Міфи про Голодомор

16 жовтня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

У другій частині серії пояснювальних матеріалів про Голодомор ми вирішили розповісти про найвідоміші та найбільш вражаючі міфи про геноцид в Україні 1932-1933 років. Скоріше за все вам неодноразово доводилося чути, що Голодомору взагалі не було, або ж про неврожай, чи про те, що голод був на території усього СРСР або ж що його чинили українці власноруч. У цьому матеріалі ми спростовуємо найпоширеніші міфи.

Голодомор був спрямованою на знищення української нації політикою Радянського Союзу. Підтвердженням цьому є сотні свідчень очевидців, документи, записи в щоденниках На перший погляд, архівні фото жертв Голодомору, жахливі розповіді про реалії тодішніх «чорних дошок», знущання активістів та система судочинства — усе це не повинно було б лишати сумнівів щодо злочину радянської влади. Втім, ця історична травма і досі не здатна цілковито загоїтися, поки є ті, хто сумнівається у її правдивості. Тому нижче ми руйнуємо міфи про Голодомор 1932-1933 років.

Смерть від голоду на вулицях Харкова, 1933 р. Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані правнучкою А. Вінербергера Самарою Пірс.

Голодомору не було

— Ми не піднімаємо питання надуманого характеру на зразок Голодомору, політизуючи
ці спільні проблеми минулого, — заявив чинний президент Росії Володимир Путін іще у 2008 році. Таку позицію Росія зберігає і досі, цілковито підтверджуючи нею свій образ правонаступниці Радянського Союзу. Ці слова відтворюють один із найпоширеніших міфів про Голодомор, продумано та скрупульозно закладений владою СРСР майже століття тому.

Загалом послідовники цього міфу найчастіше вдаються до тверджень про те, що голод був, однак спричинила його не цілеспрямована політика радянської влади, а лише збіг обставин. Обставини — це саботаж українського селянства, необхідність втримати державу «на плаву» у часи «Великої депресії», несприятливі погодні умови. На вершечку — твердження про те, що Голодомору не було, оскільки масштаби та наслідки його надумані.

Міф часто змушує сумніватися: як у державі, яка проводила модернізацію, взагалі був можливий голод. Мовляв, Радянський Союз же усіх годує. Утім, в СРСР Україна, як і до того в Російській імперії, була лише сировинним придатком. Її роль зводилася до того, щоб видобувати руду і метали і мовчки коритися системі. Українські селяни-господарі у такій системі місця не мали.

Роман Подкур, історик. Фото: Олег Переверзев.

«Продовольство і всі товари господарчого вжитку почали видаватися за картками. Усе населення було поділене на 5 категорій. Найбільша категорія — робітники-шахтарі, металурги та «люди важкої фізичної праці». Їм видавали на місяць 800 г хліба, 200 г м’яса, декілька рибин, певну кількість масла. Видавалося декілька літрів олії, якісь каші. Це отой мінімальний набір продуктів для людей важкої праці. Далі йшли нижчі і нижчі. 5 категорія — утриманці тих самих робітників. Селяни у цю систему централізованого постачання не входили. Тобто, вони повинні були забезпечувати себе самі. Тому це ще один міф, що радянська влада всіх годувала. Так, вона годувала, але тільки тих робітників і службовців, які знаходилися в місті, і партійно-радянську номенклатуру» — Роман Подкур, історик.

— Хіба б, якщо він був, то про нього всі мовчали?
— Так. Усі з різних причин: свідки — через страх за своє життя і пережиті травми, партверхівка — через немислимість визнання таких дій, решта — через відсутність інформації та пропаганду СРСР.

На 1930-ті припадає пік радянських репресій. Інакомислення, злісна контрпропаганда, космополітизм, буржуазний націоналізм стали причиною мільйонів арештів та заслань у ГУЛАГ. Говорити відкрито в Радянському Союзі про понад 7 мільйонів жертв спрямованої політики знищення українців означало підписати собі смертний вирок. Навіть серед партійної верхівки про реальну ситуацію знало вкрай обмежене коло наближених до Сталіна — Косіор, Каганович, Молотов, Постишев. Ті ж, хто знали, приховували правду або ж звинувачували вище керівництво, скидаючи з себе відповідальність, оскільки і вони уже були частиною системи

«Радянська держава могла багато чого робити без документального схвалення. Хоча, коли ми говоримо про Голодомор, є документи, є листування, є багато доказів штучності цієї події. Але, в будь-якому разі, можна було багато чого робити не говорячи про свої справжні задуми або говорячи про свої задуми езоповою мовою» — Віталій Портников, журналіст.

Місце масового поховання вбитих голодом на Харківщині. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані правнучкою А. Вінербергера Самарою Пірс.

Share this...
Facebook
Twitter

Репродукція з Famine-Genocide in Ukraine, 1932-1933: Western Archives, Testimonies and New Research / Edited by Wsevolod W. Isajiw. - Toronto: Ukrainian Canadian Research and Documentation Centre, Toronto, 2003. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира, (Архів Віденської Дієцезії). – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного.

Share this...
Facebook
Twitter

Іще одна причина мовчання — фізичне знищення десятків сіл. Свідків подій майже не залишилося серед живих, адже населення вимирало цілими сім’ями, цілими вулицями у закритих для в’їзду та виїзду селах, занесених на «чорні дошки». Потрапляли на таку «дошку» села, що не виконували планів хлібозаготівель. Це означало повну ізоляцію від зовнішнього світу. Їх оточували військами і цілковито перекривали для його жителів кисень (продовольство), поки ті вмирали всередині.

— Чи не почали б протестувати інші держави через такі нелюдські події?
— Ні, не почали б. Для інших держав більшість інформації не просочувалася крізь залізну завісу тоталітарної системи.

26 серпня 1933 року французький політик Едуард Ерріо прибув пароплавом до Одеси. За день до того керівник ОДПУ Ягода отримав повідомлення від Сталіна: «За даними Євдокімова (представник ОДПУ на Північному Кавказі), білогвардійці готують теракт проти Ерріо в Одесі чи інших пунктах СРСР. По-моєму, здогадки Євдокімова мають підґрунтя. Треба негайно доручити Балицькому (голова ДПУ УСРР) самому бувати там, де Ерріо, та вжити всіх заходів проти можливих ексцесів». По суті, йшлося про те, що Сталін наказав організувати для гостя «екскурсію» і звернути його увагу на квітучі міста замість спухлих тіл у селах. В результаті 13 вересня у газеті «Правда» вийшла стаття під заголовком «Побачене в Росії — прекрасне».

Постановочні екскурсії «з метою попередити напад» і візити до вимерлих від голоду сел, які повторно заселяли і демонстрували як зразок процвітання (як-от село Гаврилівка на Дніпропетровщині), — так діяв СРСР.

Фото: Олег Переверзев.

«Він (Радянський Союз) міг це робити майже безкарно, просто пояснюючи: «Ну от голод на нашій території, намагаємося людям допомогти. Але не все в наших силах». Масштаби голоду приховувалися. Постанови партійних радянських органів, які цей голод зробили штучним, приховувалися. Досі в Москві стверджують, що цей голод був не штучним, спираючись на всі ці рішення, які ухвалювалися в сталінський період і які маскували справжні масштаби трагедії» — Віталій Портников.

Свідчення про жахливий голод в СРСР однак насправді потрапляли до іноземної преси. Так, наприклад, британський журналіст Гарет Джонс після подорожі до СРСР проводив прес-конференції у Німеччині в березні 1933-го. Він заявляв: Україна як складова СРСР підпадає під найтяжчий тиск, сотні людей гинуть там без їжі. Про події в Україні писало ще кілька журналістів, як-от Малкольм Магерідж, а також кілька видань в США. Але проблема цих людей та видань була у тому, що вони не мали настільки потужного впливу, як їхній колега Волтер Дюранті. Лауреат Пулітцерівської премії, наближена людина президента Рузвельта Франкліна і єдиний іноземний журналіст, який взяв інтерв’ю особисто у Сталіна, — його матеріали перемогли. Він стверджував: голод лише вигадка, його масштаби дуже перебільшені, а тимчасові продовольчі труднощі — природний етап становлення СРСР. Громадськість повірила.

На додачу до труднощів в’їзду в СРСР, у 1933 році іноземцям, які перебували на території СРСР, було заборонено перебувати в УСРР та на Кубані. Таке рішення Сталіна спровокували ті самі статті та заяви західних журналістів про реальну ситуацію в Україні. Пресі як четвертій владі, відтак, перекрили майже будь-який доступ до першоджерел та можливості отримати інформацію. Із початком Другої світової війни навіть поодинокі згадки були витіснені з публічного простору.

— Чи є докази?
— Так. Доказова база містить тисячі документів (відкритих і досі схованих у московських архівах), свідчення сотень тисяч очевидців подій, дослідження, розслідування та багато інших матеріалів.

«Усі говорять: доведіть елемент свідомого знищення населення. Елементом свідомого знищення населення були хлібозаготівлі. Ось інструмент, з яким підійшов Сталін до України і яким він почав карати Україну» — Роман Подкур.

Сьогодні Голодомор визнали геноцидом 17 держав. Для того, щоб це зробити, потрібно було довести навмисні дії проти конкретної групи людей. Тисячі свідків подій розповіли правду, і їх історії стали базою для такого визнання. Геноцидом Голодомор назвав і творець самого поняття правозахисник Рафаль Лемкін. Свідчення доповнювали архівні документи, які стали доступними із набуттям Україною незалежності. Сьогодні робота триває, і наукові співробітники Музею Голодомору продовжують опитувати очевидців злочину геноциду. Більше таких історій можна переглянути у серії Ukraїner про свідків Голодомору та на сайті Музею Голодомору на сторінці Свідчення.

Поруч із цим сотні сторінок документів все ще залишаються закритими в архівах Кремля. Найбільш імовірно, Росія не відкриє до них доступ, оскільки вони лише підтвердять факт геноциду української нації.

Підготовка зерна для відправлення на зсипний пункт у колгоспі імені Г. І. Петровського. с. Петрово-Солониха Миколаївська обл., 1933 р. – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного.

Голод був через неврожай

Цей міф можна вважати варіацією попереднього — мовляв, Голодомору не було, був голод через неврожай. І надто — не було спрямованої політики Сталіна та його прибічників проти української нації.

Насправді ж, Голодомор не був викликаний поганим врожаєм. До нього призвели спрямовані дії радянської влади — знищення голодом — проти українського села. У 1932 році не зафіксовано критичних погодних умов, які могли б призвести до нестачі зерна і смерті через це понад 7 мільйонів людей. У цей рік, порівняно із 1931-м, і справді зібрали менше зерна (12,8 млн тонн проти 17,7 млн тонн у 1931 році). Причиною меншої врожайності була непродумана політика хлібозаготівель: у селах не вистачало зерна для засівання полів, його все більше вивозили з УСРР, не залишаючи нічого на посівну. Але навіть цієї кількості вистачило б, щоб уникнути голоду, якби не спрямована політика геноциду.

«Обласне керівництво (ред. — партійне), яке добре знало ситуацію, ніколи не згадувало про посухи, зливи. Вони казали: там, в якомусь районі щось сталося, але це дуже рідко. Але секретарі обкомів партії не згадували про ці речі. Тобто, якщо вони про них не згадували і не говорили, що це стало однією з основних причин масового голодування населення, цього просто не було» — Роман Подкур.

До того ж очевидці стверджують, що, наприклад, у сусідніх селах та містах за кілька кілометрів через кордон голоду не було. До прикладу, прикордонні Сіверщина чи Слобожанщина потерпали, а поруч у Росії чи Білорусі проблем із врожаями не було. У випадку природних катаклізмів постраждати мала б не одна держава.

«Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянської ідеї. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього «союзу республік» і вирішили переробити його і пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – все є інакше. …Він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини» Рафаль Лемкін, засновник поняття геноцид, правозахисник. Стаття: «Радянський геноцид в Україні».

Колгоспниця колгоспу імені Комінтерну Ямпільського р-ну, Вінницької обл., Савицька А.Ф. в полі під час збирання зернових. Вінницька обл., 1939 р.

Більш реальна тенденція цього періоду — те, що голод у таких масштабах був винятково у тих регіонах, де українці становили більшість населення: Кубань, окремі райони північного Кавказу та Нижнього й Середнього Поволжя. В жодному іншому місці СРСР не було політики «чорних дошок», яка фактично вбивала цілі села. Найодіозніші репресивні постанови стосувалися водночас і України, і Кубані. Організаторами голоду стали одні й ті само люди: на Північному Кавказі керували особисто Мікоян та Каганович, останній пізніше продовжив організовувати голод уже в Україні.

На 1 січня 1932 року у Непорушному та Мобілізаційному фондах СРСР було 2 033 млн тонн зерна, а на 1 січня 1933 року — 3 034 млн тонн. Цих запасів вистачало на те, щоб прохарчувати у 1932 році 10 млн осіб і 15 млн у 1933 році (для порівняння: за 2 роки померло понад 7 млн людей). У 1932–1933 роках СРСР активно експортував хліб. На травень 1933 року через морські порти вивезли 2 738 423 тонни зерна урожаю 1932 року.

За виконання Україною на 97% річного плану постачання зерна на експорт (тобто за організацію Голодомору) Москва преміювала вище керівництво республіки двома автомобілями. А заступник голови Раднаркому УСРР Любченко підписав 29 квітня 1933 року подання на нагородження працівників зовнішньої торгівлі України.

Дереворит «Що вивозять з України в Росію» з альбому графіки Ніла Хасевича.

Голод був у всьому СРСР

«Росіяни… оце Росія, Бондарево від нас, від Ганнусівки, сім кілометрів, так ото були в матерів ліжники, рушники, всяке таке – виносили туди. А там дадуть чи кусочок хліба… Росія не голодувала. От же, прямо рядом, так хто дебеліший, хто на ногах держався – і ото всі рушники, все там – усі кинулись у Росію. Ото наміняють трошки, і остались живі. А росіяни… зовсім рядом же, а жили непогано» (Поволоцький І.М., 1927 р.н., село Ганнусівка Новопсковського р-ну Луганської області).

Голодомор 1932-1933 років залишив чимало спогадів очевидців, які жили на кордонах УСРР з іншими республіками. У сусідньому селі, яке уже було російським, була хоча б якась їжа і можливість порятунку. Втікати також намагалися не тільки в українські міста, а й на схід, до РСФРР.

У спілкуванні Сталіна із його наближеними — організаторами Голодомору — питання України мало особливе значення. Докази цього — у численних наказах, протоколах партійних з’їздів та спогадах.

Основним інструментом винищення населення стало визначення Москвою для України непосильних планів хлібозаготівлі. З урожаю 1932 року у 12,8 млн тонн з українського села планували вилучити 53% збіжжя порівняно з 39% роком раніше, коли валовий збір становив 17,7 млн тонн. Цього було недостатньо для нормального фізіологічного існування населення. Насправді ж відсоток вилучення сягав 70–75%, що поставило село під загрозу смерті. Для виконання плану Київський обком КП(б)У 7 січня 1933 року вимагав «вилучити все наявне зерно, в тому числі так звані насіннєві фонди». По суті, село залишили без будь-якої їжі та можливості засіяти поля.

18 листопада 1932 року ЦК КП(б)У видав постанову «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель». Після неї з’явилася практика сумнозвісних «чорних дошок». Конкретні рішення щодо винесення сіл на такі «дошки» ухвалювали облвиконкоми. У 1932–1933 роках на чорні дошки потрапили 25% районів, зокрема 400 колгоспів у Харківській області.

Похорон активіста в с. Сергіївка Донецької обл., поч. 1930-х років.

Українці не чинили опору

Ще один популярний міф про Голодомор є варіацією на тему «сама винна»: якщо українці не чинили спротиву, вони самі дозволили, щоб склалася така ситуація. Правда ж тут цілком протилежна: саме за те, що українці чинили опір, і було вчинено Голодомор.

«Російські шовіністи, до яких по суті своїй належав Сталін, хоч він і був більшовиком, просто були в шоці від того, що у 1917-1920-х роках відбувалося на українських землях. Та й навіть після того, коли в умовах окупованої радянської України продовжувалися розмови про самостійність в партійно-господарській еліті і, з іншого боку, продовжувалися селянські повстання і опір колективізації» — Віталій Портников.

Абсурдну політику СРСР, примусову колективізацію та розподіл по колгоспах не могли позитивно сприйняти приватні власники. А такими до початку колективізації була більша частина селян. І саме в селах проживало до 90% українців. Сталін та його прибічники перейшли до тотального винищення українського населення за національною ознакою.

«Сільське населення було фактично прикуте до колгоспу, і позбавитися цього було неможливо. Тому це колгоспне рабство, яке припинилося лише десь у середині 1960-х роках. Тоді селяни почали реально отримувати паспорти, і вони з цим паспортом могли звільнитися з колгоспу і піти» — Роман Подкур.

Група активістів Борівської МТС Чернівецького р-ну, Вінницької обл. с. Борова, 1936 р.

Лише у 1930 році в Україні відбулося 30% селянських виступів проти радянської влади з усього СРСР. У них взяло участь близько 1,2 млн людей. У тому само році в українському селі зареєстрували 2779 нападів на активістів, уповноважених з хлібозаготівлі, працівників ДПУ. Вони складали 20,12% від подібних випадків загалом по Радянському Союзу.

Щоб припинити такі виступи, від початку 1930 року по 10 грудня, за даними Особливого відділу ОДПУ СРСР, в Україні розкуркулили 70 407 господарств. З них депортували 31 993 сім’ї (146 тис. 229 людей): до Північного краю – 19 658 сімей, до Сибіру — 11 935. Однак і на цьому спротив населення не припинився.

Із посиленням репресій та поступовим відбиранням не лише зерна, а й усієї їжі люди намагалися облаштувати сховки. Там, у ямах, під стріхами, у стінах, печі збирали їжу, щоб уберегти родину. Багато із таких сховків розкривали патрулі та відбирали усе до зернятка. Люди також намагалися втікати із охоплених голодом сіл до міст. Деякі — у сусідні села, де проживали не українці. У таких селах можна було знайти якесь продовольство і таким чином вижити і врятувати родину.

«Колгоспник села Леонардівки Шандрук Матвій Іванович, 25 років, за соціальним майновим станом – середняк, під час зустрічі з колгоспниками сміється з них, запитуючи їх: «Навіщо ви ходите до колгоспу на роботу, навіщо, все одно ви з цього нічого мати не будете» — (уповноважений Калинівського районного апарату ДПУ УСРР Веретник, січень 1933 року).

Втеча з колгоспів та саботаж стали ще однією формою спротиву. Так, заступник голови ДПУ УСРР Карлсон доповідав 13 липня 1932 року, що лише впродовж червня надійшло 14 055 заяв про вихід з колгоспів (4754 колгоспи зі 111 районів). Активно через виступи чи пасивно через саботаж — українці всіма силами чинили спротив владній системі, більше, ніж будь-де в СРСР. І так само більше, ніж будь-де в СРСР, заплатили за нього ціну у понад 7 мільйонів життів.

Дереворит «Що вивозять з України в Росію» з альбому графіки Ніла Хасевича.

Голодомор організували місцеві

Прихильники цього міфу стверджують: винна не Москва, а місцеві, українські, «свої» чиновники, які й виконували вимоги політики із хлібозаготівлі. Втім, часто вони опускають деталь — посади тих, хто здійснював ці дії. Майже у кожній з них є комбінація літер КП(б)У — Комуністична партія більшовиків України. Тобто так чи інакше кожен із причетних людей, незалежно від національності, найперше був партійцем. А отже, частиною радянської окупаційної влади. Ці люди не були «своїми» для українського народу.

І попри це, навіть ідейні комуністи намагалися полегшити становище українців за таких умов. Частина місцевих активістів та комсомольців, не знаючи про реальні плани Кремля, не могла збагнути, як можна робити щось, що свідомо призведе до голодної смерті сотень людей у селах та містах. Наприклад, секретар Любарського райпарткому Довжинов та голова контрольної комісії Басистий написали в ЦК КП(б)У, що «отриманий план хлібозаготівель може бути виконаний тільки у випадку, якщо буде здано 58% валового врожаю, що суперечить директивам партії». З аналітичного зведення голови ДПУ УСРР Реденса від 20 листопада 1932 року добре видно, що в Україні невдоволення поширилося по всій вертикалі місцевої влади.

«Наш дід ховав у ямах. Під ліском, в огороді, саду. І в полі. Ставив мітки. Ставив траву, щоб виглядала з-під снігу. Буряки, які садили в огороді, не викопували. А вже викопували мерзлими. Мерзле не заберуть. А ми це їли. Літом збирали колоски, ходили шукали ховрахів, ловили деркачів на лугу, їли голубів. У діда була голубятня, поступово з’їли. Пропала у нас собака, то дід казав, що вовки з’їли. Вони приходили, я їх бачив. А потім уже нам сказала мати, що ми ту собаку з’їли. Комсомольці попереджали родичів. Своїм знайомим, щоб ховали картоплю і поживу, щоб вижити. Так за те потім їх розстріляли» — Циба Василь Іванович, 1928 р. н., село Райгородок Чернігівської області.

Місцеві чиновники свідомо затягували з погодженням планів хлібозаготівель, пізніше відмовлялися їх виконувати, виходили з партії, покидали роботу тощо. На Житомирщині, згідно зі зведеними відомостями ДПУ, «голова сільради села Бондарівки, член партії Пономарчук на кущових зборах з хлібозаготівлі заявив: «Плану прийняти не можу, можете віддати мене під суд і забрати партквиток». Радянська влада діяла безкомпромісно: ультиматуми виконували, жорстоко караючи за непослух. Після того, як уповноважений у Мелітопольському районі А. Волтянський навмисно прострелив собі передпліччя лівої руки, щоб не брати участі у викачуванні хліба, його засудили до 10 років концтабору. Такі випадки були непоодинокими.

Спочатку навіть вище парткерівництво УСРР намагалося донести до Сталіна нереальність хлібозаготівель. Проте той назвав Косіора, тодішнього очільника УСРР, «м’якотілим». Після цього репресії лише посилилися. Радянське партійне керівництво добре розуміло, що насправді відбувалося в Україні на той момент. Доказ цього — численні доповіді та записки про реальну ситуацію, а поруч із ними — свідчення про посилення заходів для знищення українського селянства.

Перехідний Червоний прапор Лозівської МТС, вручений колгоспу «Нове життя» Харківської області за ударну роботу під час посівної кампанії. Травень 1932 р.

Про Голодомор уже давно все відомо

У 1937 році в СРСР відбувся перепис населення. Від початку він пішов дещо не так, як планувалося: відбувся за один день. А вже отримавши перші результати підрахунку населення, Сталін наказав усе засекретити. Для певності організаторів перепису репресували.

Союз намагався всіляко приховати будь-які згадки, документи, записи, публікації, які могли б підтвердити факт смерті мільйонів людей в Україні. Цьому сприяла і пропагандистська машина, яка змогла заглушити голоси десятків журналістів навіть у далеких США та Британії. За загадкових обставин зникали записи про народжуваність та смертність, заселялися вимерлі села, гинули люди (як-от Гарет Джонс, який загинув загадково під час поїздки у Внутрішню Монголію).

Єдиним свідченням тривалий час були спогади тих, хто вижив і зміг втекти до інших країн. У 1980-х Джеймс Мейс для спеціальної Комісії США зібрав спогади сотень очевидців Голодомору. Сукупно, накладаючись один на одного, вони змогли сформувати цілісну картину і максимально нівелювати суб’єктивний чинник. Ці спогади довели: Голодомор був геноцидом української нації. Утім, для дослідників досі залишаються відкритими багато запитань і закритими багато документів та архівів.

Після розпаду СРСР велика частина архівіних документів, що стосуються репресій 1930-х, опинилася у Москві. Там — незліченні документи, свідчення і, цілком ймовірно, — відомості про реальну кількість тих, кого вбили голодом. Уся ця інформація необхідна для того, щоб сповна зрозуміти злочин, вчинений у 1932-1933 роках комуністичним тоталітарним режимом на чолі зі Сталіним.

Жертви голоду. Харківщина, 1933 р. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані правнучкою А. Вінербергера Самарою Пірс.

Голодомор — не геноцид

Стаття ІІ Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього:

Геноцид — будь-яка з наступних дій, скоєних з наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
(А) вбивство членів такої групи;
(Б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
(В) навмисне створення для групи таких умов життя, які розраховані на фізичне знищення її в цілому або в частині;
(Г) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
(Д) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Політика СРСР, яка здійснювалася на території України, була спрямована саме проти українців, і саме українці складали основу селянства. Жодна інша національна група не зазнала таких втрат. У жодному іншому місці держави не застосовували таких методів, крім тих, де компактно проживали українці. Свідчення цього — постанови вищого керівництва СРСР, медичні книги, книги реєстрації смертей, свідчення очевидців Голодомору і ще сотні інших документів.

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в України», кваліфікувавши Голодомор як геноцид українського народу. У травні 2009 року СБУ відкрила провадження «За фактом вчинення геноциду у 1932–1933 роках».

Слідство довело: керівництво Радянського Союзу мало намір знищити частину української нації, що є першочерговим в доведенні геноцидного характеру злочину. Висновок: намір можна довести з відповідних фактів і обставин.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010 року визнано доведеним, що Голодомор 1932–1933 років в Україні:

– Сплановано з метою придушення українського національно-визвольного руху та недопущення побудови незалежної Української держави.

– Вчинено через насильницьке вилучення в українських селян усіх харчових продуктів та позбавлення їх доступу до їжі. Тобто, штучного створення життєвих умов, що призвели до фізичного знищення питомого складника української національної групи – українського селянства.

– Здійснено як один із етапів спецоперації проти частини української національної групи як такої. Саме українська нація, а не національні меншини, була суб’єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати закріплене Конституцією СРСР 1924 року право на самовизначення шляхом виходу із СРСР та утворення незалежної Української держави.

– Організовано вищим керівництвом партійно-радянського комуністичного режиму, серед якого особливо важливу й активну роль у скоєнні злочину відігравали виокремленні у справі семеро осіб.

Постанова Апеляційного суду назвала винуватцями вчинення Голодомору 7 ключових осіб:

«Органом досудового слідства з усією повнотою та всебічністю встановлено спеціальний намір Сталіна (Джугашвілі) Й. В., Молотова (Скрябіна) В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М. – знищення частини саме української (а не будь-якої іншої) національної групи і об’єктивно доведено, що цей намір стосувався саме української національної групи як такої».

Особливу увагу Суд звернув на положення про зворотну дію закону. Спираючись на положення ст. 7 Європейської конвенції 1950 року про захист прав людини та основоположних свобод і ст. 1 Конвенції ООН 1968-го про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності, суд визнав, що були «відсутні будь-які правові заборони для застосування ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України у зворотному часі» щодо дій осіб, які вчинили злочин геноциду 1932–1933 років в Україні. Таким чином, у правовому контексті на рівні держави в Україні визнано Голодомор злочином проти людства і геноцидом українського народу.

Жертва Голодомору. Харків, 1933 р. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані правнучкою А. Вінербергера Самарою Пірс.

Разом із Україною геноцидом Голодомор визнали ще 17 держав: Естонія, Австралія, Канада, Угорщина, Ватикан, Литва Грузія, Польща, Перу, Парагвай, Еквадор, Колумбія, Мексика, Латвія, Португалія, США.

«Це не просто справа масового вбивства. Це є справа геноциду, знищення не лише окремих осіб, але й культури і нації. Навіть якби було можливо досягти (знищення культур і націй) без страждань, ми все-таки були б змушені це засудити, бо все те, що формує націю – споріднення умів, єдність ідей, мови і звичаїв – становить один із найважливіших наших засобів цивілізації і прогресу» Рафаль Лемкін, «Радянський геноцид в Україні».

Над матерiалом працювали

Авторка тексту:

Ярослава Бухта

Валерія Діденко

Редактор:

Богдан Логвиненко

Коректорка:

Олена Логвиненко

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Експертка:

Юлія Коцур

Лариса Артеменко

Експерт:

Михайло Костів

Оператор:

Павло Пашко

Олег Сологуб

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Режисер:

Микола Носок

Режисерка монтажу:

Юлія Рублевська

Графічний дизайнер:

Сергій Родіонов

Графічна дизайнерка:

Людмила Кучер

Сценаристка:

Ярослава Бухта

Леся Вакулюк

Диктор:

Вадим Леус

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Слідкуй за експедицією