовно. Але переважно подружжя віддає гільзи на благодійні збори для захисників і захисниць, які повертаються у Слов’янськ із лінії фронту:

— У нас же ротаційне місто. Вони (військові. — ред.) 6 днів на «нулі», і потім 3 дні тут. Деякі [з них] місцеві, деякі знімають собі квартири, а деякі, знайомі, у нас тусили інколи. Коли приїжджають всі зі шмарклями, з кашлем, то єдине бажання — їх полікувати. Так і живемо — лікуємо і на дрони збираємо.

Евакуюватися й повернутися

Роздуми про евакуацію у Вікторії і Богдана, як і в більшості українців зі східних і південних регіонів України, були ще на початку збройної агресії РФ. Тоді, пригадує жінка, у Слов’янську працювали самохідні артилерійські установки «Нона-С», що обстрілювали сусідні квартали. У квітні 2022-го місто потерпало від потужнішої артилерії, зокрема «Градів» і «Смерчів», але Попові не поспішали виїжджати:

— Поки ми тут потрібні були, ми тут залишалися. Ми відвозили людей на вокзал, бо таксі їздило у 2022-му році погано. А потім, уже коли, мені здається, більше, ніж половина [місцевих] виїхала, самі хлопці військові сказали: «Та вже валіть відціля».

Однією з головних причин, що спонукала виїхати, було прагнення убезпечити батьків Вікторії. Якби не вони, каже жінка, то залишилась б у Слов’янську попри небезпеку. Однак більше за можливі «прильоти» і звуки вибухів майстриню лякала ймовірна окупація:

— Вибухи — це одне. А якщо ти думаєш, що ти можеш бути окупований — це вже друге. […] Ми, звісно, ніякі не революціонери. [Але] якби була окупація, то в мене навіть не має ніяких сумнів, що я би там на горіху, напевно, висіла. Бо зараз [повсюди] всі ці медіамережі: можна прослідкувати, що ти і хто ти.

Вікторія з чоловіком і рідними загалом пробула близько дев’яти місяців за межами рідного Слов’янська — у місті Стрий, що неподалік від Львова. Пригадує, що попри її упередження про захід України, там зустріла багато людей, які ставилися зі співчуттям та розумінням. От тільки займатися керамікою, каже жінка, там змоги не було.

Будучи у Стрию, подружжя вирішило навідатися у Слов’янськ, щоб перевірити свій будинок, зокрема злити воду із системи опалення. Цей візит планували коротким, щоб тільки поглянути, в якому стані оселя. Приїхавши, вони побачили спустошений Слов’янськ, де більшість населення — військові. Проте у жовтні 2022-го місяця ЗСУ звільнили місто Лиман, що неподалік. Тому пара, як і більшість цивільних, згодом захотіла залишитися, забравши потім і батьків (по них Вікторія їхала автівкою сама через всю Україну):

— Всі восени зрозуміли, що «прильоти» є, але вони є по всій Україні. Яка різниця, куди «прилетить»: в Дніпро, де ти сидиш, чи в Словʼянськ? Тут ти вже ніяк не застрахований. Тому люди почали вертатися.

Про період життя на заході України Вікторії та Богдану нагадує подарунок, який їм вручили перед від’їздом — декоративна ялинка з шишок. А також спогади про тамтешню природу:

— Я перший раз в житті бачила гірську річку. О, я тепер розумію цю поезію. Раніше ми українські пісні слухали, що тече вода. Я не розуміла, про що вони. Тепер розумію. Гірська річка — це дуже красиво. І там такі камінці! Якби в нас тут було стільки камінців цих кругленьких, я б собі будинок зробила.

Вікторія пригадує, що, на щастя, їхній будинок не постраждав від обстрілів. Тільки довелося викинути частину техніки і фотографії. Їх перед евакуацією заховали у вологому підвалі, аби вберегти на випадок «прильоту» в дім.

Головними труднощами життя у Слов’янську в перші місяці після його звільнення стали проблеми з опаленням і відключення електроенергії, згадує Вікторія:

— Було дуже холодно. Ми [користувалися] кондиціонером, і коли давали світло, одразу [вмикали] і кондиціонер, і камін. Але воно так [слабко] нагрівалося. […] У нас було в хаті, мабуть, десь градусів вісім. Спали вдіті.

Через кілька місяців російські війська почали інтенсивніше обстрілювати Слов’янськ. Тоді ж уламки від ракети, що влучила в сусідній будинок і магазин, продірявили стелю в домі Попових:

— Ми один [осколок] залишили. [Інші] просто пробили кришу, і оце ось потолки отак висять. Нехай то буде наше саме велике горе.

Ремесло під час війни

Після більш як двох років повномасштабного вторгнення Росії, розповідає Вікторія, гончарних майстерень у Слов’янську стало ще менше, ніж у 2014–2015 роках. Частина майстрів виїхала закордон чи в безпечніші регіони України, де торгують посудом, який вдалося евакуювати зі своїх складів. А інші стали на захист країни:

— В нас ось три тижні тому один із наших, як нас тут називають, посудників, загинув. […] Він із 2022-го пішов у тероборону Словʼянська. А тероборона Словʼянська зараз вся майже — це авдіївський напрямок.

Та навіть майстерні, які готові продовжувати роботу, не можуть виготовляти керамічні вироби, як раніше, бо через російські обстріли в місті не видобувають глину в кар’єрах. Тому Вікторія з чоловіком закуповує посуд для розпису в словʼянській майстерні Юлії та Ігоря Івлєвих, котрі мають і запас сировини, і кілька робочих цехів.

Оскільки майстерня Попових поки не виготовляє посуд, то у Вікторії та Богдана з’явилося більше часу для розпису. Жінка каже, що відтоді її візерунки стали більш вигадливими й усвідомленими:

— Ти не квапишся, ти малюєш то, що тобі хочеться, то, що ти рахуєш, що воно красиво. А не бігом-бігом-бігом, тому що в тебе норма, бо якщо ти це не зробиш, так тобі їсти буде нічого.

Пара декорує глиняний посуд, відпрацьовані тубуси та гільзи на кухні, де замінили звичайні лампочки на потужніші. Фарбу, пензлі, спеціальні розчини та інше приладдя для творчості вони замовляють онлайн: спеціалізовані магазини у Слов’янську поки не працюють. Серед малюнків на замовлення, хвалиться Вікторія, її чоловікові особливо вдаються портрети. Вона ж охочіше малює квіти, тварин чи персонажів мультфільмів.

До роботи долучаються і батьки Вікторії. Тепер вони допомагають пакувати готові вироби перед відправкою замовникам. Далеких планів, каже жінка, їхня сім’я не будує, проте від ідеї знову виготовляти кераміку (після перемоги) не відмовляються:

— Може, відновимо майстерню, коли закінчиться війна. А, може, вже так і будемо розписувати. Хто його знає. […] Ти ж не молодшаєш кожного дня. І я вже навіть не знаю, чи змогла б я з глиною [працювати]. Все-таки це [треба носити] відра, це важка [робота], це печі. […]. От зараз я займаюсь тим, що я весь час хотіла. Я хотіла, коли ще діти були маленькі, просто малювати те, що я хочу. Мрія здійснилась.

Продовжувати декорувати гончарні вироби недалеко від лінії фронту Вікторії допомагає надія на перемогу. Каже, хочеться сподіватися на швидке завершення війни, проте розуміє: для перемоги Україні потрібно ще багато працювати.

Майстриня каже, що повномасштабне вторгнення остаточно викрило прихильників Росії у їхньому місті. Вважає, що невелика частина українців із проросійським світоглядом змогла переосмислити свій досвід і визнати помилкові переконання. А ті, хто цього не зробив, виїхали за кордон, де поширюють антиукраїнські пропагандистські наративи:

— Ті, хто оце «руского міра» ждали, так вони в саму першу чергу повилітали, як пробки. Правда, хреново, що вони побігли не в Рашку, а в Європу. І будуть там ото… Нам за них стидно.

І все ж, каже Вікторія, зараз важливо не тільки зважати на проблемні питання в нашій державі, а й надихатися прикладами українців, які захищають, відновлюють й економічно підтримують Україну. Для майстрині такий приклад — друг її чоловіка — художник, який залишив роботу редактора в Києві і став на захист Батьківщини. Щоразу, як приїздить у Слов’янськ, він показує свої малюнки окопним болотом і рахує дні від 24 лютого 2022 року. Такі історії переконують Вікторію, що Україна переможе, бо українці роблять для цього все можливе:

— Скільки підприємців побросали свої бізнеси і пішли [воювати]. Куди нам діватися? У нас немає другого вибору. Якщо ми не переможемо, то України просто не буде.