Мошу-н дял. Різдво в Орлівці

Share this...
Facebook
Twitter

На півдні Бессарабії, у селі Орлівка, Різдво щороку звучить гучно і переважно румунською. Від самого початку зими місцеві готуються до святкування і 24–25 грудня тут відбувається дійство, яке називають «Мо́шу-н дял» (рум. Moșul în deal), що означає «Дід на пагорбі». В переддень Різдва групи молодих хлопців із головним героєм обряду — Мошу, який ховається під химерною маскою та відлякує зло — вітають мешканців села з народженням Божого Сина і співають давні колядки, які тут десятиліттями передавали з уст в уста.

Бессарабське село Орлівка розташоване за чотири кілометри від Румунії та за двадцять кілометрів від Молдови. Найближче румунське село — Ісакча — на іншому березі Дунаю. В Орлівці спілкуються переважно румунською. До радянської окупації 1940-х років село називалося Картал (із тур. Cartal — орел), а сучасна назва села з’явилася вже внаслідок політики викорінення автентичних топонімів, що діяла по всій території України.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Орлівка — село здебільшого православне. То чому ж Різдво тут відзначають за григоріанським календарем (новий стиль), тобто 25 грудня, а не 7 січня за юліанським календарем (старий стиль)? За однією з версій, що її переповідають місцеві мешканці, в 1970-х роках сільський староста, аби зберегти традицію (адже радянські цензори забороняли не лише автентичні топоніми, а й місцеві традиційні свята), запропонував односельцям святкувати Різдво не 7 січня, а як їхні країни-сусіди — 25 грудня.

Різниця календарів
Щоб уникнути астрономічних неточностей у підрахунку днів, виявлених у юліанському календарі (запропонований Юлієм Цезарем у прибл. 45–46 р. до н. е.), Папа Григорій XIII ввів новий, григоріанський календар, яким нині послуговується більшість людей у світі. Різниця між ними — 13 днів.

Річ у тому, що під час радянської окупації на цих територіях діяла Російська православна церква (РПЦ), яка, зокрема, скрізь повертала вірян до життя за юліанським календарем. Цю календарну практику «старого світу» РПЦ відстоює й досі, тому Православна церква України, намагаючись всіляко відмежуватися від російського впливу та приєднатися до світової спільноти, сьогодні обговорює перехід на григоріанський календар. Із 2022 року українські православні церкви можуть проводити різдвяні богослужіння 25 грудня за згодою настоятеля та парафіян. Нагадаємо, що Українська Народна Республіка визнала чинним календар Папи Григорія XIII іще 1918 року, але з початком більшовицької окупації росіяни знову повернули все як було.

Жителі Орлівки переповідають, мовляв, у 1970-ті роки міліція, що зазвичай розганяла колядників 7 січня, не патрулювала 25 грудня. Можливо, завдяки цьому різдвяний обряд чоловічої коляди «Мошу-н дял» і досі залишається подією, що об’єднує різні покоління сільської громади і навіть людей, які виїхали з села, але приїздять спеціально на це святкування. В липні 2022 року це дійство офіційно визнано частиною нематеріальної культурної спадщини України.

Міліція
До 2015 року поліцейська служба в Україні називалася міліцією. У процесі реформ після Революції Гідності (2014) її перейменували на поліцію.

Місцеві готуються до обряду заздалегідь, від 6 грудня вони збираються гуртом, виготовляють маску Мошу, роблять костюми, репетирують колядки й хо́ру — традиційний танець-хоровод болгарів, румунів та інших балканських народів.

Напередодні святкування, 23 грудня, учасники обряду в’яжуть із сушеного очерету мечу́ке — метрові палиці, якими парубки під час святкової ходи б’ють об землю, відлякуючи злих духів. Востаннє перед початком святкування репетирують танець під живу музику, а Мошу тренується тримати баланс на висоті, адже у фіналі обряду гурт парубків підійме його догори для вітальних частувань і боротьби з другим Мошу.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Хто такий Мошу?

Вважається, що Мошу — це дух, який у різдвяну ніч відлякує зло й несе добробут у дім, в якому зупиняється. Злий він чи добрий дух — думки розділяються. Учасник обряду Олександр Клошка вважає, що Мошу — поганий персонаж, адже з ним весь час ходять двоє хлопців, які тримають його під руки, щоб той нікуди не втік. Інші ж мешканці Орлівки схиляються до думки, що це химерне на вигляд створіння має добрі наміри.

Головний святковий атрибут — маска Мошу. Її роблять із кролячої шерсті, різного текстилю, що є під рукою, прикрашають штучними квітами та різнокольоровими стрічками, а контури рота оздоблюють квасолею. Цей обрядовий аксесуар для Мошу традиційно виготовляє його ватага й більше ніхто, крім нього, під час святкування не ховає своє обличчя. Маску натягують на дерев’яну конструкцію, яку хлопець має носити до кінця дійства, не знімаючи. Важливо, щоб ніхто в селі, крім ватаги, яка супроводжує Мошу, не здогадався, хто ховається під маскою, аж поки той сам не зніме її в кінці свята.

Крім маски, головний персонаж обряду ходить також із кількома великими дзвонами на поясі (такі зазвичай чіпляють великій рогатій худобі й важать вони по декілька кілограмів), які гучно дзвенять, коли він рухає стегнами.

Хто виконуватиме роль Мошу, вирішує ватага. Це має бути молода, енергійна та витривала людина, адже колядування по хатах у повному святковому вбранні триває весь день і ніч 24 грудня, а на ранок наступного дня Мошу чекає поєдинок з іншим Мошу.

Жителі Орлівки розповідають, що раніше в масці Мошу частіше ходили одружені чоловіки, який мав велику сім’ю і невеликий статок. За колядки господарі давали ватазі гроші й окремо віддячували Мошу. Тож два чоловіки, які паралельно виконували його роль, могли трохи підзаробити протягом святкової ночі. Нині ж у обряді беруть участь лише неодружені хлопці.

Химерний образ Мошу та мета його приходу в домівки — відлякати лихе — нагадує болгарську традицію Кукерів.

Кукери — це персонажі, ряджені в масивні міхові костюми й маски, які виганяють злих духів калатанням дзвонів, що прикріплені до їхніх поясів. Цей обряд болгари виконують ближче до весни, перед Великим постом. Залежно від регіону, кукери відрізняються елементами костюма, а також персонажами, які їх супроводжують — Царі та Цариці, Наречені, Лікарі, Дід і Баба. Такий склад гурту ряджених перегукується зі святом Маланки, яке в українських селах відзначають гучними карнавалами з 13 на 14 січня.

Ватага Мошу

Із головним персонажем і двома парубками, які його супроводжують, поруч ходить велика ватага (або, як її ще називають, — армія Мошу). Вона ділиться на старший і молодший гурти, що називаються відповідно Чята марє (рум. сeata mare) та Чята міке (рум. ceata mică) або Чята Мошулуй (тобто гурт, який водить Мошу). Головне їхнє завдання — супроводжувати Мошу й вітати жителів і гостей села з Різдвом, співаючи колядки.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Ватага Мошу вдягає різноманітну військову форму. Така традиція зʼявилася за радянських часів, десь у 1970-х роках. До цього, розповідає уродженець Орлівки та дослідник місцевих традицій Дмитро Мєчіня́ну, кожен одягав те, що мав.

— Зважаючи на те, що зими були суворіші, то кожухи та шапки (кушма) з овечої вовни були гарною опцією. Це не були якісь прям витвори мистецтва, які ми звикли бачити в етнографічних музеях чи на виконавцях фольклорної музики. Це були звичайні та практичні речі, в яких було тепло. А поширене серед односельців прізвище Кожокарь та Кожокару підтверджує, що кушніри були популярними ремісниками. Тільки ось «завдяки» Радянському Союзу ремесло занепало. Шити кожухи вже не було кому або не було для кого.

Чи то через брак національного одягу, чи то через шану до військовослужбовців в однострої, молоді картальці (нагадаємо, що так до часів СРСР називалися жителі Орлівки) почали носити на «Мошу-н дял» свою парадну військову форму.

— Спочатку військову форму вдягали лише ті, хто дійсно відслужив у армії, та ця традиція поступово відійшла. Замість хлопців армійського віку, до ватаг Моші почали брати і школярів. Ті хотіли бути схожими на своїх попередників, тож шукали по селу військову форму, яку їм охоче позичали старші колядники.

Дійство

Орлівка ділиться на дві частини: Пя́тре (рум. piatră — камінь), поблизу якої — давнє городище Кам’яна гора, та Педу́рє (рум. pădure — ліс) — поряд із лісом. У кожній із них — своя ватага та свій Мошу. Між собою мешканці Орлівки називають ці гурти також «каменярами» та «лісовиками». Поколядувавши у своїй частині села та обійшовши всі місцеві хати, вони сходяться в центрі Орлівки на поєдинок двох Моші.

Обряд розпочинається з того, що ватага колядників збирається пообіді, починає бігати трасою, що йде через село, а далі вулицями Орлівки, та зупиняти автомобілі, вітаючи водіїв із прийдешнім святом. Так вона попереджає людей, що святкування Різдва почалося. Попереду — старший гурт (Чята марє) у формі військово-морських сил, який сповіщає про прихід Мошу, а за ним іде молодший гурт (Чята Мошулуй) у формі десантних та інших родів військ. Вони ведуть Мошу. Парубки питають у водіїв їхні імена та співають їм персональну колядку. Ось уривок із найпоширенішої традиційної колядки:

Тут цей гарний пан,
Гарний господар (ім’я господаря),
Він зі своєю пані
П’ють та честяться (шануються. — ред.),
Та радяться
З діда-прадіда.

Переклад із румунської Дмитра Мєчіняну.

Час від часу гурти стають у коло на дорозі (в його центрі — Мошу) й танцюють хору під традиційні мелодії у виконанні кларнета й барабана. Музику перебивають гуркоти мечуке об землю. Біганина учасників двох ватаг між автомобілями закінчується, коли на вулиці темніє. Тоді вони зустрічаються у центрі села, разом святкують прийдешнє свято та розходяться по своїх частинах села колядувати.

Колядки

В Орлівці можуть заколядувати будь-кому: хлопцю, дівчині, закоханій парі, подружжю чи дітям. Для всіх є окремі колядки, що їх співають на замовлення. Одна з колядок господареві, наприклад, оповідає про спільну трапезу святих, серед яких сидить і старий Кречу́н (рум. Crӑciun). Цим словом у румунській мові позначають не лише міфічного прадавнього духа, яким, ймовірно, і є Мошу, а й саме свято Різдва. У сюжеті колядки Кречун звертається до Ісуса Христа й розповідає, що він його маленьким підібрав та охрестив у річці Йордан, щоб той «правив над людьми». Так обрядова пісня описує перехід людства від прадавніх вірувань до християнства.

Переклад із румунської Дмитра Мєчіняну.

Господарі дякують ватазі грошима, а буває, і калачами. Якщо в хаті є незаміжня дочка, то мають дати колядникам цей святковий хліб, який ті нанизують на палицю. Часто під ранок назбирується повна палиця калачів, яку вже й нести стає доволі важко. Якщо ж дочка є, а господарі калачів за неї не дають, то парубки мають право викрасти дівчину.

Дівчата можуть проявляти симпатію до учасників ватаг, прикріплюючи до їхніх кашкетів штучні букетики квітів, схожі на ті, що зазвичай чіпляють гостям на весіллях. Вранці наступного дня хлопці хизуються один перед одним, у кого найбільше квіток на головному уборі.

Упродовж ночі колядницька ватага з Мошу зупиняється в п’яти-шести хатах, де вони перепочивають, а господарі пригощають їх домашнім вином і традиційними місцевими стравами: сарма́ле (рисово-м’ясний фарш у капустяному чи виноградному листі), плачи́нтою (пиріг із листкового тіста), холодцем і смаженою рибою.

Зранку 25 грудня Мошу та його ватага завершують колядувати і прямують у центр села, де на них очікують глядачі. Саме в цей день до Орлівки з’їжджаються мешканці навколишніх сіл, а також туристи з Одеси й дальніх міст, аби подивитися на кульмінацію свята — поєдинок двох Мо́ші.

Боротьба Моші

25 грудня два Моші сходяться в центрі Орлівки й борються за честь своєї частини села. Спершу вони калатають один одному дзвонами й бігають по колу. Після танцю гурти підіймають своїх Моші догори. «Духи» вітаються з публікою, тиснуть один одному руки й танцюють — відхиляються назад, рухаючи стегнами так, щоб дзвони було чути якомога краще.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Хлопці опускають Моші на землю, щоб іще раз затанцювати хору, а потім знову підіймають. Цього разу обидва Моші обливають публіку ігристим вином і самі частуються ним прямо з пляшки. Суперники обмінюються подарунками: горілкою, іграшковими пістолетами, гелями для душу тощо. Також роздають калачі, назбирані напередодні на палицю. «Духи» рвуть подарований хліб на шматки й роздають глядачам, які простягають руки, очікуючи такого різдвяного гостинця.

Всі ці прелюдії підводять їх до головної події — боротьби. Моші зчеплюються невеликими палицями, які називають «мечуку́це» (кишенькові мечуке), і штовхають один одного. Їм допомагає ватага, яка тримає духів-бійців за ноги. Перемагає той, хто повалить іншого на землю. Колядники з обох частин села вітають сільського голову й інших поважних гостей, танцюють хору, співають спільні колядки і ще завзятіше б’ють мечуке об землю. Тоді вони підіймають Мошу для останнього ритуалу.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Святкування в центрі села продовжується концертом місцевих колективів, а колядники організовують спільний святковий стіл за наколядовані гроші, щоб відзначити успішне завершення обряду «Мошу-н дял».

Дмитро. Дослідження давніх текстів

Крім ватаг Моші, до хат в Орлівці навідуються також і групи колядників, переважно хлопчики шкільного віку. Вони ходять окремо й намагаються не перетинатися з бешкетниками Моші, щоб ті не відібрали в них наколядоване. Діти співають довші й різноманітніші колядки, яких вони навчаються в попередніх поколінь. Дмитро Мєчіняну ділиться спогадами:

— Пам’ятаю той день, коли сильно просив у батька, щоб він забрав зошит із колядками у свого колеги. Вони ходили разом (колядувати) і мали один зошит на двох. У тому зошиті від руки записані десь 11 колядок. Батько та його колега у 70-ті – 80-ті роки ходили на репетиції одне до одного, слухали там спів своїх батьків, дідусів і записували. Тобто хтось диктував їм і вони писали в той зошит.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Дмитро народився в Орлівці й тепер, хоч і живе за кордоном, щороку на Різдво приїздить додому. В дитинстві він теж ходив колядувати. Обрядові пісні вивчав із того самого зошита з колядками, що його отримав від батька Михайла, який колядував у 1978–1983 роках. Зараз Дмитро детально вивчає обряд «Мошу-н дял» і тексти давніх колядок. У батьковому зошиті, каже Дмитро, багато помилок, бо колядки записували на слух.

— Незрозумілі слова шукаємо в архаїчному словнику румунської мови і намагаємось зрозуміти їхній сенс. Інколи дуже допомагають колядки з правобережжя Дунаю, з Румунії. У селах за кілька кілометрів по інший бік річки є такі самі колядки. Якщо не зрозуміло якесь слово, то шукаю його в тій самій колядці з іншого села. Інколи знаходжу те слово з іншим написанням, і врешті вдається знайти його і в словнику, інколи знаходжу його синонім.

Дмитро пояснює, що через втрату частини текстів обрядові пісні з Орлівки мають ламану сюжетну лінію. Однак досліджуючи колядки Румунії та Молдови, він знаходить рядки, що допомагають відновити ці прогалини обрядових текстів. До прикладу, колядці про Кречуна й Ісуса Христа, яку співають в Орлівці, бракує сюжетного зв’язку між старим святим духом та Божим Сином. Дмитро знайшов пояснення в колядці села Лункавіца (рум. Luncavita) в Румунії.

— Раніше був кордон, ми ніколи не цікавились, що там за Дунаєм, що в Румунії. Радянський час цьому теж «сприяв». Тобто ми не знали, що там за «колючою проволокою», але зараз, в добу інтернету, коли все відкрито, можна подивитися. І був приємний дуже сюрприз, що ось знайшов такі тексти і можна цю історію там зрозуміти, хто в якому селі співав. Є багато версій цих колядок, але не можна сказати, що ось ця версія правильна, інша неправильна. Бо це фольклор, і не можна сказати, що хтось неправильно співає. Хтось спрощує, хтось доповнює, але ну це завжди цікаво і в цьому різноманіття.

Зазвичай пісні передавали або усно, або їх записували в зошити, як це робив батько Дмитра — Михайло Мєчіняну. В його зошиті мало би бути 34 сторінки, та, на жаль, деякі з них не вдалося зберегти. Всі колядки в ньому написані кириличними буквами. Дмитро оцифрував зошит, аби не загубити більше жодного тексту, а також фіксує колядки Орлівки в онлайн-бібліотеці Wikisource.

— Хочуть вони (нове покоління) чи не хочуть їх вчити, це вже їхня справа. Але вважаємо за потрібне хоча б це задокументувати.

Колядування й обряд «Мо́шу-н дял» змінилися в селі з часів Румунії. Ватаги колядників тепер бігають у військовій формі замість кожухів, співають коротші пісні, обмінюються зовсім іншими, сучасними подарунками. Колядки передають не зошитами, а посиланнями. Такі трансформації давньої традиції свідчать про те, що мешканці Орлівки воліють її зберегти й інтегрувати в сьогодення. Форма свята може й змінюватиметься, але старий дух Мошу залишиться.

Михайло Мєчіняну працює в школі і щороку розучує колядки з дітьми. Так він продовжує традицію колядування з унікальними мелодіями й текстами.

— Тому що є потреба. Можна втратити і мову, і все інше, і традиції, які нам дісталися від наших прадідів та дідів. Це наші цінності. І їм нема ціни.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Даша Тітарова

Шеф-редакторка:

Анна Яблучна

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Продюсерка,

Інтерв’юерка:

Карина Пілюгіна

Асистентка продюсера:

Наталія Вишинська

Фотограф:

Юрій Макаліс

Оператор:

Сергій Ковальов

Операторка:

Ольга Криштан

Режисерка монтажу:

Надія Мельниченко

Режисер:

Микола Носок

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Графічна дизайнерка:

Катерина Пташка

Катерина Лесів

Транскрибаторка:

Наталя Ярова

Експерт,

Перекладач:

Дмитро Мєчіняну

Перекладачка:

Софія Базько

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик