Музей Ідей: культура, скло і трапеза

Галичина
Музейництво
Перетворення просторів
19 Березня 2019 17:23
1021

Музей Ідей у Львові завжди був місцем зародження ініціатив. Саме тут був ініційований фестиваль незалежного кіно КіноЛев, саме тут з’явилася одна із перших майстерень гутного скла в незалежній Україні, а також галерея, трапезна та навіть вигадана республіка. Музей Ідей у 1992 році відкрив львівський художник Олесь Дзиндра, створивши мистецький осередок Львова, що вже понад 25 років займається мистецькими експериментами.

Музей Ідей розташований у центрі Львова, у приміщенні колишніх пивниць монастиря бернардинців. Спершу тут планували створити Музей скла, але через поганий стан підвалів від задуму мали відмовитися. 1996 року тут відкрили експозиційні зали галереї Музею Ідей:

— Борис Возницький передав ключі для створення виставкового залу Музею скла, але тут були жахливі умови і колекцію передали національному музею (Національний музей українського народного декоративного мистецтва – ред.). Тут усе було по коліно залито водою. Усі ці підвали (тут більше 400 м² підвалів). Ми залишились, змінивши трішки спеціалізацію, й боролися з тою сирістю і з тою водою років десять. Особливо надокучала не стільки вода, яку ми відвели, але надокучав грибок, який не давав можливості тут ні провести виставки, ні запустити людей. І це тривало багато років. Ми звідси вивезли десь 15 КамАЗів болота.

Нині велика колекція старої гути XVIII-XIX століть зберігається у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві. 2006 року у Львові на Площі Ринок відкрився Музей скла, заснований відомим художником-склярем Андрієм Бокотеєм. Музей є філією Львівського історичного музею.

Зараз у Музеї  Ідей відбуваються виставки, проходять концерти, перфоманси, театральні інсталяції та інші мистецькі акції. Попри тривалу історію, навіть сам засновник не береться давати визначення своєму проекту і називає його утопією:

Ну, з одного боку я жартую, з другого боку, це одна зі львівських утопій, але вона ще протрималась. Бачте, 27 років Музею Ідей, і він якось протримався. Утопія полягає в тому, що це самостворений, самодостатній культурологічний проект. Тобто ми самі заробляєм на те, що вкладаєм у якийсь культурологічний проект.

1

Гутне скло

Історія виробництва гутного скла на території України сягає часів Київської Русі. Вже тоді на навеличких кустарних підприємствах-гутах існувала традиція прикрашати навіть найбільш функціональні вироби — графини, пляшки, штофи — ліпними джгутами, стрічками, нитками. У XVII-XVIII ст. серед селянства широко побутували великі скляні діжки, тази і блюда – для зберігання зерна і борошна; для рідини – разноманітні за формою графини, штофи, жбани. Не менш різноманітним був посуд для пиття – чарки, стопки, кружки.  Розквіт мистецтва гутного скла припадає на XVIII ст. З тих часів маємо нині найбільше збережених зразків. Від XIX ст. популярність гутного скла різко падає із появою заводів та фабрик скла. Масове виробництво поступово витісняє мистецтво:

— Це радянський Львів був столицею шкла. Це легенда, шо шкло тут було раніше. Так було, але то за Середньовіччя й завжди це було при якомусь меценаті. Там і сколівські шклярі, потім — у Жовкві. Був відомий завод «Райдуга» в нас. Кришталь перестав бути модний, їх почали штрафувати за фторо-фосфорні викиди в центрі міста — вони закрилися, ще і збанкрутіли. А фабрика наша (Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика  — ред.) народжена вже в 1960-х роках як виробничі майстерні художнього фонду. А художній фонд — це спілка художників. Спілка художників — це Сталіном народжена спілка. І вона державою якось субсидіювалася весь час. Вмер Радянський Союз, прийшли ринкові стосунки й такі інституції, як от цей от одержавлений клуб, Спілку художників по-іншому не можна назвати, як клуб, клуб людей за єдиним фахом, та він почав буксувати з економічної точки зору. Вони звикли приходити на роботу, їм проценти з гонорару там за зразок, потім із Києва надбавка, з Москви приходили проценти авторські.

Львівська художня спільнота із розпадом Радянського Союзу мала пристосовуватися до нових умов і чимало галузей того виклику не витримували, розповідає Олесь Дзиндра. Втім, не всі:

— Всі в Радянському Союзі заздрили львівським художникам. Можна робити зразки, можна зробити монументальне замовлення й жити припіваючи. Перші «волги» з’явились у художників у Львові, але прийшов час, шо треба за всьо платити: за газ, не можна вкрасти, не можна винести. Ну, усе змінилось. І перебудуватися люди самодостатні, котрі не мали такої практики, не змогли. Треба було перебудовуватись. Біда навчить, називається. І ті, хто пішов тим шляхом, зараз вижили, лишилися хорошими керівниками, шклярами.

Мистецькі осередки склодувів та керамістів, до прикладу, за радянських часів часто мали змогу нормально існувати лиш за рахунок того, що, одночасно із витворами мистецтва, вони виробляли скульптурні зображення «вождів» тощо:

— І в Ризі, там — у Дзінтарі — база була, і під Києвом. Дуже багато таких осередків було і вони просто повмирали, тому що були мертвонароджені. Держава стимулювала спілки творчі, бо вони працювали на ідеологію. Попри наше шкло й кераміку, працював скульптурний цех, який виробляв по 40 лєнінів на рік. У загальному воно працювало, з’явилось таке поняття, як львівська кераміка як вид мистецтва. Не горшки, а вже образотворчий вид мистецтва.

На території Музею Ідей діють постійні виставки виробів із гутного скла. Гутне скло — особливий вид декоративно-ужиткового мистецтва, авторське оброблення скла у гарячому стані. Це найдавніший спосіб виробництва цього продукту. У процесі виготовлення кожен виріб виходить індивідуальним, неповторним і не схожим на інший. Олесь Дзиндра пояснює:

2

— Як би ми не старались, ми однакове не зробимо. Тому що виготовляється це, є допоміжні дерев’яні форми там, металеві якісь приладдя, але воно завжди виходить кривеньке, тепленьке, товстеньке — різне. Через то, шо (зроблене — ред.) руками. У цьому й шарм цього шкла.

Гутне скло Олесь виготовляє вже понад 20 років, хоча за освітою архітектор і художник. Говорить, що робить це тому, що йому подобається скло, а гутне скло сьогодні майже ніхто не робить. Захоплення розпочалось зі скульптурно-керамічної фабрики, де Дзиндра проектував монументальні вироби, а згодом працював із керамікою:

— Мені дуже подобалось, що це зразу реалізовується, бо в кераміці треба ліпити, випалювати, малювати, випалювати, монтувати й це триває. А в них — так пєсня, ну от набрав, получилось, якшо геніальне — ти молодець, і це італійці дуже вправно називають «a la prima» (з першого разу). А та як я холєрік по натурі й мені дуже подобається все, що з першого разу.

Гутне скло не можна відкласти і допрацювати потім. Якщо не виготовили виріб, доки скло гаряче (протягом 40 хвилин, максимум години), все перетвориться на сміття:

— Є головна піч, у якій вариться шкло. Завжди вариться прозоре шкло, тому шо все, шо ми бачимо в гуті кольорове — це шкло, яке зварили до того і приготували в інший період. Це не фарби, це шкло. Температура виготовлення — 1300 градусів, і воно робиться на базі прозорого шкла. І тому там багато технологічних нюансів, щоби кольорове співпадало — то коефіцієнти, хімія. Це паралельні спеціальності, яким гутник мав би навчиться, бо інакше все в нього буде розсипаться. І після цього, коли виріб готовий, він у печах відкладається на добу й остигає до кімнатної температури для того, щоби не розсипатись. Холодна обробка загартовує шкло. Далі йде шліфовка або, можливо, треба просвердлити дірку, поліровка і все.

Олесь Дзиндра працює з двома майстрами, які також є вихідцями з фабрики, та сином — професійним художником-склярем. Олесь називає своїх колег «останніми з могікан», оскільки в Україні гутним склом практично ніхто не займається, хоча спеціалізація з художньої гути є в Львівській національній академії мистецтв. Часто студенти звідти й навіть з-за кордону приїжджають на гуту Дзиндри робити дипломні проекти:

— Художня гута в Україні є в Академії мистецтв. У Литві лишилася, у Москві вже вмерла. Студенти диплом приїжджають до нас виготовляти. Заводи великі, які випускають шклянки, які коштують там 30 копійок, то їх багато, особливо в Китаї. Ну це заводи, це індустрія, там художникам нема шо робити, хіба придумати просто форму й тоді мільйонними тиражами це все робиться.

Проект "Ukrainer". Експедиція Галичиною. 2018. ©Artem Galkin

Проект "Ukrainer". Експедиція Галичиною. 2018. ©Artem Galkin

Проект "Ukrainer". Експедиція Галичиною. 2018. ©Artem Galkin

Проект "Ukrainer". Експедиція Галичиною. 2018. ©Artem Galkin

Проект "Ukrainer". Експедиція Галичиною. 2018. ©Artem Galkin

Нині в Україні діє асоціація скловиробників, до якої входять заводи та фабрики, що виробляють скло для потреб харчової промисловості: пляшки, банки тощо. Раніше таких заводів в Україні було понад 20, а тепер, за словами Олеся Дзиндри, лишилося до 10, адже виробники мають змогу закуповувати скло в Китаї набагато дешевше.

— Є тиражоване заводське шкло. Просто це все роблять механізми й роботи зараз. От пляшки, зокрема. Є холодна обробка, є вітраж усім відомий, але на вітраж правдиве хороше шкло теж роблять на гуті. Надувають великий (називається халявний спосіб) надувають великі циліндри, декоруючи їх, розрізають і розплавляють на листи. І з тих листів роблять вітражі. Тобто з гутою пов’язано майже все. Це така архаїчна первинна інституція, яка стоїть коло порогу шкла, будь-якого шкла.

4

Декоративно-мистецькі вироби з гутного скла високо цінуються у світі. На гуті Дзиндри виготовили сотні виробів для різних об’єктів: це підвісні стелі, плафони, склянки, інтер’єри для ресторанів, де домінує гутне скло, тощо. Раніше усю свою продукцію гута експортувала у 28 країн, серед яких США і Японія. Олесь Дзиндра пригадує:

— Я тішився, як дитина, недавно, коли побачив чергову комедію голлівудську й там на полиці стоять мої клоуни. Ми дванадцять років їх за кордон поставляли.

Проте зараз більшу частину виробів купують в Україні. Олесь Дзиндра пов’язує зростання попиту в країні з розвитком естетичного смаку в українців, хоча купують здебільшого ужиткові та побутові речі:

— Зараз люди трошки поїздили, трошки можуть собі дозволити, єдине – що вони не беруть дорогих творчих робіт, там беруть речі декоративні, такі, для побуту й дешеві, але це дає можливість гуті жити. Так можна зробити пару творів і чекати 20 років, поки продасиш.

Гутне ремесло збереглось й у низці європейських країн. Зокрема, у Швеції, Франції та Німеччині є кілька десятків маленьких гутних виробництв. Допомогу таким майстерням надають здебільшого мерії або державні установи – як правило, компенсуючи витрати на енергоносії. Власники гут тісно співпрацюють і часто їздять одне до одного для запозичення досвіду або створення спільних проектів.

6

Музей Ідей

За 27 років існування Музей Ідей організував понад 800 мистецьких виставок та понад три десятки міських та державних мистецьких, екологічних та соціальних проектів. Серед них кінофестиваль «КіноЛев», пленер художників гутного скла «СклоКоко» та Дні Хорватії у Львові.

Музей Ідей співпрацює із закордонними культурними інституціями й був одним з співзасновників Ягеллонського ярмарку в Любліні.

— Його заснували три інституції: мерія Любліна, мерія Бреста з Білорусі й Музей Ідей, от. Так шо він прекрасно працює, ми вже там не берем участь, ми постійно почесні гості, але запускали цих уже 6 чи 7 років ми його разом.

7

Музей Ідей не єдиний у світі. Музей із такою ж назвою є в Барселоні, але він присвячений винаходам, у той час як львівський Музей Ідей надає перевагу ідеї як абстракції, яку намагається передати у своїх виставках:

— Я зробив виставку таку дивну, люди ходили — плечима здвигали. Столи, там понад сотня трилітрових слоїків, які були закриті кришками. Більш нічого не було. Вони були порожні. І коли питали: «Що це?», ми говорили: «Там ідеї». Тут одна, тут ідея про це, тут про це. Тому що природу ідеї ми ні пояснити, ні пропагувати не можемо, бо самі не розуміємо, звідки вона з’являється.

На думку художника, творчість полягає в почутті міри і вмінні правильно відділити зайве та залишити головне:

Знайти цю міру між тим і тим, тобто відсікти стільки з каменю, скільки треба, ні трошки більше, ні залишивши - то це і є талант. І в кухні те саме, яка різниця, чим ти займаєшся. Творчість не виховується ні у вузах, ні вдома, вона або стає твоєю конституційною нормою, ти інакше не можеш, кожен день шось придумуєш, кожен день придумуєш якусь фігню, фігню, в яку віриш. Вона виходить, не виходить - це двадцять п’яте питання, але я так думаю. Творчість — це процес.

Однією з ідей музею є республіка РIO (Республіка Іоанія). Республіка є об’єднанням художників і, за словами Дзиндри, забавою для дорослих науковців. Республіка іронічно визначає свою територію, як територію всіх тіней, що є у природі. Республіка не має на меті утворити власну державність, а є швидше клубом однодумців, які можуть разом генерувати різні ідеї:

— Ясно, шо ми не друкуєм своїх грошей і не бавимся в державність із прапором, але навіть на засіданні парламенту ми можемо моделювати, здавалося б, абсурдні ідеї, але коли подивишся на неї буквально і скажеш: «Господи, а чого в Україні цього нема, це ж так просто!».

Музей Ідей є одним зі співзасновників масштабного проекту «Бієнале довіри», що розпочався кілька років тому зі спільних зустрічей активних львів’ян та інтелектуалів і згодом виріс у повноцінний проект:

— Після того як Чарльз Лендрі (ініціатор «Бієнале довіри» – ред.) приїхав до Львова, він запропонував дуже добрий проект: шоб оці наші зустрічі переросли в такий загальноміський проект. Ми будем щодва роки у Львові робити «Бієналє довіри». Дай Боже, щоби воно жило! А через рік також будемо з партнерами його проводити в інших містах Європи.

9

Олесь розповідає про перший досвід проведення конкурсу плакату в рамках «Бієнале довіри» 2018 року:

— Це всесвітній конкурс, ми так амбітно його започаткували, маючи на увазі, шо інтелектуали мали би якось відреагувати на цю ідею: що є довіра? Як нам дати раду з кризою в довірі? За два місяці, на наше диво, ми мали вже майже півтисячі плакатів.

Також Музей Ідей долучається і до інших соціальних проектів міста. Музей став ініціатором створення організації «River City», що має на меті відновлення річки Полтви у Львові. Упродовж понад трьох років Музей Ідей був співорганізатором конференцій та воркшопів, присвячених проблемі відновлення річки:

— Це соціальна біда. Це питання здоров’я морального насамперед, здоров’я львів’ян. Якщо нас влаштовує, що наші джерела й наша ріка, єдина ріка перетворилась у каналізацію, ну, воно буде так, як є. Якщо ми будемо вважати, що це аморально, ми всі разом станемо на її захист і вона знову може перетворитися в чистеньку. Та як практика багатьох європейських і не тільки європейських міст, зокрема, навіть у Кореї в Сеулі так от ріку врятували, вона тепер пливе на поверхні чистенька.

Трапезна Ідей

Ідеї в музеї можна не лише побачити чи осмислити, але і спробувати на смак, адже тут створена Трапезна Ідей. Відкрити такий заклад вирішили випадково. Олесь згадує, що під час підготовки до одного з фестивалів відбулось несподіване: спонсори в останній момент відмовились підтримати захід, а тому організатори «мусіли варити для них (учасників фестивалю — ред.) їсти в себе на коліні». Гостям їжа дуже сподобалася і згодом відкрили Трапезну Ідей. Маленька кухня працює цілодобово і пропонує понад 100 галицьких страв. Посуд, який використовують у трапезній, — увесь ручної роботи, лише кераміка та скло. Усе скло вироблене на гуті Олеся Дзиндри, а кераміку виготовили його друзі. Художник каже: оскільки це приміщення колишніх монастирських підвалів, яке несе відбиток часу, то засновники «стараються поводитися чемно» і підтримувати традицію спільної, монастирської, трапези. Трапезна Ідей постійно потрапляє в ТОП-10 найкращих ресторанів Львова за версією TripAdvisor. За задумом творців трапезної, страви галицької кухні повинні збудити в туристів інтерес до пізнання локальних гастрономічних смаків та традицій:

— Ми вирішили зробити такий контраверс, повернутися до нашої традиції, яка має свої величезні особливості, має свої позитиви. І люди відгукнулися, людям це подобається, особливо іноземці приїжджають. Тобто, з одного боку — це пошанівок традиції, з іншого боку — це популяризація нашого обличчя.

Не бізнес

Утримувати гутні печі досить дорого. Специфіка технології полягає в тому, що виробництво не можна призупинити. Спеціальні печі розігріваються до температури понад 1300 градусів і працюють на цій позначці. Щоб розігріти гутну піч, потрібно два тижні, приблизно стільки ж вона охолоджується, тому дешевшим виходить ніколи їх не вимикати. Зношуються печі в середньому за п’ять років.

Успіх свого підприємства Дзиндра пояснює вмінням балансувати та з ентузіазмом ставитися до своєї справи:

Це специфіка, складності тільки в тому, наскільки ти віддаєшся й наскільки ти розумієш кон’юнктуру. Ти віддаєшся, воно тобі завжди вернеться. Не віддаєшся — воно провалиться, прогорить і зникне. Усі дивуються: чому стільки років гута в мене працює? Тому шо треба балансувати, балансувати між страшними витратами, кон’юнктурою ринку, людськими стосунками, а це непросто. Але за рахунок цього балансу можна, можна вижити.

12

Масове виробництво на гуті Олесь Дзиндра вважає засобом для реалізації художніх задумів. Наприклад, з прибутку від діяльності гути та Трапезної Ідей підтримується діяльність музею та його творчі проекти:

— Я просто по нужді мушу робити те, шо допоможе мені реалізовувати якісь задуми художні. А чи це називається виробництво, я не дуже знаю. Я не можу сказати: успіх. Я не є бізнесмен, тому шо я трачу сьогодні те, що зароблю завтра, й так усе життя, правда, не позичаючи грошей. Я не можу зберегти, щось економити, бо тут підриває якась нова ідея, треба бігом: «Дайте, я завтра віддам!», і починаю ідею.

За словами художника, сьогодні вироби ручної роботи цінуються у світі все більше, адже у світі вироблено вже стільки однотипних речей, що люди, шукаючи справжню емоцію, звертають увагу саме на унікальні, рукотворні вироби:

— Існує там індустрія музична, але ж правда вам приємно, коли шось звучить тепле поруч, живий голос або жива гітара, правда? От так само й це. У цьому вся різниця. Є продукування, тиражування, а є такий м’який дотик, такий кусочок душі на вікні, на столі. Ці речі необхідні людям, і я думаю, шо все залежить від освіченості і від культури. Якщо вона є, то ясно є така затребуваність. Якщо її нема – для чого воно потрібно? Можна шклянку водки купити і випить, а можна і з горла. А якщо вже є культура пиття, то ви дивитесь на чарку, ви смакуєте. Дістаєте кайф.

Над матеріалом працювалиАвтор:Олександр ТартачнийАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Євгенія СапожниковаКоректорка:Ольга ЩербакПродюсерка:Ольга ШорФотограф:Артем ГалкінОператор:Олексій ПанченкоОператор:Максим ЗавалляМонтажерка:Юлія ПлисюкРежисер:Микола НосокЗвукорежисер:Павло ПашкоСценаристка:Карина ПілюгінаБільд-редактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Анна Лукасевич

19 Березня 2019 17:23