Створити й охороняти парк

16 лютого 2021
Share this...
Facebook
Twitter

Міжрічинський парк на Сіверщині своєю назвою завдячує розташуванню в межиріччі Дніпра та Десни. Це один із найбільших регіональних ландшафтних парків України та природно-заповідних об’єктів Європи. Півстоліття тому з цих земель виселили кілька десятків сіл, розчищаючи територію під військові полігони. Розлогі лісові масиви, болота й луки збереглися тут у первозданному вигляді. Уже понад 15 років парком опікується його засновник та головний екскурсовод Андрій Сагайдак.

Просуваємось вглиб соснового лісу. Андрій, що опікується тут кожною гілочкою, переступаючи через велике повалене дерево, радить бути обережними й дивитися під ноги. Раніше, розказує чоловік, місцеві навмисне не прибирали з дороги повалених дерев. Мали забобон і роками протоптували стежки в обхід повалених колод. На верхівках молодих сосен подекуди погризена кора. Значить нещодавно тут обідали справжні господарі цих лісів — лосі.

Територія, яка нині належить парку, розповідає Андрій, здавна вважалася непридатною для ведення сільського господарства. Замість чорнозему тут — льодовикові піски з глинисто-мулистими домішками. Тому місцеві мешканці жили за рахунок лісу та його корисностей: деревини, дичини, дров, хутра тощо.

Мисливство й рибальство на цих землях було одними зі способів виживання. У музеї на території парку зберігаються сторічні мисливські лижі, на яких можна було переслідувати тварин, не провалюючись у сніг:

— Той, хто мені їх віддав, казав, шо це його прадіда ще. Вони широкі спеціально, щоби можна було ходити по глибокому снігу не провалюючись. Ходили без палиць. На носики лиж в’язалися мотузочки й кінці тримали в руках, щоби швидко повернути. Їх можна було підняти, якщо вони глибоко зариваються в сніг чи десь переступити через дерево, яке впало. Якщо снігу пів метра хоча б буде, то навіть дорослий кабан за пару кілометрів переслідувань уже провалюється під сніг. А людина, якщо йде по верху на лижах — не провалюється.

Розповсюдженим промислом тут, як і на сусідньому Поліссі, було також бортництво. Андрій показує на давній вулик — борть, який має маленький отвір для бджіл та окремий, технічний, — для людини, щоби вона могла просунути руку. Сьогодні бортників на території парку вже немає. Переважна більшість — у Поліському природному заповіднику. До речі, перший у світі рамковий вулик для традиційного бджолярства винайшов український бджоляр Петро Прокопович на початку ХІХ ст. на Сіверщині.

Було тут колись і відгінне тваринництво. Існувало воно в тій же формі, що й у Карпатах, де пастухи кочували по полонинах у пошуках їжі для великого поголів’я худоби.

— У нас професійні пастухи кочували по заплаві Десни весь теплий сезон. Наймалися пасти худобу, бо в навколишніх лісах тут, навколо Отрохів, худобу прогодувати було неможливо, складно, бо тут соснові ліси, піски.

Давній вулик — борть.

Share this...
Facebook
Twitter

Довбня та маслак — примітивна зброя з дерева або кістки, якою користувалися місцеві розбійники.

Share this...
Facebook
Twitter

У XVIII — XIX століттях у цьому краї побутувало розбійництво. Грабіжники користувалися саморобною дерев’яною або кістяною зброєю, так званими довбнями та маслаками. Тримали таку зброю двома руками, особливо кістяний маслак, бо вона була дуже важкою:

— Можна було чим-небудь таким подешевше озброїтись і десь біля великої дороги заробити собі на життя, розмахуючи маслаком і вимагаючи грошей.

У 1950-х роках із території, яка нині належить парку, мешканців близько двох десятків сіл переселили в прилеглі населені пункти. Подекуди навіть разом із хатами. Місцевість розчищали під створення двох військових полігонів — Деснянського та Гончарівського. Людям давали невелику грошову компенсацію й забезпечували військовими машинами, куди вантажилися хати. Дерев’яні хати, пояснює Андрій, легко розбирались та перевозилися на потрібне місце:

— Легко можна пронумерувати кожну стіну, кожну секцію, розібрати й потім за цими номерами, як пазл, скласти на новому місці. Такі хати перевозилися. Якщо ж будинки були занадто старі, шашелем поїдені, то їх просто не перевозили, а давали людям новий ліс, кругляк, який вони мали переробити собі, зробити бруси для будинку. А якщо зовсім трухляві були, то їх, мабуть, там на місці попалили — і все.

У 2002 році на цій території за ініціативи Андрія Сагайдака створили регіональний ландшафтний парк «Міжрічинський» площею 102 тисячі гектарів. До нього увійшли землі Козелецького та Чернігівського районів із більш ніж десятком об’єктів природно-заповідного фонду. Парк створили задля збереження, відтворення й раціонального використання природних комплексів регіону, а також для задоволення рекреаційних потреб населення.

Від заповідника регіональний ландшафтний парк відрізняється тим, що має інший природоохоронний статус: тут можна не лише збирати гриби та ягоди, а й вести господарську діяльність. Нині в парку діють кілька господарств різного типу. На території парку є й історико-культурні пам’ятки, зокрема церкви XIX століття.

Андрій і парк

Андрій Сагайдак здобув вищу освіту в Національному аграрному університеті (зараз — Національний університет біоресурсів і природокористування) на кафедрі лісництва та мисливства. Після випуску майже шість років працював там викладачем. Потім ще чотири роки навчав студентів у Києво-Могилянській академії. Працював також начальником мисливського господарства.

У 2002 році Андрій ініціював створення парку і у 2006-му став його директором. Обіймав цю посаду до 2019 року, поки парк не перетворили на комунальний заклад Чернігівської міської ради. Окрім виконання обов’язків директора, Андрій регулярно водив екскурсії парком, що робить й донині, але вже як голова новоствореної громадської еколого-краєзнавчої організації «Міжрічинська пуща».

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

На початку парку, у будівлі сільського клубу, розташований офіс. Андрій розповідає, що в часи війни в цьому приміщенні був німецький шпиталь. У дерев’яному будиночку, який у 2011-му звели за сприяння Франкфуртського зоологічного товариства, розміщений музей традиційних ремесел регіону. Електрики тут немає, освітлюється він лучиною або скіпкою (тонка довга тріска сухого дерева для розпалювання печі або освітлення хати. — ред.), як у давнину.

Андрій зізнається, що до створення музею відносини з мешканцями Отрохів у адміністрації парку були напружені:

— Зараз стосунки гарні. А от коли прийшов, тоді було не дуже. Ну, по-перше, немісцевих ніде не люблять, їх завжди в чомусь підозрюють і так далі. А як зробили музей, то на його відкриття запросили все село на таку невелику гулянку. І місцевий фольклорний колектив тоді приїхав. Вони гарно співали, діти розповідали вірші, ми накрили стола для всього села. Після цього ставлення змінилося: люди щось почали для музею приносити, бо зрозуміли, що ми — не якась шкідлива організація.

Сьогодні територія парку становить 78 тисяч гектарів замість 102 тисяч. Пов’язано це з виключенням з неї частини лісів, які належали декільком господарствам. Андрій показує на карті, що, попри це, парк усе ще охоплює величезний лісовий масив від Вишгорода до Любеча:

— Якщо на карту глянути — видно, що вона майже вся зеленого кольору, тобто це суцільні ліси. Це найбільший лісовий масив на лівобережжі Дніпра в Україні.

На мапі червоним пунктиром помічені туристичні маршрути. Серед них і чотири екологічні стежки, що демонструють різні природні ландшафти. Стежка «Журавлина» покладена через соснові та березові ліси, гідрологічний заказник «Бондарівське Болото» — заболочена місцевість площею понад 100 гектарів, «Соколиний луг» — тераси уздовж берегів Десни та листяного лісу та «Поліська» стежка.

Деснянський та Гончарівський військові полігони, які діють і нині, не входять до території парку. Іноді там проводять стрільби. Андрій розповідає, що для тварин вони загалом не становлять небезпеки:

— Тваринам це не заважає, а те, що доступ людей обмежений, навпаки добре спрацьовує. Птахи, якщо чують ці постріли часто, то вони до них звикають, як до грому. Це їх не лякає. Звичайно, якщо там техніка їздить, якщо пожежі, то це вже негативний фактор.

Домівка для лося

Андрій розповідає, що через малозаселеність цих земель у минулому тут збереглося понад дві тисячі рідкісних видів рослин і тварин. Понад 100 з них — червонокнижні. Серед них, наприклад, — кажани нетопирі, які живуть в офісі парку:

— Тут щілина між обшивкою й самим будинком, і якщо тихенько слухати, то чутно таке стрекотання звідти. Тут десь 300 дорослих самок із молодняком живе. Це нетопир лісовий і нетопир карлик — невеличкі кажани такі. Вони відпочивають вдень, перевернувшись вниз головою. Взагалі вони мали б селитися в дуплах і печерах, але якщо є такі будинки зі щілинами, то якраз для них там дуже класно.

У Міжрічинському парку — найбільша в Україні популяція лося: приблизно 130 особин. Андрій показує зламані на висоті двох метрів гілки, які лосі обскубують зимою. Ці кремезні тварини дуже спокійні та не мають ворогів у тваринному світі.

2019 року лось занесений до Червоної книги України. Полювання на лося та будь-яких тварин на території парку віднині заборонене. За це передбачені штрафи: як за незаконне полювання, так і за знищення конкретного виду.

У парку живуть рисі. Рись навіть зображена на емблемі парку. Але зустріти їх складно, адже виходять вони лише вночі й не наближаються до людей.

У Міжрічинському парку водяться також бобри. Їдять вони тоненькі гілочки, знімаючи з них кору. Половину нори бобри облаштовують у воді, щоби взимку зберігати там свої запаси, розповідає Андрій.

Просуваючись углиб лісу, Андрій показує на обдерту кору дерев — тут був кабан:

— У кабанів своє розуміння чистоти. Вони вимазуються в грязюці, яка налипає на шерсть. Всякі блохи, кліщі, усе, що там є — воно цементується, і далі тварина підходить і просто боками об дерева чухається. Вони регулярно ходять до однієї ж і тієї чухалки такої, здирають кору. З них це все злущується, і таким чином вони чистяться.

Із птахів у парку зустрічається бугай, а також бекас, або баранець, — невеликий болотяний птах. Окрім них, тут гніздяться чорні лелеки та сірі журавлі. Мешкає тут і безліч хижих птахів.

Для спостереження за тваринами та птахами навіть збудували на дереві маленький будиночок з великим вікном та альтанку. А для зимових турів Андрій із дружиною сконструювали там навіс.

Найрозповсюдженішим деревом у Міжрічинському парку є сосна, тому що вона добре почуває себе на місцевих піщаних ґрунтах. Ростуть тут і дуби, вік деяких сягає п’яти століть. Місцеві дуже цінують дуби, адже вважають їх сакральними деревами.

У парку гостро стоїть проблема вирубки лісів. Пов’язано це з тим, що деякі землі належать господарствам. Андрій говорить, що обсяги вирубок тут не менші, ніж у Карпатах, а за роки існування парку з його території зникли понад 500 гектарів лісу. При цьому тут існують заповідні зони, де вирубка обмежена, зокрема біля боліт.

— На звичайних територіях сосна рубається після 8–10 років, а тут — після 100. Ну, але ж усе одно рубається. Ліси-то відновлюються, але замість столітніх насаджень ми маємо зараз величезні площі молодняків віком по 5 років.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту,

Інтерв’юер:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Авторка:

Марія Крикуненко

Шеф-редакторка,

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Ольга Шор

Наталка Панченко

Фотограф:

Микита Завілінський

Оператор:

Олександр Портян

Павло Пашко

Режисер монтажу:

Владислав Цовма

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибаторка:

Анна Ємельянова

Христина Архитка

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик